3. Основні управлінські революції

Перша управлінська революція (близько 3 тис. років до н. е.), що одержала назву релігійно-комерційної, привела до утворення особливого прошарку "жерців-бізнесменів", діяльність яких була пов'язана з торговельними операціями. У Китаї використовувалися терміни й поняття, що стосуються управління: організація, функції, кооперація, спеціалізація, контроль. Джерелом цих термінів є Конституція Чоу і літопис Менсиса.

Друга та третя управлінські революції та їх основний зміст (1792—1750 pp. до н. є.) пов'язується із діяльністю вавилонського царя Хаммурапі, що видав звід законів управління державою для регулювання всього різноманіття взаємин між різними соціальними групами людей. У зводі законів Хаммурапі визначалася система державно-адміністративного управління Вавілонією, правила проведення торговельних операцій, комерційної діяльності і взаємин між людьми.

Третя управлінська революція відбулася за часів правління іншого царя Вавілонії — Навуходоносора II (605—582 pp. до н. е.) — і була спрямована на поєднання державних методів правління із контролем за діяльністю у сфері виробництва і будівництва.

Розвиваючи управлінську думку, античний філософ Сократ обґрунтував необхідність і важливість розподілу праці та її спеціалізації. Він виділяв управління як особливий вид людської діяльності. По суті, Сократ обґрунтував закон універсальності менеджменту.

Глибокий аналіз розподілу праці, обґрунтування суті управлінської діяльності, необхідності проведення контролю зробив давньогрецький філософ Платон у своїх працях "Політичні діалоги", "Республіка" і "Закони" (436—427 pp. до н. е.).

Він стверджував, що управління як наука має базуватися на загальних і різноманітних законах. Велика заслуга в розвитку менеджменту належить Олександру Македонському (356—323 pp. до н. е.), котрий розробив теорію управління військами, запропонував штабну організаційну структуру управління.

У науковому підході до організаційної побудови імперії Діоклетіан, імператор Стародавнього Риму (313—243 pp. до н. е.), уперше використовує принцип ієрархічності для побудови організаційної структури управління. Цим були закладені основи наукового підходу до делегування повноважень в апараті управління.

Істотний вплив на розвиток сучасних ідей у галузі управління мали праці Нікколо Макіавеллі (1469—1527). У своїй праці "Державотворець" він сформулював чотири принципи лідерства в управлінні:

- авторитет і влада лідера полягають у підтримці його прихильниками;

- підлеглі мусять знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, чого він очікує від них;

- лідер повинен мати волю до виживання;

- лідер — завжди взірець мудрості й справедливості для своїх прихильників.

Четверта управлінська революція (XVII—XVIII ст.)пов'язана із зародженням капіталізму і початком індустріального прогресу європейської цивілізації. Для цього періоду характерним є відокремлення управління від фізичної праці й визнання його самостійною професійною діяльністю.Четверта управлінська революція заклала основи для формування менеджменту як науки, що одержала свій розвиток у так званих школах менеджменту.

П’ята та шоста управлінські революції (кінець XIX — початок XX ст.) одержала назву "бюрократична". Теоретичною базою її була концепція бюрократизації управління. У рамках теоретичних досліджень сформувалася ієрархічна структура менеджменту, одержала розвиток система поділу праці, обґрунтування застосування норм і стандартів, посадових інструкцій і закріплення відповідальності у менеджменті. У її межах оформилася наукова школа менеджменту.

Шоста управлінська революція (від середини XX ст. до нашого часу) одержала назву "тихої управлінської революції", або нової управлінської парадигми. Незважаючи на величезне значення революційних перетворень у сфері управління, розвиток менеджменту — це здебільшого еволюційний процес. Менеджмент у тій або іншій формі завжди існував там, де люди працювали групами.

Хоча організації існують майже стільки ж, скільки існує світ, до XX століття навряд чи хто-небудь замислювався над тим, як управляти ними системно. Людей цікавило, як, використовуючи організації, заробити більше грошей, здобути велику політичну владу, а зовсім не те, як управляти ними. Навіть суто прагматичні переваги, що виникають із ефективного управління організацією, навряд чи викликали справжній інтерес до способів і засобів управління.