5.3.3.2. Втома нейрона і синапса

Більшість трансмітерів синтезуються у тілі клітини, накопичуються у вигляді гранул, а потім шляхом аксонного транспорту надходять до преси­наптичного потовщення, однак крім цього основного шляху трансмітер може синтезуватися і в самому нервовому закінченні. Особливо це харак­терно для холінергічних синапсів, де трансмітером є ацетилхолін. Однак коли через один і той самий синапс відбувається передача нервового сиг­налу протягом тривалого часу, то вміст трансмітера може зменшуватися. Це призведе до ослаблення швидкості передачі чи навіть повного її припи­нення. Такий стан називається втомою синапса. Швидкому розвитку вто­ми запобігають не тільки названі механізми відновлення вмісту трансміте­ра, але й функція астроцитів, спрямована на його ресинтез і передачу нервовому закінченню, що функціонує.

5.3.3.3. Електричні синапси

Крім типових хімічних синапсів у ЦНС зустрічається невелика кіль­кість електричних синапсів. У них синаптична щілина значно вужча -близько 2 нм, тоді як у хімічних - до 20 нм. Опір мембрани в електричних синапсах низький, тому нервовий імпульс у вигляді ПД передається без­посередньо від пре- до постсинаптичної мембрани швидко, без синаптич-ної затримки, як і по нервовому волокну. Очевидно, що для електричних синапсів характерна двобічна провідність, мала стомлюваність.

Різновидом електричної передачі ПД є ефаптпична, що здійснюється шляхом впливу позаклітинних струмів на сусідні клітини. І хоч у зв'язку з високим опором мембрани трансмембранні струми малі, вони можуть не­значно змінювати величину мембранного потенціалу. Однак у деяких ви­падках (у разі ушкодження, хвороби) ймовірність ефаптичної передачі зростає. Можливо, що у зв'язку зі збільшенням частки електричної пере­дачі нервових імпульсів у хворих за наявності певних порушень психічних функцій циркуляція нервових імпульсів може підтримуватися тривалий час, що порушує нормальну функцію ЦНС.

5.4. Основи рефлекторної діяльності центральної нервової системи

Взаємодія різних нейронів ЦНС забезпечує її функціонування, підґрунтям якої є рефлекторна діяльність.

Рефлексом називається стереотипна реакція організму або його окре­мих органів на сенсорний стимул, що реалізується за участі різних відділів нервової системи. Основою рефлекторних реакцій є рефлекторна дуга -комплекс утворів нервової системи, взаємодія яких забезпечує конкрет­ний рефлекторний акт (рис. 16). Будь-яка рефлекторна дуга починається з рецепторів. Анатомічна ділянка тіла, що містить рецептори, під час по­дразнення яких виникає певний рефлекс, називається рецептивним полем рефлексу (рефлексогенною зоною). Звідси збудження поширюється по аферентних, вставних та еферентних нейронах до робочого органа.

Найменша рефлекторна дуга містить мінімальну кількість нейронів (два - аферентний та еферентний). Між ними є один синапс, тому ця дуга називається моносинаптичною. Більшість рефлексів - полісинаптичні.

Час, що пройшов від початку дії подразника до появи відповідної ре­акції, називається часом рефлексу. Його тривалість залежить переважно від кількості синапсів, через які проходить нервовий імпульс, тому що швидкість поширення ПД по нервовому волокну набагато перевищує швидкість переходу його через синапс. Час рефлексу крім синаптичної затримки визначається й інтенсивністю стимулу, оскільки від цього зале­жить швидкість виникнення збудження у рецепторі і його частота.

Класифікація рефлексів. За біологічним значенням рефлекси поділя­ються на харчові, судинні, рухові тощо. Залежно від того, де розташовані рецептори, рефлекси можуть бути екстероцептпивні (розташовані на зовнішній поверхні тіла), інтероцептивні (розташовані у внутрішніх орга­нах) і пропріоцептивні (розташовані в опорно-руховому апараті - м'язах, сухожилках, суглобах). Залежно від локалізації нервового центру, в якому замикається рефлекторна дуга даного рефлексу, вони бувають спінальні (рефлекси спинного мозку), бульварні (рефлекси довгастого мозку), мезен-цефальні (рефлекси середнього мозку), діенцефальні (рефлекси проміжно­го мозку) і кіркові (рефлекси кори великого мозку). За характером відповідної реакції рефлекси поділяються на рухові (моторні), секреторні та судинорухові. За тривалістю рефлекторної реакції рухові рефлекси мо­жуть бути фазичними (швидкими) і тонічними (тривала підтримка тонусу органа). За характером утворення і прояву рефлекси поділяються на безу­мовні (вроджені) й умовні (набуті у процесі індивідуального життя).