Розділ vі. Договори у сфері інтелектуальної власності

Глава 27. Загальна характеристика договорів у сфері інтелектуальної власності

§ 1. Загальні положення про цивільно-правовий договір

Договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 626 ЦК).

Той факт, що ЦК був прийнятий в умовах становлення ринкових відносин і проголошення інтеграції України до світової спільноти, значно вплинув на правове регулювання цивільних відносин. Досить наглядним підтвердженням цього є розширення принципу свободи договору. Відповідно до ст. ст. 6, 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Вагому роль у цьому відіграло законодавче закріплення співвідношення актів цивільного законодавства і договору (ст. 6 ЦК). Перш за все знайшли відображення традиційні для цивільного права положення: сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства, а також врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Такий підхід пояснюється тим, що в силу різнобарв’я цивільно-правових відносин не видається можливим усі їх нормативно регламентувати. Оскільки цивільне законодавство не містить вичерпного переліку договорів, можна укласти як законодавчо врегульовані договори, так і договори, які не передбачені нормативними актами. У останньому випадку сторони вправі врегулювати свої відносини на власний розсуд, однак висувається одна вимога: договір не повинен суперечити засадам цивільного законодавства. У такий спосіб відбувається подолання прогалин у правовій регламентації.

У той же час з’явилася нова для законодавства України норма: сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. 3 ст. 6 ЦК). Це дає можливість говорити про допустимість конкуренції договору й акту законодавства.

У цьому випадку мова також іде про розширення принципу свободи договору. Однак існують певні обмеження: сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства у випадках, якщо:

1) у цих актах прямо вказано про це (наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 259 ЦК позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін);

2) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту;

3) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає із суті відносин між сторонами (зокрема, оскільки договір дарування і позички за своєю сутністю є безоплатними, то їх умови не повинні містити положення про плату).

Таким чином, сторони договору мають можливість самостійно врегулювати свої відносини або скористатися нормативно передбаченими конструкціями. Якщо ж суб’єкти цивільного права вибрали останній із зазначених варіантів, то необхідно дотримуватись закріплених у ЦК положень стосовно цих договорів.