11. Сценарії розвитку країн Периферії

Як ж тенденції «включення» країн Периферії у світове господарство в сучасних умовах? З одного боку, формування глобальної економіки знань створює зовсім нові можливості і чинники розвитку для цих країн. Але, з іншого боку, посилення глобальної конкуренції може означати, що і в майбутньому країни, що знаходяться на індустріальній стадії розвитку і відтворюють старі (відносно розвинених країн) технологічні уклади, будуть постійно знаходитися в положенні «наздоганяючих».

Для розуміння перспектив інтеграції України у світове господарство розглянемо два альтернативних сценаріїв впливу глобалізації на національні економіки. Перший із них – оптимістичний. Зазвичай оптимістичні сценарії розвитку міжнародної інтеграції базуються на тому факті, що глобалізація є ключовим чинником економічного розвитку всіх країн. І, якщо більшість із соціальних цілей розвинутих країн – висока якість охорони здоров'я й освіти, високий рівень якості життя і захисту навколишнього середовища - досягаються завдяки внутрішньому розвитку, а не глобалізації, то інтеграція країн, що розвиваються і перехідних держав у глобальну економіку надає їм, згідно з цими сценаріями, більший вибір, чим «закрита економіка». Прихильники глобального капіталізму пов'язують свої надії з особливостями сучасної економіки, що характеризується таким рівнем комунікацій, що інформація про нові ідеї, технології і нові системи ведення бізнесу в лічені секунди поширюються по усьому світі. Згідно із широко розповсюдженим підходом, ці нові умови створюють зовсім нові можливості для країн, що знаходяться в положенні «наздоганяючих» (catching up position) [Turner A., 2000].

Глобалізація галузей промисловості усуває залежність фірм даної країни від наявності і кількості в країні тих або інших факторів. Сировина, комплектуючі вироби, виробниче устаткування і багато видів послуг можна придбати в усьому світі на приблизно однакових умовах. Розвиток транспорту привів до здешевлення обміну країн факторами виробництва або товарами, виробництво яких залежить від конкретних факторів. Тому наявність у країні, наприклад, сталеливарної промисловості вже не є перевагою при закупівлях сталі. Навпаки, вона може обернутися на шкоду, якщо зовнішні умови або економічна політика країни змушує її фірми купувати дорогу вітчизняну сталь.

Деякі країни стали наздоганяти передові держави й навіть кидати їм виклик. Це свідчило про те, що в цих країнах з'явилися самостійні внутрішні сили, що штовхали їх уперед. А також і про те, - що вони самі спромоглися розбудували внутрішню системність їх економік. Тому майбутнє глобалізації, на думку Е. Заграви, не виглядає безхмарним. Скажімо США вже сьогодні намагаються вести себе як світовий гегемон. Є також поза сумнівом, що вони зустрінуть гідного конкурента серед країн, із яких ще 10 років тому ніхто його не сподівався зустріти. Так, 20 років тому ВНП Китаю складав 16.93% від американського. У 2000 році - вже 59.26%. Темпи росту Китаю у 1997 році - 8.8% на рік проти 3.8% американських. Для порівняння Індія, що має майже таку кількість населення, що і Китай, скоротила своє відставання з 12.32% до 22.28% за той самий час. І Китай обіцяє подвоїти свій ВНП протягом наступних 10 років [Заграва Е, 2000].

Таким чином, глобалізація створює безпрецедентні можливості на шляху розвитку та розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимального комбінування різноманітних ресурсів, особливо завдяки транснаціоналізації світової економіки. Привабливість ТНК для приймаючих країн полягає в тому, що вони приносять визначені інвестиції, нарощують виробництво, створюють робочі місця і тією чи іншою мірою відкривають доступ до досягнень сучасної науки і техніки.

Однак для більшості країн світу сценарій розвитку глобалізації може бути на таким успішним, оскільки ТНК забезпечують потреби в постійних інноваціях, зміні технологій і науково-технічному прогресі, борючись за ринки збуту в глобальному масштабі. За процесами глобалізації стоять безпрецедентні по масштабу і концентрації інтереси як матеріального, так і в не меншому ступені ідеологічного характеру. Наявність цієї могутньої зацікавленості в глобалізації неоколоніалістичної по суті користі обумовлює навмисну переоцінку реального значення глобалізації в сучасному світі. Дане твердження не слід розуміти як заперечення самого явища і його значимості: те й інше об'єктивно є присутнім, однак штучно й однобоко роздувається в угоду вкрай егоїстичним фінансово-економічним і ідеологічним інтересам [Косолапов Н., 2005].

Глобалізація породжує небачені раніше загрози та ризики: поглиблення диспропорцій національної економіки; консервацію технічної відсталості між країнами; посилення турбулентності міжнародних фінансових потоків; втрату національної ідентичності; загострення глобальних проблем. Глобалізація значно загострює конкурентну боротьбу, спричиняє неефективне маніпулювання величезними фінансовими та інвестиційними ресурсами, деформує структуру економіки. Це становить реальну загрозу для країн з низьким та середнім прибутком, оскільки саме вони відчувають гостру нестачу капіталу, нерозвиненість інституцій та ринкової інфраструктури і є найбільш вразливими до наслідків економічно немотивованих рішень щодо використання обмежених ресурсів.

Зрозуміло, на ступінь і характер розвитку зовнішньоекономічних зв'язків кожної конкретної країни впливає загальне положення справ у її економіці, доцільність і ефективність (або, навпроти, недоцільність і неефективність) напрямку на зовнішні ринки тих або інших ресурсів. Крім цього, місце і роль будь-якої країни в міжнародних економічних відносинах, так само як і структура, напрямки і форми і навіть сам обсяг її зовнішньоекономічних зв'язків як і раніше залежать від взаємодії ряду факторів: досягнутого ступеня відкритості її економіки і входження у світове господарство, від рівня розвитку самих міжнародних економічних зв'язків у даній конкретній країні, історичної ролі зовнішньоекономічних зв'язків при формуванні даного національного ринку і держави в цілому.

На практиці ж відбувається не просто консервація відставання величезної маси країн "третього світу" колишніх колоній і напівколоній розвинутих західних держав, але посилення розриву між рівнями їхнього соціального й економічного розвитку і рівнем розвитку колишніх метрополій, поглиблення і посилення регресу цілих географічних регіонів. Можна стверджувати, що глобалізація — у єдності всіх революційних змін у техніко-технологічному і фінансово-економічному базисі — сама по собі зовсім не веде не тільки до ліквідації, але навіть якому-небудь згладжуванню виниклих у світовому господарстві колосальних диспропорцій між багатими і бідними країнами. Більш того, в умовах глобалізації ще більш загострюються протиріччя між розвинутими західними державами і країнами "третього світу"; усе більш волаючим стає в епоху застосування Інтернет і інших новітніх досягнення НТП наявність на планеті більш двох мільярдів чоловік, позбавлених елементарних джерел і можливостей розвитку [Эльянов А., 2000].

У тих випадках, коли інтереси транснаціонального капіталу об'єктивно збігаються з інтересами визначених національних держав, він може забезпечити їм значні і навіть вирішальні переваги в міжнародній економічної конкуренції. У передових країнах, що входять у так званий "золотий мільярд", це двовладдя прийняло скоріше характер симбіозу. Розвинуті держави активно підтримують власні ТНК, що у свою чергу забезпечують сюзеренам надходження податкових засобів від міжнародної діяльності і, що, можливо, більш важливо, поширення їх економічного, а надалі і політичного впливу. Серед різноманітних заходів для підтримки транснаціонального капіталу можна виділити наступні: надання державних гарантій і страхування прямих інвестицій, як наприклад, у США, де діє Державна корпорація по страхуванню і гарантуванню інвестицій; підтримка у врегулюванні інвестиційних суперечок і створення спеціалізованих інститутів міжнародного арбітражу в інвестиційній сфері (Міжнародна конвенція по врегулюванню інвестиційних суперечок підписана 115 країнами); створення справедливих і недискримінаційних інвестиційних умов як для вітчизняних, так і для іноземних інвесторів; виключення подвійного оподатковування; адміністративна і дипломатична підтримка своїх міжнародних корпорацій при освоєнні нових іноземних ринків [Мовсесян А., Огнивцев С., 1999].

Транснаціональний капітал чуйно відгукується на підтримку "своїх" держав, забезпечуючи їхню економічну міць і економічну експансію. Наприклад, за останні десять років, діючи через свої корпорації, Німеччина установила більш ефективний контроль над чеською економікою в порівнянні з періодом 1930-40-х років - "мюнхенської змови" і наступного військового вторгнення. У 1990 р. німецький концерн "Фольксваген" приєднав чеську "Шкоду" і з урахуванням більш ранніх поглинань "Ауді" і іспанської "Сеат" остаточно затвердився як панєвропейська компанія. Напевно, потрібно тільки вітати, що боротьба за ринки перейшла з військово-політичної в жорстоку, але, принаймні, безкровну економічну сферу.

Складніше складаються відносини ТНК із менш розвинутими державами, у число яких входить і Україна. Тут інтереси великих міжнародних корпорацій найчастіше входять у суперечність з національним капіталом і через нього з державою. Можна виділити наступні основні моменти негативного впливу транснаціонального капіталу на держави, що розвиваються:

1. ТНК створюють могутню конкуренцію місцевим компаніям і тіснять їх на внутрішньому ринку, не даючи розвитися.

2. Вільні переміщення транснаціонального капіталу можуть підірвати стабільність національних валют і створити загрозу для національної безпеки країн, що розвиваються.

3. Космополітизм, внутрішньо властивий транс­національному капіталові, здатний придушувати незміцнілу державність країн, що розвиваються, і насаджувати ідеологію, що суперечить інтересам розвитку національного бізнесу.

4. Транснаціональний капітал, захищаючи свої інтереси, може здійснювати могутній політичний тиск на приймаючі країни в напрямі, що не завжди збігається з їх національними інтересами.

Здійснюючи в "приймаючі" країни прямі інвестиції (близько 200 млрд. дол. щорічно), ТНК мають потребу в гарантіях їхнього захисту і, виходячи із сугубо егоїстичних інтересів, намагаються всіма доступними їм способами забезпечити в "приймаючих" країнах стабільну обстановку. Для цього використовуються вищезгадані міжнародні організації, методи інформаційного тиску, а також економічні і навіть силові заходи впливу з використанням військового тиску міжнародних поліцейських сил. До речі, військові конфлікти виникають саме в тих місцях (Ірак, Боснія і т.д.), де по різних причинах транснаціональним корпораціям не удалося втримати владу економічним шляхом або їхні інтереси були порушені [Мовсесян А., Огнивцев С., 1999].

Вільно переміщуваний у сучасному економічному просторі транснаціональний капітал знаходиться поза юрисдикцією національних держав. Природно, він шукає найбільш дохідні ринки і по більшій частині є спекулятивним. Якщо в 1990 р. у грошові спекуляції були утягнуті 600 млрд. дол. щодня, то в 1997 р. - уже більш 1 трлн. дол., що в 29-30 разів перевищує вартість проданих за день товарів і послуг. По оцінках "Гарвард бізнес ревю", на кожен долар, що обертається в реальному секторі світової економіки, приходиться до 50 дол. у фінансовій сфері. Загальний обсяг ринку вторинних цінних паперів наближається до 100 трлн. дол., а річний оборот фінансових трансакцій досяг напівквадрильйона дол. Якщо врахувати, що об'єднаний фонд 23 розвинутих країн складає близько 550 млрд. дол., то стає очевидним, що навіть при погодженій політиці всіх могутніх держав вони не можуть направляти для боротьби зі спекулятивними операціями суми, порівнянні з оборотами фінансових ринків. Це означає, що реальної сили, здатної протистояти транснаціональному капіталові, сьогодні у світі не існує.

Тепер перед державами виникла якісно нова загроза. Адже їхніми економічними одиницями в першу чергу виступають вже не сільськогосподарські, а промислові підприємства, які, на відміну від феодів, мають властивість нескінченного зростання. Тут теж спочатку панувала цілковита гармонія: компанії ширшали, нарощували виробництво всередині країни, вкладали свій капітал за кордоном і привозили прибутки додому. Разом з ними міцніли і держави за рахунок стягування податків зі зростаючих прибутків компаній. Компанії багатіли, і держави раділи тому, як батьки радіють дітям, що пнуться в ріст і міцніють в силі. Але для змужнілих компаній державна опіка поступово перетворюється на надлишковий тягар. Почуваючи себе зручно і безпечно, вони починають розглядати державні податки і регулюючу функцію держави як кайдани, що сковують їхні рухи. Таким чином, ліберальний підхід до справи призводить до послаблення націй та держав, що втрачають своє економічне підґрунтя - корпорації, а корпорації позбуваються останніх сентиментів до «своєї» держави і нації та до їх інтересів [Заграва Е., 2000].