Тема 1 вступ

1. Предмет і завдання історії мовознавства.

2. Питання систематизації наукових напрямів в історії мовознавства. (словник - с.471)

3. Основні лінгвістичні традиції в історії мовознавства.

4. Періодизація історії мовознавства.

1. Предмет і завдання історії мовознавства

Курс "Історія мов-ва" являє собою історіографічну дисципліну, мета якої - показати процес розвитку лінгвістичної думки за 25 століть (V ст. до н.е. - XX ст. н.е.).

Завдання історії мов-ва:

1) систематизувати й каталогізувати наукові теорії всердині науки про мову в процесі її розвитку;

2) показати безперервність розвитку лінгвістичних знань. Будь-яка нова концепція мови - результат творчого дослідження нового фактичного матеріалу й критична переоцінка попередніх досліджень.

3) продемонструвати, що об'єм і характер предмета науки, сам характер наукового аналізу змінюється залежно від суспільного розвитку;

4) показати інтернаціональний характер удосконалення лінгвістичних знань;

5) висвітлити фундаментальні теоретичні проблеми історії мов-ва й найважливіші питання теорії мови.

Досліджуючи питання розвитку мовознавчої науки, історія мов-ва виходить з того, як вирішуються найважливіші питання теорії мови, напр.: 1) проблема мови як об'єкта й предмета мов-ва, природа мови, визначення мови, 2) проблема взаємозв'язку мови й мислення, 3) проблема методів і процедур лінгвістичного аналізу, 4) характер дослідження конкретних мовних фактів, трактування лінгвістичних одиниць, 5) проблема будови мов-ва.

2. Питання систематизації наукових напрямків в історії мовознавства

Аналіз змісту всіх існуючих лінгвістичних теорій дає підстави виділяти три етапи наукових лінгвістичних напрямків:

Перший етап – етап граматичного мистецтва, яке репрезентовано в античних і середньовічних ученнях. Граматичне мистецтво виникає в античних культурних ареалах і існує як вид опису мовної системи (в межах античних граматичних учень).

Другий етап - етап граматичної науки, який починається з універсальної граматики, представленої в її класичному вигляді, - "Граматики Пор-Рояль" (1660 р., тобто ХVII ст., розробили вчені монахи Паризького монастиря Пор-Рояль Антон Арно й Клод Лансло). Якщо в попередні століття вчені-філософи займалися розробкою емпіричних (емпіризм - напрям у філософії, який єдиним джерелом пізнання вважає чуттєве сприймання й досвід, а значенням теоретичних узагальнень і логічного мислення нехтує або зовсім його заперечує) граматик, практичних посібників і словників з метою шкільного навчання, перекладацької діяльності й практичного оволодіння іноземними мовами, то на цьому етапі наявне теоретичне осмислення мови як однієї з найважливіших видів людської діяльності. На другому етапі виникає розповсюдження нових поглядів на мову таких, як мова - вираження думки, категорії мови - втілення категорій думки; граматика, яка вивчає мову, повинна спиратися на логіку, оскільки граматика розглядає категорії мови як вираження категорій думки, вона є раціональною, логічною; якщо логіка одна, то й граматика повинна бути одна: єдина граматика не може бути граматикою окремої мови. Вона може бути лише загальною.

Третій етап - наукове мов-во, яке виникло вже в Новий час (рос. - Новое время) - на межі XVIII - XIX століть, починається з того, що ідеї порівняльно-історичного підходу до аналізу мови вступають у протиріччя (насамперед своїми методами) з теоретичною концепцією, характерною для загальної (раціональної) граматики. З'являються різні наукові системи, які обґрунтовують будову мови через порівняльне спостереження різних мовних систем: порівняльно-історичне мов-во, типологія мов, структурна теорія мови.

3. Основні лінгвістичні традиції в історії мов-ва

Існують різні думки щодо кількості лінгвістичних традицій. Одні вчені (Т.А. Амирова, Б.А. Ольховников, Ю.В. Рождєственський) вважають, що в історії цивілізації було створено три найважливіші лінгвістичні традиції - китайська, індійська та греко-латинська (або середземноморська), які виникають приблизно в один період/час. В.М. Алпатов виділяє три найдавніші лінгвістичні традиції - індійську, європейську (античну), китайську, які сформувалися незалежно одна від іншої в І тисячолітті до н.е., та дві пізні: арабську й японську.

1. На думку вчених, історично першою з традицій була індійська.

На думку вчених, Паніні спирався на своїх попередників, але про них нічого не відомо. Учені припускають, що Паніні жив у IV ст. до н.е., хоча й не точно певні в цьому. Наступним великим лінгвістом Давньої Індії був Яска, відомий як етимолог і творець першої відомої нам класифікації частин мови.

2) Майже тоді, коли й в Індії, сформувалась греко-латинська традиція вивчення мови. Особливо цікавим є діалог "Кратил" Платона (427-347 рр. до н.е.) й низка творів Арістотеля (384-322 рр. до н.е.). Однак у класичний період ще не було спроб опису мови. Можна говорити лише про зародки такого опису в Арістотеля, насамперед у його праці "Про тлумачення", де з'являється перша в античності класифікація частин мови та визначення імені й дієслова.

Становлення грецької лінгвістичної традиції починається в так званий період еллінізму. Опис мови з'являється саме тоді, коли стало актуальним завдання навчання грецькій мові носіїв інших мов, а багато з античних лінгвістів не були греками за походженням. Основні поняття античної традиції виробилися протягом ІІІ і ІІ століть до н.е. Спочатку це відбувалося в межах філософської школи стоїків, саме вони уточнили й розширили класифікацію частин мови й вперше ввели поняття відмінка й системи відмінків. Потім центром вивчення грецької мови стала Александрія в Єгипті, найбільший центр елліністичної культури. В Александрії, починаючи з Арістарха (ІІ ст. до н.е.) остаточно сформувалися основні поняття граматики.

3) Китайська граматична традиція в мовознавстві – єдина, яка виникла на ґрунті мови, що значно відрізняється своєю будовою від європейських. Вона формується на основі ієрогліфічної писемності. Тому перші граматичні твори в Китаї формулюють окремо правила творення знаків писемної мови - ієрогліфів і правила читання (вимови) ієрогліфів. Однак говорити про становлення китайської лінгвістичної традиції можна лише з ІІ ст. до н.е., коли було створено перший ієрогліфічний словник. У подальшому словникова традиція стала провідною в китайській науці про мову. Першим класиком китайського мовознавства став Сю Шень (І ст. н.е.), який здійснив класифікацію ієрогліфів і виділив їх складові частини. Це й інше в основних своїх рисах збереглося в китайській науці до сьогодні, а потім було сприйнято й європейською китаїстикою.

Спочатку китайська традиція вивчала лише графіку й тлумачення пам'яток. Однак з перших століть нової ери в ній з'являється й фонетика, учені припускають, що інтерес до звукової сторони мови прийшов до Китаю з Індії в період розповсюдження в Китаї буддизму.

В ІІІ - VІ ст. з'являються словники омофонів, починають описуватися тони, які дають уявлення про звучання тих чи інших ієрогліфів того часу. Останнім значним досягненням китайської традиції була поява в ХІ ст. фонетичних таблиць, де в горизонтальній площині групувалися ієрогліфи з однаковою ініціаллю (першим приголосним складу), у вертикальній - з однаковою фіналлю (голосний + наступна частина складу).

4) Четверта з найбільш важливих лінгвістичних традицій, арабська, з'явилася набагато пізніше попередніх, лише в кінці І-го тисячоліття н.е. Створення в VII ст. Арабського халіфату й розповсюдження мусульманства призвели до необхідності навчати арабській мові, мові державності й мові Корану. Перші зародки лінгвістичних уявлень у арабів відомі з VII ст., але остаточно традиція склалася в першій половині VIII ст. Центрами арабської науки про мову стають Басра й Куфа в Месопотамії (сучасний Ірак). У 735-736 рр. з'являється перша відома нам арабська граматика. Сибавейхі (третє покоління басрийських граматистів), перс за походженням, написав відому граматику, в якій детально описав фонетику, морфологію та синтаксис класичної арабської мови.

Інший важливий центр науки про мову сформувався на протилежному кінці арабського світу - в арабській Іспанії.

5) Остання з традицій - японська. Вона сформувалася надто пізно, протягом трьох останніх століть. Спочатку до Японії разом з китайською писемністю й китайською культурою проникає й китайська лінгвістична традиція, вплив якої в деяких галузях, насамперед у створенні словників, досить відчутний. Однак у ХVІІ ст. Японія стала "закритою країною", відокремившись від зовнішнього світу й Китаю також. Японські вчені тих років, представники школи кокугакуся ("національні вчені"), почали вивчати національні цінності, національну релігію й культуру. Одним з компонентів "національної науки" стало вивчення японської мови, яке розпочалося в ХVІІ ст., але найбільш розгорнулося в другій половині ХVІІІ та першій половині ХІХ ст. Головним досягненням діяльності кокугакуся було створення морфології японської мови, в якій не можна було спиратися на китайські зразки. Кокугакуся також вивчали фонетику й етимологію. Найвідомішими мовознавцями того часу були Моторі Норінага (1730 - 1801), теоретик школи кокугакуся, и Тодзьо Гімон (1786 - 1843), який остаточно сформував традиційну японську систему частин мови та дієвідмінювання.

Отже, важливою умовою створення й розвитку лінгвістичних традицій було:

1) завдання навчання мові культури, яка не була материнською або для всіх, або для частини людей, що знаходилися в межах даної культури.

2) тлумачення текстів, написаних незрозумілою мовою. Таке завдання з'являлося там, де мова, яку вивчала традиція, відрізнялася від розмовної. Напр., александрійці тлумачили поеми Гомера, мова яких до того часу стала архаїчною.