§2. Правові засади зарубіжної архівістики. Проблеми доступу до архівної інформації

Зупинимося детальніше на правових аспектах зарубіжної архівістики, що стосуються проблем доступу до архівної інформації, загальнодержавного архівного законодавства, державного або національного архівного фонду.

У більшості західних країн право доступу до архівів відоме з початку XIX ст. На практиці в кожній окремій країні його застосовують з урахуванням критерію часу. Офіційно встановлені строки, протягом якого документи не видаються дослідникам, у різних країнах не однакові. Так, країни-члени Ради Європи прийняли загальну угоду, яка обмежує його 30-ма роками (в Нідерландах – 20 років). Провідними європейськими країнами протягом останніх 15 років прийняті національні закони про свободу інформації подібні до американського. Ці закони відкривають громадянам вільний доступ до адміністративних документів незалежно від часу їх створення, за умови, що в результаті використання відомостей, які містяться в цих документах, не буде заподіяно шкоду особистому життю окремих громадян та державі в цілому.

В національних архівних законодавствах західних країн існують три категорії документів, доступ до яких протягом певного часу закритий. До першої належать документи, що містять відомості з питань захисту приватної таємниці громадян (100 років від часу їх створення – у Бельгії, 80 років – у Данії; 30 років після смерті людини; коли дата смерті невідома – 110 років від дня народження; в Іспанії – відповідно 25 і 50 років; в Італії 70 років від часу створення документів; у Великобританії – від 50 до 100 років залежно від виду документа). Другу категорію складають документи, інформація яких стосується безпеки держави (60 років після створення документа – у Франції, 50 роки в Італії, від 50 до 100 років – у Великобританії). Третя категорія охоплює документи, відомості яких торкаються економічних інтересів громадян та підприємств (від 30 до 60 років – у різних країнах, 80 років – у ФРН).

У законах деяких країн (ФРН, Греція, Нідерланди, Португалія) обмеження доступу зумовлені потребою захисту документів з огляду на їх фізичний стан. Низка інших обмежень доступу до архівних документів випливає не з норм архівного законодавства, а із законів про національну оборону, судочинство, про особистий статус, податки, статистику, комерційну таємницю тощо. Окремі з них вступають у протиріччя з архівним законодавством. Тому неодноразово на міжнародних форумах обговорюються питання гармонізації європейського архівного законодавства щодо доступу до документів з урахуванням інших законів, громадянського статусу, середньої тривалості житгя в Європі.

У більшості західних країн (США, Канада, Швеція, ФРН, Японія) централізованого управління архівною справою не існує. Діяльність архівів регламентується актами, серед яких є закони про державні архіви. В окремих випадках європейська практика (Франція, Іспанія, Швеція) передбачає регулювання правових відносин між державою і власниками громадських та приватних архівів, визначає права розпорядження документами і державного контролю за ними. Тому в цих країнах активно підтримується концепція державної реєстрації та опису культурної спадщини, що зберігається поза державними архівами. Західні держави не мають спеціальних законів про державний або національний архівний фонд. Чинні закони в галузі архівної справи, як правило, регулюють правовий статус, управління та діяльність національних архівів, державних та федеральних органів і концентрують увагу на проблемах зберігання, доступу, власності, авторських прав, а також юридичних та фінансових питаннях використання документної інформації, їх переміщення за кордон (у цих ситуаціях архіви найчастіше оцінюються як державна нерухомість і підпадають під відповідне законодавство).

Немає єдиного загальнодержавного закону стосовно архівної справи і в США. Тут вона регулюється законами кількох рівнів (федерального, штату, місцевої влади). Декілька законів, що враховують різні форми власності та специфічні фонди (переважно федеральної власності), також регламентують окремі аспекти архівної справи. До загальнонаціональних належать, наприклад, “Закон про таємницю”, “Закон про систему федеральних архівів та управління”, “Закон про зберігання архіву документів та матеріалів Президента”, “Закон про авторські права”, “Закон про Президентський архів”, “Закон про Адміністрацію Національного архіву”, “Закон про архівну колекцію документів у справі замаху на Президента Дж. Ф. Кеннеді”. Основні питання архівних законів США, як, до речі, й інших країн, які не порушували природний стан соціальних відносин та основ власності, полягають у вирішенні питань управління архівною справою та доступу до інформації.

Приклади більш централізованого підходу до державної юрисдикції архівної спадщини подає Австралія (Австралійський Союз держав Південної Півкулі), що входить до Британської співдружності, і має окремі закони в кожному з шести штатів федерації (наприклад, архівні закони Тасманії, Нового Південного Уельсу), які регламентують функціонування державних установ. Показовим є поєднання в єдиному законодавчому акті архівного та бібліотечного законодавства, наприклад у Квінсленді та в Південній Австралії.

Особливістю юридичної практики західних країн є відкритість законодавства про різні види і типи фондів. Усю сукупність законодавчих актів можна розцінювати як прояв централізованого управління архівними установами.