Диктант Мальви

Палахкотять біля вікон животрепетним вогнем розвихрені мальви, шугають червоними язиками багаття під самісіньку стріху, того й гляди, від їхнього полум’я загориться хата. Ніхто не знає, коли й хто посадив їх на сонячному причілку. Мати кажуть, що ті рожі посадила колись давним-давно ще бабуся в свої дівочі літа. Чи не відтоді бере свій початок пісня «Посадила рожу я край вікна»? Мабуть, разом із цими чудесними квітами, що ростуть на високих стеблах, народилася і пісня та пішла в люди.

До пишного розмаїття мальв усі давно звикли, і стали вони невід’ємною частиною родини. Щороку ранньою весною з-під землі з’являлося зелене пагіння, за кілька ночей воно виростало вище призьби, привітно заглядало у вікна. На високих стеблах в’язалися десятки бутонів, які в кінці весни розцвітали червоними, світло-рожевими і темно-пурпуровими квітами. Здавалося, то й не квіти, а якийсь чарівник розвішав на пружних, високих пагіннях малинові, оранжеві, сріблясті дзвоники. Вечорами тихими, коли спадала літня спека, мальви стояли урочисті серед золотого надвечір’я, тихо граючи чарівну пісню на своїх чутливих трубках.

І тоді стара хата ставала незвичайною, бо стояла вся в прекрасному живому вінку в центрі пелюсткового багаття. І ніякі казкові кришталеві палаци не могли зрівнятися з чарівним видовищем простої селянської оселі серед буйноти барвистих мальв. Іншим ставало подвір’я, і трохи похилі дощані ворота, і плетений тин, який вростає у рожеву гущавину. Дівчата любили вогнисті рожі, бо й самі нагадували чимось ці квіти: і зеленим клечанням, і ніжним шепотом, і юною долею.

234 слова І.Дзюба

Диктант

Хліб

Мабуть, природа створила хлібну зернину в мить такого високого натхнення, вмить щедрого осяяння, яке потрачено нею і на саму людину. І в чи не найголовнішому слові нашої мови «життя» предки не лише воздали заслужену хвалу житу-годувальнику, а визнали його правічні заслуги в долі людства. В зернину, в цей маленький тугий злиточок матерії, стільки вкладено життєвої мудрості, добра і віри в безсмертя, що його таїна й досі здається нам магічною.

Усе у нас від нього ― від хліба. А втім, і самі ми, кожен із нас, ― дитина своїх батьків, свого народу й хліба.

Людей, які прийшли з доброю місією, з чистим серцем чи з доброю новиною, на нашій землі завжди зустрічали з хлібиною на вишитому рушнику. Короваєм благословляли у довгу, тепер уже двоєдину, дорогу одружених молодят, без хлібини не можна було зайти у новий дім.

Зрештою, вся історія нашого народу пов’язана з історією хліба, з мистецтвом його сіяти, вирощувати, косити, молотити, молоти, розчиняти тісто, пантрувати, як тісто сходить, пекти, а коли хочете, то й ґречним, вихованим ще з дитинства умінням його їсти. Цілий цикл, у якому є свої таємниці, досвід, розрахунок, цикл, за яким можна вимірювати літа людського життя.

Може, тому так трепетно щемить у нас, сучасників, серце, коли зачуємо прадавню пісню, в якій дочка благає з чужини:

Якби мама знали,

Яка в мене біда,

Вони б передали

Горобчиком хліба…

216 слів В. Яворівський