Архівна україніка

За межами України у державних, корпоративних, церковних і приватних архівах та колекціях, бібліотечних і музейних зібраннях різних країн зберігаються величезні масиви інформації з історії та культури України. В історичній науці для визначення архівних документів, пов’язаних з Україною, що зберігаються за її межами, закріпилося поняття архівна україніка (аналогічно: росіка – для російських документів, полоніка – для польських). У бібліографії та книгознавстві терміни “rossika” чи “україніка” звичайно стосуються зарубіжних публікацій про Росію або Україну, як, наприклад, колекція “rossika” в дореволюційній Імператорській публічній бібліотеці в Санкт-Петербурзі. Серед бібліофілів за кордоном цей термін вживається щодо ранніх (до XIX ст.) книг, виданих у Росії (в тому числі слов’янських, що походять з Російської імперії). Порівняно недавно до терміна “україніка” було додано слово “архівна” з метою уточнення його змісту.

Архівна україніка є важливим інформаційним масивом і базовим історико-культурним потенціалом гуманітарної сфери знань. Вона дозволяє залучати до соціального обігу інформацію, яка формує духовність, закладає фундамент нової національної і соціальної психології, політики і культури. За Законом України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” такі документи є частиною Національного архівного фонду і відповідно до міжнародних угод, підлягають поверненню в Україну в оригіналах або копіях.

Інформаційний масив архівної україніки формувався тривалий час. Систематичне вивезення документів та книжкових зібрань з України почалося за Петра І. Згідно з його наказом від 20 грудня 1720 р., київському губернаторові Голіцину доручалося оглянути і забрати вірчі грамоти та інші цінні документи разом з рукописними та друкованими книгами з монастирських архівів. Значну кількість документів захопило військо Меншикова під час розгрому Батурина 1708 р. Передавалися документи до Москви і внаслідок арештів українських державних і військових діячів. Так, під час слідства у справі гетьмана П. Полуботка було конфісковано частину документів Генеральної військової канцелярії, листування козацької старшини. Причинами вивезення архівних документів до столиць були реформи органів центральної та місцевої влади. Після ліквідації 1750 р. Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у Глухові з неї у повному складі було вилучено і відправлено до Росії справи таємного діловодства. В результаті судової реформи 1861 р. тисячі пудів архівних матеріалів було вивезено до Москви. Славнозвісний архів греко-католицьких митрополитів після ліквідації Греко-католицької церкви у 40-х роках XIX ст. було перевезено з Радомишля до Петербурга. Найцінніші матеріали з давніх українських архівів звозилися до столиці на вимогу Петербурзької археографічної комісії у 1837 – 1840 рр. Найдраматичніші зміни відбувалися за радянських часів, коли було ліквідовано величезну кількість установ та націоналізовано їхні фонди. Відтоді за принципом права метрополії до Росії “законно” переміщувалися колосальні масиви документів, створені українськими установами на українській території. Так, 1924 р. почалася реквізиція документів Центрального чорноморського архіву у Миколаєві й перевезення їх до Петрограда. Згодом з України було вивезено документи майже всіх військових установ і підприємств. За неповними даними, протягом 1951 – 1972 рр. вивезено понад 3000 фондів обсягом 80 тис. справ з військової історії. Зокрема, 1956 р. з ЦДІАК УРСР до Ленінграда було відправлено цінний фонд 345, Штаб Одеського військового округу. Одна з останніх акцій відвертого пограбування українських архівів –передання до Москви 1991 р. значного масиву документів з архівів МВС та КДБ щодо руху опору більшовицькому режимові у 1940-х – на початку 1950-х років.

Архівні документи українського походження, які перебувають за межами України, є невід’ємною частиною багатьох зарубіжних документальних груп або колекцій документів у державних і приватних сховищах. Значні масиви архівної україніки не знайшли свого шляху до публічних сховищ і не були ані оцінені, ані описані взагалі. Багатьом зібранням загрожує руйнування через незадовільні умови зберігання, а багато унікальних цінних документів приречені бути викинутими наступними поколіннями чи новими власниками, які не зможуть визначити потенційної цінності цих матеріалів, написаних уже чужою для них мовою, із невідомої їм далекої країни. Більшість документів, вивезених з батьківщини емігрантами або привезених іноземцями додому з України, занадто фрагментарні й буденні для того, щоб заслуговувати на витрати, пов’язані з архівною обробкою. Але навіть ті, які потрапили до університетських бібліотек, історичних товариств та музеїв або архівів етнічних груп як зразки іноземної екзотики, переважно не описані, закриті для дослідників. Численні українські організації докладають великих зусиль до повернення на батьківщину архівної україніки.

В архівній україніці виділяють два головні комплекси: український, який складають документи, створені українським урядом, українськими установами або окремими особами, та зарубіжний – документи, створені іноземцями.