5.2. Поняття оцінки природних умов і ресурсів

Оцінка — це особлива форма відображення дійсності. Цінність — це місце об’єкта в суспільній практиці. У науці протиставляються дескриптивні (описові) і оціночні дослідження. Дескриптивні наукові закони описують причинно-наслідкові зв’язки в природі і суспільстві, що не є оцінками. А оціночні дослідження дають характеристики, що людина вважає добрим, поганим чи байдужним. В економічній і соціальній географії є як дескриптивні, так і оціночні міркування.

Отже, оцінка — це суб’єктивний образ об’єктивної реальності. Іншими словами, вона відображає взаємодію суб’єкта й об’єктивної реальності (об’єкта).

У науковій і практичній діяльності, пов’язаній з вирішенням соціальних і економічних проблем, важливу роль відіграє поняття вибору, яке виникає на основі оцінок. Таким чином, дати визначення таким поняттям, як природні умови, ресурси і середовище, можна тільки з врахуванням, для кого чи для чого вони використовуються. Таким чином, оцінка ґрунтується на знаннях як об’єкта (природи), так і суб’єкта.

В логіці оцінок виділяються чотири компоненти:

─ суб’єкт;

─ об’єкт;

─ характер;

─ основа.

Розглянемо взаємозв’язку між цими компонентами:

Суб’єкт — об’єкт. Виходячи з завдань суспільної практики, виділяються наступні системи оцінок:

1) природний комплекс — технічна система (технологічна оцінка);

2) природний комплекс — економіка (економічна оцінка);

3) природний комплекс — людина (медико-біологічні, соціально-екологічні, естетичні, рекреаційні оцінки).

Характер. Оцінки поділяються на абсолютні та порівняльні. У формулюваннях перших використовуються, наприклад, терміни “добрий”, “поганий”, а у формулюваннях порівняльних оцінок — “краще”, “гірше”.

Основа. Характеризує позицію (наукову основу), яка привела до оціночного міркування. Наприклад, до середини 1950-х років у дослідженнях природних умов і ресурсів були поширені натуралістичні оцінки. Заперечувалася правомірність грошової оцінки природних ресурсів, оскільки вважалося, що природа лежить за межами процесу праці, та не є продуктом праці. Очевидно, що власне дарунки природи працею не виробляються, але для їхньої розробки і збереження необхідні значні витрати праці. Тому, цілком природно, що можлива і необхідна є грошова оцінка природних ресурсів.

Після періоду натуралістичних оцінок пануючими стали технологічні оцінки, при яких, наприклад, ліс — це насамперед джерело деревини. Панування технологічних оцінок пояснюється тим, що в господарстві країни переважали технологічні, натуральні зв’язки, а вартісних відносин практично не було. Не існували ринкові механізми, котрі здатні забезпечувати відносно раціональне використання природних ресурсів.

З ринковими відносинами та турботою про довгострокові наслідки використання природи великого поширення повинні одержати різні види економічних (вартісних) оцінок, зокрема: 1) на основі вирахування ренти; 2) за вартістю відновлення природних ресурсів і природного середовища; 3) за величиною витрат на дослідження, освоєння й експлуатацію.

Екологи і деякі економісти вважають, що цінність природних ресурсів не збігається з категоріями вартості чи ціни. Вона повинна бути категорією історичною, пов’язаною із суспільними потребами, рівнем розвитку продуктивних сил, науково-технічним прогресом, виходити з далеких стратегічних інтересів. Прихильники теорії адаптації підходять до проблеми ще більш радикально, вважаючи, що параметри планованого економічного росту потрібно адаптувати до природи, з огляду на природну, у тому числі екологічну, ємність території, а не перетворювати природу відповідно до вимог цього росту.