Дзюбка

ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ: ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК, КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ

До сьогодні точиться дискусія щодо ролі порівняльної політології в загальному комплексі політичних знань. Частина дослідників визначає порівняльну політологію як дисципліну, специфіка якої в її методі. Інші вважають, що порівняльна політологія — це внутрішній науковий рух, покликаний до життя передусім соціальним контекс­том функціонування політичного життя.

Порівняння в політичних дослідженнях — не тільки один із рядових методів дослідження, а й дослідницька стратегія, орієнтація на яку дала змогу політичній науці загалом здобути визнання.

1. Виникнення, розвиток, сучасний стан порівняльної політології

Сучасна політична наука привертала увагу мисли­телів уже на світанку цивілізації й пов'язується з іменами Аристотеля, Нікколо Макіавеллі, Джона Локка й інших філософів минулого.

Порівняльна політологія сформувалась як окрема части­на політичної науки, або політології. Порівняння як метод політичного дослідження є так само стародавнім, як і вив­чення політики. Порівняння стояло біля колиски соціаль­них наук взагалі й політичної думки зокрема: ним користу­вався вже Аристотель, коли разом зі своїми учнями провів гігантське дослідження суспільно-політичного ладу 158 давньогрецьких міст-полісів.

Виокремлення політології як академічної дисципліни відбулося на межі XIX—XX століть, насамперед у Сполуче-

них Штатах Америки, пізніше в західноєвропейських краї­нах і лише в середині 60-х років — у Радянському Союзі.

Друга половина XIX ст. характеризується увагою до порівняльного політологічного дослідження, й розроблені тоді засади методології порівняння справляли вплив на цю галузь науки аж до середини 40-х років XX ст. Цей час мож­на назвати етапом становлення порівняльної політології як самостійної галузі в рамках політичної науки.

При цьому слід мати на увазі, що, по-перше, амери­канська політична наука й порівняльна політологія почи­налися зі спадковості дослідницьких традицій Європи, і, по-друге, саме в США порівняльна політологія сформувалась і надалі стала справляти все помітніший вплив на європейські дослідження.

У 30—40-х роках XX ст. порівняльна політологія впевне­но посідає місце однієї з головних галузей політичної науки. Цьому сприяла низка обставин.

По-перше, протягом 30—40-х років якісно змінилася у світовому співтоваристві роль Сполучених Штатів Америки. США стали «лідером вільного світу», однією з двох наддер­жав, і це зумовлювало необхідність уважніше ставитися до того, що відбувається за океаном. Ішлося про розширення географічного кругозору політичної науки.

По-друге, на початку 30-х років виникли диктаторські режими: в Німеччині до влади прийшов Гітлер, в Італії — Муссоліні. Постала потреба вивчати поряд із демократични­ми й тоталітарні режими, маючи, відповідно, концептуальні засоби такого аналізу.

По-третє, ця потреба не зникла й після Другої світової війни. Головним супротивником США на міжнародній арені стала наддержава —- СРСР. Соціалістичні режими встановилися в державах Центральної та Східної Європи, Китаї, країнах Азії й Латинської Америки. Після 1945 р. по­чали з'являтися нові незалежні держави — колишні колонії, їхній суспільний лад відрізнявся від ладу владних структур США та Західної Європи. Усе це вимагало розширення кон­цептуальних рамок політичної науки.

У перші два десятиріччя свого існування політологія вивчала політичні інститути — структури виконавчої влади, парламенти, судову систему, політичні партії. Цей період позначений застосуванням інституційного підходу. Пізніше з'являється біхевіористський підхід, заснований на аналізі політичних явищ шляхом спостереження за поведінкою індивідів та їхніх груп. Ідеться про метод, що давав би змо­гу бачити політичні відносини крізь призму переживань лю­дей, які в них беруть участь.

У 30-х роках XX століття загалом визначилася структура політичної науки та її найважливіші напрями: національна політика, політична теорія, громадська адміністрація, теорія місцевого управління, державне право, аналіз міжнародних відносин.

Центром руху за порівняльну політологію став Еванс-тоиський семінар у Північно-західному університеті (США), де головував Рой Макрідіс. У своїй заяві, опублікованій у 1953 p., учасники семінару звинуватили політологію в про­вінціалізмі, відриві від реальних політичних процесів і запропонували застосовувати для дослідження політичних явищ ефективніший, на їхній погляд, структурно-функціо­нальний аналіз, тобто виявлення структури суспільства (або будь-якої його частини) й подальше вивчення функцій, що виконуються її елементами.

Класичне застосування структурно-функціонального аналізу запропонував Девід Істон у статті «Підхід до аналізу політичних систем». За Д. Істоном, політична система — це взаємодії, за допомогою яких у суспільстві розподіляються цінності. Для визначення політичної системи було застосо­вано природничо-наукову термінологію. Політичні процеси розглядалися як вхід (вимоги) — конверсія (обробка інфор­мації) — вихід (владні рішення). Владні рішення, впливаю­чи на подразник (навколишнє середовище), викликають до життя нові вимоги — це й є зворотний зв'язок. Структурний функціоналізм дав змогу залучити в поле порівняльного аналізу ряд країн Азії, Африки й Латинської Америки.

У 1954 році група членів Еванстонського семінару об'єд­налася в Комітет з порівняльної політології Американської дослідницької ради соціальних наук. Головою комітету став Габріел Алмонд. Американський політолог Сідней Верба, характеризуючи діяльність комітету, зазначав, що революція в порівняльній політології почалася з кількох сміливих принципів: бачити за описом теоретично релевантніші проблеми; бачити за одним фактом можливість порівняння багатьох фактів; бачити за формальними інститутами уп­равління політичні процеси й політичні функції; бачити за країнами Західної Європи нові держави Азії, Африки й Латинської Америки. За словами Г. Алмонда, діяльність комітету було спрямовано на створення загальної науки, що розробляє єдиний комплекс теоретичних проблем, який представляє єдину методологію науки.

Фактично в цей час порівняльна політологія, потіснив­ши багато інших галузей політичної науки, стала ототожню­ватися з усією дисципліною.

Перехід від вивчення традиційного до сучасного сус­пільства сприяв виникненню теорії модернізації. Власне кажучи, перехід від «традиційності» до «сучасності» й нази­вають модернізацією (інколи в такому значенні використо­вується термін «розвиток»).

Друга половина 60-х років — не найкращий період у роз­витку США та Західної Європи. Саме в цей час відбувалася безперспективна війна у В'єтнамі, яку безуспішно вела най­більша західна держава, і політичний процес боротьби чор­ношкірих американців за свої громадянські права. Західно­європейські країни стали свідками масових молодіжних заворушень. Країни «третього світу» дедалі рішучіше висту­пали проти застосування західної моделі розвитку.

Порівняльна політологія виявилася надто чутливою до зрушень, що відбулися в суспільній свідомості.

Під вогонь критики порівняльної політології потрапили її теоретичні підвалини: структурний функціоналізм, який, на думку опонентів, зосереджуючися на проблемі виживан­ня системи, її стабільності, виявився неспроможним дати аналіз конфлікту, що став серцевиною політики; теорія модернізації - як найбільша її вада відзначався європоцент­ризм, визнання єдино правильною європейсько-амери­канської цивілізації. Водночас політична практика свідчила, що взаємодія розвинутої Півночі й Півдня, що розвиваєть­ся, аж ніяк не сприяє великомасштабній модернізації. Проникаючи в «третій світ», транснаціональні корпорації створюють там лише окремі модернізовані сектори еконо­міки й соціальні прошарки, одночасно консервуючи най-архаїчніші економічні уклади, й стримують розвиток країни, полегшуючи н експлуатацію, а в політичному плані сприя­ють не розвитку демократії, а встановленню вкрай реакцій­них режимів.

Зауважимо, що не все в цій критиці виявилося справед­ливим і витримало перевірку часом. Справді структурний функціоналізм робить особливий акцент на стійкість полі­тичних систем. Але увага до соціальних змін йому теж не чу­жа. Більше того, саме в рамках структурного функціоналізму стає можливим вивчення «стрімких катастрофічних пере­ходів» від одного стійкого соціального стану до іншого. Теорія «залежності» як альтернатива теорії модернізації, що однозначно приписувала Латинській Америці долю відсталої вотчини диктаторів-«горил», не підтвердилася політичною практикою 80-х років, коли в більшості латиноамерикансь­ких країн відбувся перехід від авторитаризму до демократії відповідно до теорії демократії.

І все-таки наприкінці 60-х років критика теоретичних підвалин порівняльної політології спричинила глибоку кри­зу останньої, що тривала близько півтора десятка років. Криза змусила багатьох компаративістів зосередитися на розробці теоретичних засад методології й технічному аспекті застосування самого порівняльного методу.

У 70-х роках на перший план виходять дві взаємопо­в'язані теорії в галузі методології порівняльних політичних досліджень: теорія раціонального вибору й неоінститу-ціоналізм.

Теорія раціонального вибору прийшла в політологію ззовні — з економічної теорії й соціології. У цій теорії не дотримано принципу складного й розгорнутого бачення соціальної системи (як це відбувається за структурного аналізу), всю увагу зосереджено на окремій ділянці соціаль­ної діяльності (актор, діяч, суб'єкт). Засаднича теза теорії раціонального вибору: суб'єкт (ним може бути й індивід, і група) використовує найповнішу інформацію, доступну на той момент ціною прийнятних витрат, щоб якнайдешевше досягти власної мети. Найпершим досягненням теорії раціонального вибору вважається те, що вона зводить всю багатоманітність людської діяльності до певних спрощених моделей — ігор — і в кожній із них визначає оптимальні для конкретних суб'єктів стратегії. Отримані результати, як правило, не тривіальні й широко використовуються для пояс­нення та прогнозування соціальних і політичних явищ.

Звідси виникає необхідність встановити правила гри, які в умовах демократії визначаються Конституцією й нефор­мальними нормами політичного життя та втілюються в інститутах. Застосований теорією раціонального вибору підхід до проблематики порівняльної політології називаєть­ся неоінституціоналізмом. Досі увагу вчених привертали пе­реважно правові аспекти державного ладу. Неоінсти-туціоналізм розглядає парламенти, уряди, партійні системи, як ті «зв'язувальні обмеження», в рамках яких відбувається активна взаємодія політичних суб'єктів.

Новий теоретичний інструментарій розгортає широкі перспективи для порівняльних досліджень, значення яких надзвичайно зросло в 80-х роках, коли чимало країн опи­нилося перед проблемою вибору оптимального демократич­ного ладу. Не випадково наука про переходи до демократії {транзитологія) широко застосовує засоби теорії раціональ­ного вибору.

На нинішньому етапі теорія раціонального вибору й неоінституціоналізм багато в чому визначають обличчя полі­тичної науки. Та лише дослідницька практика покаже, наскільки спроможними є претензії теорії раціонального вибору на методологічне лідерство в політології.

Порівняльна політологія пройшла доволі складний шлях розвитку. Відбувся поступовий перехід від вивчення формаль-

них інститутів правління до аналізу реальних політичних процесів.

В Україні порівняльний (компаративний) метод набуває дедалі більшої популярності в рамках становлення вітчизня­ної школи порівняльної політології. На нинішньому етапі цю школу найповніше репрезентують наукові студії, здій­снювані на базі Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Застосування цього методу дало змогу осягнути політичну систему сучасної України в її цілісності, показати трансформацію політичних систем у країнах СНД і Балтії, Центральної та Східної Європи порів­няно з тим, як відбувається цей процес в Україні. Вийшли друком колективні та персональні монографії.