Казкова проза

У країнський народний епос у сучасній фольклористиці умовно поділяється на дві великі групи — прозу казкову та неказкову (істо­ричну). Основним принципом такого поділу є функціональність жанрів: у першій групі (до неї відносяться казки, небилиці, анекдоти, притчі) домінує естетична функція; у другій (легенди, перекази, на­родні оповідання) головна функція — інформативна. Такий принцип класифікації відстоюють В. Пропп, К. Чистов, І. Березовський та ін.

Художньо-стильові особливості казкового епосу

Казковий епос як частина усної народної прози є великим пла­стом української словесності. Термін «казка» вперше вжито у гра­матиці Лаврентія Зизанія «Лексись сиречь речення» (1596) поряд з поняттями «баснь», «байка», а пізніше — в подібному значенні у словнику Памви Беринди «Лексіконт. славеноросскій і ймень тол-ько-ваніє» (1627). Таким цей термін увійшов згодом у фольклористику.

Як вказує В. Гнатюк, «Казки належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину таких далеких від нас часів, якої не досягає жодна людська історія»²³⁸. Тому єдиного погляду щодо походження казок нема. Кожен із фольклористичних напрямів вирішує цю проблему по-своєму: прихильники міфологічної школи вважали основою казки міф та систему давніх уявлень; міґраційна школа розвинула теорію запозичень, поширення казкових сюжетів зі Сходу (зокрема Індії); представники антропологічної школи ви­словлювали думку про самозародження подібних сюжетів на певно­му етапі розвитку різних народів; дослідження в руслі ритуально-міфологічної школи поклали в основу виникнення казки систему давніх язичницьких релігійних ритуалів...

Ф. Буслаєв — один з перших дослідників східнослов'янської казки 19 ст., що дав аналіз української казки з позицій міфологіч­ного напряму, висловлював думку, що цей жанр тісно пов'язаний з народною епічною поемою, вважаючи казку модернізованою формою героїчної билини. М. Чумарна назву жанру теж виводить із прамі-фу, вказуючи на скіфський міф про Маная та його дружину Казку, яка навчила людей мови²³⁹. М. Грушевський героїчний та казковий епос розглядав як паралельні явища, кожне з яких має свій специ­фічний характер, форму, шлях еволюції. На думку російського дослід­ника 20 ст. В. Проппа, казка виявляє зв'язок з системою давньої релігії (зокрема обрядом ініціації) та системою первісних суспіль­них інституцій: «Казка народжується, звичайно, з життя. Всяке ар­хаїчне, сьогодні відмерле релігійне явище більш давнє, ніж його ви­користання в сучасній казці»²⁴⁰. Але, на його думку, цей жанр гене­тично пов'язаний з древніми формами оповіді, «коли герой втрачає своє ім'я, а розповідь втрачає свій сакральний характер, міф і легенда перетворюються в казку»²⁴¹.

У кожному з цих поглядів можна знайти раціональне зерно, оскільки казкова традиція пов'язана з багатьма явищами минулого, з іншими жанрами усної народної творчості. Тому в текстах зафік­совані елементи міфологічного, ритуально-обрядового, релігійного, істо­ричного, соціального характеру, відголоски давніх епох, нашаруван­ня пізніших часів, запозичення та перегуки з ліричними героїчними чи іншими неказковими жанрами.

Безумовно, в ході свого розвитку казка значно видозмінилась, змінились її функції — якщо первісно вона виконувалася з магічно-заклинальною метою (накликати удачу на полюванні, вберегти від ворогів, забезпечити перемогу в битві тощо), то з часом, втративши ритуальне призначення, казка набуває виключно естетичного, рідше — повчально-дидактичного, розважального характеру. Зміню­ється і ставлення людини до казкової оповіді — вона вже не сприйма­ється з точки зору її сакральності, віри в магічну силу сказаного слова, замовляння природних явищ та духів. Незвичайні події, герої та явища позбуваються магічного трактування.

Більшість сучасних вітчизняних дослідників визначає жанр як фантастичну розповідь, не вдаючись до його давнього історичного по­ходження, коли все те, що зараз здається вигадкою, для первісної лю­дини видавалось реальним, можливим. Інші фольклористи визнають: «Ймовірно, що казка була у ті далекі часи певною мірою зв'язана з міфами, з різними соціальними інститутами, ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалася своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині»²⁴². Як вказує Дж. Фрезер, «народні казки є зліпком зі світу в тому вигляді, в якому він поставав у розумі пер­вісних людей, і не виникає сумніву, що всі уявлення, якими б абсурд­ними вони нам не здавались, у свій час були звичними догматами»²⁴³. Казка — це епічний твір народної словесності, в якому відобра­жені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра). На думку дослідників, казка є найбільш древнім жанром, який застиг у той період, коли перестав відповідати пізнішим формам мислення. Від того часу перестали виникати нові сюжети, припини­лась еволюція жанру. Казка набула естетичної функції та сталої форми, що до цього часу залишилась незмінною. Як підтверджують спостереження, це було не пізніше 16—17 ст. Усі трансформації жанру та зміни у сприйманні казкової оповіді пов'язані із втручан­ням дійсності у її сферу.

На сучасному етапі сформована та видозмінена під впливом бага­тьох нашарувань казка стала твором, побудованим на вимислі, тому, на відміну від інших жанрів народної прози, вже не сприймається як дійсність (тобто ні оповідач, ні слухач не вірять у правдивість розка­зуваного). Але не виникає сумніву щодо того, що казка певним чи­ном пов'язана з реальним життям: «Що казкові сюжети породжені дійсністю... в науці утверджено досить міцно... сюжети створювались на різних стадіях первіснообщинного ладу і відображають форми праці і боротьби за існування, соціальне життя, форми мислення... У євро­пейській науці перш за все цікавляться елементами історичного по­буту, відображеного в казці... Напр., вивчались такі питання, як право, суд і покарання, поняття про вину і винність, вивчалися судді та суди у казці, кохання та шлюб, власність і крадіжка, уявлення про народ­ження, смерть і безсмертя, про хвороби і зцілення, про тварин і рослин і т. д. Вивчалось відображення і ранньої історії людства у казці: соціальні інститути при родовому ладі, форми шлюбу і сімейного життя, тотемізм, каннібалізм, уявлення про потойбічні світи і т. д.»²⁴⁴.

Однак основною ознакою казки є її невідповідність з оточуючою дійсністю (ця невідповідність відмінна від тої, що є в героїчному епо­сі — нереальне тут постає як гіперболізація; чи у баладах — незви­чайне тут подається як потенційно можливе, згодом — як символ). У казках чарівне сприймається як магічне, «зачароване».

У жанрі казки сформувалося своєрідне ставлення до дійсності, відтак — особливість хронотопу (часово-просторових зв'язків). Час у казці поняття умовне: ні вік, ні часові періоди не простежуються. Герой — сталого віку, це — або дитина, або юнак (хлопець, парубок), або доросла людина (чоловік), або старець. Зміна у віці відбувається не через перебіг років. Це швидше перехід з одного вікового стану в інший: «коли чоловік постарів...», «і виріс із нього красивий пару­бок...» тощо. Герой проводить у дорозі 3, 5, 7, 9, 12 років, але ніко­ли не вказується, що він змінюється, навпаки — він повертається додому таким, яким покинув свою оселю. Час відлічується лише дією героя, і ніколи не переривається, — а тому безперервно пов'яза­ний з простором.

Простір у казці теж величина умовна. Тут ніколи не подається детальних описів природи, житла, оточення. Це — тло, на якому відбу­вається дія, що завжди знаходиться у центрі уваги. У багатьох тво­рах простір ділиться на два виміри — цей світ і той світ — ре­альність і «тридев'яте царство». Між цими вимірами плинна межа: змій з'являється із потойбіччя як вихор, викрадає царівну, забирає її у своє володіння за мить, а героєві доводиться іти туди кілька років. Простір і час тут нерозривно зв'язані між собою: «Концепція єдності простору, в якому відбуваються події, невіддільна від кон­цепції єдності часу... Як є тільки емпіричний простір, є тільки емпі­ричний час, що вимірюється не числами, днями, роками, а дією ге­роїв. Тільки відносно до цієї дії час існує як реальний фактор оповіді, але сам по собі ролі не грає».

Умовними є і казкові персонажі. Вони — типи, а не індивідуаль­ності, відтак змальовуються загальними рисами, часто ідеалізуються, звеличуються, гіперболізуються. Головні образи тут завжди анта­гоністичні: один уособлює добро, прекрасне; інший є втіленням зла, потворного. Звідси — усі їх характеристики — дії, вчинки, наміри, мова тощо.

Відповідно до функцій, що виконують персонажі в казках, Л.Ф. Ду-наєвська поділяє їх на добротворців, злотворців та знедолених²⁴⁶. їх кількісне співвідношення у різних творах може бути різним, але кожен образ, на думку дослідниці, повинен бути віднесений до однієї з трьох груп.

За тематикою та художньообразною структурою жанр казки дуже різноманітний. Казкова традиція виробила та зберегла безліч сюжетів давньослов'янських та міґраційних, часто в текстах поєднуються еле­менти різних періодів та історичних епох, різнонаціональні нашару­вання, територіальні та регіональні впливи в межах українських зе­мель. Це спричиняє труднощі класифікації казкового матеріалу.

Здавна дослідники вказували на різноманітність художніх форм казки як її суттєву жанрову ознаку. В. Пропп навіть висловив дум­ку, що групи казок, об'єднані на основі особливостей їх форми і по­етики, є не жанровими різновидами, а окремими жанрами.

І. Франко у своїй спробі класифікації виділив: 1. Казки звірині.

2. Казки властиві: а) казки чудесні; б) казки легендарного харак­теру; в) казки-новели; г) казки про дурного чорта або велетня.

3. Анекдоти. Але М. Грушевський критикував такий поділ, вважа­ючи основною помилкою те, «що він класифікує не прості мотиви, а доволі складні комбінації їх, і притім занадто притримується гер­манських казкових тем...». М. Грушевський не подає класифікації казок, а виділяє головні казкові мотиви-образи чи «мікротеми». Тут розглядаються космічні сили чи космогонічні образи, образи змія, баби-яги, Кощія, тваринні персонажі тощо.

В. Пропп вважав, що види казок можна визначати за їх струк­турними ознаками (особливо для творів із чіткою сталою компози­цією) або за характером дійових осіб (у випадку, коли нема єдності композиції)²⁴⁸.

Традиційним, прийнятим в сучасній вітчизняній фольклористиці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах); чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні) та суспільно-побутові (ре­алістичні, новелістичні) з окремими розгалуженнями чи підвидами у кожній з названих груп. Така класифікація є цілком прийнятною, тому беремо її за основу в цій книзі, долучивши пласт казок з міфо­логічними мотивами (окрему групу яких виділяє М. Грушевський), умовно називаємо їх культово-анімістичні (міфологічні) казки.