Лекція № 5

Тема: «Право власності на землю.»

План

1. Поняття та зміст права власності на землю.

2. Об'єкти та суб'єкти права власності на землю.

3. Право власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад, держави, іноземних держав.

4. Набуття права власності на землю.

5. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянам.

6. Поняття права спільної власності на землю.

7. Права і обов'язки власників земельних ділянок.

8. Виникнення права власності на землю та документи, що посвідчують право власності на землю.

Конспект – лекція

1. Власність – економічна категорія, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу матеріальних благ.

Власність на землю – це належність в певному суспільстві земельних ділянок певній фізичній чи юридичній особі, або державі чи територіальній громаді. При цьому для однієї особи належні їй земельні ділянки будуть «своїми», а для іншої – «чужими».

Право власності на землю – це визначене законом право, яке закріплює абсолютну приналежність землі особі (власнику) та визначає її права та обов'язки щодо цієї землі.

Розрізняють право земельної власності як об'єктивне право (як правовий інститут) і як суб'єктивне право. В об'єктивному значенні право власності на землю являє собою встановлену систему правових норм, що регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею. Тобто це є правовий інститут, нормами якого регулюються земельно-правові відносини.

На основі норм права та відповідно до них виникає й існує право власності на землю в суб'єктивному значенні, тобто право власності конкретних суб'єктів права на певну земельну ділянку. В суб'єктивному розумінні право власності на землю – сукупність правомочностей (прав і обов'язків) суб'єктів цього права щодо володіння, користування та розпорядження належними їм земельними ділянками. У ст. 78 ЗКУ дано визначення права власності на землю як суб'єктивного права. В цьому полягає основний зміст права власності на землю.

З урахуванням викладеного, можна сформулювати загальне поняття права власності на землю. Право власності на землю як можливість використання корисних властивостей та привласнення природних багатств землі являє собою систему правових норм, що встановлюють, закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на земельні ресурси, визначають підстави та умови виникнення, здійснення та припинення у суб'єктів права на землю, їх права та обов’язки щодо землі, а також регулюють відносини володіння, користування та розпорядження земельними ділянками їх власниками на свій розсуд для задоволення своїх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів.

Зміст права земельної власності розкривається через правомочності його суб'єктів, які дозволяють власникам на свій розсуд використовувати земельні ділянки для задоволення своїх інтересів. Такими правомочностями є право володіння, користування і розпорядження земельними ділянками.

Правомочність володіння – це суспільно-економічне ставлення певної особи до наявної у неї земельної ділянки, право фактичного (фізичного чи господарського) панування над нею, не пов'язане з використанням її корисних властивостей, коли в стосунках з іншими особами ця особа ставиться до цієї ділянки як до "своєї". Право володіння землею може належати не тільки власнику, але й особам, яким власник передав земельну ділянку на підставі договору (оренда, застава тощо). Власник при цьому не втрачає права володіння.

Правомочність користування – це право власника задовольняти за допомогою землі свої потреби, здійснюючи безпосередню господарську експлуатацію земельної ділянки для заданих цілей шляхом використання її корисних властивостей. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати й іншим особам.

Правомочність розпорядження – це можливість власником здійснювати гарантовані йому законом дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача у власність, продаж, дарування, застава, заповіт та ін.). Правомочність розпорядження має лише власник.

2. Об'єкти права власності на землю – це природні елементи, з приводу яких складаються і існують відповідні правовідносини власності, тобто окремі, індивідуально визначені, земельні ділянки. Статтею 79 ЗКУ вперше в земельному законодавстві визначено поняття земельної ділянки як об'єкта права власності. Дана стаття встановлює класифікуючи ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності:

1. межі, які повинні існувати в натурі, на місцевості;

2. визначене місце розташування;

3. встановлений законодавством режим використання (господарський та правовий статус).

За ст. 79 ЗКУ право власності на земельну ділянку розповсюджується в її межах не лише на поверхневий (ґрунтовий) шар, але й на водні об'єкти, ліси, болотні масиви, що на ній розташовані. Крім того, право власності поширюється на простір над і під ділянкою на висоту і глибину, необхідні для зведення відповідних будівель і споруд (виробничих, житлових або інших).

Земельний кодекс України визначає множинність об'єктів права власності на землю в залежності від форм власності на землю, тобто окремо визначені об'єкти цього права в залежності від того, в чиїй власності знаходяться земельні ділянки.

Суб'єкти права власності на землю – це учасники земельних правовідносин власності, які мають суб'єктивні права щодо землі і виконують юридичні обов'язки (носії прав і обов'язків). Суб'єктів права власності на землю визначає стаття 80 ЗКУ, яка розрізняє суб'єктів права власності в залежності від форм власності, в якій знаходиться та чи інша земельна ділянка.

На землі приватної власності суб'єктами права власності є:

1. громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства;

2. юридичні особи, які зареєстровані як на території України, так і за кордоном. Суб'єктами права приватної власності на землю можуть бути тільки юридичні особи, які засновані на приватній власності. Юридичні особи, які засновані на державній і комунальній власності, не можуть бути власниками земельних ділянок. їм земля надається лише в постійне користування або в оренду.

На землі комунальної власності суб'єктами права власності є територіальні громади, які реалізують це право або безпосередньо, або через відповідні органи, які їх представляють (органи місцевого самоврядування, тобто ради).

На землі державної власності суб'єктом права власності є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади.

Характерною ознакою суб'єкта земельних відносин є належна йому земельна правоздатність та земельна дієздатність.

Земельна правоздатність – це передбачена законом здатність громадян та юридичних осіб виступати як самостійні суб'єкти права власності на землю, тобто їх здатність мати права і брати на себе обов'язки щодо землі. Земельна правоздатність громадянина виникає з моменту його народження. Вона визнається рівною мірою за всіма громадянами.

Для набуття землі у власність значення має земельна дієздатність, яка передбачає свідому поведінку особи. Земельна дієздатність – це здатність своїми діями набувати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки щодо конкретної земельної ділянки, тобто здійснювати дії, які спрямовані на самостійне, або

спільне з іншими особами, отримання земельної ділянки (звернення до відповідних органів, отримання ділянки, придбання та ін.). Земельну дієздатність має особа, яка володіє цивільною дієздатністю. Земельна дієздатність фізичних осіб настає з моменту виповнення 18 років, або моменту укладання шлюбу (якщо законом допускається шлюб до 18 років). Земельна право - і дієздатність юридичних осіб настає з моменту їх державної реєстрації в органах виконавчої влади.

3. В Україні право приватної власності на землю було легалізовано вперше законом України від 30 січня 1992 року «Про форми власності на землю». На цій підставі Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 року право громадян на довічне спадкове володіння земельними ділянками, закріплене в Земельному кодексі УРСР від 18 грудня 1990 року, було трансформовано на право їх приватної власності на землю. Пізніше це право було закріплене та набуло подальшого розвитку в інших нормативно-правових актах, зокрема в Конституції України та нині діючому Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 року.

Право приватної власності на землю являє собою систему юридичних норм, які регулюють земельні відносини щодо встановлення, закріплення та охорони права власності фізичних і юридичних осіб на земельні ділянки, визначають умови та підстави виникнення, здійснення та припинення у них такого права щодо землі, їх права та обов'язки в земельних правовідносинах та забезпечують реалізацію повноважень кісників щодо володіння, користування та розпорядження належними їм земельними ділянками.

На сьогоднішній день в Україні розрізняють такі різновиди права приватної власності на землю:

1. право приватної власності на землю громадян;

2. право приватної власності на землю юридичних осіб;

3. право спільної власності на землю (при наявності кількох суб'єктів і лише одного об'єкта права власності);

Нині чинний Земельний кодекс України, як і попередній, не передбачає поновлення права приватної власності на землю особам, яким воно належало до 15 травня 1992 року, або їх спадкоємцям (ст. 78 ЗКУ, ч. 4). Це стосується в першу чергу тих, хто мав у приватній власності земельні ділянки ще в дорадянські часи. Вказані особи мають право на одержання земельних ділянок у приватну власність на загальних підставах, передбачених земельним законодавством. Чинними визнаються лише відносини власності, які виникли після набуття чинності Земельного кодексу України в редакції від 13.03.1992 р., тобто після вже згадуваної дати 15 травня 1992 року.

Згідно з Конституцією України (ст. 41) право приватної власності є непорушним. Ця норма повністю поширюється і на земельні ділянки як об'єкти права приватної власності.

Право приватної власності на землю громадян.

Відповідно до чинного Земельного кодексу України, суб'єктами права приватної власності є :

• громадяни України;

• іноземні громадяни;

• особи без громадянства.

Об'єктами права приватної власності на землю громадян є земельні ділянки, які розрізняють за цільовим призначенням та метою використання.

Об'єктами права приватної власності громадян України є земельні ділянки, які їм надаються для:

1. ведення фермерського господарства;

2. ведення особистого селянського господарства;

3. ведення садівництва;

4. будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд;

5. індивідуального дачного будівництва;

6. індивідуального гаражного будівництва;

7. ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

8. здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи.

Для вказаних видів цільового використання земельні ділянки можуть надаватись у приватну власність громадянам України як безкоштовно (крім останнього пункту), так і за плату. При безоплатній передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам України законодавством встановлені граничні розміри (ст. 121 ЗКУ). За цією статтею громадяни України мають право на безоплатну передачу їм у власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

1. для ведення фермерського господарства – у розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території даної ради. Якщо таких підприємств кілька, то береться середній розмір земельної частки (паю) по цих підприємствах. Якщо на території ради сільськогосподарські підприємства відсутні, то береться середній розмір земельної частки (паю) по району;

2. для ведення особистого селянського господарства – не більше 2 га;

3. для ведення садівництва – не більше 0,12 га;

4. для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)

• у селах – не більше 0,25 га;

• у селищах – не більше 0,15 га;

• у містах – не більше 0,10 га.

5. для індивідуального дачного будівництва – не більше 0,10 га;

6. для будівництва індивідуальних гаражів – не більше 0,01 га.

Для ведення товарного сільськогосподарського виробництва граничні розміри земельних ділянок, які можуть надаватись громадянам України безкоштовно, обмежуються також розміром земельної частки (паю).

По кожному виду цільового використання земельну ділянку безкоштовно в приватну власність в межах визначених норм можна отримати лише один раз (ст. 116 ЗКУ, ч.4).

Об'єктами права приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення, що знаходяться:

1. в межах населених пунктів;

2. за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

В земельному законодавстві немає обмежень щодо кількості земельних ділянок, що можуть перебувати у власності однієї особи. Однак це не тягне за собою об'єднання кількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення і мети використання. Кожна із зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, є самостійним об'єктом права власності. Винятком можуть бути власники земельних часток (паїв), яким можна виділяти земельні ділянки єдиним масивом (п. 9 Перехідних положень ЗКУ), а також можна приєднувати їхню земельну частку (пай) до ділянок особистого селянського господарства (ст. 121 ЗКУ, ч.2).

Громадяни України можуть набувати права приватної власності на земельні ділянки на підставі (ст. 81 ЗКУ):