Текст лекцій

Тема 1: Інвалідність як соціальна проблема план

1. Статистика інвалідізації за рубежем та на Україні.

1.1. нормативні документи.

2. Проблеми термінології

2.1.Історія терміну „Інвалід”

2.2. признаки понятия "инвалидность":

2.3. «реабілітація” її мета

ВСТУП.

История развития проблемы инвалидности свидетельству­ет о том, что она прошла сложный путь — начиная от физи­ческого уничтожения, непризнания изоляции "неполноценных членов" до необходимости интеграции лиц с различными фи­зическими дефектами, патофизиологическими синдромами, психосоциальными нарушениями в общество, создание для них безбарьерной среды.

Иными словами, инвалидность становится проблемой не только одного человека или группы людей, а всего общества в целом.

1. Здорове суспільство, приділяємо дуже мало уваги та часу людям, які потребують окремої, спеціальної допомоги.

За даними ЮНЕСКО, у 1977 році на Земній кулі було близько 450 млн. людей з порушенням психічного та фізичного розвитку (інвалідів), у 1983 році ця цифра збільшилася до 514 млн., а в наші дні наблизилася до 680 млн. осіб.

За інформацією Всесвітньої організації охорони здоров’я, частота народжуваності дітей з різними відхиленнями складає 10,8%, тобто кожна десята дитина народжується з фізичними чи розумовими вадами.

За даними ООН кожна четверта родина стикається з проблемами інвалідності, щорічно 35 млн. дітей стають інвалідами.

Досить складна ситуація і в Україні. Відповідно до державної статистичної звітності, дитяча інвалідність, навіть на фоні зниження показників народжуваності, має стійку тенденцію до зростання. Так, у 1994 році загальна чисельність дітей з обмеженими можливостями складала 130,2 тис. осіб, у 1996 році – 141,1 тис., у 2001 році – 154,3 тис. Тобто за останні роки рівень загальної інвалідізації дітей зріс на 18,5 %.

В Миколаївській області за останні роки відбувається відносна стабілізація загальної кількості дітей – інвалідів.

За даними головного управління праці та соціального захисту населення Миколаївської облдержадміністрації, дітей – інвалідів в області було: станом на 01.14.1999року – 4161, на 01.01.2002року – 3845, на 01.08.2002 року – 3641осіб. Їх чисельність то трохи збільшується, то зменшується в межах 6 – 8%.

І щодня в області з’являється 1-2 нових дитини – інваліда.

А за даними обласної медико – соціальної експертизи, щорічно інвалідність уперше встановлюється в середньому 500 дітям!

Суспільство зобов'язане адаптувати свої стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того, щоб вони могли жити незалежним життям.

Не можна однозначно стверджувати, що питання соціального захис­ту сімей з дітьми-інвалідами перебуває десь на задвірках сімейної політи­ки. Навпаки, проблемі захисту дітей з обмеженими функціональними можливостями в останні роки приділяється все більше уваги. Позитивну роль у цьому плані відіграв Закон України від 16 листопада 2000 року "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам", де вперше поставлене питання про необхідність пошуків шляхів і механізмів поліпшення життя таких дітей та створення умов для їхньої інтеграції в суспільство.

Деталізації низки заходів по удосконаленню системи підготовки і перепідготовки спеціалістів для роботи з даною категорією дітей є відоб­раженням уваги держави до цієї проблеми у затвердженій в Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-іивалідів та Положенні про міжвідомчу координаційну раду з питань ранньої соціальної реабілітації дітей-іивалідів, Постанові Кабінету міністрів (від 12 жовтня 2000 р.) та Положенні про навчально-реабілітіційний центр (Наказ Міністерства освіти й науки Ук­раїни від 28 серпня 1997 р.). Зокрема, став певним стимулом в активі­зації соціальїю-реабілітаційиої роботи з дітьми-іивалідами Указ Прези­дента України від 2 грудня 2002 року "Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту інвалідів та проведення в Україні у 2003 році Року людей з інвалідністю", на якай активно відгукнулися обласні і міські державні адміністрації, соціальні служби для молоді, управління у справах сім'ї.

Загалом усі ці документи є активним відгуком на Конвенцію ООН про права дитини, в якій статтею 23 визначається право дитини-інваліда вести повноцінне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють впевненості у собі, а також право дитини на особливе піклування, дос­туп до освіти, відновлення здоров'я, соціального, культурного і духов­ного життя.

Ці положення знайшли також відображення і в Національній про­грамі "Діти України", де рання реабілітація хворих дітей-інвалідів розг­лядається як проблема національного значення, що потребує першочер­гового розв'язання.

1.1. Згідно Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 р.) інвалід — це будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого і (або) соціального життя через недолік, будь то природженого чи ні, його (або її) фізичних або розумових можливостей.

Дотепер в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, які мають фізичні або психічні вади. Вада означає «недолік, порушення, дефект, аномалія». Це щось незвичайне, нетипове у фізичному або психічному розвитку, відмінне від норми.

У Законі «Про освіту» вони визначені як «діти, які потребують корекції фізичного та (або) психічного розвитку».

Фиксируя генеральные принципы демократического жиз­неустройства гражданского общества в международных доку­ментах, Организация Объединенных Наций в 1975 году при­няла Декларацию о правах инвалидов, где сказано, что инва­лид означает любое лицо, которое не может самостоятель­но обеспечить полностью или частично потребности нор­мальной личной и/или социальной жизни в силу недостат­ка, будь то врожденного или приобретенного, его или ее фи­зических или умственных возможностей.

В Рекомендациях 1185 к реабилитационным программам 44 сессии Парламентской ассамблеи Совета Европы от 5 мая 1992 г. инвалидность определяется как ограничения в возмож­ностях, обусловленные физическими, психологическими, сен­сорными, социальными, культурными, законодательными и иными барьерами, которые не позволяют человеку, имеюще­му инвалидность, быть интегрированным в общество и при­нимать участие в жигии семьи или общества на таких же основаниях, как и другие члены общества. Общество обязано адаптировать существующие в нем стандарты к особым нуж­дам людей, имеющих инвалидность, для того, чтобы они мог­ли жить независимой жизнью.

В 1971 г. Генеральной ассамблеей ООН была принята Дек­ларация о правах умственно отсталых лиц. В соответствии с указанной декларацией утверждалась необходимость в максимальной степени осуществлять обеспечение прав таких ин­валидов; утверждались права на надлежащее медицинское обслуживание и лечение, а также право на образование, уче­ние, восстановление трудоспособности и покровительство, которое позволяет ему развивать свои способности и возмож­ности. Следует отметить особо оговоренное право продуктив­но трудиться или заниматься каким-либо другим полезным делом в полную меру своих возможностей, с чем связано пра­во на материальное обеспечение и на удовлетворительный жизненный уровень.

Особое значение имеет норма, утверждающая, что в тех случаях, когда это возможно, умственно отсталое лицо дол­жно жить в кругу своей семьи и участвовать в различных формах жизни общества. Семьи таких лиц должны получать помощь. В случае необходимости помещения такого человека в специальное заведение необходимо сделать так, чтобы но­вая среда и условия жизни как можно меньше отличались от условий обычной жизни.

В 1989 г. Организацией Объединенных Наций был принят текст Конвенции о правах ребенка, которая обладает силой закона. В ней закреплено также право детей с отклонениями в развитии вести полноценную и достойную жизнь в условиях, которые обеспечивают его достоинство, способствуют его уве­ренности в себе и облегчают его активное участие в жизни общества (ст. 23); право неполноценного ребенка на особую заботу и помощь, которая должна предоставляться по воз­можности бесплатно с учетом финансовых ресурсов родите­лей или других лиц, обеспечивающих заботу о ребенке, с целью обеспечения неполноценному ребенку эффективного доступа к услугам в области образования, профессиональной подготовки, медицинского обслуживания, восстановления здо­ровья, подготовки к трудовой деятельности и доступа к сред­ствам отдыха таким образом, который приводит к наиболее полному по возможности вовлечению ребенка в социальную жизнь и достижению развития его личности, включая куль­турное и духовное развитие ребенка.

Положения о защите прав инвалидов содержатся также в таких документах, как Декларация социального прогресса и развития, Принципы психически больных лиц и улучшения психической помощи и т. п.

2.У науковій літературі стосовно цих дітей часто вживають термін «аномальні діти».

Таку назву вони дістали через те, що наявні в них вади в руховій (порушення опорно-рухового апарату), сенсорній (порушення зору, слуху) або психічній (емоційно-вольові й інтелектуальні порушення) сферах можуть істотно позначитися на їхньому психічному розвитку, створювати специфічні труднощі для відображення навколишнього світу, взаємодії з предметним світом, установлення комунікативних стосунків з дорослими й однолітками. Це може призвести до відставання, уповільнення, затримки й навіть до відхилень у їхньому психічному

Дітей з вадами ще називають «діти з особливими потребами».

Зміст понять «інвалідність» «реабілітація”, „абілітація”

Неухильне зростання числа інвалідів, з одного боку, збільшення уваги до кожного з них — незалежно від його фізичних, психічних і інтелектуальних здібностей, з другого боку, уявлення про підвищення цінності особистості і необхідності захищати її права, характерне для демократичного, цивільного суспільства, з третьої сторони, — все це зумовлює важливість соціально-реабілітаційної діяльності

Соціальна реабілітація осіб з обмеженими можливостями — одна з найважливіших і важчих задач сучасних систем соціальної допомоги і соціального обслуговування.

Інвалідність дітей значно обмежує їх життєдіяльність, приводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушення їх розвитку і зростання, втрати контролю за своєю поведінкою, а також здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, навчання, спілкування, трудовій діяльності в майбутньому.

Наприклад, дитина, якій поставлен діагноз «церебральний параліч», за відсутності спеціальних пристосувань, вправ і лікування може випробовувати серйозні утруднення з пересуванням. Таке становище, посилюване невмінням або небажанням інших людей спілкуватися з такою дитиною, приведе до його соціальній депривації вже в дитячому віці, загальмує вироблення навичок, необхідних для спілкування з оточуючими, і, можливо, формування інтелектуальної сфери.

У Рекомендаціях 1185 до реабілітаційних програм 44-й сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р.

Інвалідність визначається як обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими і іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, що має інвалідність, бути інтегрованим в суспільство і брати участь в житті сім'ї або суспільства на таких же підставах, як і інші члени суспільства.

Вся складність і багатоаспектність проблем інвалідів і їх сімей в

значній мірі знаходить віддзеркалення в соціально-економічних технологіях роботи з інвалідами, в діяльності системи державного соціального забезпечення.

Наприклад, Не тільки мала вага дитини при народженні або хвора обстановка в його сім'ї можуть стати причиною відставання його розвитку, тому реабілітація припускає моніторинг розвитку дитини з метою своєчасного забезпечення сім'ї спеціальною допомогою відразу ж після появи у нього перших ознак порушення розвитку

Сім'я, як відомо, найм’якіший тип соціального оточення дитини. Проте по відношенню до дитини-інваліда члени сім'ї іноді проявляють жорсткість, необхідну для виконання ними своїх функцій. Більш того, цілком вірогідно, що присутність дитини з порушеннями розвитку укупі з іншими чинниками може змінити самовизначення сім'ї, скоротити можливості для заробітку, відпочинку, соціальної активності. Тому ті завдання по наданню допомоги дітям, які їх батьки одержують від фахівців, не повинні перешкоджати нормальній життєдіяльності сім'ї.

За рубежем, де така діяльність має досить тривалу історію, прийнято розрізняти поняття абілітацїї і реабілітації.

Абілітація — це комплекс послуг, направлених на формування нових і мобілізацію, посилення наявних ресурсів соціального, психічного і фізичного розвитку людини.

Реабілітацією в міжнародній практиці прийнято називати відновлення здібностей, що були у минулому, втрачених внаслідок хвороби, травми, зміні умов життєдіяльності.

У нашій країні реабілітація об'єднує обидва ці поняття, причому передбачається не вузькомедичний, а ширший аспект соціально-реабілітаційної роботи.

Український дефектологічний словник надає таке визначення поняттю „абілітація” – від лат. вплив. діяння, система лікувальних і психолого-педагогічних заходів, спрямованих на попередження, лікування, розвиток і корекцію патологічних станів і психологічних порушень у дітей, які ще не адаптовані до соціального середовища, що призводять до стійкої втрати можливості навчатися, працювати ( на відміну від реабілітації – відновлення життєвого ітрудового досвіду). Про А. доречно говорити, коли патологічний стан виникає у ранньому віці. У дитини ще не сформований нормальний руховий стереотип, гностико-праксичні і мовленнєві функції. Вона ще не має навичок самообслуговування і досвіду суспільного життя. А. передбачає якомога ранню лікувально-педагогічну корекцію рухової, психічної та мовленнєвої сфери дітей дошкільного й молодшого шкільного віку.

Інвалідність – від лат. слабий, безсилий, немічний, - постійна або тривала втрата працездатності, що виникла в наслідок хронічного захворювання, травми чи патологічного стану ( вроджені дефекти НС, органів слуху, зору, кровотворення, серцево-судинної системи, кістково-суглобного апарату тощо). І. встановлюють у тому випадку, коли наявні вияви захворювання і спричинені ними функціональні розлади організму перешкоджають виконанню професійної роботи і, не зважаючи на проведене лікування, набули сталого характеру. Групи І. визначають лікарсько-трудові експертні комісії. Термін І. є медичним, юридичним, соціальним. І. призводить до припинення праці або зміни її умов, характеру. У таких випадках призначаються різні види державного соціального забезпечення (пенсія, працевлаштування, професійне навчання, протезування).

Інвалід – особа, яка нездатна частково або повністю виконувати певні дії, втратила працездатність остаточно чи на тривалий час. Причинами І. можуть бути: пироджений дефект розвитку, травма, загальне або професійне захворювання, трудове каліцтво, поранення. І. з дитинства вважається особа, яка стала непрацездатною до початку трудової діяльності.

2.1. Термин "инвалид" восходит к латинскому корню (действенный, полноценный, могущий) и в буквальном пере­воде может означать "непригодный", "неполноценный".

В рос­сийском словоупотреблении, начиная со времен Петра I, такое название получали военнослужащие, которые вследствие за­болевания, ранения или увечья были неспособны нести воин­скую службу и которых направляли для дослуживания на штатские должности. Характерно, что в Западной Европе дан­ное слово имело такой же оттенок, то есть относилось в пер­вую очередь к увечным воинам.

Со 2-й половины XIX в. тер­мин распространяется и на штатских лиц, также ставших жертвами войны, — развитие вооружений и расширение мас­штабов войн все более подвергали мирное население всем опас­ностям военных конфликтов.

Наконец, после Второй мировой войны, в русле общего движения по формулированию и за­щите прав человека в целом и отдельных категорий населе­ния в частности, происходит формирование понятия "инва­лид", относящегося ко всем лицам, имеющим физические, психические или интеллектуальные ограничения жизнедея­тельности.

Инвалид — это лицо, которое имеет нарушение здоровья со стойким расстройством функций организма, обусловлен­ное заболеваниями, последствиями травм или дефектами, приводящее к ограниченной жизнедеятельности и вызываю­щее необходимость его социальной защиты.

Ограничение жизнедеятельности выражается в полной или частичной утрате лицом способности или возможности осу­ществлять самообслуживание, самостоятельно передвигать­ся, ориентироваться, общаться, контролировать свое поведе­ние, обучаться и заниматься трудовой деятельностью.

Слепые, глухие, немые, люди с нарушенной координацией движения, полностью или частично парализованные и т. п. при­знаются инвалидами в силу очевидных отклонений от нормаль­ного физического состояния человека. Инвалидами признаются также лица, которые не имеют внешних отличий от обычных людей, но страдают заболеваниями, не позволяющими им тру­диться в разнообразных сферах так, как это делают здоровые люди. Например, человек, страдающий ишемической болезнью сердца, неспособен выполнять тяжелые физические работы, но умственная деятельность ему вполне по силам.

Социальные изменения, объективно происходящие в со­временном обществе и отражающиеся в сознании людей, вы­ражаются в стремлении расширить содержание терминов "ин­валид", "инвалидность".

2.2. Так, Всемирной организацией здра­воохранения (ВОЗ) приняты в качестве стандартов для миро­вого сообщества такие признаки понятия "инвалидность":

• любая потеря или нарушение психологической, физи­ологической или анатомической структуры или функции;

• ограниченность или отсутствие (из-за указанных выше дефектов) способности выполнять функции так, как считает­ся нормальным для среднего человека;

• затруднение, вытекающее из указанных выше недо­статков, которое полностью или частично мешает человеку выполнять какую-то роль (учитывая влияние возраста, пола и культурной принадлежности).

Головне, що повинен враховувати соціальний працівник - це те, що його діяльність є не вузькоспеціалізованою, а надає собою широкий спектр послуг, що надаються дітям, що мають порушення розвитку, і їх сім'ям.

Причому діти, розвиток яких суттєво порушений, звичайно відразу потрапляють у поле зору фахівця, і потреби в створенні системи професійної допомоги, як правило, очевидні.

Навпаки, розпізнавання дітей, яким лише загрожує ризик порушення розвитку, може бути утруднено, і характер і форми професійних послуг в цьому випадку також не представляються очевидними