2.2. Структура релігії, її соціальні функції

Релігія – складне соціально-історичне явище, витвір люд-ського пізнання і розуму, почуттєвості й фантазії, свободи й неволі. Саме структурованість і цілісність цього феномена й дає підстави розглядати його як релігійний комплекс.

Він представлений багатьма складниками. Одним із них належить провідне місце в релігійному комплексі, інші знахо-дяться на другому плані, а деякі виявляються за певних умов зовсім не обов’язковими. Тобто виділяють основні і другорядні складники (елементи, компоненти) релігії.

Щодо визначення основних елементів релігійної системи, то в релігієзнавців немає єдиного погляду на ці феномени. Одні автори зараховують до основних складників релігії релігійну свідомість, діяльність, релігійні інституції (громади, управління, центри). Інші стверджують, що до елементів релігії потрібно в першу чергу відносити доктрину, міф, естетичні цінності, ритуа-ли та різноманітні форми культової практики. Ряд релігіє-знавців, а їх більшість, виокремлюють релігійну свідомість (ре-лігійні уявлення, погляди та настрої), релігійний культ, релігійні організації. Ми поділяємо погляди останніх, вважаючи такий поділ найоптимальнішим. Зауважимо, що кожен із названих складників релігії є динамічним, поліфункціональним і також структурується.

Враховуючи, що другорядні складники мало вагомі для характеристики релігійної системи, в релігієзнавстві прийнято вдаватися до аналізу основних елементів.

Основні складники релігійної системи об’єднуються в зов-нішню і внутрішню структуру (будову) релігії.

До зовнішньої структури належать: релігійні уявлення та погляди, релігійні настрої, релігійні дії, релігійні інституції.

Внутрішня структура охоплює релігійну картину світу та релігійну науку життя.

Зовнішня структура

1. Релігійні уявлення, погляди, поняття, судження – це цілий комплекс ідей, образів, пов’язаних із вірою в надпри-родне. Вони зафіксовані в міфах, легендах, догматах віровчення, змісті священних книг, молитов, теоріях і концепціях. Стриж-нем цих уявлень є людина – її доля, покликання, питання життя і смерті, смисложиттєві орієнтації, сучасне й майбутнє, добро і зло, – і все це в контексті стосунків із надприродним як вищим, довершеним, справедливим, могутнім, благодатним і караючим. У релігійних поглядах дивно поєднані фантастичне і реаліс-тичне, які функціонують єдиним планом.

Головна риса релігійних поглядів – віра в надприродне. Релігійні поняття як складова свідомості формуються на буден-ному і теоретичному рівнях. На буденному рівні вони існують майже протягом усієї історії релігії як світобачення рядових віруючих. Вони загальні, аморфні, фрагментарні, розрізнені, часто недоказові та несистематизовані.

Теоретичне релігійне світорозуміння формується у процесі відокремлення розумової праці від фізичної в соціально-дифе-ренційованому суспільстві. Воно доказове, послідовне, струнке, систематизоване. Завершальний вигляд має в релігійній літе-ратурі.

Специфічною формою існування релігійних поглядів, понять і уявлень є богослов’я (теологія) – вчення про релігію, церкву як дім Божий на Землі. Воно виникає у порівняно пізні часи релігійної історії (в монотеїстичних релігіях) і має чітко виражену конфесійну приналежність.

2. Релігійні настрої – це ті почуття, емоційні стани, які викликає віра у процесі осмислення релігійною людиною зов-нішнього світу і власного буття. Це особливий клас психічних процесів, що характеризують ставлення віруючого до надпри-родного та усвідомлених у релігійному плані буттєвих станів, процесів і явищ довкілля. Адже людина не байдуже відображає світ. Вона шукає своє місце в ньому, намагається змінити світ відповідно до своїх потреб та інтересів. І водночас – зазнає впливу всесвіту.

Релігійні почуття психологічно, за способами прояву та формами протікання не відрізняються від нерелігійних. Специ-фіка релігійних почуттів в їхній спрямованості на надприродне. Вони можуть бути позитивними і негативними. До перших належать любов, радість, благовоління, надія, заспокоєння тощо, до других – страх, скорбота, розпач, відчай та інші.

Окреме місце в системі релігійних настроїв займає почуття любові до Бога – прив’язаність, потяг до надприродного. Моти-вація цього почуття своїм підтекстом має також любов Бога до людини, що реалізується у формі любові до ближнього.

Почуття страху перед Богом теж психологічно не відрізня-ється від нерелігійного страху. Останнє виникає від різних земних, життєвих обставин, релігійне – від віри в Бога як грізну силу.

Почуття благовоління, розчулення, релігійної втіхи, радості, розпачу, скорботи теж займають важливе місце у свідомості віруючого. Кожне з них має для віруючого далеко не ілюзорне значення, бо символізує відповідальність за свої вчинки і задуми.

3. Релігійні дії – це дії віруючих і їх спільнот, зумовлені релігійною вірою. Існує два види релігійних дій: культові і позакультові. Культ – найважливіший вид релігійної діяль-ності. Його зміст визначається відповідними релігійними уявленнями, ідеями, догматами. Він являє собою систему дій, засобів впливу на надприродне з метою зміни його ставлення до себе. До культових дій відносять молитви, таїнства, обряди, свята, традиції, ритуали, богослужіння, заборони, жертво-принесення тощо. Засоби релігійного культу – культові будови, хрести, священні облачення, свічі, релігійне малярство, скульптура, музика.

Історія не знає жодної релігії без культового елементу. Культ – це одяг релігії, який не можна зняти чи просто помі-няти; він – спосіб існування релігійних уявлень і почуттів, а всі вони разом є сторонами одного цілого – релігійного практично-духовного входження людини в світ.

Можна сказати, що культ – це мова релігії, де предмет, дії, слова мають символічне значення. Культ задовольняє релігійні потреби віруючих, збуджуючи психологічно-вольові процеси в такому напрямку, якого вимагають обставини життєдіяльності віруючого.

Особливе місце в релігійному культі належить молитві, яка є найважливішим засобом спілкування віруючого з надприрод-ним, на яке начебто можна вплинути за допомогою слова. Молитва – проста і найбільш доступна форма релігійної діяльності.

Позакультова релігійна діяльність реалізується в духовній і практичній сферах. Духовна позакультова діяльність охоплює розробку релігійних ідей, систематизацію й інтерпретацію дог-матів теології, написання богословських творів тощо.

Практична позакультова діяльність включає виробництво предметів релігійного культу, місіонерство, участь у роботі со-борів, викладання богословських дисциплін, управлінську діяль-ність в релігійних інституціях, пропаганду релігійних поглядів через пресу, радіо, телебачення тощо. У позакультову діяльність інколи певною мірою проникають елементи культу (моління на лекціях та ін).

4. Релігійні інституції – це організації, установи, заклади, що діють на релігійній основі і покликані насамперед створю-вати нормальні умови для одноосібного чи колективного задо-волення релігійних потреб віруючих. Їх належність визначається релігійними інтересами, потребами, установками.

До них, у першу чергу, належать релігійні організації. Вони є об’єднаннями послідовників певного віросповідання. Одні з них формуються для спільного задоволення релігійних потреб; інші – в процесі діяльності віруючих у позарелігійних сферах. У першому випадку релігійні організації можуть бути 3-х типів: секта, деномінація, церква.

Секта може мати два рівні організації:

- невелика релігійна група, початкова ланка формування релігійної організації;

- об’єднання, що відокремилося від одного з релігійних напрямків і знаходиться з ним у конфлікті. В секті відсутній інститут священства, лідерство належить віруючим, які вважаються носіями харизми (від грецьк. charisma – дар). В ній існує контрольоване членство та сувора дисципліна, претензії на винятковість установок і цінностей, елітаризм, богообраність.

Деномінація – перехідний тип релігійної організації, якому притаманні риси секти та церкви. Вона не має професійного священства, поділу на клір і мирян. Їй властиві обліковане членство, керівництво здійснюють органи, обрані віруючими.

Церква – самоврядне об’єднання віруючих, яке склалося на основі спільності релігійних уявлень та особливостей культової діяльності. Тут наявне професійне священство, централізоване ієрархічне управління, чіткий поділ на клір і мирян, відсутнє контрольоване членство.

Найважливішими завданнями релігійних організацій є доне-сення до віруючих відповідних норм і правил поведінки, смисложиттєвих цінностей та ідеалів. Ця мета досягається за допомогою виконання ряду функцій:

1) вироблення систематизованого вчення (системи ідей);

2) розроблення системи захисту і утвердження „чистоти віри”;

3) організація та управління культовою діяльністю;

4) контроль і вжиття санкцій (заходів покарання) у випадку недотримання релігійних норм;

5) підтримка зв’язків з соціальним оточенням.

Інші релігійні організації представлені позацерковними об’єднан­нями: місії, братства, партії, профспілки, об’єднання молоді, студентів, жінок, що створюються за конфесійними ознаками.

До релігійних інституцій також належать навчальні заклади (духовні академії, інститути, семінарії тощо), де готують кадри служителів культу; видавництва та друкарні, які забезпечують віруючих релігійною літературою; підприємства, на яких виготовляються предмети релігійного культу і церковне начиння.

Внутрішня структура

Основними її складовими є релігійна картина світу та релігійна наука життя.

1. Релігійна картина світу – уявлення віруючих про походження та будову світу, насамперед про його подвійність. Тобто, згідно з релігійними концепціями, поряд із природним світом існує надприродний, абсолютним втіленням якого є Бог. Ця подвійність знаходить своє відображення в богословських тлумаченнях будови та перспективи світу, живої і неживої природи. Так, християнська картина світу подається в перших двох книгах Біблії, у релігіях Стародавнього Єгипту і Японії, в легендах про виникнення світу з хаосу, появу в ньому перших богів тощо.

2. Релігійна наука життя – певний спосіб життя, якого має дотримуватись віруючий і порушення якого – великий гріх перед Богом. Додержання його – обов’язкова умова Божої любові і гарантія особистого безсмертя та вічного життя. Цей спосіб життя можливий лише при виконанні певних моральних норм і правил, установок (заповідей, принципів). Їх проголо-шують священні книги різних релігій – Біблія (іудаїзм, християнство), Сунна (іслам), Трипітака (буддизм), Дао де цзин (даосизм) та ін. Велика кількість різних повчань, зокрема, міститься в Старому та Новому Заповітах Біблії (заповіді Мойсея – Вих., 20, 1-17; Нагірна проповідь – Мт., 5, 3-12 тощо).

Соціальні функції релігії

Релігія – явище суспільно-історичне. Вона з’являється як засіб (інструментарій) регулювання поведінки людини після того, коли вона виокремилась із роду і усвідомила свою самостійність. Тому релігію можна розглядати ще і як дієвий суспільний чинник. Способи, рівень, напрям впливу релігії на соціальну систему та окремого індивіда виявляється в її різнома-нітних функціях (від лат. functio – виконання, завершення). Основні з них такі: світоглядна, компенсаторно-терапев-тична, регулятивна, комунікативна, культурно-формуюча, легітимізуюча, інтегруючо-дезінтегруюча.

Світоглядна функція. Вона проявляється через здатність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, що дозволяє їй визначити своє місце у світі, сфор-мувати мету та сенс життя, ціннісні орієнтири, перспективи посмертного існування.

Компенсаторно-терапевтична функція. Виконує два завдання:

- як засіб духовної втіхи (через катарсис – очищення, заспо-коєння, молитву, медитацію, духовну насолоду, спілкування з сакральним), який допомагає людині психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій (життєві незгоди, страж-дання, горе), зберігати внутрішній спокій, душевну рівновагу на індивідуаль­ному рівні її буття;

- обіцяє посмертне воздаяння як компенсацію втраченого. По-дібна компенсація мала місце ще в стародавніх релігіях, що ві-дображало безсилля, залежність людини від умов її існування.

Регулятивна, обмежувально-узаконююча функція реалізується як здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інституцій управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю окремих організацій, формувати та коригувати міжособистісні та міжгрупові стосунки. Найбільш діяльними в системі регуляції є релігійні норми (релігійне право, мораль, заповіді) – система вимог, правил, приписів, спрямованих на втілення в життя цінностей релігії, а також зразки (приклади для наслідування), заохочення та покарання.

Комунікативна функція виявляється у спілкуванні віруючих із надприродним, Богом (вертикальні зв’язки) та між собою (горизонтальні зв’язки).

Культурно-формуюча функція є чинником впливу релігії на розвиток писемності, книгодрукування, мистецтва, збережен-ня цінностей релігійної культури, передачі історичного досвіду від покоління до покоління.

Легітимізуюча функція (від лат. legitimus – законний, узаконений) – здатність релігії виховувати у віруючих грома-дянську позицію (поважне ставлення до суспільних норм).

Інтегруючо-дезінтегруюча функція. З одного боку, вона проявляється як здатність релігії сприяти безконфліктному зв’язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому. В часи різноманітних кризових ситуа-цій суспільство використовує цей фактор, враховуючи, що релігія допомагає людям усвідомити себе як моральну спіль-ноту, поєднану спільними цінностями і цілями. З іншого боку, в певних історичних та соціальних умовах релігія може дезін-тегрувати, роз’єднувати людей, викликати міжетнічне, релігійне протистояння. Дезінтеграція може виступати у формі внутрі-конфесійних і міжконфесійних конфліктів, між великими релі-гійними об’єднаннями (християни і мусульмани) у формі боротьби з „чужим” (наприклад, „джихад” в ісламі).

Окремі релігієзнавці виокремлюють ще ряд функцій, які виконують релігійні громади та організації в суспільстві: бого-службова (задоволення релігійних потреб віруючих через культову практику), місіонерська (поширення віровчення серед населення), пропагандистська (ідеологічна) функція – розпов-сюдження через засоби масової інформації релігійного вчення, політична (участь церкви у політичному житті країни), госпо-дарсько-економічна (ведення господарства, виробничої діяль-ності з випуску релігійної атрибутики та проведення рестав-раційно-будівельних робіт), благодійницька (надання матеріаль-ної допомоги), філантропічна (утримання притулків, лікарень, дитячих закладів), просвітницька (поширення знань про культуру, мораль тощо).