2. Священик отримує владу здійснювати всі таїнства, крім священства, і всі богослужіння й обряди.

3. 1) догмат про «філіокве» – про джерело походження Святого Духа. Католики вважають, що Святий Дух походить і від Бога-Отця, й від Бога-Сина, тоді як православні переконані, що він походить тільки від Бога-Отця. Вони посилаються на єван-гельське першоджерело, де говориться, що Святий Дух «від От-ця походить». Саме так, як вірять православні, говорило формулювання восьмого пункту Символу віри, затверджене на II Константинопольському Вселенському соборі (381р.). Дода-ток до Символу віри про друге джерело Святого Духа був зроблений 589 р. на помісному Толедському соборі з метою боротьби проти єретиків-аріан, що визнавали не «єдиносущ-ність», а тільки «подібосущність» Бога-Отця і Бога-Сина. В такому вигляді Символ віри отримав поширення, починаючи з IX ст., в імперії Карла Великого, що охопила території сучасних Франції, Німеччини, Італії.

2) учення про чистилище. Відповідно до православного віро-вчення про загробне життя стан душі людини залежить від того, як вона прожила своє земне життя. І тоді обов’язково вона потра-пляє у рай або до пекла. Католицизм відстоює уявлення про чистилище як проміжне місце між раєм і пеклом, де знаходяться не обтяжені смертними гріхами душі грішників. Догмат про чистилище як проміжне місце між раєм і пеклом, де знаходяться не обтяжені смертними гріхами душі грішників.

3) учення про «наднеобхідні заслуги», тобто добрі справи, зроблені понад релігійний обов’язок, а тому не важливі для оста-точного порятунку того, хто їх зробив.

4) теорія і практика індульгенцій. У розвиток навчання про «наднеобхідні заслуги» Католицька церква вважала за можливе видавати індульгенції.

5) піднесене шанування Богородиці – Матері Ісуса Христа Діви Марії (Мадонни).

6) учення про верховенство папи Римського над усіма християнами та його непомильність. Догмат про непомиль-ність папи був прийнятий на I Ватиканському соборі (1869-1870 рр.) й підтверджений II Ватиканським собором (1962-1965 рр.).

4. У ХVІ ст.

5. Аллах через посередництво архангела Джабраїла (біблей-ського Гавриїла). (Аллах і раніше передавав свої послання через різних пророків – Мойсея (Мусу), Ісуса (Ісу), але лише Мухаммед зумів найбільш точно передати вищу і незаперечну істину господню. Перша редакція Корану була складена після смерті пророка його секретарем Бабітом).

6. Ягве.

7. Збереження.

8. Сінь.

9. Сьоко Асахара.

10. 1. Задоволення потреб віруючих. 2. Регулювання культової діяльності. 3. Розробка і пропаганда віровчень. 4. Забезпечення цілісності організації.

В-30:

1. У ІІІ ст. до н. е., приблизно через 200 років після смерті Будди, з’явився найвидатніший поборник буддизму, імператор Ашока, який підкорив більшу частину Індії. Засмучений крово-пролиттям і заворушеннями, викликаними його завоюваннями, він прийняв буддизм і дав йому державну підтримку.

2. Першим джерелом віри православ’я вважає Священне Писан-ня (Святе Письмо), пояснюючи, що «Усе Писання Богом натхне-не». Другим джерелом називається Священне Передання. Свя-щенне Передання у православ’ї досить різноманітне і складне за своєю структурою. До нього відносяться віровизначення і правила перших семи Вселенських соборів і деяких помісних, авторитет яких був визнаний Вселенськими соборами; спові-дання віри, зроблені «отцями церкви», а також живу традицію і практику. Тільки християнським Переданням зафіксовані такі основні положення християнського віровчення, як догмат про Трійцю, шанування Богородиці, про Боголюдську природу Ісуса Христа й ін.

Католицизм також визнає Священне Передання, але до його складу додатково включаються рішення інших Вселенських со-борів, що відбувалися в Римській Церкві після 1054 р. (всього 21), і офіційні документи Римських пап.

3. Вчення про кінець світу.

4. Реформація.

5. Дружина, двоюрідний брат Алі, купець Абу-Бекр, Омар. (Їх спільну діяльність вороже зустріла курейшитська знать Мекки, що призвело до того, що в 622 році вони переїжджають у Медіну).

6. Ідею „богообраності” євреїв як вищої раси.

7. Із давньої магії.

8. Цюйфу.

9. Учителі людства.

10. У підтримуванні зв’язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особис-тому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клери-кальних політичних партій.