4. Демократія: форми й моделі

Як відомо, термін «демократія», утворений із грець­ких слів demos — «народ» і kration — «володарювання», оз­начає «народна влада». У політології вирізняють такі ознаки демократичного режиму: ефективна політична участь грома­дян у суспільному житті: їхня рівність у процесі прийняття рішень; можливість отримувати вірогідну політичну інфор­мацію; можливість контролю громадян за політичним по­рядком денним. Політичну систему, яка відповідає цим критеріям, можна назвати формою демократії.

Історично первинною формою демократії вважається класична демократія, яка виникла в V ст. до н.е. в деяких містах-державах (полісах) Греції. Характерними рисами цієї форми демократії були такі. По-перше, вона стосувалася лише вільних громадян (політичних прав не мали раби, а також іноземці, жінки); по-друге, ця форма правління прак­тикувалася переважно в невеликих містах, завбільшки як су­часний районний центр, що давало змогу виносити найваж­ливіші питання політичного життя на розсуд народних зборів і вирішувати їх голосуванням.

У Середні Віки люди не знали демократичної організації. Тогочасні міські республіки були олігархічними. Рішення по суті ухвалювало вузьке коло заможних купців і цехових майстрів.

Передумови сучасної ліберальної демократії почали складатися в Західній Європі лише в XVII ст. із появою ідеї та практики конституціоналізму, зокрема з появою ідеї «поділу влад» і виникненням двох форм правління — парла­ментської й президентської політичних систем.

Важливою особливістю ліберальної демократії є те, що право більшості врівноважується різними обмеженнями на застосування влади й дає змогу поважати та враховувати за­пити меншин. Громадянські права за ліберальної демократії надаються практично всім, хто спроможний відповідати за свої дії.

Процес демократизації політичних режимів був нерів­номірний. Виокремлюють чотири хвилі демократизації.

«Перша хвиля» демократизації — найтриваліша. Спос­терігалася протягом усього XIX ст. і досягла свого піку в 20-х роках XX ст. У 1930 р. кількість ліберальних демократій досягла 21: США, Велика Британія та три її домініони, 14 європейських країн, Коста-Ріка й Уругвай. За цією хви­лею стався відступ, пов'язаний із розповзанням «коричневої чуми» Європою. Поразка Німеччини та Італії в Другій світовій війні сприяла відновленню демократії в більшості країн Західної Європи.

«Друга хвиля» демократизації датується рубежем 40— 50-х років, коли вибір на користь цього режиму зробив од­разу ряд країн, що досягли політичної незалежності. Проте вже наприкінці 50-х років починається новий відступ.

Наймогутніша — «третя хвиля» демократизації — поча­лась у 80-х роках і поклала край егалітарно-авторитарним режимам спочатку в країнах Латинської Америки, а згодом Азії, Африки.

«Четверта хвиля» демократизації пов'язується з пост-соціалістичною трансформацією в країнах Центральної та Східної Європи й у колишньому Радянському Союзі. Слід звернути увагу на те, що в Східній Європі й на Балканах, за винятком Югославії, після повалення соціалістичного ладу, до влади прийшли переважно сили, які перебували поза панівними режимами, тоді як у Росії, більшості колишніх союзних республік (окрім країн Балтії) владні пости посіли представники партійної, комсомольської, радянської номен­клатури.

У сучасній політичній науці вся багатоманітність демок­ратичного процесу зводиться до низки теоретичних кон­струкцій, або моделей демократії. Отже, моделі демократії.

1. «Протективна» демократія, захищальна. Прибічники цієї моделі демократії Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль-Луї Монтеск'є вбачали сенс демократії в тому, що вона убезпе­чує громадян і від сваволі влади, й від беззаконних дій при­ватних осіб, а також гарантує рівність усіх перед законом. Інституційними рисами демократії є регулярні вибори. Принципово важливою для цієї моделі демократії є ідея про відокремлення держави від громадянського суспільства, що передбачало невтручання влади в різноманітні сфери сус­пільного життя й насамперед в економіку. Умовами «про-тективної демократії» є приватна власність і ринкова економіка.

2. Демократія, що розвивається. На думку Ж.-Ж. Руссо, прибічника цієї моделі демократії, найбільшою вадою всієї попередньої політичної теорії було нехтування моральних аспектів влади та її використання. Демократія — не тільки державний механізм, а й засіб удосконалення людей, роз­витку їхніх здібностей. Руссо виступав за пряму демократію. Участь усіх громадян у законодавчій владі унеможливлює прийняття рішень, які завдали б шкоди окремим особам. Багато в чому погляди французького мислителя є утопічни­ми, проте були й досі є важливим інтелектуальним імпуль­сом для моделювання досконалішого політичного ладу.

3. Модель «відмирання держави». Автор цієї моделі Карл Маркс свободу пов'язував із припиненням економічної експлуатації одним із правових агентів, яким, на його дум­ку, є держава. «Справжня демократія» — це бездержавний лад, за якого державне управління поступається місцем са­моврядуванню. Такого ладу можна досягти лише шляхом соціальної революції, яка знищує приватну власність. Про­тягом тривалого часу діятиме диктатура пролетаріату, голов­не завдання якої — створити умови для самоліквідації, відмирання держави. Це піраміда виборних органів, підґрун­тя якої становлять народні збори (тобто пряма демократія). Усі посадові особи — не тільки виборні, вони можуть бути відкликаними в будь-який час.

Зауважимо, що радянська влада, яку проектував В. Ленін і реалізував Й. Сталін, у своєму реальному функціонуванні помітно відрізнялася від марксистської моделі, тобто ра­дянський досвід не підважує авторитету Маркса як теорети­ка демократії.

4. «Змагальний елітизм». Засновники «змагального елі-тизму» Макс Вебер, Йозеф Шумпетер надавали демократії суто технічного значення. Це — метод добору найталано-витішої та найкомпетентнішої владної еліти, спроможної взяти на себе відповідальність як за законодавство, так і за адміністрування. Ця модель передбачає сильну виконавчу владу, доволі жорсткий контроль владної партії за парламен­том, незалежну від політичного ладу компетентну бюрок­ратію. Масам дозволяється лише участь у виборах.

5. «Плюралістична» демократія. Прихильники цієї мо­делі демократії Девід Трумен, Роберт Даль убачають голов­не значення демократії в захисті прав меншин. Суспільство — це сукупність численних малих груп, кожна з яких прагне задовольнити власні інтереси. Уряд виступає як посередник у складних процесах взаємодії цих груп. Головний недолік цієї моделі її опоненти вбачають у тому, що вона надає ор­ганізованим групам завеликого значення й недооцінює можливість концентрації влади в руках наймогутніших із них (так званий «корпоративізм»).

6. «Легальна» демократія». Ця модель демократії, при­бічниками якої є Фрідріх Хайєк, Роберт Нозик, кореспон-

дується з моделлю «протективної» демократії. її засадничий принцип — закон має перевагу над волею народу. Як і «про-тективна», «легальна» демократія передбачає відокремлення держави від громадянського суспільства (передусім в еко­номіці). В економічному плані модель «легальної» демок­ратії співвідноситься з неоліберальною моделлю, прибічни­ки якої виступають за повернення до «вільної конкуренції» й необмеженого панування ринкових сил.

7. «Партиципаторна» демократія. Англійське слово par­ticipation — означає участь. Саме в участі автори цієї моделі (Нікос Пулантцас, Керол Пейтмен, Бенджамен Барбер) вба­чають ключ у формуванні нового типу громадянина, що є компетентним, зацікавленим у розв'язанні проблем усього суспільства та поєднує гостре відчуття індивідуальності з ко­лективізмом. Для досягнення цієї мети необхідно створити осередки самоврядування на місцях (зокрема на вироб­ництві). «Партиципаторна» демократія стала прапором «но­вих лівих» і до сьогодні привертає увагу альтернативних політичних сил на Заході.

Насамкінець наголосимо, що названі моделі демократії пов'язані між собою й відображають її реальні форми. Мо­делі демократії — це ціннісні теоретичні конструкції, й час­тина з них безпосередньо було виправданням відповідних політичних практик. Через те користуватися ними в порівняльних політичних дослідженнях треба вкрай обереж­но, проте обійтися без них не можна.

Юрій

8.2. Основні форми демократії. Плюси і мінуси кожної форми демократії. Залежно від форм участі народу у здійсненні влади ви­діляють пряму і представницьку демократію.

1. Пряма демократія. У прямій демократії між во­лею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний ва­ріант самоуправління використовується і сьогодні в організаці­ях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних про­грам. Поширення подібної практики обмежується територіаль­ним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.

Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціа­тивні рухи.

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосу­ванням народу з найважливіших державних питань. Розрізня­ють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуван­ням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянсько­го Союзу з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991p. - Український референдум - про неза­лежність України. Результати референдумів другого виду ма­ють значення закону. З їх допомогою затверджуються консти­туції або поправки до неї, проекти законів. Світовий досвід по­казує, що питання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція, 1974), про незалежність якої-небудь території (провінція Кана­ди Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.

Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни про­понують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізу­ється через збір певної кількості підписів громадян на підтрим­ку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних струк­тур всіх рівнів і до ЗМІ.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля на­роду виражається не прямо, а через інститут посередників, то­му її ще називають делегованою демократією. Депутати, полі­тичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засно­вані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

Плюси і мінуси кожної форми демократіїУчені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії.

Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:

• на складність прийняття погоджених рішень; • на недостатню компетентність і на емоційну неврів­новаженість народу;

• на високий ступінь маніпульованості суспільною ду­мкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам;

• на значне поширення різних думок, що заважає виро­бленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянсь­кої активності, що виражається в ухиленні виборців від голосу­вання.

Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кру­гозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів:

• відрив депутатів від народу і їх бюрократизація; • пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;

• відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;

• зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;

• на послаблення демократичного контролю знизу.

Однак у представницької демократії є свої значні плю­си, некомпетентність пересічного виборця змінюється професі­оналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.

Розвиток сучасних комп'ютерних технологій приносить нові моменти в розвиток сучасної демократії. Прибічники пря­мої демократії пов'язують вирішення проблеми абсентеїзму з розвитком "комп'ютерної демократії" або "телематичної демо­кратії". Під телематикою розуміють з 'єднання в єдину мере­жу комп 'ютера, телевізора і телефона, мова йде про можли­вість для громадянина кнопкового або телефонного голосуван­ня з різних питань, включаючи вибори депутатів з будинку. Комп'ютерна демократія технічно можлива, але в неї можуть бути й свої мінуси. Поряд з загальними недоліками прямої де­мократії (наприклад, "тиранією некомпетентності") може ви­никнути проблема з анонімністю голосування. Якщо урна для голосування є анонімним методом реєстрації переваг, то елект­ронні технології дозволяють накопичувати свідчення про тих, хто голосував.

Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямої і представницької де­мократії. Демократія є постійним процесом удосконалення, то­му що сучасні її форми не є ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля про те, що демократія є найгіршою формою прав­ління, за винятком всіх інших форм, які час від часу випробо­вувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вона до­зволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень потенційного насильства. В умовах демократії між рі­шеннями влади і реакцією суспільства існує зворотний зв'язок.

Відповідні сигнали суспільства можуть виражатися у вигляді підтримки або критики, що є можливим завдяки незалежній пресі.