Кумулятивні казки

Великою групою культово-анімістичних творів, що примикають до звіриного епосу, є кумулятивні казки (від лат. ситиіаііо — збільшення, накопичення, ситиіаге нагромаджувати, посилювати). Композиційно-структурними ознаками вони відрізняються від ка­зок інших типів, що дає підставу виділяти їх в окрему групу. Куму­лятивні казки будуються на багаторазовому повторі однієї ланки, за допомогою чого відбувається нагромадження: вибудовується лан­цюг, послідовний ряд зустрічей чи відсилань, обмінів тощо. Ланцюг, створений внаслідок повторення одних і тих самих дій чи еле­ментів, вкінці обривається або розплутується у зворотному порядку. Ґенетично ці твори сягають глибокої давнини і, на думку дослід­ників, походять із замовлянь, до яких вони подібні за своєю структу­рою: «Композиційна логіка замовлянь — це логіка кумулятивної казки. Як припускають історики культури, структурна спільність кумулятивної казки та формул-замовлянь — наслідок їхньої спільності ґенетичної. А ґенетично і ті, й інші беруть початок із найбільш раннього, докомпозиційного сприйняття та зображення світу»²⁶³. Така алогічність текстів виникає через відсутність у мисленні та розумінні давньої людини причинності та наслідко-вості. Тут є лише співіснування явищ у просторі буття.

У кумулятивних казках немає опису подій сюжетного порядку (сюжет, як такий, взагалі відсутній). Навпаки, всі події незначні, не­важливі, тому створюється комічний контраст з непомірним їх на­ростанням чи несподіваною кінцівкою. У такому нагромадженні і полягає інтерес казки.

В. Пропп визначає два осносних види кумулятивних казок: 1) лан­цюгові (від нім. КеііептагсНеп) чи формульні (від англ. їогтиіаіаіез) та 2) епічні. Але і в рамках двох груп можна виділити певні їх різновиди. Український народний епос дуже багатий на кумулятивні казки всіх типів з різними видами кумуляції.

Ланцюгові (формульні) чи докучливі казки, очевидно, най­давніші за походженням, найближчі до замовлянь, і зберігають зв'язок із давньою системою поглядів. Такими є твори «Як курочка півника

оживила» (чи «Півник та курочка»). Зав'язка оповіді в тому, що курочка натрапляє на мертвого півника і біжить по воду, щоб його оживити. Та море не дає води, а вимагає клову; курочка просить клову у вепра, а той вимагає листу... Тоді курочка йде до липи за листом, до дуба за жолудем, до корови за маслом, до дівчини за сіном, до купця за вінком для дівчини і т. д. Щоразу повторюється казковий зачин:

Ой у полі, да на горі кур лежить, кур

Да й не дише, крильцями, лапками не колише.

При цьому кожен новий герой перепитує, для чого курочці річ, якої вона просить, а її відповідь щоразу збільшується, утворюючи ланцюг:

— Купче, купче, дай вінок. — Липі дать.

— Нащо вінок? — Нащо липі?

— Дівці дать. — Листу дасть.

— Нащо дівці? — Нащо листу?

— Сіна дасть. — Вепру дать.

— Нащо сіна? — Нащо вепру?

— Корові дать. — Клову дасть.

— Нащо корові? — Нащо клову?

— Масло дасть. — Морю дать.

— Нащо масла? — Нащо морю?

— Дубу дать. — Води дасть.

— Нащо дубу? — Нащо води?

— Жолудь дасть. — Куру дать...

— Нащо жолудь?

Тоді купець дає вінок, і цей ланцюг розгортається у зворотному напрямі, курочка водою поливає півника, «А він тоді «ку-куріку! ку­куріку, кукуріку-у-у!»

Подібними у композиційному плані є ряд варіантів казки «Гороб­чик та бадилинка». Тут горобець просить бадилинку, щоб його поко­лисала, а вона відмовляється. Він кличе козу їсти бадилинку, коза питається «Нащо?», почувши відповідь, говорить «Не хочу». Тоді го­робець іде до вовка, щоб той з'їв козу; до стрільця, щоб застрілив вовка; до вогню, щоб спалив стрільця; до води, щоб залила вогонь; до волів, щоб випили воду; до колоди, щоб забила волів; до хробаків, щоб точили колоду. Розмова між горобцем і кожним наступним персо­нажем нагромаджується у вигляді ланцюжка. Вкінці — «хробаки до колодок, колодки до волів, воли до води, вода до вогню, вогонь до стрільця, стрілець до вовка, вовк до кози, коза до бадилинки! А бади­линка горобця-молодця лю-лю-лю-лю!»

Кінець таких казок несподіваний, необгрунтований: не пояс­нюється, чому всі відмовляють головному персонажеві, лише хтось один без вагань виконує його прохання, і казка завершується. У та­ких творах основою оповіді є діалог, який будується з коротких та однотипних фраз. Часто цей діалог комічний. У ньому один з героїв задає однотипні питання; або дає почергові відповіді типу: «Це доб­ре», «А це погано» (інколи розмова набуває форми прискорення):

...— Ми полізли рвати вишні. — Але з нього стирчали вила.

— Це добре. — А це погано.

— Але гілка зламалась. — Але ми на вила не впали.

— А це погано. — Це добре.

— Але під деревом був стіг сіна. — Але ми і на стіг не впали.

— Це добре. — А це погано...

Основними мотивами таких творів є багаторазове перепитування, перелічення, відсилання, ряд зустрічей чи розмов тощо. Композиція кумулятивних казок складається з експозиції, кумуляції та закін­чення (розв'язки). Втративши роль замовляння, ці оповіді перехо­дять у ранг казок, а згодом у дитячий жанр докучливих казок-неби-лиць.

Епічні кумулятивні казки це — група творів з подібними ти­пами кумуляції, при якій однакові ланки або приєднуються одна до одної, перечислюючись підряд, або щоразу доповнюють уже існую­чий ланцюг. Відмінність цього підтипу кумулятивних казок від по­переднього полягає у більш вираженому епічному началі. їх компо­зиція не складніша, ніж у першому випадку, але більше звертається уваги на епічні зв'язки між ланками ланцюга. Завдяки цьому епічні кумулятивні казки значно довші, виконуються оповідним тоном, часто з уповільненням оповіді. Експозиція таких творів більш розлога (приміром, у казці «Колобок» описується убогість діда з бабою, як баба з останнього борошна пече колобок). Як і в ланцюгових, у цих казках поширений мотив послідовних зустрічей головного персо­нажа: колобок, втікши від діда з бабою, зустрічається з зайцем, вовком, ведмедем, лисицею. У цих зустрічах спостерігається певна градація. Епічного характеру набувають зв'язки між ланками: «От котиться собі колобок по лісу та й котиться. Тут йому назустріч заєць...».

Мотивами, що часто зустрічаються в кумулятивних казках цього типу, є:

— чіпляння один за одного, ставання один на одного («Ріпка»);

— напрошування у житло («Кінська голова», «Ведмідь і жителі конячої голови», «Рукавичка», «Звірі в рукавичці», «Теремок»);

— виманювання із хати («Коза-дереза», «Коза в заячій хаті», «Коза ярая півбока драная», «Котик і півник»).

На відміну від творів першого типу, епічні кумулятивні казки, як правило, завершуються несподівано, моментально: ріпку виривають, коза-дереза втікає у далекий ліс, лисичка з'їдає колобка, ведмідь сідає на кінську голову і роздушує всіх тварин. Лише окремі казки завер­шуються так само, як ланцюгові. До них відносимо твори типу «Як чоловік вола продавав»: чоловік іде на ринок продавати вола, по

дорозі міняє його на корову, корову — на теля, теля — на вівцю, вівцю — на козу, козу — на індика, індика — на гуску, гуску — на качку, качку — на курку, курку — на шило, шило — на голку, яку губить у сіні. Подібною є і казка про коваля, який із заліза повинен зробити плуг, який йому не вдався, бо частина заліза згоріла; з того, що залишилось, майстер намагається викувати косу, потім — лопа­ту, серп, сапу, ніж, голку, яку кидає у воду, чує «пшик» і залишається ні з чим. Епічність цих казок підсилюється розмовами між чолові­ком, що йде на ринок, і людьми, яких він зустрічає, або коваля з його замовником.

Поширеним типом епічних кумулятивних казок є твори, у яких нагромадження від кращого до гіршого (від меншого до більшого) чи навпаки відбувається в уяві або мріях головного персонажа. Один з прикладів — «Казка про Маланку»: дівчина, що несла на продаж молоко уявляла, як за виручені гроші купить курчат, буде продавати кури та яйця, заведеться господарством, збудує великий дім і швид­ко розбагатіє. Кінцівка, як завжди, несподівана: «Як підскочила Маланка, а молоко хлюп зо збанка». Такі твори належать до епіч­них, оскільки виконуються розміреним оповідним тоном.