Заставне право

План

Розвиток заставного права.

Позитивне регулювання застави у сучасному праві України.

Поняття  та види застави.

Предмет застави.

Форми наслідки застави.

Оформлення застави.

Права та обов’язки  сторін застави.

Припинення застави.

Задоволення вимог заставодержателя.

Застава товарів в обороті та переробці.

 

Нормативні акти: ЦК України, ГКУ,   ЦК РФ, ЗУ “Про захист прав споживачів”,  ЗУ “Про заставу”, ЗУ “Про іпотеку”, ЗУ “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” від 19 червня 2003 р. //Орієнтир, 3003, -№31//УК, Постанова КМ України від 27 червня 2003р. №975 “Про додаткові заходи із здійснення заставних та інтервенційних операцій з зерном” //УК 2—2, №120,   Цивільний кодекс України: Коментар. –Х.: Одісей, 2003. 856с.  

Література: Азімов Ч.Н. Забезпечення виконання зобов’язань: Навчальний посібник. Харків. НЮАУ, 1995,  49с.,   Зобов’язальне право/За ред. проф. О.В.Дзери. К., Юрінком Інтер. 1999. 980с.,  Йоффе О.С. Обязательственное право. М.. Юрид. лит. 1975., Брагинский М. И. Общее учение о хозяйственных договорах. Минск, 1967. Кодифікація приватного (цивільного права) України. /За ред. проф. А.Довгерта. –К.: Юрінком Інтер. 2000. –292с.,   Оплачко Л. Застава як спосіб забезпечення кредитного договору /Вісник Академії правових наук.-№29.-С.204, Сібільов М. Структура та основний зміст загальних положень про зобов’язання у проекті нового Цивільного кодексу України //Українське право. 1997. Число 1.-С.71-77 .

 Гражданское право: Учебник. Ч. I / Под ред. А. П. Сергеева и Ю. К. Толстого. М., 1996. Гражданское право: Учебник. Т. 1 / Отв. ред. Е. А. Суханов. М • БЕК, 2000, Гражданское право Украины. Ч.1. Под ред. проф. А.А. Пушкина доц. В.М. Самойленко Х,: 1996. 440с.,   Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.] – Х., 2000. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб.  - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с.

Ключова термінологія: застава, заставодержатель, заставодавець, іпотека, заклад, реєстрація застави, застава товарів в обороті або у переробці,  заклад,  застава майнових прав, застава цінних паперів, податкова застава, митна застава.  

 

Розвиток заставного права

 

Заставу, як засіб забезпечення виконання зобов’язань, багато народів застосовувало як спеціальний спосіб забезпечення виконання грошових зобов’язань, особливо на значні суми. Укладаючи таке акцесорне (додаткове зобов’язання яке завжди супроводжує основне й використовуються для його забезпечення) кредитор убезпечує себе на випадок невиконання боржником взятих на себе зобов’язань майнового характеру. Цей договір є умовним правочином і право звернення за ним настає лише в випадку невиконання боржником основного, зазвичай, грошового зобов’язання. Проте це не перешкоджає його застосуванню для забезпечення інших зобов’язань з майновим змістом.

  З моменту свого виникнення здебільше застава застосовувалась як додаткова угода спочатку при лихварстві, а потім при кредитуваннi.

В Римі заставне право стало одним з важливих інститутів приватного права, а застава як спосіб забезпечення різноманітних зобов’язань набула широкого розповсюдження. Римські юристи вважали заставу разом з сервітутами, одним з видів прав на чужі речі. Тому  й заставне право було частиною речового права. Даючи визначення застави за римським правом як засобу забезпечення виконання зобов’язання, який встановлює речове право заставодержателя на предмет застави, О.А. Підопригора, зазначає: “Речове право заставодержателя полягало не в користуванні чужою річчю, як це має місце в інших правах на чужі речі, а в праві розпоряджатися заставною річчю відповідно до закону”[74]. Закон дозволяв кредитору користуватися плодами речі, залишити таку річ за собою, або продати її у встановленому порядку.

Інша точка зору засновується на тому, що заставне право є зобов’язальним внаслідок того, що йому притаманні такі ознаки: 1) предметом застави можуть бути не тільки речі але й майнові права; 2) предметом застави може бути майбутня вимога; 3) при загибелі предмету застави заставодавець вправі замінити його рівноцінним майном; 4)право застави може передаватися шляхом поступки вимоги; 5) майно, що є предметом застави не виключається з конкурсної маси при визнанні заставодавця баркротом; 6) право застави задовольняється тільки через продаж її предмету.

Ці відправні положення заставного права використовуються й досі. Сьогодні ми користуємось й іншими відправними положеннями заставного права, які були притаманні римському праву: 

індивідуальна визначеність предмету застави;

судовий порядок звернення стягнення на заставлене майно;

 збереження права кредитора на заставлене майно і в разі зміни його власника;

пріоритетність права вимоги заставодержателя щодо заставленого майна по відношенню до інших кредиторів.

В процесі розвитку римської цивілізації змінювалось і заставне право. Фідуціарна угода, за якої боржник передавав кредиторові в забезпечення основного зобов’язання річ у володіння, через кабальне становище боржника (у випадку неповернення боргу річ залишалася власністю кредитора незалежно від її вартості та суми боргу і у випадку продажу речі кредитором третій особі боржник втрачав на неї право) змінюється більш досконалою формою застави – ручним закладом. Він передбачав передачу боржником речі не у власність кредитора, а лише у володіння. На захист своїх прав заставодержатель мав володільницький інтердикт[75]. У випадку виконання зобов’язання річ повинна бути повернена боржнику. За загальним правилом заставодержатель не мав права користуватися заставленою річчю і відповідав за її збереження. Але і в випадку ручного закладу річ вилучалася з обороту, боржник не мав можливості користуватися нею, отримувати від неї доход.

Отже, застава в римському праві - це засіб забезпечення зобов’язання, який встановлює речове право заставодержателя на предмет застави[76].

На території сьогоднішньої України застава появилась з трьох джерел: запозичення Візантійської правової культури, що базувалась на кодифікації Юстиніана,  власне римська гілка, що проникла через західні правову культуру у західні землі та східні варварські традиції, що засновувалась на захопленні та утриманні речі (підданих) боржника.  Були й інші запозичення.

За часів Київської Русі не існувало інших видів забезпечення зобов’язань, окрім погрози впливу на особистість самого боржника. Це пояснюється наявністю родоплемінних відносин в Київській Русі.[77] В той час просто не існувало матеріальної бази для застосування застави, бо все нерухоме майно належало общині, а рухоме складалося тільки з найпотрібніших для повсякденного життя речей. Кредитор був вимушений обирати особисте стягнення (головним чином тимчасове рабство на термін не менше одного року)[78], боржник повинен був відпрацювати на кредитора у випадку неповернення боргу.

Завдяки тому що на значній території України діяло Литовське право застава знайшла своє застосування. У Литовських Статутах передбачалась застава з безпосередньою передачею речі кредитору, який звичайно користувався її плодами (в т. ч. і в випадку застави нерухомості).  М. Товстоліс[79] вказує на таку особливість застави нерухомості за Литовським Статутом, як довічне право боржника на викуп заставленої речі, причому сума боргу в такому випадку для нього не збільшувалась. Проте в той час існували і угоди за якими право власності на річ кредитор набував у випадку невиконання боржником зобов’язання у встановлений строк, вони іменувалися “на упад”. В такому випадку предмет застави був для кредитора єдиним відшкодуванням за неповернену суму. І лише коли заставлена річ не  відповідала очікуваним якостям чи віднята у кредитора третьою особою на законних підставах, він міг звертати стягнення на інше майно боржника. Родина заставодавця не втрачала права на викуп майна. Кассо стверджує[80], що вже з XV століття в Литві зустрічаються угоди в яких предмет застави залишається в руках боржника до моменту сплати боргу. Крім того в Литовському Статуті передбачалася не лише можливість перезастави, а й містився механізм задоволення вимог кількох кредиторів в таких випадках[81]. 

З входженням України до складу Російської Імперії розвиток застави був врегульований Зводом прав по яким судиться малоросійський народ, який був витриманий в дусі Литовського Статуту та звичаєвого українського права. В ньому передбачалося право заставодержателя відмовитись від користування заставленою річчю після прострочки виплати боргу. В такому випадку річ продавалася; кредитор мав право й додаткового стягнення з майна боржника у випадку недостатності вирученої від продажу суми. 

В XVII - XVIII століттях в Росії стали переважати застави без передання речі (головним чином нерухомості) заставодержцю.

Указ від 1 серпня 1737 року, що регулював заставні відносини заміняв залишення речі за заставодержцем обов’язковим її продажем. Кредитор мав право продавати нерухоме майно лише дотримуючись певних правил і після звернення до суду. В тому  випадку коли на торгах, за майно  була запропонована менша сума, ніж сума боргу, він міг залишити майно за собою. Але враховуючи те, що Російській Імперії розвиненість господарського обороту була недостатньою, такий порядок задоволення вимог кредитора з заставленого майна був сприйнятий негативно. Враховуючи це Закон від 11 травня 1744 року відмінив обов’язковий продаж заставленого майна.

Подальший розвиток заставного права в Росії був зв’язаний з прийнятим в 1800 році Статутом про банкрутів. Цей статут  встановлював 6-ти місячне право володіння та користування кредитора заставленим нерухомим майном після настання терміну сплати боргу. В разі коли на публічних торгах була запропонована нижча ціна ніж сума боргу кредитор залишав майно за собою.  Головним недоліком Статуту про банкрутів було визнання застави як засобу забезпечення лише кредитних зобов’язань. Крім того статут містив заперечення переходу права застави від одного кредитора до іншого, що обмежувало цивільний оборот. Згодом всі подібні недоліки були виправлені і на початок двадцятого сторіччя Росія мала досконалу систему норм, які регулювали відносини по заставі.

Аналізуючи розвиток заставного права України в радянський період Ч.Н. Азімов[82] виділяє два його етапи. Перший етап, був зв’язаний з періодом НЕПу коли в цивільному обороті активно приймав участь приватний капітал, що власне й сприяло більш поширеному   розвитку заставного права.

Цивільний кодекс Української РСР 1922 р. містив  легальне поняття  застави в розділі речових прав і визначав заставу як право кредитора (заставодержателя) у випадку невиконання боржником забезпеченої заставою вимоги отримати переважно перед іншими кредиторами задоволення з вартості заставленого майна. Предметом застави могло бути будь-яке майно не вилучене з цивільного обороту, в тому числі боргові вимоги та право забудови. Земля, а також майно державних підприємств, установ та організацій, що  відносилися до засобів виробництва були вилучені з обороту. Для договорів застави будівель та прав на забудову передбачалась обов’язкова нотаріальна форма їх посвідчення, а також реєстрація в державних органах. Лише за таких умов заставодержателю видавався заставний акт.

Заставодержець не міг користуватися заставленим майном, якщо інше не передбачалося законом чи договором.

Другий етап розвитку радянського заставного права зв’язаний з тим, що в процесі безроздільного панування державної власності звужувалася   економічна база застосування застави, а з часом  вона майже втрачає своє значення як засіб забезпечення зобов’язань.

Прийнятий в 1963 р. ЦК УРСР, в якості предмету застави допускав лише індивідуально-визначені та відокремлені від інших речі. Крім того встановлювалися заборони на заставу майна державних підприємств, установ та організацій, колективних сільськогосподарських підприємств, громадських організацій.

Третій етап розвитку заставного права почався із запровадження приватної власності та золкрема проявився з кодифікацією цивільного законодавства України.

Четвертий етап як ми вважаємо буде зумовлений потребою універсалізації заставного права, спочатку на європейському чи на перших порах євроазійському економічному просторі.

 

Позитивне регулювання застави у сучасному праві України.

 

З запровадженням приватної власності усічена конструкція застави  радянського цивільного права перестала відповідати потребам забезпечення товарообороту між майновообособленими його учасниками й розвитку підприємництва. Особливо це суперечило принципу свободи власності. Виникла потреба:

привести заставне право у відповідність з міжнародними стандартами;

надати різноманіття стосовно предмету застави та особливостей правового становища її сторін;

сутттєво розширити позитивне регулювання;

пропагувати застосування застави між учасниками товарообороту;

за рахунок розвитку заставного права створити належні гарантії іноземним інвесторам.

Зараз застава є одним з найбільш поширенних засобів забезпечення виконання зобов’язань і існує там де існують реальні відносини власності, розвинутий товарообіг, оборот нерухомого майна. Можна спрогнозувати, що у подальшому її значення і особливо іпотеки лише буде зростати. Вона врегульована спочатку ЗУ “Про заставу”, потім ЗУ “Про іпотеку”, ЗУ “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” і нарешті новим ЦК України. Крім того на момент остаточної редакції цього розділу лекції відомо більше двохсот нормативних актів та легальних тлумачень норм права стосовно застави. Тому ми радимо з окремих видів застави звертати увагу на постанови вищих судів, накази, листи та роз’яснення ДПА, НБУ та інших органів влади.

ЗУ “Про заставу” був прийнятий 2 жовтня 1992р. і складається із  8 розділів: І - “Загальні положення”, ІІ - “Іпотека,”. ІІІ - “Застава товарів в обороті або переробці”,ІУ -“Заклад”, У - “Застава майнових прав” УІ - “Застава цінних паперів”, УІІ - “Гарантії прав сторін при заставі”, УІІІ - “Застава у міжнародному обороті”. У його ст.1 серед підстав виникнення застави вказується договір та закон.

ЗУ “Про іпотеку” був прийнятий в 2003р. Його структура буде розглянута спеціально у наступній лекції.

Цивільно-правова застава передбачається й іншими актами цивільного законодавства. Зокрема відповідно до ст. 164 КТМ України встановлено право застави вантажу, що виникає у морського перевізника вантажу для забезпечення відшкодування витрат перевізника при перевезенні цього вантажу. Іпотека частково врегульована й ЗК України.

Універсалізм засатави сприяє її розширеному застосуванню, в тім числі й для забезпечення публічних зобов’язань. Так Законом України “Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”[83] передбачено для захисту інтересів бюджетних споживачів активи платника податків, який має податкову заборгованність, передаються у податкову заставу. Її особливість у тому, що на відміну від договірної цивільно-правової застави податкова виникає на підставі закону та не потребує письмового оформлення. Проте за функціональним призначенням вона – спосіб забезпечення  не сплаченого у встановлений строк податкового (тобто грошового) зобов’язання платника податків.

Застава передбачена  також ЗУ “Про вибори народних депутатів України”[84] й використовується для забезпечення виваженого ставлення громадян-кандадатів у народні депутати до участі у виборах та як  засіб протидії PR-технологіям, зокрема використання подібних імен фізичних людей для розрідження електорату суперника, прийняття виважених рішень при реалізації  права бути обраним.

Застава застосовується й у митному праві. Так ЗУ “Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України”[85] митна застава використовується як спосіб забезпечення зворотного вивезення ввезених під заставу предметів.

Кримінально-процесуальним законодавством застава визнана як запобіжний захід, що застосовується до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та засудженого з метою запобігання ухидення від дізнання, слідства або суду, перешкоджанню встановлення істини у справі. Суть полягає у  тому, що якщо до підозрюваного застосовано як запобіжний захід арешт, він під забезпечення застави може бути змінений на підписку про невиїзд. У Новому Кримінально-процесуальному кодексі вона набула детального регулювання.

Підставами для встановлення застави визнавались: договір, закон, судове рішення, заповіт.

З прийняттям нового ЦК України застава окрім названих спеціальних ЗУ “Про заставу” та  ЗУ “Про іпотеку” врегульована §6 Глави 49. Таким чином вклалась трьохланкова система регуювання відносин із зазтави : загальна – на основі ЦК України: спеціальна –за згаданими вище законами та окрема – на підставі інших спеціальних актів приватного та публічного права. Два інших види застави встановлюються у спеціальних випадках.

Проте положення цих нормативних актів пересікаються, що спричиняє складнощі при їх використанні, неоднозначне їх тлумачення. Зокрема, не зовсім є зрозумілим положення ч.2 ст. 574 ЦК України за якою до застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення ЦКУ щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Звідси загальне правило приоритетності норм ЦКУ та  презумпція договірного режиму застави.

Це та ряд інших моментів заумовлюють необхідність подальшого регулювання застави. Крім того, із зняттям мораторію на угоди із землею виникне необхідність деталізації правовідносин з метою запобігання зловживанням.

Так відповідно до Розділу ІХ „Прикінцеві положення” ЗУ “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” у заставне внесено право ряд суттєвих змін, що підвищують гарантії заставодержателів.