Політичні режими

1. Поняття політичного режиму.

2. Сучасні політичні режими та їх особливості.

3. Демократизація політичної системи суспільства: від тоталітаризму до демократи.

Основні поняття і терміни: політичний режим, тоталітарний режим, авторитарний режим, плюралістичний (демократичний) режим, демократія, персоніфіка­ція, влада системи, громадянське суспільство, механізм передачі влади, принципи демократії, політичний плюралізм, поділ влад, політична участь, право більшості та захист права меншості, пре­зумпція невинуватості, верховенство права, демократичні процеду­ри, вибори, референдум.

Дана лекція присвячена характеристиці політичного режи­му — такого явища, без якого скласти правильне уявлення про політичне життя суспільства практично неможливо. Можна навіть стверджувати, що в певних рамках поняття політичного ре­жиму — центральне. Особливо тоді, коли мова іде про типологію і наступний політологічний аналіз країн світу. Відомо, що їх кла­сифікують за цілим рядом ознак, наприклад, домінуючими фор­мами власності, типом економічних систем, формами державного правління тощо. В цьому контексті відмінність країн світу за політичними режимами, як здається, є якщо не універсальною, то у всякому разі узагальненою, концентрованою. Бо політичний ре­жим — це політичне (а дуже часто і інше) обличчя кожного суспільства. Тому він є його (суспільства) основною рисою, яка говорить про те, які права громадян реалізуються і якою мірою.

Що ж таке політичний режим? Це — система методів здійснення державної (політичної) влади, яка відображає ступінь, міру задоволення демократичних прав та свобод громадян. Політичний режим може бути в дійсності одним, а формально іншим. Так, у сучасному в світі дуже важко знайти державу, керівництво якої б не називало себе демократичним і не заявляло б про свою відданість ідеалам свободи, прав людини, народо­владдя та ін. Однак, слова в політиці, як відомо, далеко не завжди співпадають з реальними справами. Як же відрізнити справжнє в політичному режимові від бутафорного, оманливого. Для цього можна показати головні складові елементи сутності політичного режиму. Такими складовими є:

1) ставлення державної (політичної) влади до правових основ власної діяльності. Мова іде про те, як, яким чином і якою мірою держава як частина суспільного організму виконує свої ж рішення;

2) адекватність конституційних норм та системи законодавст­ва і реального політичного, суспільного життя країни. Тут мова іде про те, наскільки конституція і закони країни враховують ха­рактер потреб та інтересів громадян.

Виходячи з цих сутнісних особливостей політичного режи­му, можна говорити про різні методи управління суспільством та, відповідно, різний рівень прав і свобод громадян. В сучасно­му лексиконі нерідко вживаються такі поняття, як парламентсь­кий режим, диктаторський, ліберальний тощо. Однак, якщо ви­ходити саме з вищесказаного, то варто говорити про три основ­них типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний, плю­ралістичний (демократичний, ліберальний). Звернемося до їх ха­рактеристики.

Тоталітарний політичний режим (від поняття "тотальний"-всезагальний) — винахід XX століття. Про необхідність то­талітарної держави вперше висловився Муссоліні, який в 20-х ро­ках проголосив потребу в тоталітаризмові у зв'язку з небезпекою і реальним розпадом багатьох держав того часу. Тотальна, все-охоплююча державна влада, на його думку, в змозі відвернути такий розпад, тому тоталітаризм як політичний режим здатний відіграти позитивну роль в справі спасіння нації та її піднесенні. В подальшому ж більшість політиків та дослідників тоталітариз­му вживали цей термін переважно в негативному значенні.

Класичними зразками тоталітарних режимів Американська енциклопедія називає давньогрецьку Спарту та СРСР (Див.: Кулик В. Тоталітаризм у традиції та сучасності України // Філо­софська і соціологічна думка. — 1993. — № 7-8. — С. 10). На дум­ку ряду дослідників, різні форми тоталітаризму в XX столітті існували також в Німеччині при Гітлерові, в маоїстському Китаї, в Іракові при С. Хусейні, на Кубі при Ф. Кастро (Див.: Політо­логія / За ред. O.I. Семківа. — Львів: Світ, 1993. — С 270). В Ірані, наприклад, його ідеологією виступив ісламський фунла-менталізм, в Лівії, Іраку — гібрид соціалізму та ісламу, в Італії, Німеччині — фашизм, в СРСР та інших колишніх соціалістичних країнах — сталінізм (Див.: Основи політології. Курс лекцій. / За ред. М.Сазонова. — Харків: Основи, 1993. — С. 124). Це гово­рить про те, що тоталітарний режим як явище досить багато­гранне. Його виникнення залежить від конкретних історичних умов життя, народу, особливостей його економічного та політич­ного розвитку, суспільних настроїв та сподівань. Однак, попри всі відмінності свого прояву у різних країнах, тоталітаризм має ряд, так би мовити, "родових ознак", незалежно від того, де він з'являється. Звернемося до їх аналізу.

Насамперед, потрібно сказати про те, що тоталітарні режими є наслідком, посилення авторитарних тенденцій в суспільстві, яке переживає економічну, політичну, соціальну кризу. Прагнення до подолання таких криз супроводжується в тому числі і встановлен­ням жорстких, іноді жорстоких методів управління суспільними справами, коли впливовими стають ідеології, що пропонують най-радикальніші способи відновлення порядку. Так, в Італії 20-х років, за умов глибокої національне'!' кризи, з'являється ідея про велич античного Риму. Цей зразок колишньої імперії стає однією з ідеологічних засад формування італійського фашизму, який про­пагує найжорстокіші шляхи спасіння нації і держави. Щось подібне ми спостерігаємо і в Німеччині того часу. Там радикальна ідеологія формувалася на тлі того "комплексу неповноцінності", який був породжений підписанням принизливого для Німеччини Версальського договору. Але і в цій країні такі процеси розвива­лись органічно з посиленням авторитарного мислення.

В СРСР авторитаризм встановлювався в результаті низки відомих подій, пов'язаних з першою світовою війною, жовтневим переворотом, громадянською війною, невдачами "військового комунізму" тощо. Тут найбільш яскраво проявився взаємозв'я­зок авторитаризму і так званої "надзвичайшини". Остання вза­галі виступає іманентною умовою встановлення авторитарного режиму. Бо, як правило, підтримується значною частиною суспільства, яка не в змозі більше потерпати від соціально-еко­номічних та політичних потрясінь. Тому посилення авторитариз­му за умов таких потрясінь в очах народу відображає справед­ливість боротьби з безпорядком, розладом в діяльності найваж­ливіших органів держави і суспільства. "Образ боротьби", таким чином, культивується в повному обсязі і з часом має всі можли­вості перетворитися в стійкий стереотип мислення та діяльності. Спочатку на рівні державних органів, а потім і інших. Так, в Росії для наведення порядку після революції були створені органи ВНК (ВЧК), потім комбіди. Однак, чим дальше, тим більше си­туація виходила з-під контролю. Для успішного ведення грома­дянської війни необхідно було мати певну, достатньо могутню систему, яка пронизувала б собою всі рівні суспільної організації. Нею стала партія. Саме в цей період (травень-грудень 1918 р.) центральний орган партії більшовиків орієнтує парторганізації і всіх своїх членів на захоплення керівних посад в кооперативних установах і профспілках. Так поступово відбувалося поширення авторитарності як способу мислення і авторитаризму як методу управління суспільними справами. До тих меж, поки влада дер­жави не стала тотальною, універсальною, що проникла у всі по­ри життєдіяльності суспільства і громадянина. Це і є тією умов­ною точкою відліку, з якої починається тоталітаризм.

Важливою ознакою тоталітарного режиму є ідеократизм (вла­да ідеї). Тоталітаризм виростає з певної ідеології, ревниво її культи­вує і оберігає. Основою такої ідеології виступає міф, тому вона або вся в минулому, або в майбутньому. А оскільки міф є утопією, то і мова тоталітарного режиму є метафоричною. Таким чином, ідео­логія цього режиму створює певний простір, який існує у двох пло­щинах — вербальній та візуальній (Див.: Почепцов Г. Метафорич­ний простір тоталітаризму II філософська і соціологічна думка. — 1993, — № 11-12. — С. 99, 106.). Режим схвалює свою поведінку, він допускає лише позитивну інформацію, негативна ж, в цілому, за­стосовується для критики інших політичних систем. Відсутність успіхів компенсується риторикою перемог в усіх сферах суспільно­го життя. Така словесна гігантоманія одержує своє продовження у візуальному просторі тоталітарної ідеології. Наприклад, в період розквіту радянського тоталітаризму наше суспільство .будувало найбільші майдани, заводи, фабрики, домни. Архітектура і скульп­тура стали особливим проявом тоталітарної ідеології. Вони, як ніхто, мали уособлювати велич та міць держави.

Важливо сказати ще ось про що. Абсолютне панування по­зитивної інформації за умов тоталітарного режиму проявляється не лише в діяльності-держави. Цей режим передбачає не пасивне, а активне ставлення до себе з боку громадян. Тому він заохочує не тільки справжні прояви відданості народу і його патріотизму, але й формальні. Громадяни тоталітарного суспільства нерідко щиро вірять у власну обраність, в те, що вони виконують особли­ву історичну місію по відношенню до всього людства (формування "нової людини", побудова комунізму, священна боротьба з "невірними", відродження арійської раси і т. д.). Цьому сприяє і образ вождя, котрий створюється ще фактично на шляху суспільства до тоталітаризму, в період посилення авторитарних тенденцій в країні. Вождь (фюрер, генеральний секретар, імам то­що) є особливою людиною. Він наділяється всіма мислимими і немислимими позитивними людськими якостями. Як пише Ж. Желєв, один з дослідників німецького фашизму, Гітлер був пода­ний німцям як найкращий "друг природи", "знавець мистецтва", "дорогий товариш", "друг робітників", "друг селян", "друг мо­лоді", "людина справи", "друг спортсменів" тощо. "Дуче" (Мус-соліні) з киркою і у військовій формі розбиває якийсь камінь; зі шпагою в руці готується до тренування; працює на молотилці; веде трактор, їде верхи (Див.: Ж. Желев. Авторитарний образ мышления и культ национального вождя // Диалог. — 1991. — №6. — С. 58). Сталін, як відомо, також прославлявся видатним спеціалістом в усіх науках: мові, біології, філософії і т.д.

Однак місце культу вождя в тоталітарній державі суттєво відрізнялось від аналогічного за умов авторитарного режиму. Якщо останній передбачає справжню дієвість вождя (бо автори­тарна влада — це влада персофінікована), то в умовах тоталітар­ного режиму вождь, лідер фактично стає таким же "гвинтиком" гігантського механізму, як і всі громадяни. Бо тоталітарна влада — це влада системи, а не персони. Тоталітаризм — це влада сис­теми, так би мовити, писаних і неписаних правил, де всі члени суспільства однаково є її заручниками. Останні роки життя Сталіна, коли він перебував у постійному страху за своє життя, підтверджують цю думку. Те ж можна сказати і про останній час правління Брежнєва, коли він фактично ніяк не впливав на суспільне життя. Отже, тоталітарний режим остаточно фор­мується тоді, коли його творець сам стає його полоненим.

Тоталітарний режим не визнає права громадянина на свобо­ду, індивідуальність. Він є самодостатньою політичною систе­мою, для якої людина виступає лише засобом. Тому при цьому режимові немає особистостей, видатних громадян, які б володіли самостійною суспільною вагою, не будучи пов'язаними з місцем в державі. Аналізуючи фашистську державу, Ж. Желєв пише, що в ній немає громадян, а є піддані, які повинні служити і викону­вати. В тоталітарній державі можуть бути великі письменники, вчені, філософи, але вони не є громадянами, Письменник чи вчений може бути великим, однак як громадянин він жалюгідний, лякливий підданий, який тремтить перед всесильною державою і партійною бюрократією, як звичайний чиновник. Його свобода проявляється лише там, де він абстрагується від справ суспільст­ва, але це буває доволі рідко. Адже режим проникає практично у всі сфери життя громадянина (починаючи з економічного життя аж до сімейних відносин).

Як бачимо, одним з найтяжчих наслідків тоталітаризму є фактичне знищення цивілізованого громадянського суспільства, Режим прагне не тільки контролювати процес задоволення гро­мадянином власних потреб та інтересів так, щоб це було вигідно режимові. Він завойовує монополію на сам процес формування індивідуальних потреб та інтересів громадян. Тоталітаризм забо­роняє будь-яку опозиційну діяльність, не допускаючи функціону­вання політичних партій, крім правлячої. В кращому випадку інші партії є апологетами політичного режиму (колишні Польща, НДР). Громадсько-політичні організації існують формально і в своїй діяльності мають підтримувати офіційний політичний курс. Тоталітарний режим прагне максимально регламентувати діяльність цих організацій таким чином, шоб перетворити на до­даткові органи всеохоплюючого контролю над життям людей. Досить згадати ще зовсім недалеку в минулому практику підго­товки і проведення демонстрацій, маніфестацій, режисури ви­ступів на мітингах в підтримку партії, підготовки та проведення різного роду зборів, перевірки текстів виступів та багато що інше.

Ставлячи за мету створити засоби всезагального контролю за громадянином, тоталітарний режим руйнує соціально-класову структуру суспільства, і це є закономірним явщем прояву його сутності. Адже природна соціально-класова, сімейна, національ­на та інші утворення в суспільстві рано чи пізно об'єктивно вис­тупають базою для створення громадянського суспільства. Бо логічно розташовуються між політичною владою та громадяни­ном, амортизуючи, таким чином, тиск першої на другого. А при досить сприятливих умовах ці природні суспільні структури (сім'я, церква, трудові колективи, класи, нації тощо) стають надійним союзником громадянина у приборканні влади, сприя­ють становленню цивілізованого характеру останньої. Ось чому тоталітарний режим попри усе намагається зруйнувати віками вироблену систему захисту людини. А добившись цього, він пов­ністю підкоряє кожного члена суспільства, незважаючи на те місце, яке займає громадянин у ньому. Таким чином, цей політичний режим поширює свої повноваження на всі галузі жит­тя громадян, знищуючи грань між політичною сферою і грома­дянським суспільством. Останнє в силу цього набирає деформо­ваного, "підпільного" характеру.

Сьогодні тоталітаризм як поняття дуже поширений. Настіль­ки, що його нерідко ототожнюють з авторитарною владою. Але наука розрізняє ці два дуже подібні, але все ж різні за сутністю політичні режими. Авторитарний режим, як правило, виникає тоді, коли в суспільстві відбувається злам старих соціально-еко­номічних структур та викликана цим поляризація політичних сил в процесі переходу від традиційних форм життя до індустріаль­них, постіндустріальних, інформаційних. В більшості випадків ав­торитаризм неможливий без опори на армію, яка втручається, щоб полишити з тривалою політичною, економічною, соціаль­ною кризою, з якої дане суспільство не може вийти демократич­ними, легальними шляхами. Ось чому такий режим нерідко буває військовим, хоч історія дає приклади і цивільного авторитаризму.

В чому ж сутність авторитарного політичного режиму? На­самперед в тому, що він дозволяє реалізацію певних прав та сво­бод громадянином, однак рамки їх досить звужені. Не виключа­ються елементи демократизації політичного життя: вибори, політична боротьба тощо. Як правило, серйозна опо­зиція заборонена, життя строго регламентоване.

Дуже важливою рисою авторитарного режиму є те, що він допускає вільнодумство в певних межах. Таким чином, може сформуватися база для деякого розвитку громадянського суспільства, вільного від тотальної регламентації з боку держав­ної влади. В цьому плані авторитарний режим може стати своєрідним місточком для переходу суспільства від традиційних форм життя до сучасних. Так було історично в багатьох країнах (Іспанія, США, Греція, Туреччина, Чилі тощо).

Авторитарний режим не має, як правило, демократичного механізму передачі влади. Остання формується закритими від суспільства способами, тому і в цьому випадку головні події в процесі формування владних структур відбуваються завдяки інтригам, двірцевим переворотам та ін. Але становлення такого режиму не означає обов'язково жорстоких заходів влади по відношенню до громадян, хоч це часто і буває. Питання тут по­лягає в тому, які завдання він ставить перед суспільством. Очевидно, що він може бути містком до тоталітаризму, а може підго­тувати ґрунт для переходу до політичного плюралізму. І тут до­речним буде невеличке, але суттєве уточнення. Авторитарний ре­жим не випадково є перехідним, бо має на меті стабілізацію суспільства під час його трансформації. Такий характер цього ре­жиму означає, що він може мати різне спрямування, адже і стабілізацію суспільства можна розуміти по-різному. Тому його (політичного режиму) відповідна зарядженість на монополізм або децентралізацію, жорстокість або лібералізм має часто вирі­шальне значення для долі реформ. Авторитарний режим Сталіна 30-40-х років став основою радянського тоталітаризму, а автори­тарний режим військових у Південній Кореї заклав базу для еко­номічного, політичного плюралізму, де зовсім недавно влада де­мократичним шляхом була передана цивільним. Отже, по­тенційно авторитарний режим може трансформуватися в найріз­номанітніші політичні режими. І це залежить від цілого ряду фак­торів. Серед них — ставлення до перспектив громадянського суспільства, а також необхідність в стабілізації суспільства. Ще про деякі характеристики цього режиму та чинники процесу йо­го трансформації буде сказано далі, в контексті іншої проблеми.

Тепер звернемося до демократії як політичного режиму. Вра­ховуючи особливу її актуальність для сучасного українського суспільства, дамо розгорнуту характеристику цього політичного явища. В політичному лексиконі як минулого, так і сьогодення, мабуть, не знайдеться іншого терміна, здатного конкурувати з де­мократією. Пояснюється це не тільки тим, що в ній нерідко вбача­ли найвищу справедливість, таку форму правління, яка сприяє максимальному розкриттю потенційних можливостей громадяни­на та суспільства. Як відомо, демократії (західноєвропейській) більше двох тисяч років. В міру її розвитку, під дією цілого ряду причин її розуміння істотно змінювалось. Це проявилось як в мо­дифікаціях демократичних правлінь на протязі історії, так і в тео­ретичних концепціях демократії. В даній лекції увага буде приділена переважно ліберальному поняттю демократії, тій її формі, яка найповніше реалізується в сучасному західному світі.

Дослівно з древньогрецького демократія перекладається як влада народу. Основними елементами її змісту є свобода і рівність. Насамперед, мова іде про економічну свободу (свободу задоволення економічних, матеріальних інтересів). Економічна свобода доповнюється політичною — можливістю обирати будь-яку форму політичної діяльності в залежності від індивідуальних або групових інтересів та суспільного замовлення, а також у відповідності з правовими нормами в країні. І, нарешті, ідео­логічна свобода, яка передбачає можливості вільно обирати іде­ологію, одержувати будь-яку інформацію, автономно формувати власний світогляд, політичні погляди та переконання. Важливим елементом демократії є також рівність всіх членів суспільства, на­самперед, перед законом. Таким чином, вона виступає як правління через закони, а не через людей.

До основних принципів ліберальної демократії відносять: політичний плюралізм, поділ влад, принцип участі в політично­му житті, право більшості та захист права меншості, панування закону (верховенства права, конституціоналізм), презумпцію не­винуватості, свободу слова. Засадним серед них є політичний плюралізм. Термін для нашого суспільства відносно новий, од­нак в світовій політичній думці, а також практиці має достатню історію. Вперше "плюралізм" вводить англійський соціаліст Г. Ласкі 1915 року в противагу поняттю "абсолютна компе­тентність держави", а своє інтенсивне втілення цей термін одер­жує в середині XX ст.

Згідно з принципом плюралізму, суспільство є не од­норідним монолітом, а сукупністю суспільних прошарків та груп, які відрізняються між собою важливими для даного суспільства ознаками: характером власності, розмірами доходів, престижем, національністю, культурою тощо. Об'єктивна відмінність таких суспільних одиниць створює основу для розуміння суспільства як клубка складної взаємодії інтересів цих груп, які мають можли­вості конституюватися за допомогою плюралізму у формі політичної влади. Таким чином, політичний плюралізм є засо­бом легалізації інтересів всіх суспільних груп і стає на перешкоді нелегального накопичення їх "критичної маси", виступаючи ре­жимом найбільшого сприяння в реалізації цих інтересів відкри­тим, ненасильницьким шляхом. Він створює об'єктивні можли­вості для входження в політичну систему всіх типових та суттєвих суспільних потреб та інтересів.

Важливою рисою політичного плюралізму є те, що він запере­чує монополію на владу з боку будь-якої політичної сили або дер­жави, пропонуючи натомість "розпорошення влади", тобто перед­бачає багато суб'єктів політичної (державної) влади, однак вима­гає того, щоб жоден з них не володів нею повністю, монопольне.

Звідси випливає, що в умовах плюралізму політичні рішення прий­маються в результаті взаємодії політичних сил з використанням виборчого права, права громадян об'єднуватись в політичні партії, діяти через різні громадські організації, створювати "групи тиску", виражати свою волю завдяки свободі преси тощо.

В основі ліберальної демократії лежить також поділ влад. Він означає розпорошення, розподіл державної або політичної влади між незалежними її носіями, суб'єктами. На політичному рівні влада поділяється між основними "діючими особами" політичної системи — державою, політичними партіями, масови­ми рухами, громадськими організаціями, засобами масової інформації тощо. На державному — між законодавчою, виконав­чою та судовою гілками влади.

Вище принцип поділу влад розглядався досить конкретно, тому не будемо повторюватись. Підкреслимо лише те, що цей принцип реалізується сьогодні в різних модифікаціях. В США, наприклад, він діє таким чином, що всі гілки влади відносно не­залежні одна від одної. В Англії ж цей принцип розрахований на те, щоб гілки влади тісніше взаємодіяли між собою. Однак, неза­лежно від того, як вказаний принцип демократії застосовується в політичній практиці, його функціювання є успішним в багатьох країнах. Поділ влад пройшов апробацію історією і показав добрі результати. При цьому він ефективно "працює" як на рівні політичної влади в цілому, так і на рівні державної влади або навіть її гілок. Так, в більшості сучасних демократичних країн світу законодавча влада формується як двохпалатний парламент. Виконавча також може поділятися, наприклад, на повноваження президента і уряду. На рівні судової влади давно вважається нор­мою демократії поділ цієї гілки влади на такі елементи як звину-вач, захисник та інститут незалежного судді.

Важливим принципом демократії, що відображає перевагу громадянина над будь-якою формою суспільних утворень (гру­пою, класом, нацією, державою) є принцип політичної участі. Він означає можливість повної участі кожного члена суспільства в політичному житті цього суспільства у формах, передбачених конституцією. В основі такої участі повинні лежати потреби та інтереси громадянина. Таким чином, цей принцип проголошує повну добровільність політичної діяльності людей.

Політична участь може здійснюватись двома основними шляхами: прямо і завдяки представництву. Пряма демократія пе-

редбачає безпосереднє волевиявлення громадянина за допомо­гою референдумів, опитувань, голосувань, демонстрацій, страйків, коли останні конституйовані. Причому, потрібно гово­рити про активну участь людини та пасивну (неучасть). Остання також є формою волевиявлення громадянина. Представницька демократія означає делегування громадянином частини своїх прав та свобод (повноважень) довіреній особі — носієві влади. Таке делегування здійснюється, як правило, через процедуру ви­борів. Цей шлях політичної участі громадянина є менш складним технічно у порівнянні з прямою демократією, але більш склад­ним в плані контролю виборців за владою.

Тут варто зробити одне уточнення. Демократія як влада на­роду завжди ставила питання про те, як, яким способом народ має реалізувати цю владу. Доктрина ліберальної демократії ви­ходить з того, що в цивілізованому суспільстві громадяни займа­ються переважно тією діяльністю, в якій вони є професіоналами. Тому політикою в такому суспільстві можуть цікавитися всі, всі ж можуть брати участь в політичному житті країни. Але займа­тись політичною діяльністю мають лише громадяни, для яких во­на є професійною. Лише за такого розподілу за здібностями (та інтересами) суспільство буде функціонувати ефективно.

Право більшості — один з найстаріших принципів демо­кратії. Він бере свій початок фактично із зародження перших де­мократичних республік в багатьох країнах світу (в стародавніх Греції та Римі, в слов'янських державах тощо). Принцип більшості означає, що будь-яке питання політичного управління суспільством має здійснюватись у відповідності з волею більшості. При цьому сьогодні вирізняють кілька форм такої більшості. Це конституційна більшість (дві третини або три чет­верті від встановленого числа), абсолютна (50% плюс один голос) та відносна (проста більшість).

Відомі теоретики та практики демократії, безумовно, ро­зуміли, що право більшості не є абсолютно ефективним спосо­бом вирішення багатьох суспільних проблем. Адже і більшість не застрахована від помилок. Більше того, історія свідчить, що можливі варіанти так званої "диктатури більшості", коли демо­кратія перетворюється в свою протилежність — деспотію. Тому для запобігання таких наслідків поряд з правом більшості в країнах сучасної західної демократії практикується принцип за­хисту прав меншості. Він означає, що в цілому підкоряючись рішенню, за яке проголосувала більшість, меншість має право за­хищати свою позицію у будь-яких конституційних формах: ство­ренням офіційної опозиції в парламенті, відстоюванням своєї думки через пресу, телебачення, масові акції та ін. Меншість, на­приклад, в парламенті повинна мати право звертатися до народу за підтримкою шляхом референдуму, голосування тощо.

Важливий принцип демократії— верховенство права або па­нування закону, або конституціоналізм. Окремі його ідеї вислов­лювались ще в часи грецької та римської демократій (Ціцерон), однак особливо інтенсивно конституціоналізм розробляється після часів Великої революції у Франції в кінці XVIII ст. Він пе­редбачає рівність всіх перед законом, незалежно від соціального становища, гарантію основних прав та свобод громадян шляхом правового закріплення останніх. Таким чином, принцип верхо­венства права означає первинність не закону, а прав громадяни­на, зміст яких адекватно відображає закон. Він розкривається та­кож і в тому, що суспільні класи і громадяни мають поважати конституцію, закон, які зобов'язують суб'єктів політичного жит­тя доводити свою здатність до мінімальної згоди в суспільстві. А влада повинна підкорятись юрисдикції незалежного органу. Та­ким є судова влада. її найвищою формою є Верховний Суд (СІЛА) або Конституційний Суд (в цілому ряді інших країн).

Зміст принципу панування закону розкривається в так званій ієрархії законодавства. Мова йде про те, що в демократичному суспільстві не всі закони мають однакову політико-юридичну си­лу: найвища з них міститься в Конституції країни, менша — в си­стемі законодавства, ще менша — в постановах, указах різних державних інституцій. Таким чином, встановлюється послідо­вність, генетичний характер та цілісність всієї системи права і за­конодавства країни. В цій системі висхідною базою є консти­туція, з якою мають узгоджуватися всі правові акти держави. Не допускається також і таємне існування закону, а він вважається діючим, якщо опублікований для ознайомлення.

Свобода слова — суттєвий принцип демократії, затвердже­ний, як і перелічені вище, Паризькою Хартією для нової Європи (1990 p.), а також абсолютною більшістю міжнародних доку­ментів. Він означає, що кожний громадянин наділений свободою формувати і висловлювати свої думки, політичні погляди, пере­конання, мати світогляд. Ніхто не має права нав'язувати грома­дянинові свою волю. Кожен громадянин має право на участь в мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, на доступ до інформації, за винятком тієї, яка є державною таємницею, причому перелік такої інформації має бути окреслений законом. Таким чином, зміст даного принципу зумовлений вимогою практично реалізо­вувати не лише політичний плюралізм в суспільстві, але й ідео­логічний, інтелектуальний, світоглядний.

Однією з найважливіших умов правової, демократичної дер­жави виступає принцип презумпції невинуватості. Він проголо­шує, що будь-який громадянин апріорі є невинуватим. Ніхто не повинен доводити свою невинуватість, а вину людини перед зако­ном може довести лише суд, спеціальний орган державної влади. Тому до рішення суду громадянин не може бути визнаний винува­тим. Крім того, даний принцип не визнає факту колективної ви­ни. Винуватість певної організації, колективу можна визначити лише завдяки доведенням вини кожного окремо члена організації.

Демократичне суспільство функціонує завдяки цілому ряду процедур. Серед найпоширеніших процедур сучасної демократії є вибори. У політичному житті суспільства вони виконують, як правило, три основних функції. Це — вибори громадянами полі­тичного, державного керівництва, делегування або відкликання у влади її легітимності, а також офіційне встановлення політичних тенденцій суспільства (напрямку політичного розвитку, форми правління, політичного режиму тощо). Основними завданнями демократичних виборів є реалізація принципу більшості та поділу влад. Такі завдання досягаються шляхом виконання ряду умов:

- дотриманням свободи висування кандидатур як результату вільного створення політичних партій, організацій і їх функціонування;

- втіленням свободи виборчого права (один громадянин — один голос);

- задоволенням свободи голосування (таємність голосуван­ня, рівність всіх громадян в одержанні інформації, веденні пропа­ганди і т.д.).

Сучасна демократична система виборів має два варіанти, які практикуються в світі: мажоритарний та пропорційний. Мажо­ритарні вибори (від франц. — більшість) — вибори за більшістю, яка встановлена законом. Як правило, це більшість абсолютна або відносна. Мажоритарні вибори можуть проводитись як в од­номандатних (уніномінальних) виборчих округах, так і в багато­мандатних (поліномінальних). Зміст цієї системи виборів полягає в тому, що обраним вважається той кандидат, який одержав більшість голосів виборців (абсолютну або відносну). При цьому останні голосують швидше за конкретну людину, а не представ­ника певної політичної партії.

Дана система виборців практикується, в цілому, в тих країнах, де не досить розвинена і стабільна партійна система, де суспільство мало знайоме з принциповими відмінностями партійних програм, а тому орієнтується в процесі виборів на особистість кандидата, А також там, де парламент визначально не впливає на формування уряду країни (в США).

Пропорційна система виборів суттєво відрізняється від ма­жоритарної тим, що передбачає добре розвинену партійну струк­туру суспільства, з чітко окресленими завданнями і програмами партій. Тому виборцям пропонують орієнтуватися на програми партії і в залежності від цього голосувати. Особистість кандида­та не грає провідної ролі, бо голосування проходить за партійни­ми списками.

В багатьох країнах практикують змішану систему виборів, таким чином, враховують і класичні вимоги розвитку партійних систем як показника зрілості громадянського суспільства, і національні, історичні, сьогоденні особливості. В цілому, в су­часній світовій практиці за мажоритарною системою формують­ся, як правило, верхні палати парламентів, за прапорційною — нижні. Показова і така тенденція виборчого процесу. На першо­му його етапі виборці орієнтуються виключно на особистість де­путата, його моральні якості (непідкупність, порядність, почуття соціальної справедливості тощо). На другому етапі критерій осо­бистих якостей, залишаючись досить важливим, все ж таки відхо­дить на другу сходинку, а на чільне місце виступає компе­тентність. Тут найбільші шанси у спеціалістів — юристів, філо­софів, політологів, економістів. Однак лише на третьому етапі розвитку виборчої системи громадяни звертають особливу увагу на програму кандидата, належність його до певної партії чи бло­ку. В цей час найбільші шанси мають висуванці від політичних партій, а найменші — незалежні кандидати. В цілому, виборці да­ють багато досвіду народу та владі, сприяють демократизації суспільства, його стабільному розвитку.

Досить важливою демократичною процедурою сучасного суспільства є референдум. Це одна з форм прямої демократії, го­ловне завдання якої — виявити волю народу з найболючіших, життєво важливих питань суспільства. Однак, виконати це за­вдання за допомогою референдуму можна лише при певному рівні розвитку свободи суспільства, його політичної культури. Референдум повинен не роз'єднувати народ, а, навпаки, — кон­солідувати, а для цього необхідне компетентне голосування ви­борців. Таким чином, референдум як елемент прямої демократії в суспільстві, яке щойно вийшло з тоталітарного стану і прямує до політичного плюралізму, вводиться в практику не відразу, а після певного рівня "дозрівання" народу та влади.

Центральною проблемою у проведенні референдуму є поста­новка питання, яке виноситься на нього. Воно має бути чітко сформульованим, таким, щоб правильно тлумачити результати голосування та робити відповідні висновки. Однак, якраз тут нерідко бувають серйозні колізії. Адже формулювання питання зачіпає інтереси різних політичних сил, які роблять спробу вирішити свої вузькопартійні завдання. Тому, з одного боку, ре­ферендум є сильновпливовим засобом політичного розвитку суспільства, а з іншого —достатньо відповідальною акцією. І по­требує серйозної підготовки та політичної волі всіх суб'єктів політичного життя суспільства.

Розглянемо тепер питання про основні історичні підходи до розбудови демократичного суспільства. В європейській історії можна спостерігати, як мінімум, дві, внутрішньо протилежні те­орії демократії та відповідні їм історичні тенденції (моделі) прак­тичного втілення демократії в суспільстві. В основі теорії "іден-титарної" демократії, яка знайшла своє відображення особливо в політичних поглядах Ж-Ж. Руссо, лежить ідея про можливість формування єдиної волі народу і встановлення суспільного бла­га. Тобто, не визнається той факт, що в суспільстві можливі різні інтереси та їх конфлікт. Тому головне завдання демократизації суспільства — ототожнення інтересів народу і політичної еліти (громадянина та держави). В даній методології не знаходиться місця системі представництва, а перевага віддається прямим фор­мам демократії. Така теорія демократії передбачає орієнтацію на ціль, а не на засоби в побудові справедливого суспільства, а тому віддає пріоритет добре обґрунтованим теоретичним конст­рукціям майбутнього суспільства і не звертає уваги на правила їх практичної реалізації. Логічним завершенням цієї теорії стає по­шук суб'єкта демократичних перетворень, звідси і особлива ува­га історичній місії цього суб'єкта.

Теорія "ідентитарної" демократії лягла в основу відповідної моделі побудови демократичного суспільства. Головним питан­ням цієї тенденції є питання про те, хто має управляти суспільст­вом на шляху його демократизації ("Хто править"). Вже Платон каже, що ступінь демократичності суспільства залежить від суб'єкта правління, а історична закономірність — це перехід вла­ди від одного (царська влада — мінімум демократії) через групу (аристократична влада — обмежена демократія) до всіх (народо­владдя — повна демократія). Аналогічне обґрунтування демо­кратії можна побачити і в Леніна, який в роботі "Держава і рево­люція" доводить, що найвищим ступенем демократії є влада дев'яти десятих частин суспільств над однією десятою. Щось подібне простежується в його теорії про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу, де максимальна кіль­кість членів суспільства бере участь в його управлінні. Таким чи­ном, з початку цієї історичної тенденції вона спиралась на ідею про єдину волю як апріорно дану. Однак, практичне втілення цієї концепції демократії показало її утопічність, а представницька де­мократія в молодій Радянській Росії з самого початку була прире­чена, бо головна її функція задумувалась не в тому, щоб гар­монізувати різні суспільні інтереси, а в тому, щоб технічно офор­мити волю народу, яка була підмінена інтересами держави. На практиці це призвело до тотальної залежності всіх від держави, одержавлення всіх сторін життя суспільства, а значить, до атрофії елементів громадянського суспільства і обмеження демократії.

Іншою є теорія "конкурентної" демократії, яка орієнтується на англо-саксонську модель. Вона виходить з визнання відмін­ності інтересів в суспільстві і права на це. Формування політичної волі в плюралістичному сусішіьстві відбувається в процесі відкри­того зіткнення неоднакових інтересів, в ході якого необхідний ли­ше мінімум спільних поглядів. Тому, враховуючи суперечливість групових інтересів в суспільстві, неможливе абсолютно справед­ливе для всіх рішення, а значить, основою для згоди має бути во­ля більшості. Таким чином, демократія означає, за висловом А. Лінкольна, правління народу, обране народом і для народу.

Теорія "конкурентної"" демократії стала основою для фор­мування, в цілому, західноєвропейської (а завдяки їй — амери­канської") тенденції (моделі) побудови демократичного суспіль­ства. Визначними ідеологами такої демократії були Ціцерон, Т. Гоббс, Ш.Л. Монтеск'є, А. Токвіль та ін. Основним питанням тут є питання не про суб'єкта правління, а про механізм уп­равління суспільством ("Як правити"). Звідси випливає основне завдання даної моделі — виробити такі механізми перебудови суспільства, які б гарантували стабільний розвиток демократич­ного процесу, А вже з урахуванням вирішення цієї ключової про­блеми ставити питання про суб'єкта влади.

Вузловим елементом в механізмі розгортання моделі "конку­рентної" демократії став принцип лібералізму, що містить в собі індивідуалізм, невідчужені права громадянина, можливість спо­чатку негативної свободи, а потім і позитивної, рівність усіх пе­ред законом. Велику роль зіграла ідея про поступовість втілення демократичних принципів і засад в залежності від готовності на­роду до управління суспільством. Така поступовість пояс­нюється, по-перше, нестійкістю демократії на початкових стадіях її розвитку, по-друге, необхідністю уникнення конфлікту всіх інтересів, по-третє, потребою своєчасної корекції системи правил та норм поведінки суб'єктів політичних процесів з метою гар­монізації їх інтересів. Одночасно на першому етапі в побудові та­кого типу демократії народу надаються пасивні політичні права. Розширення механізму демократії та поступовість в практиці її втілення можна простежити в історії. Вже Афінська держава — на­ступниця родової демократії — дала світові зразок публічної вла­ди, не знайшовши, однак, механізму обмеження тотальної влади в усіляких її проявах. Це завдання спробувала виконати Римська ре­спубліка. Вона винайшла інститут народного трибуната, до речі, невідомого нашому суспільству до зовсім недавнього часу (лише кілька років в Україні діє інститут народного правозахисника, який очолює Н. Карпачова). Народний трибунат був створений Римською республіканською системою як противага владі сенату і консулів. В середні віки зароджується станове представництво (в Англії — Палата лордів, в Іспанії — Кортеси тощо). Воно перед­бачало обмеження королівської влади і означало зображення за­сад сучасного парламентаризму (легітимність верховної влади, си­стема стримок і противаг). Одночасно, наприклад, в Англії прого­лошується Велика Хартія вольностей — перша політична та юри­дична спроба створити гарантії невідчужених прав громадянина за рахунок невтручання держави в його індивідуальне життя. В цьому документі, наприклад, було закріплене право кожного гро­мадянина королівства вільно пересуватися по країні без дозволу на те властей. Іншою статтею Хартії, зокрема, заборонялось ув'язнювати людину без рішення судового органу. Звичайно, не потрібно перебільшувати значення цього дійсно історичного до­кументу в Історії Європи. Однак, треба віддати належне тим спо­собам, за допомогою яких західні країни будували цивілізоване суспільство. А саме — визнанню цінності прав людини і громадя­нина, і спробам повільно, але неухильно рухатись у напрямку їх дотримання в практичному житті.

Вагомий внесок в розвиток теорії "конкурентної" (лібераль­ної) демократії зробили в XVIII-XIX століттях Ш.Л. Монтеск'є та А. Токвіль. Вони створили системне вчення про демократію, центральною ідеєю якого була ідея про поділ влад. В нові часи ця ідея, як відомо, була успішно реалізована не тільки по відношен­ню до всієї політичної або державної влади, а навіть поширена на одну з її гілок — судову, де запроваджується конкурентність (змагальність), суд присяжних та інститут захисника.

На другому етапі процесу побудови демократичного суспільства за типом "конкурентної" демократії (приблизно з кінця минулого століття) основним завданням виступає питання вдосконалення механізму цього процесу. Ставиться і практично вирішується проблема забезпечення повних (як пасивних, так і активних) політичних прав громадян. Це досягається за рахунок введення виборів до органів державної влади. Ці процеси розгор­таються паралельно з розвитком громадянського суспільства та основ правової держави. В підсумку така модель демократії ви­явилась більш ефективною та стабільною, без великих соціаль­них і політичних потрясінь, з постійним розширенням прав та свобод громадян. Заради справедливості треба зазначити, що ця думка стосується далеко не всіх країн західного світу, але про це мова піде нижче, в руслі інших проблем.

Закінчуючи характеристику демократії як політичного режи­му, необхідно звернути увагу на таке. Не варто ідеалізувати демо­кратію, навіть в її ліберально-класичному, західноєвропейському чи американському варіанті. Як і інші політичні режими, демо­кратія має цілий ряд недоліків. Насамперед той, що при певних умовах вона здатна перетворитися в охлократію, анархію, то­талітаризм. Нерідко це зумовлюється некомпетентністю демокра­тії в силу безпосереднього залучення народу до управління держа­вою та суспільством. Вона також не гарантує суспільство від то­го, що в ході вільних, наприклад, виборів до керівництва не прий­дуть люди з відкрито антисоціальною спрямованістю, демагоги, популісти, користолюбці тощо. Хоч вона і дає кращі можливості контролю за діяльністю влади. Є і інші вади демократії. Недарма їх відзначають цілий ряд відомих вчених сучасного Заходу, де де­мократія показала свою ефективність (А. Токвіль, М. Дюверже, К. Поппер, Б. Гуггенбергер та ін.). Одночасно вони вбачають в демократії оптимальну форму правління, яка дає найбільші на сьогодні можливості для самореалізації людини і суспільства.

Тепер звернемося до питання про демократизацію політич­ної системи суспільства. Необхідно сказати, що воно має не лише теоретичну, наукову цінність. Це питання дуже вагоме в практич­ному плані, насамперед, для тих країн, які ставлять за мету про­вести широкомасштабні реформи всього суспільного життя. Ад­же згідно з думкою відомих західних вчених (3. Бжезинського, Д. Белла, У. Ростоу та ін.), сьогодні світ вступає у фазу переходу від традиційних форм суспільного життя до індустріальних та постіндустріальних. І в цьому контексті демократизація політич­ної системи є органічною часткою і закономірним наслідком ре­формування суспільства, необхідною умовою невідворотності суспільних перетворень.

У політичній сфері реформи мають бути спрямовані на роз­поділ влад, їх децентралізацію, підконтрольшсть народу через функціонування демократичного механізму формування держав­ної влади як такої. Іншими словами це означає розгортання плю­ралістичного політичного режиму з високорозвинутим грома­дянським суспільством. При цьому зауважимо: створення та роз­виток громадянського суспільства взагалі вінчає весь процес ре­форм як в економіці, в політичній сфері, так і в духовній. В цьо­му — весь сенс модернізації, що охопила людську цивілізацію.

Заради справедливості треба визнати, що далеко не всі кра­їни, які модернізували свої політичні системи в XX ст., йшли до політичного плюралізму від тоталітарного режиму. В багатьох країнах демократизація політичної системи суспільства означала перехід від правоавторитарних політичних режимів до плю­ралістичних. Вважаючи ж історичне минуле нашого суспільства, можна впевнено говорити саме про перехід від тоталітаризму до плюралізму як зміст політичної демократизації в нашому суспільстві. Всі інші перебудови лише деформують справжні про­цеси і не наближають, а віддаляють від загальної мети.

Насамперед слід наголосити: жодній країні не вдалося пере­йти від традиційного стану до сучасного, демократичного легко,

без втрат. Відносним винятком може слугувати хіба що історія Англії, Швеції, де політична сфера життя суспільства ще до XX ст. мала стабільний характер, з великою часткою демократизму. То­му економічна і особливо політична модернізація не потягнули тут за собою навіть тимчасових обмежень прав та свобод громадян.

Згадаємо, що Англія почала реалізовувати основи грома­дянського суспільства ще 1215 року проголошенням Великої Хартії вольностей. І послідовно, протягом більш як семиста років розширювала та вдосконалювала дію демократичного ме­ханізму суспільного життя. Завдяки цьому ця країна уникнула глибоких політиних катаклізмів. За винятком кривавої диктату­ри Кромвелу, що зайвий раз підтверджує висловлену вище тезу. В інших же країнах втрати були досить серйозними.

Франція свою політичну модель виношувала важко, з часів Великої революції 1789 року, переживши на цьому шляху і події 1848 року, і Паризьку Комуну; і молодіжну революцію більш як двадцятирічної давності.

Не обійшлися без деяких втрат навіть США, що пережили велику депресію 30-х років і "новий курс" Рузвельта, який і запо­чаткував основні риси сучасної модернізації американського суспільства.

Досить трагічно складалися події в Німеччині, яка після бли­скучої Веймарської республіки опинилася в правоавторитарній фашистській диктатурі, наслідки якої для народу були катаст­рофічними. Такий перший урок історії.

Другий полягає в тому, що неможливий швидкий перехід від тоталітарного режиму до політичного плюралізму, від тра­диційного суспільства до індустріального та постіндустріально-го. Історія поки що не дає таких прикладів. Більше того, як писав А.Токвіль ще в XIX ст., намагання народу швидко здобути сво­боду означає стати на шлях, який веде прямо в рабство. Бо це суспільство, як правило, не підготовлене до швидкої зміни тра­диційних цінностей. Сама природа патріархальності така, що во­на дуже повільно переборює і відкидає застарілі стереотипи духу та поведінки, витісняючи їх новими. І лише за наявності певного ступеня громадянського суспільства, а значить, лібералізму та розкутості, можливе більш інтенсивне та швидке сприйняття но­вих цінностей і стереотипів. Навіть такому суспільству, як амери­канське (із стабільним демократичним механізмом реалізації політичної влади і прав громадян), потрібні були десятиріччя, щоб створити сучасний його вигляд.

Тепер перейдемо до конкретики, розглянувши співвідношен­ня різних сфер суспільного життя щодо їх домінантності в рефор­мах. Тут також знаходимо певні закономірності, третій урок історії. Насамперед йдеться про неможливість одночасного рефор­мування одразу всіх сфер суспільного організму. За всієї очевид­ності того, що без економічної модернізації не може бути зміни політичної системи, і навпаки, — що без духовної реформації не­можливе ні перше, ні друге, все ж з'ясовується, що на першому етапі реформ домінують перетворення в духовному житті народу.

І це нормально. Адже необхідною умовою будь-яких реформ має бути спочатку розуміння того, що даний стан суспільства, як мінімум, малоефективний. Тобто, ні економічний розвиток, кі політичні структури не відповідають історичному часу і потре­бам суспільства. На другому ж етапі домінантою мають виступа­ти економічні зміни.

Особливо це стосується реформування тоталітарних суспільств, де практично панує державна власність. її роздержав­лення (а перед тим, як відомо, роздержавлення духу людей) озна­чає перетворення власності у різні її форми, в тому числі приват­ну, орендну, акціонерну тощо. Рано чи пізно, залежно від темпів економічної реформи, це веде до диференціації в суспільстві, адже починають виникати різні економічні інтереси, які тепер не тільки не збігаються, а й конфліктують. За відсутності демократичної економічної культури суспільство в результаті економічної конку­ренції може прийти в стан хаосу, абсолютного задоволення егоїстичних інтересів суб'єктів економічної діяльності. Таке ста­новище, як правило, викликає невдоволення великих мас людей, а це є фактором нестабільності в суспільстві і загрожує реформам.

Тому тут дуже багато залежить від державної влади, якій потрібен жорсткий авторитарний політичний режим. Він, по-перше, не дозволяє розхитати політичну владу в суспільстві, а, по-друге, виступає своєрідним арбітром у наростаючій в рамках економічної системи конкуренції інтересів.

Але основне завдання такого перехідного етапу реформ і відповідного режиму — створення основ громадянського суспіль­ства. Останнє формується, насамперед, економічно, через пере­творення громадян у власників і матеріально відносно незалеж­них від держави. У цьому — необоротність реформ і вирішальний момент будь-якої сучасної суспільної модернізації. І лише після

відносного вирішення питання щодо створення громадянського суспшьства логіка суспільного перетворення підводить до рефор­мування політичної системи. На цьому етапі владу монопольну можна змінювати на плюралістичну, з чітким розмежуванням по­вноважень кожної з них. А також децентралізувати шляхом роз­поділу функцій центральної, регіональної та місцевої влади. Тут же — і повне запровадження демократичного механізму форму­вання влади, і залучення до цього процесу всього народу.

Звичайно, це лише логіка реформування основних сфер суспільного житія, яка, очевидно, не сподобається політичним популістам чи авантюристам. Однак саме такий механізм най­менш затратний. Про це свідчить досвід цілого ряду країн сучас­ного світу (Південна Корея, Китай тощо). І навпаки, там, де ре­форми політичні випереджали економічні зрушення, там суспільство втрачало стабільність і зазнавало чимало труднощів, які потребували найрізноманітніших засобів їх подолання, в то­му числі і крайніх (Іспанія, Чилі).

У ході випереджуючих політичних змін вивільнена енергія нових індивідуальних та групових інтересів, не маючи достатньо-го простору для їх задоволення в старій системі економічної діяльності, спрямовується на руйнування неефективних еко­номічних та політичних інституцій. При цьому на своєму шляху вона знищує паростки того нового, що з'явилося. Згодом ці про­цеси набирають характеру самодостатнього і, ламаючи все, при­зводять спочатку до загального хаосу, а потім конфліктів і навіть ромадянської війни.

І тут варіантів обмаль — суспільство прийме диктатора, ре­жим якого буде, безумовно, авторитарним. Трансформація цьо­го режиму і методи управління залежатимуть швидше не від осо­бистості диктатора, а від тієї грані, до якої опускався хаос в суспільстві на момент встановлення авторитарної влади. Йдеть­ся про межу, за якою починається повний занепад економіки, розвал країни, втрата державності. До цієї межі авторитарна вла­да, що з'являється, характеризується переважно жорсткістю, після неї — жорстокістю і насильством.

Таким чином, четвертий урок історії — неможливість пря­мого переходу суспільства від тоталітарного політичного режи­му до плюралістичного. Це видно не тільки з логіки процесу, який зумовлений, насамперед, економічними перетвореннями, а и доводиться історією. Передусім необхідність авторитарної, жорсткої і до певного часу монопольної влади торкається полі­тичної сфери суспільства. Не випадково, наприклад, Г.В.Ф. Ге­гель вбачав основу громадянського суспільства в економічній сфері, в економічно незалежних від держави громадянах. Якщо цього немає, а перетворення в системі політичної влади вже по­чалися і набрали обертів, це не може не призвести до руйнування узагалі будь-якої економічної системи. Що і вийшло в колишній нашій країні в результаті процесів, які почалися ще 1988 року під гаслами політичної реформи.

Жорстка політична влада потрібна в будь-якому варіанті ре­формування суспільства: і тоді, коли економічні зміни виперед­жають політичну реформу, і навпаки. Суттєва різниця полягає лише в тому, що в першому випадку можна обійтися без серйоз­них соціальних катаклізмів, у другому — найбільш ймовірним стають диктатура і навіть громадянська війна. Реформи ж у ко­лишньому СРСР пішли за гіршим сценарієм, що викликало збройні конфлікти, спочатку локальні, а потім глобальні. Далі "процес пішов" у відомому всім напрямку — розпаду імперії, ви­никнення цілого ряду воєнних конфліктів.

Отже, проблема демократизації політичної системи суспіль­ства складна, потребує особливої уваги з боку політичної науки, бо має, як бачимо, неабияку практичну вагу. її ефективне вирі­шення пов'язане з певною, вище показаною, логікою, яка дово­диться практикою реформування суспільства в багатьох країнах. Рано чи пізно аналогічні проблеми вирішуватиме і Україна.

За всіма ознаками в житті українського суспільства спос­терігається випередження політичних реформ порівняно з еко­номічними, лише менш інтенсивними темпами, ніж в інших регіонах колишньої країни. Цю дуже небезпечну різницю по­тенціалів змін в економічній та політичній сферах, що викликає зростаючу напругу, стримують багато факторів. І все ж тенденція до обмеження об'єктивних можливостей демократичних методів реформ явна. То що ж, неминучість авторитаризму в його гірших формах? Так, якщо не зробити належних висновків з історії. Бо шанси на цивілізовані способи модернізації українське суспільство поступово втрачає.

Однак можливості безкровного встановлення жорстких (не жорстоких) методів управління економікою і регульованої політичної демократії сьогодні ще є. І це, думається, буде підтри­мано більшістю народу.

Питання для самообдумування:

1. Покажіть динаміку розвитку політичних режимів в СРСР.

2. Чи правильне, на вашу думку, судження про те, що політич­ний режим є обличчям суспільства? Чому?

3. В яких країнах світу, з вашої точки зору, процес реформуван­ня суспільства відповідав чи відповідає класичному?

Література:

Гуттенберг Б. Теория демократии / Словарь политических понятий // Полис. — 1991. — № 4.

Желев Ж. Авторитарный образ мышления и культ нацио­нального вождя // Диалог. — 1991. — № 6.

Капелюшников Р.И. "Дорога к рабству" и "Дорога к свобо­де". Полемика Ф.А. Хайека с тоталитаризмом // Вопросы фило­софии. — 1990.—№ 10, Н-

Муляр В.І. Загальна політологія. Курс лекцій. — Житомир: Полісся, 1994.

Муляр В. Авторитарність — не бальзам. Але й не анафема // Віче.— 1993. — №7.

Почепцов Г.Г. Метафоричний простір тоталітаризму // Філо­софська і соціологічна думка. — 1993. — № 11-12.

Сумбатян Ю.Г. Авторитаризм как категория политической социологии Я Кентавр. — 1994. — № 5.

Что такое демократия // Полис. — 1992. — № 3.

Эфиров С.А. Принцип участия / Социально — политический контекст // Социологические исследования. — 1990. — № 9.

Янов А. Изобретение демократии // Диалог. — 1991. — № 9.

Погорілий