4.2.1. Політичний зміст демократії

У суспільній свідомості демократія ототожнюється з народо­владдям. Ця форма державного устрою з точки зору механізму вияву народного суверенітету виступає як пряма і як представницька демократія. Перша передбачає безпосе­реднє волевиявлення асоціації індивідів — суб'єкта влади — з тих або інших питань життєдіяльності цієї асоціації, наприклад, проведення референдуму. Апаратові влади від­водиться роль організатора волевиявлення і гаранта реалізації загальної волі. Саме на основі волевиявлення народу влада приймає політичні рішення, конкретизуючи й охороняючи громадську волю. Представницька демократія передбачає, що основні рішення приймаються повноважними зборами народ­них представників (парламентами, національними зборами, конгресом), яких обирають суб'єкти влади. При цьому представницькі установи, їхня діяльність контролюється асо­ціаціями.

Поняттю "демократія" два з половиною тисячоліття. В міру розвитку і ускладнення політичного життя, появи різноманітних доктрин, що апелювали до демократії, її розуміння істотно змінювалося. Вже в античному світі це поняття тлумачилося по-різному, що зумовлювалося його природою.

Так, демократія відповідає людській потребі до самореалізації. Вона забезпечує свободу творчості, стимулює осо­бисту ініціативу. Демократія сприяє приходу до влади відданих народові людей, альтруїстів, яким в ідеалі тільки і можна довірити владу, проте не гарантує від захоплення влади користолюбцями з низькою мораллю, але сильних і спритних.

Вузловою для розуміння демократії є проблема співвідно­шення влади більшості і захисту інтересів меншості, наро­довладдя і законів. Не випадково Платон і Арістотель розглядали демократію як "неправильну форму правління", "демос" ототожнювався з "охлосом" — владою натовпу. Вони розрізняли демократію, регульовану законом, і демократію, при якій народ, тобто більшість, перебуває під впливом демагогів, що мають необмежену владу.

І нині серед політологів спостерігається різне бачення змісту демократії. Окремі з них вважають демократію в первісному розумінні неможливою, нераціональною навіть з точки зору народу. Інші вбачають її в елітарному правлінні.

Прикладом нового підходу, цінним внеском у теорію демократії є погляди К. Поппера, який відкидає як цент­ральне для політики питання, хто повинен правити. Оскільки немає впевненості в тому, що будуть обрані гідні правителі, центральним є питання, як звести до мінімуму шкоду, якої можуть завдати негідні правителі, які потрібно створювати інститути та механізми, здатні звести до мінімуму можливі втрати.

К. Поппер критикує інтерпретацію політики, в якій акцент зроблено на суверенітеті, включаючи і суверенітет народу.

Виходячи з моральних настанов, він вважає, що взагалі ніхто не може бути сувереном, тобто володіти правом використовувати владу як забажає. І не тільки тому, що будь-яка суверенна воля схильна до помилок, а й тому, що ніякий суверен не може мати повного права робити все, що йому заманеться. К. Поппер відкидає концепції демок­ратії, які приписують особливу мудрість будь-кому або безпомилковість "голосу народному".

Ідеал народовладдя передбачає, що громадяни повинні мати змогу впливати на політику тоді, коли того забажають; що бюрократи, а також обрані особи повинні розглядатися як слуги народу і вести себе відповідно; що закони і політика уряду повинні відображати цінності, бажання і пріоритети більшості і поважати при цьому права меншості.

Демократію К. Поппер визначає як систему, в якій правителі можуть бути замінені мирним шляхом, а тиранію— як систему, де така заміна без кровопролиття неможлива. Забезпечуючи ненасильницьку реформу соціальних інсти­тутів, демократія дає змогу досягти розумнішого устрою нових інститутів.

Авторитет влади, держави грунтується на принципі, згідно з яким держава забезпечує рівний захист усім громадянам.

Саме протекціонізм постає як розв'язання проблеми легітимності. Тому громадяни повинні підкорятися законові, брати на себе тягар громадських обов'язків. Дієвість закону не в санкціях, не в охоронній силі держави, а в готовності індивідів підкорятися законові, тобто в їхній моральній волі.

К. Поппер намагається довести, що демократія в звичай­ному розумінні — це утопія, помилковий ідеал. У цьому розумінні він вважає демократію неможливою і небажаною. І звичайно, не можна не погодитися щодо помилковості тверджень, згідно з якими для розв'язання політичних проблем досить передати владу в "гідні руки". Цього зовсім недостатньо ні для забезпечення справедливості, ні для здорової політики. Досвід політичного життя підтверджує висновок К. Поппера про те, що "народовладдя" часто виявляється некомпетентним і обертається тиранією.

Нарешті, правильною є теза про те, що існуючі проблеми не обов'язково розв'язуються шляхом простої передачі ор­ганів влади в руки народу або його представників. Чітке розуміння цього звільняє розум для подальших пошуків.

Скою концепцію демократії К. Поппер розглядав як власний внесок у боротьбу з фашизмом, як захист свободи від тоталітаристських і авторитарних ідей. І це природно, оскільки те чи інше бачення демократії, її критеріїв с відбитком конкретних історичних умов. Саме вони визнача­ють підхід до центральної проблеми демократії — співвід­ношення народовладдя і свободи людини.