6. Розселення країни

6.1. Поняття розселення

Розселення населення країни ─ це результат процесу розподілу і перерозподілу населення по території країни у вигляді мережі і системи населених пунктів. При цьому розселення оцінюється:

─ як елемент інтегральної територіальної структури господарства (суспільства загалом) країни;

─ як один з провідних факторів формування соціально-економічного простору країни.

Як частина цілого, наприклад територіально-господарської структури країни, розселення підкоряється загальносистемним закономірностям розвитку.

Розглядаючи розселення як фактор формування соціально-економічного простору країни, необхідно підкреслити його відносну автономність. Тобто, його особливості, які сформувалися історично можуть суттєво впливати за принципом зворотного зв’язку на особливості розвитку інтегральної територіальної структури господарства і суспільства, а також інших складових.

У країнознавстві сформувалось два підходи до дослідження розселення: 1) морфологічний; 2) функціональний. Відповідно до цих підходів існують поняття “мережа населених пунктів” і “система розселення”, які характеризують якісно різні сторони процесу і стану розселення [Маергойз, 1981; Алаев,1983; Лаппо, 1997].

Мережа поселень — сукупність усіх населених пунктів, розташованих на будь-якій території, яка характеризується їхньою людності, густотою, взаєморозміщенням і конфігурацією ареалів.

Система розселення — територіально цілісна і функціонально взаємозв’язана сукупність поселень — формується з розвитком виробництва і системи обслуговування в межах мереж поселень. Інтенсивність зв’язків є основним критерієм для визначення її границь і розвиненості [Лаппо, 1997, с.173].

Лаппо підкреслює, що під час історичного розвитку територіальної організації суспільства мережа поселень може досягти такого рівня зрілості, при якому в межах мереж поселень утворюються стійкі зв’язки. Поселення починають функціонувати як ціле. Тим самим здійснюється перехід від мережі до системи розселення, що є якісним стрибком у територіальній організації суспільства [Лаппо, 1997, с. 174].

Мережа і система розселення відрізняються за динамікою розвитку. Мережа є дуже інертною. Маєргойз називав її найконсервативнішим елементом територіальної структури країни. Система розселення включає в собі як мережу, так і зв’язки і відношення між населеними пунктами. Вона є досить динамічною.

6.2. Методи дослідження мережі розселення країни

Одним з основних методів дослідження мережі розселення країни є дослідження фіксованого на визначений момент часу розподілу населених пунктів по території. У своїй праці про моделі географії міст і розміщення населених пунктів Гарнер Б.Дж розглядає населені пункти як складну сукупність взаємозв’язків між людьми, у якій просторовий розподіл людської діяльності відображає упорядковане пристосування до фактора відстані [Гарнер, 1971].

Населення розміщується дуже нерівномірно: близько 70% усіх людей проживає на 7% суходолу. Практично неосвоєні людьми території займають 15% суходолу. Звичайно, на розміщення населення впливають природні умови. Неосвоєні або слабо освоєні регіони – це насамперед території з екстремальними природними умовами. Проте в кінцевому підсумку розміщення населення визначається насамперед розміщенням виробництва.

Протягом усієї історії людської цивілізації на розселення людей дуже впливає тяжіння до транспортних і торгових шляхів.

На розміщення населення, а також на його кількість і склад сильно впливають міграції. Міграції населення (від лат. migratio – переселення) – переміщення людей, пов’язані із зміною місця проживання. Міграції бувають зовнішні і внутрішні. Зовнішні міграції поділяють на: еміграцію (від лат. emigro – виселяються) – виїзд громадян із своєї країни до іншої держави на постійне проживання або на тривалий термін – та імміграцію (від лат. immigro – вселяються) – в’їзд до країни громадян іншої держави на постійне місте або тривале проживання.

Люди, - писав М.М.Баранський, - не перелітні птахи, і їхнє переселення пояснюється не біологічними, а суспільними законами. Головна причина міграцій – економічна, але їх зумовлюють також політичні, національні, релігійні та інші причини.

Під час еволюційного розвитку міської системи розселення країни деякі міста в силу їхнього значного економічного, адміністративно-політичного і культурного потенціалу і ступеня його реалізації зростають швидше ніж інші. Створюється визначена закономірність у розподілі міст за людністю.

Мережа міського розселення має як ієрархічну, чи “вертикальну”, так і територіальну, чи “горизонтальну”, будову. Особливості територіального розподілу міст характеризує теорія центральних місць, розроблена двома німецькими географами Вальтером Кристаллером і Августом Льошем .

Американський географ В. Бунге назвав цю теорію великим теоретичним відкриттям у географії. У теорії центральних місць розкривається не тільки “горизонтальна” будова мережі міст, але й подається поєднаний аналіз “вертикальної” і “горизонтальної” компонентів мережі.