5.1. Буддизм

Буддизм є найдавнішою зі світових релігій. Зародився в VІ-V ст. до н.е. в Індії і поширився в Південній, Південно-Східній і Центральній Азії та на Далекому Сході. Існують громади послідов­ників буддизму в Америці, Європі (в т.ч. і в Україні). Нині в світі близько 400 млн. буддистів (6% населення планети) і близько 1 млн. ченців. Засновник буддизму Шак’ямуні (мудрець) з племені Шак’їв – він же Будда (просвітлений, пробуджений), він же Сідхартха Гаутама – людина, яка досягла найвищої межі духовного розвитку, перейшла від споглядаль-ного стану свідомості до пробудження. За переказом, після 550 перероджень (85 разів був царем, 83 рази – пустельником, 5 разів – рабом, різними тваринами) він прийшов на землю, щоб вказати людству як позбутися страждань. Для свого останнього переродження Будда обрав образ царевича Сідхартху, що означає „той, що виконує своє призначення”. Він належав до знатного роду Гаутама (проживав в долині р. Ганг, у середині її течії).

Міфи розповідають, що Будда народився від непорочної цариці Майї надприродним чином (вийшов із боку матері). Хлопчик вражав своїми непересічними здібностями, силою, мужністю та розумом. Він одержав всебічну світську освіту, жив у спеціально побудованому для нього палаці. Досягши повноліття, одружився. Дружина подарувала йому сина. Життя сім’ї сповнилося радості і щастя. Повелитель землі оточив його піклуванням і багатством, старанно маскуючи від нього похмурі сторони життя. Але якось, проїжджаючи містом під час прогу-лянки, Шак’ямуні побачив чотири знамення. Перші три (вкри-тий гнійними виразками хворий, згорблений роками старець, поховальна процесія) засвідчили йому нестійкість сансари (круговороту буття), а останнє (аскет, що поринув у думи) – шлях до звільнення. Він вирішив втекти від розкоші, а тому вночі покинув палац і приєднався до аскетів. Через сім років у віці 35 років Шак’ямуні досяг бодхі – просвітлення – і став Буддою. Першу проповідь, згідно з легендою, Будда висловив у парку біля м. Бенарес (Венарес) для п’ятьох своїх товаришів-аскетів. Її суть зводиться до висловленої ідеї тотожності життя і страждання. Сорок років Шак’ямуні ходив по долині Гангу, про-повідуючи своє вчення, і помер, за легендою, у 80-літньому віці в день травневого повнолуння. Цю дату шанують також як дату його народження та прозріння й називають „тричі святим днем”.

Залежно від орієнтації дослідника буддизм можна вивчати і як релігію, і як філософію, і як культурний комплекс, і як спосіб життя. У Бенарестській проповіді Будда проголосив основи буддистського віровчення. Насамперед це вчення про „Чотири благородні (святі) істини” і „благородний восьмиступеневий (восьмеричний) шлях”. Перша істина „жити – значить стражда-ти”. Друга – „причина страждань – бажання”. Третя – „для звільнення від страждань необхідно позбавитись від бажань”. Четверта істина стверджує: „є шлях до припинення страждань. Це – благородний восьмеричний шлях (вісім сходинок)”:

1) праведні знання (знання „чотирьох благородних істин”);

2) праведні прагнення (виявляти співчуття до всього живого);

3) праведна мова (мова без брехні, наклепів, лжесвідчень, грубощів);

4) праведна поведінка (не вбивати, не красти, не перелюб-ствувати, не обманювати, не вживати вина);

5) праведний спосіб життя (життя за принципами безкорис-ливості);

6) праведні зусилля (зусилля, які спрямовують до добра і віддаляють від зла);

7) праведна концентрація (самоаналіз);

8) праведне самозаглиблення (правильна техніка медитації – раджа-йога, яка сприяє духовній концентрації і робить тіло невіддільним від духу).

Вища мета буддизму – нірвана (заспокоєння, згасання емо-цій, звільнення від свого „Я”). Це досягнутий особистими зусиллями вищий стан, коли людина звільняється від всіх земних пристрастей і схильностей, від „павутини бажань”. Всі прояви індивідуальності згасли – немає ні відчуттів, ні образів, ні свідомості. Це не смерть, а особливий стан, який неможливо описати, використовуючи людський досвід. Це – „вища мета”, „вище блаженство”, „вище щастя”. Вже припинене страждання, смуток, хвилювання, відбувається „завершення шляху”. Чин-ність закону карми (закон відплати: поведінка людини зумовлює її нинішню долю і наступний стан її душі) припиняється, людина вже не відроджується і залишає сансару (повторення народжень і смертей, перехід душі з однієї оболонки в іншу).

Отже, найістотнішим у вченні Будди його прихильники вважають те, що він відкрив сутність буття як страждання і водночас показав людям шлях звільнення від фізичного та морального болю і спасіння.

Різні буддійські школи дотримуються відмінних поглядів стосовно ролі Будди. Деякі вважають його лише людиною, яка знайшла власний шлях до просвітлення й показала його всім послідовникам. Інші вшановують його як останнього Будду, який прийшов у світ проповідувати або відродити дхарму – вчення або шлях Будди. Ще інші мають його за бодхисатву – істоту, яка досягла просвітлення, але відклала вхід у нірвану, аби допомогти іншим досягнути просвітлення. Просвітлення є найважливішою наукою в усіх буддійських школах.

У ІІІ ст. до н. е., приблизно через 200 років після смерті Будди, з’явився найвидатніший поборник буддизму імператор Ашока, який підкорив більшу частину Індії. Він прийняв буддизм і дав йому державну підтримку, будував релігійні пам’ятники, скликав собори, закликав людей жити відповідно до повчань Будди. Здебільшого завдяки зусиллям Ашоки буддизм переродився з індійської секти у світову релігію. Дехто небез-підставно вважає його другим засновником буддизму.

Основною формою організації життя буддистських громад є монастирі. Ченці, що в них проживають, повинні дотримуватися статуту, підкорятися рішенням загальних зборів сангхи (черне-чої громади) та настоятелю, чия посада – виборна.

Для розробки основоположних принципів віровчення та прийняття важливих рішень буддисти збирають сангіті (собори), яких за весь період існування цієї світової релігії було шість.

Перший буддійський собор відбувся в печері Саптапарна монастиря Наланда в місті Раджагриха (штат Біхар) через три місяці після смерті Будди. На ньому прийнято рішення про канонізацію буддійського Священного Письма – Трипітаки.

Другий собор відбувся через 100 років у Вайшалі. Він закінчився розколом сангхи і виникненням двох розгалужень (хінаяни та махаяни).

Через 200 років у Паталіпутрі проходив третій собор під головуванням царя Ашоки, при правлінні якого буддизм став державною релігією.

Четвертий собор проходив зразу у двох місцях. Представ-ники одного з напрямів буддизму – хінаяни – проводили з’їзд в Анурадхапурі та Алувахарі, поблизу Матале. Тут, на пальмо-вому листі сангальською мовою була записана Трипітака та коментарі до неї. Представники іншого напряму, махаяни, зібра-лися в Кашмірі (I-II ст. н.е.), де канонізували санскритську редакцію Трипітаки школи сервастивадинів.

П’ятий собор у Мандалаї (територія Бірми – 1871 р.) харак-теризувався тим, що монахи затвердили на ньому уніфікований текст Трипітаки, викарбували його по частинах на 729 марму-рових плитах, над кожною з яких згодом побудували пагоду.

Шостий собор проходив у кількох містах М’янми в 1954 – 1956 рр. На ньому були відредаговані всі 54 книги палійської Трипітаки, а також канонізовані скорочені тексти перекладеної Трипітаки бірманською, хінді та англійською мовами.

Структурно буддизм поділяється на два основних напрямки – хінаяна (40% загальної кількості віруючих) і махаяна (60%). Хінаяна (мала колісниця) проповідує „вузький” шлях порятунку, а махаяна (велика колісниця) – „широкий”. Згідно з хінаяною, досягти нірвани може тільки незначна частина людей – ченці. Махаяні притаманний універсальний характер звільнення: можливість досягти стану Будди дається всім істотам. Центральне місце в махаяні – вчення про бодхісатви. Це люди, що заслужили перехід у нірвану, але свідомо залишились на землі заради порятунку всіх істот, звільнених від сансари.

Ваджраяна (діамантова колісниця, тантраяна) – напрямок, що виник із махаяни і склався в середині І тис. н.е. В ньому існує ідея про можливість досягнення стану Будди в теперіш-ньому житті людини. У ваджраяні також є вчення про бодхи-сатви, широко практикуються вправи йогів, тантричні обряди, пройняті духом еротики, статевої активності людини, що начебто мають зв’язок з родючістю землі і худоби, функціями жінки-матері. Особливого значення тут надається вшануванню гуру (духовного наставника).

Буддійська література нараховує багато тисяч творів. Канонічною вважається лише Трипітака, що включає три частини (“три кошики Закону”): Віная-пітака (міфи про Будду та його повчання), Сутта-пітака (притчі і бесіди Будди та його послідовників), Абхідхарма-пітака (філософія буддизму). Мо-ральні заповіді буддизму (панчашила) мають характер заборон: 1) не вбивати жодну живу істоту; 2) не брати чужої власності; 3) не торкатися чужої дружини; 4) не говорити неправди; 5) не пити вина.

Обрядово-культова практика буддизму подібна до обрядів інших релігій. Головним є культ Будди. Вшановуються ті населені пункти, окремі споруди, дерева, які начебто пов’язані з його біографією, мощі, волосся, зуби, предмети, якими він користувався, – одяг, чаші, палиці. Ці предмети було вміщено для вічного зберігання у численні монастирі та ступи (культові споруди, де зберігаються реліквії буддизму). Особливо вша-новуються місця, де народився Будда, де він прозрів, місце його першої проповіді. Вони стали об’єктами прочанства.

Віруючими проводяться щоденні молитви і жертвопри-несення статуям Будди Гаутами та іншим буддам, паломництво до святих місць, обходи ступ. Храми і ступи прикрашені графіч-ними та рельєфними зображеннями.

На відміну від інших релігій, богослужіння буддистів у храмах здійснюється виключно духовенством, без мирян. Миря-ни є учасниками богослужінь поза храмами, на відкритих майда-нах, а молитви здійснюють вдома перед домашніми вівтарями.

Ченці, як служителі культу, ведуть аскетичний спосіб жит-тя, їдять один раз на добу за рахунок подаяння, обов’язково повинні голити голову, обличчя, брови. Вони носять одяг жов-того кольору (ознака нижчих каст). Кандидатів у ченці готують з восьмирічного віку. Відібрані повинні бути здоровими, не мати боргів. Посвята в ченці здійснюється в двадцятирічному віці. Монах мусить дотримуватись суворої дисципліни, корити-ся старшим за віком членам громади.

Буддизм сприяв розвитку прекрасного мистецтва – храмової архітектури, живопису, скульптури, які можна побачити в різ-них країнах буддійського світу.

На відміну від християнства та ісламу, він сьогодні пере-живає кризу. За деякими прогнозами, його зростання до 2006 року складе лише 6%, причому переважно в країнах традицій-ного поширення (Південно-Східна Азія, Тибет).

Водночас, в умовах глобалізації буддизм виходить за межі свого традиційного поширення і знаходить послідовників у Європі та Америці. Створюються міжнародні об’єднання буд-дистів, що ставлять перед собою завдання розв’язання насущних проблем сучасності, в першу чергу – екологічного характеру.

Ламаїзм (тибетський буддизм) – один з організаційно незалежних різновидів махаяністського напряму в буддизмі, що склався в Тибеті в VII-ХІV ст. внаслідок проникнення сюди махаяни і тантризму (напрямок у буддизмі та індуїзмі, який використовує методи йоги; уявлення про жіночу та чоловічу статеву енергетику, трансформація якої приводить до свідомості і просвітлення).

Лама в перекладі – чернець, вищий. Нині в світі 20,6 млн. прихильників. Засновник – тибетський лама Цзьон-Каба (кінець XIV – початок XV ст.). Поширився серед монголів і проник у Росію. Зберігаючи основні буддійські положення, ламаїзм, водночас, має специфічні особливості: ускладнена обрядовість (езотеричний ритуал – віра в магічні засоби спілкування з надприродним, йогічна практика), масове поширення інституту лам, підвищена шана до них і ін. Старший син у кожній родині посвячується в лами. Існує величезна кількість ламаїстських монастирів. Особливе місце відводиться прийдешньому Будді – Майдарі, який покарає грішників і нагородить гідних, встано-вить справедливе життя. Розроблено вчення про „10 чорних гріхів” і „10 білих чеснот” як основу моралі. Моляться в лама-їзмі, обертаючи наповнені молитовними текстами і священною літературою барабани, що замінює багаторазове виголошення молитов і заклинань.

Головним канонічним текстом ламаїзму є Ганджур – збірка „одкровень” Будди (108 томів), а також Данджур – переклад буддійських вчень (225 томів). Ламаїзм надає Будді атрибути вищого божества – творця „іситинної сутності світу”. Пантеон ламаїзму включає в себе будд, божеств-охоронців, захисників віри та інші фантастичні образи. Ламаїзм вчить: без вчення Будди неможливе спасіння, але викласти це вчення може лише лама. Шанування лами – це шанування Будди. Верховним авторитетом усіх прибічників ламаїзму є далай-лама в столиці Лхаса, що вважається втіленням Будди в сакральному плані. Це вище за персоніфікацію бодхисатви. Далай-лама зосередив у своїх руках вищу духовну і політичну владу. Сьогодні в тибет-ському буддизмі існує декілька шкіл, єдиних у своїй основі, але різних у способах повчань (н’їнма, каг’ю, сак’я, гелуг і ін.). Нинішній глава ламаїзму – вищий духовний авторитет Далай-Лама XIV – буддійський монах Тенцін Г’яцо. У 1989 р. Далай-ламі присуджено Нобелівську премію миру.

Дзен (чань)-буддизм (японське дзен, китайське чань, на мові санскрит – медитація, споглядання) – один із найбільш впливових напрямків буддизму на Далекому Сході (Китай, Ко-рея, Японія, В’єтнам). Творцем його вважається індійський монах Бодхідхарма, який начебто прибув у 520 р. до Китаю і заснував там особливу „езотеричну”, призначену для вузького кола „посвячених”, школу буддизму. Вона отримала назву чань-буддизму. Він увібрав у себе елементи багатьох буддійських напрямів і даосизму. Дзен визнає реальність феноменального світу, але сприймає його як ілюзорний, як „ніщо”. Послідовники дзену вважають, що лише за допомогою медитації (роздуму, споглядання, самозаглиблення) можна виявити свою первісну природу, пробудитись і після цього осягнути істинну природу речей, побачити їх сутність і усвідомити свою причетність до всього існуючого. Велика увага приділяється психотренінгу. Базова ідея – „передача істини від серця до серця” (впевненість у можливості пізнати Будду внутрішнім світом людини) та вчення про „раптове просвітлення”. Японський дзен-буддизм існує в двох напрямах – рінзай-сю і сото-сю. В ХІV-ХV ст. дзен-ські ченці виступали радниками при сьогунському (військово-феодальні правителі) та імператорському оточенні.

Наприкінці 50-х років ХХст. дзен-буддизм став помітним надбанням західної культури. Творча інтелігенція Заходу пов’язувала із дзен-буддизмом надії на духовне оновлення. „Дзенський бум” охопив багато американських університетів і впливав на рухи бітників та хіппі. Вони вбачали в ньому ідейне виправдання морального нігілізму, побутової розпусти, повну зневагу до соціальних обов’язків. У цій модній течії вбачали ефективний засіб психотерапії, здатний послабити тиск „без-глуздого світу”, а також альтернативу кризи європейської культури.

Одна з характерних особливостей дзен-буддизму – негатив-не ставлення до логічного мислення, теорій, авторитетів. Згідно з вченням, врятуватись, злитись із Буддою можна лише з допомогою „чистого досвіду”, „живої інтуїції”. Тому деякі їх наставники навіть відмовлялись від мови і спілкувались лише умовними знаками.

Кількість прихильників дзен-буддизму в Японії – понад 10 млн., є послідовники в США, Франції, Англії, Німеччині та інших країнах. Громади дзен-буддистів наявні й в Україні.