5.3. Іслам

Іслам (від араб. – покірність, віддання себе Богу) – наймолодша світова релігія. Виникла у VII ст. в Аравії і багато в чому визначила ідейне й культурне життя значної частини населення Азії, Африки і частково Європи. Характерною ознакою ісламу є його роль як соціального і культурного регулятора суспільства, де всі сторони життя людини регламентуються релігією. Поява ісламу стала подією світової історії. Він виявився ідеологічним вираженням багатьох гли-бинних процесів, що відбувались не лише в Аравії, а й по всьому Близькому Сході, і дав поштовх їх розвитку, дав людям нові ціннісні орієнтири, нові надії, а панівним колам – нову ідейну зброю для збереження своєї влади.

Народження ісламу в Аравії було викликано як загально­історичними причинами, так і реальним ходом духовної і соціальної історії Аравійського півострова. В цей час тут відбувалася зміна епох. Розпались стародавні держави, посла-билася традиційна транзитна торгівля, з’явилися нові соціальні шари, рушилися численні тривалі зв’язки. Під впливом іудаїзму і християнства формувалися монотеїстичні уявлення. В цей час виникають нові форми суспільного і духовного життя, активно йде процес етнічної і культурної консолідації арабів, форму-ється єдина арабська мова.

Ідеї, близькі до ісламу, проповідували різні люди в різних місцях Аравії. Однак лише Мухаммед зумів перетворити туманні, невиразні ідеї в доктрину, що захопила людей. Він зумів створити общину віруючих, організувати її, дати їй мету, що поєднувала духовне і матеріальне спрямування. Мухаммед підкорив своїй общині всю Аравію і вказав шляхи її подальшого розширення і розвитку. Він залишив після себе священне писан-ня – Коран, традиції організації державності, напрямки рішучої боротьби за розширення сфери впливу своєї віри. Іслам пояснює всі ці успіхи волею і вибором Аллаха. Історична наука бачить тут класичний зразок поєднання об’єктивних обставин і потреб суспільства з діяльністю видатної історичної особи, без якої реалізація об’єктивних потенцій суспільного і культурного розвитку неможлива.

Мухаммед (Магомет – 570-639 рр.) у 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога Аллаха. Аллах начебто наказав йому йти до людей і проповідувати їм могутність єдиного Бога, боротися з багатобожжям, що панувало серед мешканців Аравії. Вважається, що Мухаммед спочатку боявся своїх видінь, під час яких із ним нібито говорив сам Аллах і ангел Джебраїл. Однак люди, які його оточували, переконали в тому, що він – пророк і посланець Аллаха. Ця віра стала найважливішим догматом для всіх його прихильників і послідовників. У 622 р. Мухаммед і його прибічники переселилися в м. Ястриб (майбутнє м. Меді-на). З цього часу мусульмани (віддані ісламу) ведуть літо-числення своєї релігії. Основні положення віровчення:

1. Віра в єдиного Бога Аллаха і його посланців – Мухаммеда і Алі. Їх доповнюють пророки, ангели, демони, які вшано-вуються як боги;

2. Шанування „Священного писання” – Корану, в якому розповіда­ється про створення світу, страшний суд, містяться сказання про пророків, вказівки, які регулюють сімейні стосунки, тощо;

3. Шанування „Суни”, яка доповнює Коран і є зведенням розповідей про діяння, вчинки, біографію Мухаммеда. Суна є основою фікхи – мусульманського правознавства і шаріату – комплексу юридичних норм, принципів і правил поведінки, дотримання яких угодне Аллаху;

4. Щоденна п’ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о 15 годині дня, при заході сонця і перед настанням ночі. Перед намазом виконується ритуальне обмивання водою або піском;

5. Сплата податку (зак’ят) на користь бідних, нині на користь громади. Доповнює зак’ят садак – добровільне пожертву-вання;

6. Дотримання посту (урази). Протягом 9-го місяця (рамазан) за місячним календарем (місячний рік коротший від сонячного на 11 днів) мусульманин від світанку до настання темряви не їсть і не п’є і може це робити тільки з настанням ночі. Тепер цю вимогу спрощено для деяких категорій людей, зокрема – вагітних жінок;

7. Ходіння на молитви до Мекки і Медіни (хаджж), покаяння у гріхах і прилучення до святих (паломники дістають назву „Хаджі” – той, хто здійснив подвиг благочестя);

8. Священна війна з невірними (джихад або газават).

Вчення про пророцтво як основну форму посередництва між Богом і людиною – одна з головних сторін мусульманського світорозуміння. Пророки, що визнаються ісламом – це персо-нажі Старого і Нового Заповітів (Мойсей – Муса, Адам, Ісус – Іса та ін.), а також герої інших близькосхідних легенд. Ідейні розходження серед мусульман призвели до того, що вже у середині VII ст. утворилося не менше п’яти релігійно-політич-них угруповань. Це суніти, шиїти, харіджити, мурджиїти, мутазиліти. В основі цього розколу лежали різні уявлення про природу верховної влади – імамату (інституту керівництва мусульманською релігійною громадою, в якому збігаються влада світська і влада духовна) та ролі імама (від араб. „амма” – „стояти попереду” – духовний керівник, голова мусульманської громади, людина, яка керує молитвою в мечеті) – головне у поділі мусульман на сунітів та шиїтів.

Більшість мусульман є сунітами (їх в 2,7 раза більше, ніж шиїтів). Визнають не лише Коран, але й святість Суни. За їх уявленнями, Суна (букв. звичай, зразок) є одним з джерел права, поряд з Кораном. Суна – це мусульманський священний переказ розповідей про вислови та діяльність пророка Мухаммеда. Вони не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, відкидають ідею про особливу природу Алі (четвертий праведний Халіф, двоюрідний брат і зять Мухаммеда) і особливе право його нащадків на імамат. Світського і духовного главу мусульман, на їх думку, повинні обирати члени громади.

Шиїти (від „ши’ат Алі” – „партія Алі”) – прихильники другого за кількістю послідовників напрямку в ісламі. Головна особливість їх полягає в тому, що вони визнають єдиними спадкоємцями пророка Мухаммеда лише Алі та його нащадків, які начебто мають виключне право на верховну владу – імамат. У шиїтській Суні – інші перекази та інші їх тлумачення. Шиїти вірять у можливість переселення душ.

За чисельністю іслам займає друге місце після християнства і має переважний вплив в Африці та Азії. На сьогодні майже кожний п’ятий у світі – мусульманин. Щорічні темпи зростання мусульман в останні десятиліття в середньому складають 35-40% або 50 млн. Це зростання пов’язане, насамперед, з економічним та демографічним бумом, що переживає іслам-ський світ. Якщо на початку століття іслам нараховував 216 млн. послідовників (12,3% населення планети), то на початку третього тисячоліття – 1,3 млрд. (21,7% від загальної чисель-ності населення Землі), тобто кількість прихильників ісламу зросла у 6 разів. За прогнозами, на ближчі два десятиліття іслам-ський світ зросте (за демографічними критеріями) десь на 1,7%.

Іслам в Україні має давню історію. Його масове поширення концентрується переважно в Криму, який було ісламізовано в часи Золотої Орди. В період Кримського Ханства, до завою-вання його Росією, іслам мав усі умови для розвитку. У подаль-шому мусульманство зазнавало утисків з боку світської і духовної влади імперії, а згодом – Радянської тоталітарної системи, особливо під час депортації кримських татар. Нині відбувається відродження ісламу в Україні. На початок 2010 р. тут діяло 1182 релігійні організації, в тому числі 611 не зареєстрованих, які обслуговувало 436 священнослужителів. До структури ісламу входить 7 навчальних закладів, 90 недільних шкіл, 5 періодичних видань. За роки незалежності України мережа ісламу зросла на 93,14 %. Єдиної організаційної структури ісламу в Україні не існує. Сьогодні діють 4 автономних центри: Духовне Управління мусульман України (ДУМУ), Об’єднання незалежних мусульманських громад (ОНМГ), Духовне Управління мусульман Криму (ДУМК), Духовний центр мусульман України (ДЦМУ). Найбільше громад у Духовного Управління мусульман Криму (331).

Ключові поняття: апостоли, Будда, буддизм, Ісус Христос, католицизм, греко-католицизм, іслам, конфесія, Коран, космополітизм, Мухаммед, Новий Заповіт, православ’я, протестантизм, світові релігії, Старий Заповіт, Трипітака, Трійця, уніатство, християнство.

Самостійна робота: опрацювати тему за такими працями:

1. Адвентизм. Адвентисти сьомого дня // Релігійна пано-рама. – 2000. – №. 1-2. – С. 62-61.

2. Буддизм – світова релігія. Урок 5 // Людина і світ. – 1993.- № 1. – С. 40-44.

3. Іслам. Урок 7 // Людина і світ. – 1993. – № 4-5.- С. 32-37.

4. Подберезький І. Бути протестантом // Людина і світ. – 1998. – № 1.– С. 36-40.

5. Християнство як світова релігія. Урок 6 // Людина і світ. – 1993. – № 2-3. – С. 48-53.

6. Фомиченко В. Римсько-католицька церква в Україні // Людина і світ. – 1993. – № 6-7. – С. 36-38.

7. Ватикан – історія і сучасність // Релігійна панорама. – 2001. – № 5. – С. 64-76.

8. Українська греко-католицька церква // Релігійна панора-ма. – 2001. – № 10. – С. 71-85.

9. Мадей Н. Східні католицькі церкви: історія виникнення та сучасний стан // Українське релігієзнавство. – К., 2000. – № 5. – С. 35-42.

10. Мадей Н. Українська греко-католицька церква в кон-тексті уніатських церков // Українське релігіє-знавство. – К., 2001. – № 17. – С. 79-88.

11. Яроцький П. Особливості розвитку соціального вчення католицизму // Українське релігієзнавство. – К., 2001. – № 20. – С. 55-64.

12. Ткач С. Міжправославний конфлікт як дестабілізуючий чинник суспільно-політичного розвитку України // Укра-їнське релігієзнавство. – К., 1999. – № 11. – С. 101-105.

13. Євангельські християни-баптисти // Релігійна панорама. – 2001. – № 2. – С. 67-76.

14. Свідки Єгови // Релігійна панорама. – 2001. – № 4. – С.67-76.

15. Церква християн віри євангельської – пятидесятників // Релігійна панорама. – 2001. – № 7. – С. 56-75.