2. Глобальні просторові структури і країнознавство

2.1. Тенденції глобального розвитку

Світовий економічний розвиток зазнає докорінних змін. Завжди були потрібні нові теорії для пояснення майбутнього розвитку країн.

Роздробленість світу на країни переборюється шляхом зв’язків людей через транснаціональні комунікаційні мережі. Завдяки розвитку та взаємодії безлічі мереж, які постійно ущільнюються, глобальна (наддержавна) сфера розвивається дуже швидко. Комунікаційні мережі формуються для забезпечення різних видів людської діяльності й інтересів і обслуговують не тільки гігантські корпорації, але й дрібних підприємців у сфері матеріального виробництва, послуг, фінансів. Обмін знаннями і досвідом в реальному режимі часу створив співтовариства людей з спільними політичними, моральними, релігійними переконаннями. Наприклад, міжнародні групи “зелених, неурядові, жіночі, правозахисні й інші організації.

Існують дві головні геополітичні теорії радикальних змін:

─ оптимістично-раціоналістична;

─ конфронтаційна.

Згідно з першою теорією, після холодної війни не залишається ідеологічних причин, щоб знову розпочати війну. Держави будуть зближуватися і ставати схожими одна на одну, спостерігатиметься тенденція до зникнення границь. На противагу конфронтаційна теорія вважає, що держави будуть розділятися в силу їхнього суперечливого розвитку.

Таким чином, під впливом нових процесів у світовому розвитку формуються уявлення про нову географію. Змінюється методологія дослідження країн світу. Глобальний географічний аналіз поєднується з підвищенням інтересу до дослідження унікальних рис країн та їхніх районів.

Виникають цивілізаційні та світогосподарські інтерпретації сучасності, які впливають на низку країнознавчих досліджень. Значну роль у вивченні країн відіграють модернізаційні теорії, які дають уявлення про трансформації в країнах, особливо з традиційними структурами, що стають сучасними.

Цивілізаційні, світогосподарські та інші підходи, які характеризують траєкторію сучасного світового розвитку, сприяють розширенню границь країнознавства як географічної дисципліни, ставлять нові проблеми, пов’язані зі зміною світогляду країнознавців [Мироненко, 2001, с. 71].

2.2. Цивілізаційний підхід у країнознавстві

Цивілізації — це одні з найбільших територіальних утворень, до яких входять держави, країни як частини цілого. Цивілізації просторово охоплюють великі культурні суперсистеми [Сорокін, 1998, с. 39].

Цивілізаційне мислення — це реакція на обмежене мислення в національних термінах. Основна увага змістилася від народів і країн на більші структури і процеси в масштабах цивілізації. Для країнознавчого дослідження надзвичайно важливим є те, що багато суспільно-історичних процесів й особливостей країн можна побачити лише в контексті їхньої приналежності до цивілізаційного поля, частиною якого вони є.

В етимологічному походженні термін “цивілізація” походить з лат.civilis, що відноситься до слова житель міста — громадянин. Очевидно, це можна пов’язати з тим, що ключовою ланкою соціально-територіального поля цивілізації, яке відіграє з’єднуючу роль, є місто.

Англійський історик А.Тойнбі, один з засновників цивілізаційної теорії, у своїй концепції виділяє наявність тісного зв’язку цивілізації з тією чи іншою всесвітньою релігією, яка формується не з моменту зародження цивілізації, а під час кризового стану та стає духовною відповіддю на кризу. Відповідно до цієї концепції, головний критерій, що визначає культурно-історичну спільність людей у межах світових регіонів (з історично мінливими границями) — єдність релігії, що визначає спільність історичного розвитку, звичаїв та створює стійкий регіональний тип високої культури. Додаючи релігії роль системотворчого цивілізаційного критерію, А. Тойнбі використовував поняття релігії не в якості віровчення, а як систему, що визначає нормативні цінності та відмінності духовного світу людей.

Релігії визначили найсуттєвіші розходження між людьми в духовних цінностях, тому сакральні стереотипи є найбільш консервативними та інерційними. Вони, на відміну від політичних норм, здатні менше змінюватися. Наприклад, можна бути громадянином двох країн, проте неможливо бути одночасно християнином та мусульманином.

Цивілізації, чи культурні суперсистеми, значною мірою визначають основні прояви соціокультурного життя: організацію і функції малих груп і культурних систем, менталітет і поведінку індивідів, безліч конкретних історичних подій, тенденцій і процесів [Сорокін, 1998, с. 39].

Цивілізація — це простір, культурна зона, сукупність культурних характеристик та феноменів. У багатьох дефініціях власне культура виступає в якості основної ознаки цивілізації.

Існує значна відповідність між поділом народів на цивілізації за культурними характеристиками та їхнім поділом на раси за фізичними характеристиками. Однак все-таки цивілізація і раса не є тотожними. Люди однієї і тієї ж раси можуть бути глибоко розділеними за цивілізаційною ознакою. Наприклад, великі релігії — християнство й іслам — охоплюють суспільства, що належать до різних рас.

Основні відмінності між людськими групами пов’язані з їхніми цінностями, віруваннями, інститутами та соціальними структурами, а не з расовими особливостями.

Відповідно до визначень багатьох дослідників, цивілізація — це найширша культурна спільнота. Етнічні групи, національності, релігійні групи, навіть окремі села — усі вони відрізняються характерною культурою на різних рівнях диференціації.

Цивілізація — це найбільш об’ємний рівень самовизначення, з яким людина може себе ототожнити емоційно.