Контрольні завдання і запитання

1. Розкрийте джерела вільнодумства і охарактеризуйте основні його форми.

2. У чому особливість вільнодумства різних етапів духов-ної історії культури людства і хто їх презентував?

3. У чому сутність атеїзму як духовного феномена?

4. Що таке секуляризація і чим вона спричинена в сучас-них умовах?

5. Назвіть основні форми та організації сучасного вільно-думства і атеїзму, дайте їх коротку характеристику.

Список літератури

1. Академічне релігієзнавство: Підручник / За наук. ред. проф. А.Колодного. К., 2000. – С. 797-827.

2. Гордиенко Н.С. Основы научного атеизма. – М., 1988. – С. 244-288.

3. Калінін Ю. А, Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство: Під-ручник. – К., 2002. – С. 260-282.

4. Колодний А.М. Атеїзм як форма світоглядного знання. – К., 1984.

5. Лубський В., Козленко В., Лубська М., Севрюков Г. Історія релігій: Навч. посібник. – К., 2002. – С. 539-564.

6. Лубський В.І., Теремко В.І., Лубська М.В. Релігіє-знавство: Підручник. – К., 2005. – С.393-400.

7. Релігієзнавство: Навч. посібник / За ред. С.А. Бублика. – К., 2001. – С. 303-474.

8. Релігієзнавство: Підручник / Є.К. Дулуман, М.М. Зако-вич, М.Ф. Рибачук та ін.; За ред. М.М. Заковича. – К., 2000. – С. 197-270.

9. Свободомыслие и атеизм в древности, средние века и в эпоху Возрождения. – М., 1986.

10. Тажуризина З. Идеи свободомыслия в истории куль-туры. – М., 1987.

11. Черній А.М. Релігієзнавство: Посібник. – К., 2003. – С. 194-212.

12. Чорненький Я.Я. Практикум із релігієзнавства: Навч. посібник. – К., 2004.

Розділ 9

Свобода совісті і правове регулювання державно-церковних відносин в Україні

Проблема свободи совісті, по суті, зводиться до того, чи може у людини бути така сфера духовного життя, яка не підлягає будь-якому контролю світської або духовної влади. Свобода – це здатність особи самостійно, у відповідності з при-таманним їй світоглядом, визначати свої вчинки, діяти на основі власного рішення. Совість – це спроможність людини здійсню-вати моральний самоконтроль, самостійно формувати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання і проводити самооцінку власних вчинків, тобто це усвідомлення обов’язку і відповідальності перед самим собою. Свободу ж совісті слід розуміти як внутрішню здатність людини оцінювати і осмислю-вати свої вчинки стосовно навколишнього світу згідно з влас-ною совістю і реалізувати себе на підставі вибору. Найчастіше поняття “свобода совісті” діє як категорія права, тісно пов’язана зі становленням суспільства і держави, їх ставленням до світо-глядних орієнтацій громадян, насамперед до їх релігійної орієнтації.

Свобода совісті пройшла складний, тернистий шлях свого формування й утвердження – від віротерпимості, визнання су-спільством права вільного вибору релігії до права особистості на свободу щодо вибору світоглядних парадигм.

Свобода совісті є однією з фундаментальних загально-людських цінностей, яка співвідноситься з глибинними основа-ми буття людини, охоплює своїм змістом широку сферу духов-ного життя особи, в якій вона самовизначається і само-реалізується, відображає умови, за яких можливе вільне духовне становлення, розвиток особистості, утвердження її суверенітету, вільного вибору цінностей, завізованого власною совістю. Свобода совісті – полісемантична категорія, яка має відношення до філософії, етики, політології, права, релігієзнавства, теології. У релігієзнавстві вона розглядається як право, що гарантує недоторканість совісті людини в питаннях ставлення до релігії, розкривається через поняття “свобода релігії”, “свобода віро-сповідання”, “свобода церкви”, “свобода в релігії”.

Свобода релігії – незалежне функціонування релігійних течій, рухів та їхніх інституцій, а також правові, суспільно-по-літичні, економічні можливості та гарантії для вільного релігій-ного самовизначення й самореалізації особистості.

Свобода віросповідання – законодавчо гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу, обирати, сповіду-вати будь-яку релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здій-снювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

Свобода церкви – соціально-правові гарантії вільного функ-ціону­вання церкви, релігійних громад та інших об’єднань віруючих.

Свобода в релігії – межі свободи, в яких, згідно з віроспо-віданням, може реалізуватись ініціатива та самодіяльність ві-руючих щодо тлумачення головних положень віровизнання, відправлення культів.

Свобода совісті – це право мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноосо-бово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або неспо-відувати жодної, відправляти релігійні культи, відкрито вира-жати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні пере-конання. Як категорія права, як практична цінність пройшла складний шлях свого становлення, народжувалась і розвивалась у боротьбі багатьох поколінь людей за право на свободу думки, переконань, совісті. Вона вирішувалася залежно від змісту та характеру суспільних відносин, продуктивних сил, співвідно-шення політичних сил, від потреб та історичних завдань, які поставали перед суспільством.

Між церквою і державою як соціальними інститутами з часу їх існування встановилися різні відносини. Режим цих відносин регламентувався спеціальними конституційно-правовими нор-мами. Існують такі форми або види правового статусу церкви в системі державно-правових режимів: 1. Держави з офіційно узаконеною і фактично панівною церквою, або державною церквою. Їх інколи називають теократичними. Церква є складовою державного апарату. Їй надано певні повноваження державно-владного характеру. Політичний союз держави і церкви надає останній право брати участь у політичному житті країни. Церква отримує субсидії від держави, має монопольне право на виховання та освіту. Такий режим існував за часів середньовіччя, а також у царській Росії. Нині – в країнах іслам-ської орієнтації (Марокко, Туніс, Мавританія, ОАР, Саудівська Аравія, Алжир, Іран, Ірак та ін.). Церква в цих державах регулює всі аспекти державного й суспільного життя.

2. Держави з конституційно визнаною традиційною ре-лігією (конфесією) в суспільстві, яка посідає пріоритетне становище серед інших віросповідань. Одночасно визнається відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Офіційно визнана традиційна релігія має великий вплив на більшу частину населення, історично пов’я-зана з формуванням національної держави. Так, у ст. 3 (ч.1) Конституції Греції сказано: “Панівною в Греції є релігія східна православної церкви Христової”. В §2 Конституції Норвегії зазначено, що “євангельсько-лютеранська релігія є офіційною релігією держави”. Подібне становище – в Болгарії (право-слав’я), Грузії (також православ’я), Італії (католицизм). Офіційна церква виконує інтегративну соціальну функцію.

3. Держави з конституційно узаконеним відокремленням церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Режим відокремлення церкви від держави передбачає: 1) відсутність контролю і примусу з боку церкви щодо громадян і держави; 2) невтручання держави у внутріцерковні справи; 3) церква не виконує жодних державних функцій – соціально-політичних, адміністративно-правових (оборони країни, захисту правопорядку, охорони прав і свобод громадян тощо), не фінан-сується з держбюджету; 4) церква не втручається в суверенне право держави (верховенство, самостійність, незалежність, рівноправність влади у зовнішніх відносинах і ін.). Релігійні організації не втручаються в систему правосуддя, не здійснюють правового регулювання шлюбно-сімейних відносин; 5) від-сутність державно-правового контролю, примусу, іншого втручання у сферу ставлення громадян до релігії; 6) правову регламентацію позакультової діяльності релігійних організацій; 7) охорону законодавчої діяльності релігійних організацій та захист прав віруючих. Ці особливості мають свої форми вияву в Україні, США, Франції та інших країнах (зокрема пострадян-ських).

В історії державно-церковних відносин, поширення ідей релігійної терпимості, свободи релігії, свободи совісті на тере-нах України можна виділити (за А.М.Чернієм) п’ять періодів:

1) Києво-руський (княжий), який тривав майже п’ять століть. Він мав два етапи: Київський (860-1240 рр.) і Галицько-Волинський (до 1349 р.). Визначальними рисами його були дер-жавне сприяння поширенню християнства і становленню церковної системи, наділення церкви широкою правовою юрис-дикцією і передачею їй частини державних функцій.

2) Козацький (козацько-гетьманський) – початок XIV – кінець XVIII ст. Йому була притаманна не лише тісна співпраця військового керівництва Запорізької Січі й православної церкви на принципах звичаєвого права, наказів, християнських норм співжиття, а й визнання всесічового статусу церкви як моно-польної духовно-культурної інституції та її військовий захист і матеріальна підтримка.

3) Синодальний – охоплює період існування православної церкви України у складі Московської патріархії (тривав до початку XX ст.). Він характеризувався повним одержавленням церкви, перетворенням її на державний виконавчий механізм, проголошенням православної церкви панівною, дискримінацією щодо інших релігій.

4) Радянський – тривав понад 70 років. Православна церква України перебувала на правах екзархату в складі Московської патріархії. Для нього характерними були фор-мальне проголошення закону про свободу совісті, відо-кремлення церкви від держави і школи від церкви; декларування права сповідувати чи не сповідувати релігію, рівності віруючих і невіруючих. Насправді ж протягом цього часу були і репресії проти духовенства та церковного активу, і нищення пам’яток сакральної культури, і грубе втручання світської влади у внутріцерковні справи, і націоналізація церковної та монастир-ської власності тощо.

5) Сучасний – почався після здобуття Україною незалеж-ності. Був взятий курс на реальне забезпечення свободи совісті й релігійних свобод своїх громадян та подолання негативних наслідків політики тоталітарного режиму щодо релігії, церкви і віруючих. Цей курс отримав позитивну оцінку в світі.

Предметом нашого розгляду є один з аспектів свободи совісті – її конституційно-правовий зміст. Стаття 35 Консти-туції України проголошує: “Кожен має право на свободу світо-гляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно від-правляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і мораль-ності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від дер-жави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова”.

Правовий інститут свободи совісті охоплює такі консти-туційні норми: 1) рівність громадян перед законом неза-лежно від їхнього ставлення до релігії, рівні права в еконо-мічному, політичному, соціальному і культурному житті; 2) використання громадянами прав і свобод не повинні пере-шкоджати інтересам суспільства і держави, правам інших громадян; 3) здійснення прав і свобод невід’ємне від виконання громадянином своїх обов’язків.

Реалізація права віруючих на відправлення релігійних культів забезпечується спеціальними законами та контролем за неухильним додержанням їх з боку держави та її органів, зокре-ма Державного комітету України з питань релігій, його уповно-важених при місцевих радах народних депутатів.

В нашій країні діє Закон “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991р. з наступними змінами і допов­неннями, внесеними Законами України. Цей закон та інші зако-нодавчі акти, видані відповідно до нього, складають законно-давство України про свободу совісті та релігійні організації.

Доцільно згадати, в яких умовах приймався цей закон. Перші радянські декрети та конституції декларували, прого-лошували демократичний характер гарантій свободи совісті. Однак на практиці вона гальмувалася так званим законом про релігійні культи. Позитивні сторони окремих правових актів про свободу совісті схвалювалися віруючими і невіруючими, а сталінські та інші державно-партійні, адміністративно-репресив-ні закони й інституції викликали критику, глибоке обурення і протест світової громадськості. Тому радянське керівництво під час перебудови змушене було заявити людству, що буде ство-рено нове законодавство, яке гарантуватиме повну свободу совісті. Взяте зобов’язання виконане.

Ґрунтовне обговорення і досить тривала підготовка дозволили прийняти цей закон, на втілення якого вплинув Акт проголошення незалежності України.

Закон має 32 статті, вміщені в шести розділах:

Розділ І. Загальні положення (6 статей);

Розділ ІІ. Релігійні організації в Україні (10 статей);

Розділ ІІІ. Майновий стан релігійних організацій (4 статті);

Розділ IV. Права релігійних організацій та громадян, пов’я-зані зі свободою віросповідання (4 статті);

Розділ V. Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах (4 статті);

Розділ VІ. Державні органи та релігійні організації (4 стат-ті).

Перший розділ (“Загальні положення”) можна вважати основоположним. Центральною є ст.3, в якій визначається по-няття гарантованої для кожного громадянина свободи совісті: “Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноосібно чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання”. Величезне навантаження має ст.5 про від-окремлення церкви (релігійних організацій) від держави, де визначаються обов’язки обох сторін між собою: держави щодо церкви і релігійних організацій перед державою і суспільством. Надзвичайно вагомий блок проблем охоплено ст.6 Закону, який стосується відокремлення школи від церкви (релігійних орга-нізацій). В ньому підкреслюється, що система освіти в дер-жавних навчально-виховних закладах повинна мати світський характер.

Коментувати особливості інших розділів Закону набагато легше, тому що в них реалізовані правові норми, що конкрети-зують всю повноту релігійної свободи, і їх застосування не викликає особливої полеміки.

Визначаючи характерні риси цього Закону, слід наголо-сити:

1. Чинний закон стверджує Українську державу безрелігійною, але не антирелігійною, тобто держава не допускає у свою політичну структуру церкву як державний інститут й не визнає за собою права вести боротьбу проти релігії, відмови-лася встановлювати обов’язкові переконання чи світогляд.

2. Закон надає громадянам право на свободу совісті, що містить в собі право не лише сповідувати релігію, відправля-ти релігійні культи, а й змінювати свої переконання, вільно їх розповсюджу­вати.

3. Закон більшою мірою, ніж попередні Закони, відповідає змістові й вимогам міжнародних правових актів про політичні та громадянські права.

4. Закон більше скерований на позитивні настанови і дозвіл, аніж на заборону тих чи інших дій, як це мало місце в минулому.

Захист прав, свобод та інтересів кожної людини, зокрема прав на свободу віросповідання громадян та інтересів релігійних організацій в умовах поліконфесійної країни, є важливою умо-вою створення в Україні демократичного суспільства, форму-вання правової держави.

Право на свободу совісті визнано нині всім цивілізованим людством і закріплено в таких фундаментальних міжнародних актах, як Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція з прав людини, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи пере-конань, Підсумковий документ Віденської зустрічі представ-ників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітницва в Європі тощо. Сучасна українська модель державно-церковних відносин є виваженою та послідовно демократичною. Вона відображає правове забезпечення в Україні свободи совісті як віруючих, так і невіруючих і повною мірою узгоджується з основними міжнародними правовими актами.

Ключові поняття: віротерпимість, конституційні гарантії, нормативні акти, правове законодавство, правоздатність, СА-кральне, світськість освіти, свобода в церкві, свобода віро-визнання, свобода релігії, свобода совісті, свобода церкви, секулярне, толерантність.