3. Разновидности современной демократии

В зависимости от того, какому субъекту политики - личности или народу - отдается приоритет при осуществлении власти, различают ли­беральные (индивидуалистические), плюралистические и коллективис­тские разновидности демократии.

Либеральные, или индивидуалистические, демократии исходят из приоритета прав личности над правами государства.

Поэтому она пер­востепенное внимание уделяет созданию институциональных, правовых и иных гарантий для индивидуальной свободы, предотвращающих лю­бое подавление личности властью.

Плюралистические демократии, которые характерны для боль­шинства западноевропейских стран, исходят из того, что главными субъектами политики являются не индивиды или народ, а различные группы людей. В плюралистической демократии действует множество группировок - партий, общественных объединений и движений, - стре­мящихся участвовать в реализации власти или оказывать влияние на деятельность правящей группы.

Коллективистские демократии, известные также под названи­ем народные демократии, напротив, исходят из того, что именно на­род как целостность, а не отдельные индивиды ил группы людей обла­дает неделимым и неотчужденным правом устанавливать законы и опре­делять деятельность правительства.

Коллективистские демократии так или иначе признают приоритет народа или крупной социальной общности - рабочего класса, коренной этнической группы, в выражении общей воли и осуществлении власти.

Формы демократии можно подразделять также в зависимости от того, кто - непосредственно народ или его представители - осуществляет властные функции. В соответствии с этим выделяют прямые (плебисци­тарные) и представительные (репрезентативные) демократии.

Прямые, или плебисцитарные (от лат.рlebiscitum - решение на­рода) демократии исходят из того, что сам народ должен принимать важнейшие политические решения, а представительные органы власти свести к минимуму и сделать полностью подконтрольными гражданам.

Представительные, или репрезентативные (от фр. representaion - представительство), демократии, напротив, исходят из того, что воля народа может выражаться не только непосредственно им самим во вре­мя голосований, но и его представителями в органах власти. Достаточно точное определение сути представительной демократии дал немецкий политолог Ральф Дарендарф. "Демократия - это правительство, - счи­тает он, - не правление народа, такого на свете просто не бывает. Демократия - это правительство, избираемое народом, а если необхо­димо, то народом и сменяемое; кроме того, демократия - это прави­тельство со своим собственным курсом". Представительные демократи­ческие отношения между народом и его представителями строят на ос­нове доверия и контроля в форме периодически проводимых выборов, конституционного ограничения компетенций органов власти и должностных лиц при их полной независимости в пределах Закона.

4. Институты демократии

Политическая демократия представляет собой систему политичес­ких и общественных институтов, в которых реализуются принципы и другие ценности демократической культуры. В их числе: институты представительной и прямой демократии, органы законодательной, исполнительной и судебной властей, институт права, политические партии и другие общественно - политические организации, средства массовой информации, система самоуправления и др., в многосоставных (полиэт­нических, многонациональных) обществах ключевое значение приобре­тает институт федерализма.

Политическая демократия наиболее рельефно выражена в институ­те парламентаризма. Парламентаризм — составная часть демократи­ческого режима, хотя не единственная система правления. Кроме нее в западных странах существует президентская (типичная американская модель) и коллегиальная система Советов в Швейцарии.

Парламентаризм есть политический институт государственного уст­ройства и управления, базирующийся на представительской демокра­тии.

Понятие "парламентаризм" означает систему правовых, политичес­ких, и моральных норм, традиций, "правил игры" различного уровня", вырабатываемых в процессе исторического политического опыта и реа­лизуемых в государственном управлении. Основополагающие принципы демократии - суверенитет народа, правление большинства, представи­тельство, плюрализм — составляют базу парламентаризма.

Парламент избирается народом, воплощает верховенство его суве­ренной власти, правит от имени народа. В свою очередь народ как суве­рен осуществляет контроль за деятельностью своих представителей че­рен выборы, выражая им свое доверие или недоверие. Властные полно­мочия избранных депутатов определяются и ограничиваются Конститу­цией, аккумулирующей в себе всенародный консенсус.

Холод

Розділ 8. ПОЛІТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ ТА II ФОРМИ

Поняття демократії

Слово «демократія» є багатозначним, а ос­новне його значення пов'язане етимологічно з давньогрецьким demokratia - «народовладдя». У політологічній літературі досить популярним є визна­чення демократії як правління народу, обране народом і для наро­ду. У ньому президент США А. Лінкольн вказав на головного політичного суб'єкта демократії.

Логічна семантика терміна, який виник у Стародавній Греції, обумовлена сумарним виразом значення двох його складових: demos (народ) + kratos (влада).

Соціальна семантика терміна є більш різноманітною і опосе­редковує ідею народовладдя стосовно соціальних структур, ідеологій і рухів.

Так, демократію визначають як форму устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправ'я її членів в управлінні і прийнятті рішень за більшістю. У цьому широкому значенні демократія може реалізуватись всюди, де є організація, влада і управління.

Демократія розглядається також як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою та відповідний до нього світогляд. До цих цінностей відносяться народний суверенітет, свобода, рівність, права людини тощо.

Динамічний аспект демократії в його поєднанні з ціннісним розкривається у визначенні її як соціального і політичного руху за утвердження народовладдя і здійснення демократичних цілей та ідеалів. Цей рух генетично пов'язаний із Західною Європою і проходив під знаком боротьби з абсолютистсько-монархічними ре­жимами за звільнення і розширення прав третього стану (зростаючої буржуазії); у ході соціально-політичної історії він поступово збагачувався новими цілями і поповнювався новими учасниками. Сучасні демократичні рухи домінують у своїй різноманітності у всьому спектрі політичних сил: соціал-демократи, демохристияни, ліберали, революційні демократи та інші представлені в тій чи іншій якості у всіх політичних системах.

Нормативний підхід до демократії як народовладдя розглядає її гуманістичні цінності та ідеали як вихідні принципи.

Норматив­ний підхід приваблює і має мобілізаційну здатність залучати людей до практичних дій з метою утвердження соціальної рівності, забезпечення свободи, солідарності тощо. Його явна слабкість вияв­ляється в ідеалізації дійсності, у відриві від реалій соціального життя. Демократія як політична реальність практично ніколи не була владою всього народу, оскільки це означало б суспільне само­врядування, тобто недержавну форму правління.

Споконвіку, з моменту появи поняття, демократія ототож­нюється з державою і в оптимальному варіанті є владою більшості над меншістю. Однак, як свідчить практика, найчастіше демократія виступає як форма правління організованої меншості.

Американсь­кий політолог М. Паренті в праці з недвозначною назвою «Демо­кратія для небагатьох» дає вичерпну сутнісну характеристику демократії, зриває з неї ідеалізовані камуфляжні шати. Сучасна демократія в США постає в його інтерпретації як формально-юри­дична згода пасивної нетворчої більшості на фактичне правління активної творчої меншості, яка володіє фінансово-економічними, організаційно-технічними та інформаційними ресурсами. У цьому стислому визначенні два крайні соціальні полюси відіграють дале­ко не рівнозначну роль у демократичному процесі, адресоване воно й суспільству зі стійкими демократичними традиціями, з розвину­тими політико-правовими відносинами, з менталітетом, який відповідає духу демократії.

Емпіричний підхід до демократії долає наївний утопізм, влас­тивий нормативному трактуванню демократії; він абстрагується від декларованих ідеалів демократії і розглядає її в реальному прояві, на підставі банку емпіричних даних, безвідносно до її цінностей. Слід відзначити, що провідні спеціалісти Заходу досить об'єктивні в розгляданні демократії як форми політичних відносин між національними елітами і електоратом. Так, австро-американський економіст і теоретик демократії Д. Шумпетер трактує демократію як форму правління, засновану на конкуренції потенційних керівників за довіру виборців, яка знаходить своє відображення на виборах. За соціальною суттю це суперництво за легітимацію влади еліти, в яко­му масам відводиться інструментально-службова роль.

Існують істотні розходження між обома підходами, що обумов­лює незручності при використанні категорії «демократія» в науці і побутовому сприйнятті. Авторитет американської політології Р. Даль пропонує ввести спеціальний термін «поліархія» для позначення реально існуючих держав, що називаються демократіями.

Поліархія, згідно з Далем, є правлінням меншості, яка оби­рається народом на конкурентних виборах. Сама ж меншість складається з кількох корпоративних еліт. Поліархія - правління меншості за мандатом більшості.

Поліархія була характерною для античних полісів та серед­ньовічних міських республік. Поліархія, на відміну від демократії, є контрідеалом, який припускає нерівну участь громадян і еліт в управлінні. Сам термін є вдалим, порівняймо: «монархія»-«поліархія» (єдиновладдя - багатовладдя), суть багатовладдя полягає в правлінні небагатьох при формальній згоді більшості (див.: М. Паренті).

Перелічені визначення демократії не вичерпують соціальної суті цього комплексного соціально-політичного феномена. Демо­кратія інтегрує в собі багато рис, властивостей і граней:

- режим влади народу;

- форму політичних відносин, яка визнає народну більшість суверенним суб'єктом державної влади;

- розгорнуту систему діючих політичних інститутів;

- загальну політико-правову норму і сукупність конституйо­ваних принципів і процедур політичного життя;

- вираження політико-правової свободи особистості;

- комплексне засвоєння інтересів народу (її антипод — егократія);

- спосіб організації соціальних взаємодій, який характеризуєть­ся, на противагу авторитарності, рівністю сторін чи домінуванням більшості керованих над постійними професійними керівниками.

Конкретизуємо останнє визначення. Авторитарність - це однобічна владність, домінування керуючих над керованими.

Авторитарність і демократія - полярно протилежні момен­ти організаційної діяльності будь-якої соціальної системи.

В нормі вони утворюють гармонійне поєднання, в якому ситуаційно .переважає той чи інший момент. Абсолютна демократія без будь-якого домішку авторитарності — це організаційна аномалія. Аб­солютна авторитарність без елементів демократії - те саме.

У пер­шому випадку це анархія, у другому - тоталітаризм.

У праві і законодавстві нерозривність зв'язку між демократією і авторитарністю виражається у формі взаємного кореспондування прав і обов'язків. Анархія — права без обов'язків; у політичній практиці це боротьба всіх проти всіх; або виділення однієї особи чи групи осіб, які мають лише права, а іншим надані лише обов'язки.

У соціальних взаємодіях можливі три вектори, які характе­ризують спрямованість відносин між суб'єктами політики:

' Субординація - вертикальне упорядкування згори донизу.

• Координація — горизонтальне упорядкування, взаємодія рівноправних сторін.

• Реординація - зворотнє вертикальне упорядкування знизу вгору; низи стимулюють прийняття верхами певних рішень.

Демократична організація характеризується перевагою координації і реординації (референдуми, вибори), а субординація реалізується лише в мінімально необхідних межах.

Скептичні і напівскептичні оцінки демократії

Наведемо судження про демократію представників різних епох, націй та інтелектуальних рівнів. Платон вбачав у демократії стихію нахабства і анархії.

А. де Токвіль (1805-1859) розглядав поняття демократії і сво­боди як протилежні. Д. Мілль у необмеженій демократії бачив тиранію більшості. Д. Шумпетер трактував її як сурогат віри для інтелектуалів. Російський філософ С. Левицький робив ак­цент на первинних (свобода особистості і правові засади) та вторинних ознаках демократії (парламентський лад і загальне виборче право). Р. Рейган цінував демократію не стільки як спосіб правління, а скоріше як механізм обмеження уряду, щоб він не перешкоджав розвитку в людині головних цінностей, які дають сім'я і віра. У. Черчілль, відзначаючи недоліки демократії, вказав на єдину її перевагу: досі ніхто не винайшов нічого кра­щого. Звідси видно, що філософи, історики і політики скептич­но оцінювали соціальний зміст демократії. Вони спільні в утвердженні нездатності демократії забезпечити належний рівень свободи особистості.

Не випадково, що для них є пріоритетними інші інститути і цінності.

Конституюючі ознаки демократії

З урахуванням нормативних і емпіричних визначень демократії можна виділити її характерні ознаки:

• Юридичне визнання і конституційне вираження суверені­тету народу: саме народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади.

• Періодична виборність основних органів держави на пев­ний, обмежений термін з обов'язковою ротацією керівних кадрів.

• Рівність права громадян на участь в управлінні державою (рівність виборчих прав, свобода організацій і свобода слова, пра­во на інформацію і участь у конкурентній боротьбі за зайняття посад у державі).

• Прийняття рішень за більшістю і підкорення меншості більшості при їх здійсненні (саме цей принцип відлякував від демократії багатьох мислителів).

Ці принципи є мінімальними умовами здійснення демократії в тій чи іншій країні. Реальні політичні системи, які ґрунтують­ся на загальних принципах демократії, істотно відрізняються одна від одної, наприклад антична і сучасна демократія, або амери­канська і французька політичні системи тощо.

• При оцінці демократії за її найважливішим принципом -суверенітетом народу, вона класифікується в залежності від того, як сприймається народ і яким чином він здійснює свій суверенітет. Очевидне зараз поняття «народ» трактувалось в історії політичної думки далеко не однозначно і відрізнялось від сучасного сприйнят­тя народу як усього (стосовно до демократії - дорослого) населення країни. До середини XIX ст. демос (народ) ототожнювався з вільними дорослими чоловіками (як в античній демократії) або з власниками.

Обмеження поняття «народ» класово-демографічними чи цен­зовими рамками означає політичну дискримінацію значних груп населення і звужує соціальну базу демократії.

Соціально обмежена демократія відчужує певні соціальні гру­пи від демократичного процесу. Так, залишки експлуататорсь­ких та напівексплуататорських класів у РРФСР були позбавлені виборчих прав. Лише на початку XX ст. позначився процес наділення всього дорослого населення тодішніх демократій рівними політичними правами. XIX поправка до Конституції США в 1920 р. подарувала право голосу жінкам. До цього панували класові і патріархальні (лише для чоловіків) демократії. В історії політичної думки переважало трактування терміна «народ» як простого люду, незаможних нижчих верств, які становили більшість населення. Ця традиція закладена Платоном і Арістотелем. Арістотель вважав демократію неправильною фор­мою держави, трактував її як владу демоса, бідноти, не здатної до управління і зважених раціональних рішень в ім'я загального блага. У сучасній політичній теорії такий тип правління позна­чається поняттям «охлократія», що в перекладі з грецької озна­чає «влада натовпу».

Загальна демократія, яка надає рівні політичні права для всього дорослого населення, є антиподом соціально обмеженої демократії.

Залежно від способу і характеру участі народу в управлінні демократія підрозділяється на пряму, плебісцитарну і представ­ницьку (репрезентативну).

У прямій демократії громадяни безпосередньо беруть участь у прийнятті політичних рішень. Вона можлива в порівняно неве­ликих колективах, коли рішення, що приймаються, є простими і не вимагають спеціальної кваліфікації. Така форма участі домінувала в античних демократіях. У сучасному політичному світі пряма демократія реалізується на рівні місцевого самоуправління, в американських і швейцарських общинах, в ізраїльських кібуцах (по­селеннях комунального типу) тощо. До прямої демократії відноситься також імперативний мандат - обов'язок виборних ооіб голосувати в парламентах у суворій відповідності з наказами виборців. Імперативний мандат консервує волю виборців і не до­зволяє його носіям приймати інші варіанти рішень.

У плебісцитарній демократії можливість політичного впливу громадян порівняно обмежена. Виборці одержують право шляхом голосування висловити свою думку щодо проектів законів та інших рішень, підготовлених центральною владою.

Плебісцитарні меха­нізми нерідко використовуються для маніпулювання волею грома­дян за допомогою двозначних формулювань запитань, що вино­сяться на референдуми. В окремих країнах (у Швейцарії) технологія проведення референдумів полегшена: достатньо зібрати 50 тис. підписів на користь проведення всенародного опитування.

Суть представницької демократії полягає в опосередкованій участі громадян у прийнятті рішень, тобто в створенні ними органів влади в особі своїх представників, покликаних виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.

Необхідність у такій формі демократії обумовлена територіальними та інтелектуальними факторами: неможливістю регулярної безпосередньої участі громадян у голосуванні та складністю питань для неспеціалістів. Формула такої демократії - «народ - законодавець - законодавчий процес». На відміну від прямої демократії тут з'являється посередник - законодавець.

• Залежно від будови і порядку виборних органів і інститутів влади демократичні держави поділяються на президентські, парламентські, змішані республіки, парламентські монархії тощо.

• Рівність прав громадян на участь в управлінні може бути формальною, суто юридичною, і фактичною. Останнє означає на­дання приблизно однакових соціальних можливостей для реалізації політичних прав; сюди входить матеріальний чинник, освітній ценз, доступність інформації тощо.

Політична демократія передбачає лише формальну рівність.

Соціальна демократія ґрунтується на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою.

Просте­жується такий логічний ланцюжок: «громадянське суспільство ~ соціальна демократія — соціальна держава».

Термін «соціальна демократія» закономірно знайшов своє відображення в назві найвпливовішого політичного руху XX ст.

• Конституційна демократія обмежує владу більшості за допомогою конституції і розподілу влади, забезпечує тим самим автономію і свободу меншості, і окремої особистості.

Підкорення меншості більшості варіюється в різних демо­кратичних системах і надає їм різних відмінних якостей.

Деспотична демократія являє собою абсолютну, нічим не обме­жену владу більшості, пов'язану зі свавіллям і навіть зі змінами в настроях мас. Так, інститут остракізму в Афінській республіці пере­шкоджав вільному волевиявленню неординарно мислячих громадян.

Тоталітарна демократія є якісним погіршенням влади більшості, оскільки потребує до всього ще й повного підкорення особистості «колективному несвідомому» і прагне до встановлен­ня над нею постійного і всеохопного контролю.

Функції демократії

Соціальне призначення демократії вияв­ляється в її функціях - основних напрям­ках її впливу на соціальні відносини з метою організації ефективної діяльності державних органів.

Залежно від характеру цього впливу вони поділяються на дві групи. Перша об'єднує функції, які розкривають значення демократії в аспекті взаємодії політичної системи (держави) та суспільства:

• Самоорганізація населення в єдину органічну цілісність як джерела і носія державної влади.

• Забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів політичної системи, налагодження конституційно врегульованих зв'язків між державою, політичними партіями, всіма самоврядними органі­заціями, обмеження боротьби різних політичних сил цивілі­зованими нормами співробітництва.

• Забезпечення діяльності держави в напрямку оптимально­го служіння суспільству (ця функція об'єктивно обумовлена взаємодією шляхом демократичної технології громадянського суспільства і держави).

• Виховання в громадян необхідної правової і політичної куль­тури як умови ефективності демократичних інститутів.

Друга група функцій характеризує розвиток державності і розкриває особливості демократії як внутрішньої форми держа­ви. Це власні функції демократії:

• Установча функція, яка виражається в певних демократичних процедурах організації органів держави.

• Оптимізація державних рішень, що виражається у впливі норм і принципів демократії на процес розробки та прийняття політичних рішень.

• Контроль, спрямований на забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції.

• Охоронна функція, яка виражається в обов'язку держави спри­яти соціальній безпеці та захисту громадянських прав і свобод.

Демократія — держава

Поняття «демократія» і «держава» знахо­дяться в суперечливих відносинах. У точно­му значенні слова демократія означає повне здійснення народом функцій організації соціального життя. Але в сучасному світі поки що немає демократії в такому розумінні. Сучасні демократії лише наближаються до ідеалу народовладдя.

Значну частину функцій регулювання соціального життя в такого типу суспільствах реалізують представницькі органи вла­ди і перш за все держава. За своєю соціально-регулятивною сут­тю демократія є формою держави.

Повна демократія означає відсутність будь-якого роду інститутів держави і прояву панування людей над людьми, що рівнозначно неполітичній, бездержавній організації соціального життя. Однак зникнення держави із суспільних взаємодій озна­чає і втрату сучасного смислу демократії.

Можна зробити висновок, що при існуванні в суспільстві держави демократія не є повною, а при повній демократії стає непотрібною держава і сама демократія як владна форма ре­гулювання соціальних відносин.

Ідеальний демократичний порядок переслідує мету повного збігу інтересів владних еліт і підвладної соціальної маси, але це є утопією в сучасних умовах і в осяжному майбутньому.

Шлях до бездержавної організації соціального життя є коли й не безкінченним, то дуже тривалим. Марксизм пророкував, що рано чи пізно управління людьми зміниться управлінням реча­ми, тобто управлінням суспільними процесами в їх організаційно-технічній якості. Зазначимо, що для цього необхідна тривала кропітка робота індивідів над самовдосконаленням. Кожен член суспільства повинен пройти своєрідну школу деполітизації - на­вчитись підкорюватись нормам моралі як у додержавному співжитті. Кожній людині важко керувати самим собою, і досить часто її поведінка не вкладається в межі моралі і права. Рівень керованості суспільством зростає в геометричній прогресії щодо керованості індивідом. У розвиненому громадянському суспільстві самі громадяни «доростають» до певного оптимуму соціальних відносин, але ці відносини так чи інакше походять від політичних взаємодій на рівні держави через політичні партії і рухи. Усклад­нення і структуралізація інтересів у громадянському суспільстві викликає до життя нові партії і рухи, а політична інфраструктура модифікує форми правління, удосконалює інститути держави, обу­мовлює їх функціональну динаміку тощо.

Таким чином, «шлях знизу» до певного недержавного стану є вкрай проблематичним: суспільство не може повернутись до невпорядкованого стану, оскільки в такому випадку воно об'єк­тивно потребує якогось єдиного соціального «скріплення» як загальнозначущого регулятора.

Прокладання шляху до бездержавного суспільства можна по­класти на саму державу, але для цього потрібно змінити саму суть держави, що не можливо здійснити лише добрими намірами. Важко уявити «удосконалення» державних інституцій в напрямку їх наближення до індивідів і соціальних груп, їх злиття з ними. До того ж, державна бюрократія є наднаціональною соціальною силою, яка ніколи не визнає самоліквідації.

Передумови демократичної системи влади

Переваги реальної демократії поки що витісняють ілюзії щодо повного неполітичного утвердження народовладдя, але її фор­ми не з'являються в готовому вигляді, для них потрібні хоча б мінімальні передумови. Перелічимо системотвірні передумови демократії як оптимальної форми держави.

• Економічна - соціально зорієнтована ринкова економіка, позбавлена крайніх форм монополізму і обмежена державним регулюванням. Вона є об'єктивною передумовою політичної демократії, її першооснова (плюралізм форм власності і форм господарювання - це тканина громадянського суспільства).

• Соціальна - існування зрілого громадянського суспільства, в якому домінує середній клас - рушійна сила демократичного процесу.

• Політична - цивілізована багатопартійність, наявність політичних партій як продовження розвитку громадянського суспільства, партій, здатних артикулювати інтереси соціальних груп взаємодією в органах політичної влади. Це суб'єктивно-спонукальний мотив демократії.

• Психологічна - сприйнятливість соціальної психології до де­мократичного процесу, готовність громадян до сприйняття демократичних форм, цінностей і норм. Це поживне середовище демократи, яке динамічно розвивається під впливом соціально-економічних і політичних передумов.

Цінність демократії

Демократія як режим влади народу і вияв народного суверенітету реалізується в трьох основних аспектах:

• Форма індивідуальної свободи. У цьому аспекті демократія постає як певна абсолютна цінність, яка не визнає будь-яких волюнтаристських обмежень, але регулюється в межах кон­ституційного ладу. У будь-якому іншому варіанті свобода перетворюється на свою протилежність. Саме ця обставина обумовила негативне ставлення античних мислителів до демократії, хоча вона є синтезом природного і позитивного права.

• Спосіб управління справами суспільства. У цьому аспекті цінність демократії вже є відносною, оскільки тут все залежить від гармонічного поєднання демократичних принципів із компетентністю і раціональністю управління (управителів).

Реєстр псевдодемокра­тичних форм є досить довгим - демократія як деспотія більшості (правління маси людей і їх рішень, а не законів); охлократія - влада плебсу; какістократія (на противагу аристократії, це правління найгірших — термін І. Ільїна).

Їх споріднює ірраціоналізм в управлінні, презирливе ставлення до закону і законності; експлуатація низьких інстинктів мас, пріоритет стадного принципу за рахунок особистого, наявність хаотичної ієрархії.

• Показник соціальної активності. У цьому аспекті демократії вкрай важливо врахувати те, що соціальна активність під гаслами демократії є дуже різноманітною: в ній поєднуються політичне подвижництво з особистими амбіціями, групівщиною, клановими інтересами і корпоративною мораллю. Сьогодні немає жодного впливового соціального руху, який декларативно не пре­тендував би на здійснення демократії, але демократичні резуль­тати у всіх різні. Отже, вся справа в реальних цільових настано­вах учасників «демократичних ігор».

Таким чином, соціальна значущість демократії виявляється неоднаково в указаних трьох аспектах, але за такою законо­мірністю: зниження ціннісного рівня відбувається знизу вгору, тобто в напрямку від індивіда до суспільства.

Недоліки і вади демократії

У демократичний простір неминуче вривають­ся націлені на боротьбу за владу групові і кланові інтереси, оскільки активність у сфері демократії так чи інакше зачіпає владу і за законами логіки політичних відносин набуває форми боротьби за владу.

Вся демократична технологія іманентно пов'язана з формуванням і втри­манням влади, а виборчі баталії на основі демократичних проце­дур зовсім не виключають інших, навколодемократичних засобів ціледосягнення.

Через демократичні форми правління утверджують своє пануван­ня економічно потужні організації і групи за рахунок соціальних аут­сайдерів. Прихід до демократичної влади неминуче пов'язаний з фінан­совими можливостями її претендентів, що фактично робить більшість пасивним механічним статистом у політичних іграх.

Демократія як сукупність ціннісних настанов зовсім не ви­ключає непримиренності до інакодумства, тому не є випадковою реанімація споконвічної проблеми взаємовідносин «більшість -меншість», а в сучасних умовах - «еліта - електорат».

Мітингова стихія, властива крайнім формам демократії в перехідні періоди розвитку суспільства, - прямий шлях до охло­кратії з усіма її соціальними витратами.

Стихія натовпу за часів античності приводила до соціаль­них лих і непоправних втрат, але їх не можна порівняти з роз­махом соціальної шкоди, завданої суспільству у XX ст.

Демократичні гасла та ідеї широко експлуатуються в діапа­зоні «консерватизм-популізм» політиками найрізноманітнішого ідеологічного покрою, що применшує переваги цієї форми пол­ітичної організації суспільства.

Не випадково відомий англійський філософ К. Поппер виді­ляє дві лінії пошуку відповіді на «загадку» демократії:

• Лінія Платона, який ставив питання «Хто править?» Сам ан­тичний мислитель досить конкретно визначив інтелектуально-політич­ного суб'єкта влади в особі філософів і помістив їх нагорі владної пірам­іди. У сучасному розумінні це інтелектуально-моральна еліта, яка виді­ляється громадянським суспільством і служить йому. Але це практично нездійсненний ідеал, оскільки сучасні політичні відносини часто став­лять по різні боки мораль і політику.

• Лінія Демокріта і Арістотеля. Тут питання стосується самої організації влади: «Як створити політико-правові га­рантії проти узурпації влади?» Арістотель відповів на нього на прикладі Афінської політії, а Римська республіка стала основ­ним доказом його правоти. У західних демократіях індустрі­альної і постіндустріальної епох відповіддю стало заснування інститутів, що забезпечують функціонування механізму «стри­мувань і противаг».

Як видно з історії становлення демократичних форм, зигзаги демократії завжди визначались вирішальною мірою суб'єктивним чинником, хоча як спосіб людського співжиття вона обумовлена самою природою людей.

Безпосереднє народовладдя

Демократичні форми організації сягають ко­рінням у родовий лад — додержавне минуле людства. Демократія стала одним з найважливіших факторів антропогенезу, стимулюючи рівноправне спілку­вання людей, їх самосвідомість, вільне мислення та індивідуаль­ну відповідальність.

Етнографія довела, що недемократичні форми організації, за­сновані на жорсткій ієрархії, індивідуальному закріпленні управлінських та виконавчих ролей, заводили наших пращурів у безвихідь.

Через родові форми демократії пройшли всі народи. Американсь­кий етнограф Л. Морган продемонстрував це на прикладі організації управління в індіанців-ірокезів. У них всі дорослі чоловіки і жінки користувались рівним правом голосу під час виборів і зміщення ви­щих керівників - старійшини (сахема) і вождя (військового ватаж­ка). Рада представляла вищу владу роду.

Рід виступав демократич­ним підрозділом складної організації - союзу фратрій - братерства кількох близьких за рядом ознак родів. Декілька фратрій складали плем'я, яким керувала рада племені із сахемів і вождів.

Рішення цієї ради визначав принцип одностайності.

Полісна демократія в античних містах-державах є унікаль­ною у своїй первозданності і виразності демократичних взаємодій громадян і держави.

Демократичний устрій в Елладі створювався «зсередини», сам термін «демос» значив щось зовсім інше, ніж слово «лаос», що також означає «народ» у грецькій мові. Але «лаос», на відміну від «демосу», - вся сукупність населення, незалежно від існування чи відсутності зв'язків з його культурною традицією. Демократія в первісному розумінні сприймалась не як участь в управлінні держа­вою сукупності індивідів, а як участь у ньому особливої і нерозчленованої спільноти, «органічної громади», всього полісу.

Ця орга­нічна спільнота була окремим «колективним індивідом», чия не­повторність, унікальність і самоідентичність виявлялась у традиціях, моралі, культурі, властивих саме цьому народу і полісу.

Суб'єктом демократії одвічно був народ як щось якісно єди­не, що не ділиться на атомарні індивіди, як щось ціле, історично укорінене в культурних, релігійних і етичних традиціях, власти­вих цьому регіону.

Базові принципи демократії тоді визначали не плебісцит і таємне голосування. У греків було три терміни, властиві дійсно демократичному режиму: «ізономія» (рівність перед законом), «ізотімія» (рівне право для всіх громадян виконувати в державі будь-які функції) та «ізегорія» (свобода слова).

Ці принципи визнача­ли пряму демократію, у якій всі громадяни мали право участі в асамблеї - еклезії.

Це демократія «обличчям до обличчя», народ правив у по­вному розумінні цього слова, а не просто обирав людей, щоб вони ним управляли.

У прямій демократії дотримувались всі норми режиму, заснованого на початковій логіці самого терміна.

Опосередкована, представницька демократія в самій ідеї містить певну суперечність, викривлення початкової концепції демократії, підміну народного волевиявлення системою посередників, які мо­жуть викривити саму суть демократії у власних цілях.

Найважливішою рисою перпіородної демократії був поділ лю­дей на громадян і негромадян. Громадяни грецькою називались «політес», а негромадяни — «ідіотес». Останнє означало індивіда, позбавленого зв'язків з демосом і полісом, відірваного від соціальних, етнічних і релігійних традицій, тобто того, хто не був частиною народного цілого, а лише автономною особистістю. Тому громадянином стати було практично неможливо, ним потрібно було народитися (згадаймо незручності Арістотеля, який наро­дився в Стагірі, а не в Афінах).

Інші приклади прямої демократії - це народне віче малень­ких германських держав, давньоруські міста-республіки (Новго­род, Псков), козацькі круги, ранні форми правління в кантонах Швейцарії, організація самоврядування в окремих північно-американських штатах.

Історія теорії демократії.

Антична теорія демократії

Теорія і практика демократії не завжди співпа­дають, але в співвідношенні двох форм засвоєння цього суперечливого соцільно-політичного феномена іноді важко відрізнити, де закінчується теорія і починається практика.

Практична реалізація теоретичних облаштувань нерідко завершуєть­ся крахом, і навпаки, «гола» практика підштовхує творчий пошук.

Ідея демократії вперше виражена грецьким істориком Геродотом у V ст. до н.е. У його розумінні - це держава, побудована на рівності («ізономії»). Основні її ознаки - обіймання посад за жеребкуванням, звіт сановників про свою урядову і фінансову діяльність, розглядання найважливіших справ у народному зібранні.

Видатний російський історик М. Ковалевський у праці «Похо­дження сучасної демократії» зазначав, що період полісної демократії тривав три століття і був ознаменований певними реформами: в епоху Перікла було відмінено майновий ценз, жеребкування замінено голосуванням, було введено оплату посадовим особам.

Арістотель виділяв декілька видів демократії:

• Правління вільних і рівних громадян, при якому думка більшості має вирішальне значення. Арістотель зазначав, що за такої форми правління народ виступає в ролі монарха і стає деспотом, а суспільний лад нагадує тиранію, оскільки верховна влада належить не закону, а простому народу. У ній абсолютне значення мали рішення народних зборів. Від такої форми демо­кратії виграють лише демагоги, які скеровують думки натовпу, а відсутність законів приводить до фактичної відсутності держави (немає законів - немає і держави).

• Усі безперечні за походженням громадяни мають право на зайняття посад, але править не більшість, а закон.

Ця форма правління дуже високо цінувалась античним мислителем - вона запобігала узурпації влади.

• Цензова демократія - політія. Це компроміс між багати­ми і бідними: багаті відносно обмежені в правах, а бідні не зовсім усунені з політичного процесу (праця «Афінська політія»), у ній домінують закон і «середній елемент».

Афінська демократія, як показав М. Ковалевський, мала обме­жений характер і в окремих моментах була суперечливою.

Афінський поліс в епоху розквіту налічував кілька сотень тисяч жи­телів, але вільними громадянами вважались 20-30 тисяч.

Уже за часів Перікла виникла проблема абсентеїзму (ухилення від вико­нання громадянських обов'язків), він же першим запропонував платити кожному громадянину за участь у народних зборах.

У той же час в афінській державі діяли спрощені, але ефек­тивні механізми забезпечення суспільної стабільності.

Жеребку­вання, яке проводилось замість виборів, засуджувалось, але саме воно відвернуло в Афінах появу політичних партій, які могли б зруйнувати полісну систему. Утворенню партійних угруповань протистояв ще один інститут полісної демократії - інститут ос­тракізму (вигнання громадян за рішенням народних зборів). Таке відбувалось, коли хто-небудь із впливових громадян виступав про­ти думки більшості, але не був достатньо переконливим. На­родні збори виганяли його з Афін на 10 років, щоб навколо нього не утворювалась партія (група підтримки), здатна зруйнувати внут­рішню єдність полісу.

Афінський поліс не був державою в сучасному розумінні цьо­го слова, оскільки античність не знала відчуження держави (по­лісу) від людини. Можливо, саме з цієї причини Арістотель на­звав людину «політичною твариною». Поліс - перше в історії втілення реальної єдності політичної структури і громадянсько­го суспільства. Ідея індивіда, відчуженого від суспільства, з влас­ним вільним внутрішнім світом та індивідуальною захищеністю своїх прав і свобод, не була відома в античний період. Індивід повністю залежав від тиранії більшості, оскільки був розчине­ний в суспільстві - полісі.

Сучасна демократія - це поєднання лібералізму на рівні грома­дянського суспільства і демократизму на рівні держави, це поєднання двох осей - вертикальної і горизонтальної; антична демократія спи­ралась лише на горизонтальну вісь - рівність і загальну участь.

Класична теорія демократії Нового часу

Вона була сформульована утилітаристами, спиралась на ідеї античності, але мала інші принципи. Це колективістська (ідентитарна) демократія, яка виходила з цілісності народу, ідеї громадянської рівності та загальної участі в прий­нятті політичних рішень. Ж.-Ж. Руссо в праці «Про суспільний договір» твердив про нову соціальну якість самостійно мислячих, розумних індивідів, залучених до політичного процесу. Вона ви­являється в умінні індивідів спільно виробити певну ідею загаль­ного блага, яка формується на основі спільної волі. За Руссо люди разом визначають все добре щодо загального блага і після розум­но організованих дискусій відкидають все погане, акумулюють спільну волю і приймають рішення для досягнення загального благоденства. Формула Руссо: «ідея загального блага + спільна воля = найбільше щастя для всіх».

Організмічний підхід Руссо до суспільства і держави виключає суперечності і конфлікти між індивідами, усуває підґрунтя для протесту проти влади і виявлення власних інтересів (останні визнаються патологічними і пригнічуються). На практиці неможливо прий­ти до єдиного спільного розуміння блага, і відповідно, сформулюва­ти спільну волю для його досягнення. Утворення єдиної волі можли­ве, як мінімум, лише на базі майнової рівності. У спробі реалізації загального блага вже закладені елементи тоталітаризму.

Творці цієї теорії переоцінили раціональну основу в людині і не врахували підвладність людей маніпуляціям професійних політиків. Навіть в античному полісі громадяни нерідко ухилялись від участі в політиці. Для сучасної людини політика ніколи не стане професією, якщо вона знаходиться на периферії її життєвих інтересів. Пере­січний громадянин є дилетантом в цій специфічній сфері і не може цілеспрямовано формувати спільну волю в ім'я загального блага.

Теорія демократії І. Шумпетера

Австро-американський економіст І. Шумпетер (1883-1950) першим вказав на небезпеку ма­ніпуляції думками непідготовлених мас професійними політиками. За Шумпетером, сформована спільна воля насправді є не спільною волею, а породженням зацікавлених профес­ійних груп. Ця воля не формується народом, а виробляється елі­тою. Тому воля - продукт, а не рушійна сила політичного процесу.

Шумпетерівська і марксистська критика класичної теорії де­мократії в певних пунктах співпадають. Згідно з марксизмом, в антагоністичному суспільстві немає спільної волі: панівний клас нав'язує всьому суспільству свою волю і намагається предста­вити її як волю всього народу. Шумпетер також твердить про відстороненість маси від процесу формування спільної волі, але лише через її загальну неосвіченість.

Парадоксально, але життєздатність класичної теорії обумов­лена її виникненням в епоху секуляризації («обмирщення») захід­ного суспільства, хоча сама теорія запозичила основні положення з християнства (протестантизму). На думку Шумпетера, інтелек­туали, що відійшли від релігії, замінили її утилітаризмом, а віру­ючі доповнили свою релігійну картину світу сприйняттям руссоїстської теорії демократії. По суті, релігійна доктрина змінилась доктриною загального блага і спільної волі.

Саме тому Руссо, будучи атеїстом і антимонархістом, найбіль­ше сприяв збереженню релігійного елемента у своїй теорії.

Це виявляється в обожненні народу, у новій вірі в розум і здатність людей генерувати певні спільні трансіндивідуальні цілі.

У релігії панувала ідея спасіння, в ідеології Нового часу - ідея загального блага і спільної волі.

Величезне значення шумпетерівської теорії полягає в тому, що вона відірвала сучасні теорії демократії від античної і кла­сичної теорії і стала об'єднуючою ланкою та основою для плю­ралістичних і елітарних теорій демократії.

Висновки Шумпетера полягають у тому, що:

- демократія в жодному разі не є правлінням народу;

- народ лише обирає певну проміжну інституцію, яка в свою чергу формує уряд; потім маси практично відсторонюються від політики (цей висновок має щось спільне із законом В. Парето про «циркуляцію еліт» і з законом «малих чисел» М. Вебера;

- сам метод демократії полягає в системі інституціональних заходів і процедур, за допомогою яких елітарні індивіди домага­ються влади шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців.

Таке тлумачення демократії знімає суперечності, властиві кла­сичній теорії Ж.-Ж. Руссо. У теорії Шумпетера все міняється місцями: народ не править, а лише віддає елітам свої голоси, а це виключає формування єдиної волі й досягнення загального блага. Тому природним у демократії стає оформлення груп за інтересами і боротьба групових інтересів.

У шумпетерівській теорії розв'язується суперечність між сво­бодою і рівністю та формулюється принцип ліберальної демократії.

І. Шумпетер робить акцент на чотирьох умовах, необхідних для нормального функціонування демократії:

• Наявність досить кваліфікованих представників, яких мож­на обирати на найважливіші пости (тут Шумпетер продовжує кад­рову традицію Платона, підкреслюючи значущість інтелектуальних ресурсів в управлінні).

• Політичні органи повинні приймати рішення, зрозумілі наро­ду, до яких він може висловити своє ставлення; інакше легітимність рішень стане невисокою, а режим - нестабільним (у цьому позиція Шумпетера є досить вразливою: своє ставлення до «великої політи­ки» народ може виразити під час референдуму, але їх технічно не­можливо зорганізувати за всіма спірними проблемами).

• Наявність добре організованої і підготовленої бюрократії з почуттям відповідальності, причому вона має формуватися з «се­реднього класу» (а тут уже помітний вплив Арістотеля).

• Демократичний самоконтроль як елемент політичної куль­тури; раціонально усвідомлена потреба в добровільному самооб­меженні (це антипод охлократичного менталітету).

Індивідуалістичні (ліберальні) концепції демократії сучасності

Характерні риси цієї групи концепцій:

- визнання особистості первинним і го­ловним джерелом влади, пріоритет прав індивіда над законами держави;

- ототожнення народу як суб'єкта влади з власниками-чоловіками, виключення нижчих верств, найма­них робітників, а також жінок з кола тих громадян, які мають виборче право; введення обмежувальних цензів;

- формальний характер демократії, який випливає з негатив­ного розуміння свободи як відсутності примусу і обмежень; свобода

сприймається як право бути захищеним від втручання з боку дер­жави та інших громадян;

- обмеження компетенції і сфери діяльності держави охоро­ною соціального порядку, безпеки і прав громадян, невтручання держави в справи громадянського суспільства;

- обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення інди­відуальної свободи і автономії;

- розподіл влади, створення «стримувань і противаг» як умо­ви ефективного контролю громадян над державою;

- парламентаризм, переважання представницьких форм по­літичного впливу.

Ці риси ліберальної демократії свідчать про те, що вона зна­менувала прогрес на шляху звільнення людини й утвердження її основних прав. Разом з тим ця модель демократії у своєму кла­сичному варіанті є досить далекою від ідеалу народовладдя і за­знає критики. її недоліки можна побачити:

- у соціально-класовій обмеженості, оскільки вона не поши­рюється на більшість населення;

- в її декларативному характері для бідних верств; майнова поляризація населення знецінює для них фундаментальні права і свободи особистості і робить їх важко здійсненними;

- в обмеженості політичної участі особистості; домінування представницьких органів фактично виводить органи влади з-під контролю мас;

- у приниженні ролі держави;

- в ігноруванні колективної природи людини, стимулюванні егоїзму, піднесенні надмірного ціннісного індивідуалізму.

Плюралістичні концепції (теорії груп) демократії

Вони ґрунтуються на ідеї заінтересованої гру­пи як реального творця політики, учасника демократичного процесу і боротьби за владу. У вирішенні питання про головний суб'єкт демократи плюралістичні концепції

займають проміжне положення між ліберальними, де головний суб'єкт - особистість, і колективістськими, де головний суб'єкт - народ, теоріями демократії (А. Бентлі, Дж. Медісон, Г. Ласкі, Г. Уоллес). Основні положення цих концепцій концентруються навколо вирішальної ролі груп у демократичному процесі, а це:

- визнання заінтересованої групи центральним елементом демократичної політичної системи, який гарантує реалізацію прав, інтересів і свобод особистості; сама особистість відсувається на другий план, хоча не заперечується її статус первинного су­б'єкта влади;

- розглядання суперництва і балансу групових інтересів як соці­альної основи демократичної влади та її динамічного розвитку;

- розвиток ідеї «стримувань і противаг» та поширення її з інституціональної сфери на соціальні відносини;

- надання законного статусу «розумному егоїзму», особисто­му і груповому, як генератору політики;

- розглядання держави як арбітра, який зберігає рівновагу інтересів груп-суперників і забезпечує саморегулювання всього суспільства;

- твердження про дифузію (розпилення) влади і правлячої еліти в демократичних державах;

- визнання плюралізму еліти як головного провідника впли­ву мас на політику;

- необхідність формування демократичної культури як умови цивілізованого характеру боротьби інтересів і відносно безболісно­го вирішення соціальних конфліктів;

- підтримка державою соціально скривджених груп та інтересів. З цією групою концепцій демократії цілком узгоджується теорія і практика соціальної держави.

Елітарна, партиципаторна, плебісцитарна та системна теорії демократії

Суть теорії елітарної демократії полягає в «політичному розподілі праці»: реальна вла­да належить політичній еліті, масам надається роль електорального контролю за скла­дом еліти. Демократія зводиться до спосо­бу утворення влади, переваги в гласності і конкурентній замінюваності еліт у процесі всенародного арбітра­жу, здійснюваного на виборах. Розвиток демократії зводиться не до розширення прямої участі мас у політичному процесі, а до створення ефективних механізмів рекрутування результатив­ної еліти, підконтрольної народу.

Партиципаторна теорія демократії (демократія участі) спи­рається на ідеї раціоналістів про людину як раціональну істоту.

Згідно з нею необхідно лише забезпечити людям максимальну участь у політичному процесі. її прибічники, на відміну від елітистів, не вважають, що ірраціональність та імпульсивність органічно влас­тиві народу - це результат недостатньої освіти і некомпетентності мас. Необхідна реалізація принципу прямого представництва на низовому рівні і принципу делегування волі - на вищому.

Плебісцитарна теорія демократії М. Вебера походить від необ­хідності протидіяти політичній фрагментації суспільства, проявам корпоративних тенденцій і захисту єдності нації. У Вебера тріада діючих суб'єктів політики: перший - політичний лідер харизматичного типу, другий - державна бюрократія, третій - маси. Харизматичний лідер - головна фігура у веберівській теорії.

Він стоїть над бюрократією, а маси лише беруть участь у виборах цього ліде­ра. Лідер контролює бюрократію зверху. Головне призначення

Плебісциту полягає у створенні харизматичного авторитету, тобто харизматичний лідер має незалежне від бюрократії джерело легі­тимації влади. Висновок М. Вебера був однозначним - будь-яка по­літична система потребує такого лідера.

Системна теорія демократії виправдовує існування демократії не гуманними міркуваннями, а можливостями збереження і роз­витку політичної системи, її адаптації до соціального середови­ща, що безперервно змінюється. Періодична зміна парламенту і уряду в ході демократичного процесу сприяє своєчасному виправленню помилок і корегуванню політичного курсу відповідно до ситуації, що змінюється. Вона піддається критиці за її гуманістичну індифе­рентність, відстороненість від моральних імперативів та ігнорування ціннісних орієнтацій і менталітету людей.

Більшість політологів вважає, що без урахування ціннісно-мотиваційних механізмів політичної поведінки людей не спра­цює жодна теоретична модель демократії.

Системні трактовки демократії виходять з ідеальної моделі управлінської системи, раціональності поведінки рядових грома­дян і політичних еліт, їх готовності діяти розумно, з урахуван­ням інтересів інших, у межах закону. Однак до такого стану по­літичної культури наблизились лише деякі індустріальні країни, але не повною мірою. Соціальна ірраціональність поведінки, зне­важання інтересів інших людей і народів, національна, класова і релігійна нетерпимість і сьогодні є типовими рисами політично­го життя більшості країн.

Політична антропологія виходить із того, що людина не зав­жди може бути готовою до демократії, оскільки вона є супереч­ливою і частково розумною істотою. Не лише окремі люди, а й цілі народи не можуть нормально існувати без твердої авторитет­ної влади, яка б обмежувала егоїстичні прагнення і агресивні інстинкти та захищала людину від самої себе.

Досвід історії вчить, що демократія є благом лише тоді, коли вона відповідає політичній культурі і менталітету народу.

Тим більше вона неприпустима в екстремальних ситуаціях, тому пе­рехід до неї вимагає поступовості.

Сучасний соціально-економічний прогрес стимулює розвиток демократії, розвиває демократичний менталітет і ціннісні орієн­тації громадян. Він неможливий без соціальної емансипації особи­стості, потребує плюралізму в суспільному житті.

Демократія ж здатна створити оптимальні можливості для індивідуального і су­спільного розвитку й реалізації гуманістичних цінностей - свобо­ди, рівноправ'я, справедливості тощо. Як форма організації со­ціальних взаємодій, демократія придатна лише для тих народів, які готові до індивідуальної свободи і відповідальності, обмеження власного егоїзму, до поважання законів і прав людини. Тому будь-який народ повинен «вирости» для того, аби демократичною технологією приборкати владу і гарантувати захист громадян від державної сваволі.

Питання для самоконтролю й проблемні завдання

1. Чому між поняттями «демократія» і «дер­жава» існують суперечливі відносини?

2. Чи кожне суспільство заслуговує право на демократію?

3. Чи можлива повна демократія відпові­дно до логічної семантики самого поняття?

4. У чому виявлялася соціальна обмеженість античної демократії?

5. Чому І.О. Ільїн називав Ж.-Ж. Руссо батьком тоталітарної демократії?

6. Російські традиціоналісти стверджують, що лібералізм не поєднується з демократизмом, оскільки перше означає індивіду­альні, а друге - колективістські характеристики. Чи є правомірним такий підхід?

7. Чому три основні принципи античної грецької демократії («ізономія» - рівність перед законом, «ізотімія» - рівне право для всіх громадян виконувати в державі будь-які функції та «ізегорія» - свобода слова) стали стрижнем демократичних систем сучасності?

8. Чи суперечить Арістотелеве визначення громадянина прийнято­му в Елладі поділу людей на громадян — політес і негромадян - ідіотес?

9. Чим є демократія - найважливішою соціальною метою чи способом оптимізації соціальних взаємодій?

10. М. Вебер першим вказав на можливість конфлікту між бюрократією і демократією, потім слідом за ним пішов Р. Міхельс. У чому парадокс демократії?

11. Чи є об'єктивним висновок М. Паренті про те, що більшістю інституцій США керує еліта підприємців, яка ні перед ким не відповідає?

12. Демократія перестає бути цілісною системою, якщо вона позбав­лена ефективного інституту контролю. Чи є вірним це твердження?

13. Чи є універсальною концепція поліархії, запропонована Р. Далем?

14. Чому референдум називають «останнім доводом демократії»?

15. Чи можна вважати афінську політію ідеальною формою демократії?

16. Що представляє собою «демократія власників» - великих власників за Локком і дрібних — за Руссо?

17. У чому полягають переваги і недоліки прямої демократії?

18. У чому плюси і мінуси представницької демократії?

19. Німецький філософ К. Ясперс (1883-1969) твердив, що терміни «демократія» і «демагогія» походять від одного мовного кореня, але демагогія лише паразитує на дереві демократії і нищить його; демократія, позбавлена аристократичної схильності до видатних людей, втрачається в умовах «диктатури більшості». Чи правильні ці і висновки К. Ясперса?

20. І.О. Ільїн, поряд із поняттям «аристократія» - правління кращих, використовував поняття «какістократія» - правління найгірших, маючи на увазі правління висуванців натовпу. У чому є співзвучними висновки К. Ясперса і І.О. Ільїна?

22. Чи є здійсненною теорія «плебісцитарної демократії» Вебера в сучасних умовах?

Терміни і поняття

Авторитарність — однобічна владність, домі­нування керівників над керованими. Колективістська демократія - теорія, яка виходить із визнання гомогенності суспільства і належності всієї влади народові, який має єдину, спільну волю і невідчужуваний суверенітет; організмічний підхід до суспільства включає супереч­ності й конфлікти у відносинах між індивідами і державою.

Ліберальна демократія походить з визнання особистості первинним і головним джерелом влади, пріоритету прав індивіда над законами держави, обмеження компетенції і сфери діяльності держави, розподілу влади і створення механізму «стримувань і противаг» тощо.

Остракізм - у Стародавній Греції вигнання на 10 років грома­дян, які створювали загрозу для єдності полісу своєю особливою думкою; це вирішувалося шляхом таємного голосування на череп­ках, на яких писали імена вигнанців (гр. ostrakon — черепок).

Охлократія - у перекладі з грецької означає «влада натовпу» (гр. ochlos - натовп).

Плебісцитарна демократія - форма демократії, за якої можли­вості політичного впливу громадян відносно обмежені, на відміну від прямої демократії; громадянам надається право шляхом голосування схвалити чи відкинути той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією.

Плюралістична демократія - форма демократії, за якої не осо­бистість і народ, а група постає головною рушійною силою політики в сучасній демократичній державі.

Поліархія - це правління меншості, яка обирається народом на конкурентних виборах, сама меншість представляє декілька корпоративних еліт: на відміну від демократії, поліархія є контрідеалом, який передбачає нерівну участь громадян і еліт в управлінні.

Партиципаторна демократія - форма демократії, яка претендує на максимальну відповідність нормативному ідеалу демократії; теорії партиципаторної демократії виходять з трактування демократії як універсального принципу організації всіх сфер суспільного життя.

Репрезентативна (предст авницька) демократія - форма демо­кратії, за якої воля народу не ототожнюється з його прямою участю в політиці; вона делегується представницьким органам і депутатам, які в межах наданих ним повноважень формують спільну волю.

Шляхтун

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДЕМОКРАТІЇ

Поняття демократії

Утвердження в тій чи іншій країні демократичного політичного режиму не є результатом прагнення певних політичних сил чи бажання окремих осіб. Демократія дедалі чіткіше проявляється як об'єктивна закономірність світового політичного розвитку.

Демократичне державне правління має довготривалу історію і грунтується на вагомих теоретичних засадах. У буквальному розумінні демократія (грец. demokratia, від demos — народ і kratos — влада) означає «народовладдя». Склалося це поняття ще у Стародавній Греції; там демократія визначалася як особлива форма організації держави, за якої влада належить не одній особі, як за монархії чи тиранії, і не групі осіб, як за аристократії чи олігархії, а всьому народу, точніше, усім вільним громадянам полісу — міста-держави. Особливого розвитку демократія набула в той час (V ст. до н. є.) в Афінській державі, де громадяни на своїх зібраннях спільно й безпосередньо вирішували загальнодержавні справи. Кожен мав право брати участь у законодавчих зібраннях і голосувати. Значна частина громадян обіймала в полісі численні посади. Суспільне життя характеризувалось значним інтересом людей до політики та їхньою політичною активністю. Така безпосередня демократія була можливою завдяки обмеже­ним розмірам давньогрецьких держав. Але й за цих умов на народних зборах нерідко не було належної організованості, елементарного порядку й виваженості у прийнятті полі­тичних рішень; тому відомі давньогрецькі мислителі, зокрема Платон та Арістотель, розцінювали демократію як гіршу, порівняно з монархією чи аристократією, форму правління. Вони ж сформулювали деякі положення теорії демократії, зокрема щодо співвідношення прямого народо­правства й закону, демократії і свободи.

У середні віки в центрі суспільно-політичної думки перебувала ідея найбільш досконалої форми правління, заснованої на ідеї спільного блага і згоди всіх членів суспільства. При цьому більшість мислителів вважали монархію найбільш придатною для забезпечення єдності суспільства формою правління. Пануючою формою держав­ного правління в ті часи була абсолютна монархія, несумісна з демократією. Відповідно, не було потреби й у розвитку теорії демократії. Активна розробка демократичних ідей розпочалася з настанням Нового часу і пов'язана з розвит­ком капіталізму й ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи. Особлива увага при цьому приділя­лась ідеям природного права й договірного походження держави.

Політичні принципи демократії

Принципово важливим для теорії демократії було обгрунтування видатним французьким мислителем Ж.-Ж. Руссо ідеї народного суверенітету. На основі ідеї суспільного договору він доводив, що єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві є народ. Ця влада неподільна, вона здійснюється безпосередньо самим народом і не може бути передана окремій особі чи органу. Ідея народного суверенітету, тобто визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, стала вихідним прин­ципом теорії і практики демократії.

Заперечуючи можливість передання народом влади окремим особам чи органам, Ж.-Ж. Руссо виступав за пряме народоправство. Це був елемент утопізму в його концепції демократії, оскільки постійне пряме народоправство можли­ве лише в невеликих спільнотах і нездійсненне в масштабах держав із значною чисельністю населення. Тому наступним принципом демократії стала обгрунтована, зокрема Ш.-Л. Монтеск'є, ідея представництва, згідно з якою народ як єдине джерело і верховний носій влади в суспільстві делегує владні повноваження державним органам. Головним таким органом є загальнонаціональна представницька установа, яка форму­ється шляхом виборності. Виборність органів влади також виступає одним із принципів демократії.

Обов'язковим принципом демократії є громадянський консенсус, тобто принципова згода основної маси громадян дотримуватися встановлених правових умов, у межах яких мають досягатися часткові цілі. Громадянський консенсус передбачає ще один принцип демократії — мажоритаризм, тобто правління більшості. Політичні рішення, особливо ті, що мають суспільне значення, приймаються більшістю або з її згоди. Цей принцип вимагає використання форм і процедур, які дають змогу виявити політичну більшість. Основними з них є представницьке правління та форми

безпосередньої демократії. Правління більшості передбачає ще один принцип демократії — дотримання та охорону прав меншості.

Перелічені принципи демократії в узагальненому вигляді формулюються як принцип участі народу у здійсненні державної влади. Ця влада має здійснюватись на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Поділ влади та взаємна урівноваженість її гілок на основі механіз­му стримувань і противаг покликані унеможливити зосеред­ження державної влади в одному органі чи узурпацію її однією особою. Принцип поділу державної влади є одним із найважливіших принципів демократії.

До основних принципів демократії належать також прин­ципи рівності і свободи. Традиційне для теорії демократії тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприй­мають як відсутність широких обмежень діяльності особи. Це не означає абсолютної свободи. Держава встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожної особи. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Принцип свободи деталізується у конституційно проголо­шених правах і свободах, до найважливіших з яких належать політичні: свобода слова, друку, процесій, зборів, мітингів, спілок, асоціацій, совісті, право на участь у вирішенні державних справ, на самоврядування, на посаду на держав­ній службі, виборче право тощо. Демократія передбачає надійні гарантії прав і свобод особи, у тому числі судові.

Відповідно до принципу рівності визнається рівність усіх перед законом, усі громадяни наділяються однаковими правами та обов'язками. Принцип рівності означає відсут­ність закріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак.

Ще одним принципом демократії є політичний та ідейний плюралізм, згідно з яким політичне життя має включати багато різних взаємозалежних і водночас автономних політи­чних груп, ідеї і програми яких постійно змагаються. Полі­тичний плюралізм найповніше проявляється у багатопартій­ності. Він передбачає право кожної політичної організації дотримуватися будь-яких поглядів і зобов'язує поважати інші думки. Плюралізм включає також політичне супер­ництво, наявність та офіційне визнання опозиції до влади.

Розрізняють пряму, або безпосередню, і представницьку демократію. Пряма демократія передбачає безпосереднє волевиявлення народу з тих чи інших питань життєдіяль­ності держави, наприклад на зборах, референдумі, виборах, мітингу, демонстрації тощо. Представницька демократія передбачає, що основні рішення приймаються повноважни­ми зборами обраних народом представників: парламентами, асамблеями, радами тощо. Найважливішим засобом безпо­середньої демократії є вибори, а виборче право визнається основним політичним правом громадянина.

Основні концепції демократії

Головна суперечність демократії — це суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Відомий англійський філософ Карл Поппер (1902—1994) вважав демократію не тільки неможли­вою, а й недоцільною. Справді, демократія у прямому її розумінні (як безпосередня влада народу) неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечу­вали пряме народоправство з будь-якого державного питан­ня на всіх рівнях. Більше того, таке народоправство недоцільне й з точки зору ефективності державної влади, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою і суспіль­ством. До того ж правляча більшість, як і народ у цілому, за певних умов може бути таким же тираном, як і одноособо­вий деспот.

Різне теоретичне вирішення суперечності між ідеалом демократії та її реальністю знаходить свій вияв в існуванні багатоманітних концепцій демократії. Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія, яка найповнішою мірою грунтується на перелічених вище принципах демократії. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. Відповідно до неї ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу як незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Забезпечення грома­дянської свободи грунтується на реалізації передусім особистих прав і свобод індивіда: права на життя й недоторканність особи, права на свободу і на спротив насильству, права на власність і вільну економічну діяльність, свобод приватного життя — недоторканності житла, таємниці листування, свободи пересування й вибору місця проживання тощо. А наявність в індивіда політичних прав і свобод надає йому можливість брати участь у здійсненні державної влади, впли­вати на державу з метою задоволення особистих і спільних інтересів і потреб.

Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницькій демократії, яка дає змогу найповнішою мірою поєднати ідеал демократії та можливості його практичного здійснення. Відповідно, демократію розуміють як відповідальне правління, уряд, здатний приймати рішення і нести за них відповідаль­ність. Основними елементами представницької демократії визначаються конституційність та обмеження політичного панування. Тому ліберальну демократію називають іще конституційною демократією, за якої воля народу проявля­ється не повною мірою і прямо, безпосередньо, а делегується представникам, котрі в процесі прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність.

Сутність ліберальної демократії в концентрованому вигляді знайшла своє відображення у запропонованій президентом США Авраамом Лінкольном формулі: govern­ment of the people, by the people, for the people (правління народу, обране народом і для народу).

Лібералізм виник і розвивався як ідеологія буржуазії. Відповідно класична ліберальна концепція демократії та її практичне втілення відбивали інтереси передусім цього суспільного класу. Притаманна лібералізму абсолютизація індивідуальної свободи спричиняє соціальну поляризацію суспільства, загострення класової боротьби, породжує полі­тичну нестабільність тощо.

Подолати ці й подібні недоліки покликана концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний) як сучасний різновид ліберальної демократії. Така демократія грунтується на врахуванні всієї множинності, багатоманітності соціальних інтересів. Основ­ною ознакою її є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади.

Прийняття органами влади тих чи інших рішень в таких умовах є результатом взаємодії і конкуренції різних політичних сил, насамперед політичних партій та багатоманітних груп інтересів.

У концепції плюралістичної демократії політична система суспільства розглядається як механізм, що забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних, релігійних і подібних груп та їх організацій.

Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна не займає монопольного становища. Відбувається дрібнення політичної влади між державними і громадськими інсти­тутами. Різноманітні соціальні інтереси, в тому числі інтере­си трудящих, таким чином якнайповніше враховуються. Якщо ж яка-небудь соціальна група вважає, що здійснювана політика не відповідає її інтересам, то вона має можливість домагатися відкритого обговорення відповідних проблем і прийняття необхідних політичних рішень.

Концепція плюралістичної демократії була найвпливові-шою і поділялась більшістю політологів у 60-ті — на початку 70-х років XX ст. На перший погляд, плюралістична демо­кратія — це демократія для всіх. Проте вона не позбавлена низки недоліків.

Одним із них є те, що для задоволення інтересів і потреб певних суспільних груп, наприклад молоді, жінок чи найбідніших верств населення, створення реальних рівних можливостей для їх участі у здійсненні державної влади цим групам необхідно надавати певні пільги і привілеї. Але закріплення будь-яких привілеїв і пільг для тих чи інших соціальних груп суперечить одному з основних принципів демократії — рівності всіх громадян перед законом. Розширення фактичної рівності ставить під загрозу і такий основоположний принцип демократії, як свобода.

Крім того, концепція плюралістичної демократії абсолю­тизує можливості політичного представництва соціальних інтересів через політичні партії і різноманітні організації як групи інтересів. Рядові члени партій і громадських органі­зацій реально відіграють у них другорядну роль, а основні рішення приймаються їх керівниками, причому не завжди в інтересах тих же рядових членів.

Нарешті, нереальна сама установка концепції плюраліс­тичної демократії на те, що все населення буде представлене в партіях і групах інтересів, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом. Найбільший вплив на політи­ку в країнах з розвиненою ринковою економікою справляють різноманітні підприємницькі структури, особливо загально­національні, галузеві та міжгалузеві об'єднання підприємців. Саме вони мають найширші матеріальні й фінансові можливості для впливу на органи влади. Відчутний вплив на політику мають і профспілки, які є наймасовішими організа­ціями найманих працівників.

Зростання політичного впливу об'єднань підприємців і профспілок спричинило появу концепції корпоративної демократії. Корпорація (від лат. corporatio — об'єднання) — це сукупність осіб, об'єднаних на основі цехових, кастових, комерційних та інших інтересів. У країнах Заходу корпора­ціями називають, зокрема, акціонерні товариства, профспіл­кові об'єднання та організації місцевої влади (муніципалітети). Згідно з концепцією корпоративної демократії політика має здійснюватись за участю держави та обмеженої кількості наймасовіших і найвпливовіших організацій, передусім об'єднань підприємців і профспілок як виразників інтересів широких верств населення. Така політика дістала назву політики соціального партнерства, або трипартизму.

В багатьох країнах Заходу створені засновані на представництві підприємців, профспілок і держави спеціальні трипартистські органи, які визначають основні параметри соціально-економічної стратегії держави.

За своїм змістом концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії. Основна відмінність між ними полягає в тому, що плюралістична демократія передбачає політичне представництво всієї багатоманітності соціальних інтересів, а корпоративна демо­кратія обмежує це представництво лише найвпливовішими об'єднаннями. Якщо прихильники плюралістичної демократії вважають, що найоптимальніший вплив на державну полі­тику справляють багатоманітні конкуруючі між собою групи інтересів, то прихильники корпоративної демократії визна­ють такий вплив лише за обмеженою кількістю організацій, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави. За таких умов корпоративні об'єднання набувають монопольного права на політичне представництво інтересів не тільки членів цих об'єднань, а й інших верств населення. Якщо врахувати, що в країнах Заходу більше половини найманих працівників не є членами профспілок, то це означає, що вони не мають власного політичного пред­ставництва в системі корпоративної демократії.

Обмеженість концепцій ліберальної, плюралістичної та корпоративної демократії спонукає політологів шукати інші теоретичні моделі демократичного здійснення державної влади. Однією з них є концепція партисипітарної демократії (від франц. participer — брати участь). Партисипітарна демократія — це демократія участі. Якщо ліберальна демократія обмежується формально-правовим забезпечен­ням рівності і свободи, то партисипітарна демократія спрямована на досягнення дієвої свободи й рівності, забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади.

Всупереч досить поширеним уявленням про недемокра­тичні настрої мас, здатних сприяти встановленню тира­нічного правління, прихильники партисипітарної демократії стверджують, що антидемократична позиція мас — це не іманентно притаманна їм риса, а результат їхньої недостат­ньої освіченості, низької матеріальної забезпеченості, відсутності можливостей реально впливати на політику. У зв'язку з цим ставиться завдання підвищення матеріального, освітнього й загального культурного рівня населення, особливо його нижчих прошарків, залучення їх до вирішен­ня суспільних і державних справ. А утвердженню недемокра­тичного державного правління повинні запобігати не відлучення неосвічених мас від політики, а інституціональні перешкоди.

Освічена й добре інформована громадськість здатна здійснювати демократичний контроль через загальні вибори і представницький уряд.

Концепція партисипітарної демократи передбачає, що широке залучення освічених громадян до участі у здійсненні влади, децентралізація політичних рішень, громадський контроль над їх прийняттям сприятимуть досягненню справжньої рівності і свободи, як найважливіших засад демократії. Зважаючи на неможливість переходу до прямої демократії, прихильники партисипітарної демократії пропо­нують змішану форму політичної організації, в якій би поєднувались елементи прямої і представницької демократії. На їхню думку, демократія участі — це пірамідальна система з прямою демократією в основі та представницькою демо­кратією вище від неї.

Головною особливістю марксистського розуміння демо­кратії є розгляд її в нерозривному зв'язку з матеріальними умовами життя суспільства та його класовою структурою. Марксизм вважає, що в класовому суспільстві демократія є виявом диктатури економічно пануючого класу. В умовах експлуататорського ладу — рабовласницького, феодального і буржуазного — інститути демократії слугували і слугують тим класам, в руках яких перебували й перебувають засоби виробництва: рабовласникам, феодалам і буржуазії.

Марксизм водночас вважає, що буржуазна демократія є найрозвиненішим історичним типом демократії експлуата­торського суспільства вже тому, що покінчила з абсолютиз­мом і формально проголосила найважливіші права і свободи особи.

Вищим типом політичної демократії марксизм визнає соціалістичну, або пролетарську, демократію. Головна від­мінність соціалістичної демократії від буржуазної вбачається в тому, що вона є владою більшості суспільства — трудящих (диктатурою пролетаріату), спрямованою проти його експлуататорської меншості, тоді як буржуазна демократія є владою незначної меншості — власників засобів вироб­ництва. Соціалістична демократія базується на суспільній власності на засоби виробництва, яка виступає економічною основою утвердження соціальної рівності людей та їх справжньої свободи як звільнення від капіталістичної експлуатації. Вважається, що на відміну від буржуазної демократії соціалістична демократія не тільки проголошує політичні свободи й соціально-економічні права, а й надійно їх гарантує. Поряд з представницькою демократією за соціалізму використовуються різні форми безпосередньої демократії, що знаходить вияв у діяльності громадських організацій, в системі народного контролю, у практиці всенародного обговорення проектів найважливіших законів тощо.

Реально ж за соціалізму встановлюється не повновладдя народу, а всевладдя однієї політичної партії, яке внаслідок недемократичної побудови самої партії переростає у всевладдя партійного керівництва. Соціалістична демократія заперечує поділ влади. Представницькі органи влади хоча й обираються населенням, але перебувають під жорстким партійним контролем.

Вибори мають формальний характер вже хоча б тому, що проводяться за наявності лише однієї кандидатури на виборну посаду. Громадські організації також діють під жорстким партійним керівництвом і використовуються насамперед як засоби партійного впливу на маси. Це ж стосується і засобів масової інформації, які перебувають у державній власності і контролюються кому­ністичною партією.

Окрім зазначених, у теорії демократії існують також інші концепції демократії: ринкова, плебісцитарна, консенсусна, референдумна та ін. Окрему групу складають концепції елітарної демократії як намагання поєднати несумісні, на перший погляд, теорію демократії і теорію еліт. Такі кон­цепції розглядаються нижче в контексті теорії політичних еліт.

Численність концепцій демократії свідчить про те, що вона є багатоманітним суспільним явищем, той чи інший аспект якого розкриває кожна з них. Але попри всю багатоманітність концептуальних підходів до розуміння демократії суть її залишається незмінною і полягає в участі народу у здійсненні державної влади. Ступінь цієї участі визначає ступінь демократизму політичного режиму. При­чому наявність демократичних інститутів — виборчого права, представницьких органів влади, політичних партій, груп інтересів, незалежних засобів масової інформації тощо — і формальна реалізація принципів демократії ще не означають реального народовладдя. Демократичні форми здійснення влади далеко не завжди наповнюються відпо­відним змістом.

Так, у багатьох молодих незалежних держа­вах, які виникли на теренах колишнього СРСР, поряд із формальним визнанням принципів демократії утвердились авторитарні політичні режими й навіть відверто олігархічне панування. Демократичні ідеї і гасла взагалі нерідко використовуються для прикриття фактично олігархічного правління.

Є. Вятр запропонував визначати демократизм політичного режиму за такими трьома основними характеристиками. Перша — чесні, змагальні й регулярні вибори. Змагальність виборів передбачає свободу висування кандидатур. Вибори не будуть змагальними, якщо одні групи чи індивіди мають можливість брати участь у виборах, а інші її позбавлені. Вибори вважаються чесними, якщо немає махінацій і діє спеціальний механізм чесної гри. Вибори бувають нечес­ними, коли бюрократична машина належить одній політич­ній партії, навіть якщо ця партія терпимо ставиться до інших партій під час виборів. Використовуючи монополію на засоби масової інформації, правляча партія може впливати па громадську думку такою мірою, що вибори вже не можна назвати чесними.

Друга характеристика демократичного політичного режи­му полягає в тому, що уряд (державне правління) створюється па основі виборів.

Для демократії недостатньо регулярного проведення їх, треба, щоб демократія спиралася на вибор­ний уряд. Необхідною умовою демократії є зміна уряду в результаті виборів, а не за бажанням окремих осіб.

Третя характеристика демократичного політичного режи­му як сформованої в результаті виборів влади більшості — це захист прав меншості. Думка більшості, виражена демокра­тичним шляхом під час виборів, є необхідною, але не достатньою умовою демократії. Лише поєднання уряду більшості й захист прав меншості складають демократію.

Якщо до меншості застосовуються дискримінаційні заходи, то режим стає недемократичним незалежно від регулярності й чесності виборів та зміни законно обраного уряду".

Таким чином, «влада більшості, яка поважає права меншості» — це ще одна важлива формула демократії. Але повернемося до першої характеристики демократичного політичного режиму — чесних, змагальних і регулярних виборів. Щодо регулярності та змагальності особливих проблем немає. У більшості країн вибори проводяться, як правило, регулярно й супроводжуються гострою конкурент­ною боротьбою. А от чесність виборів перебуває під зростаючою загрозою. І не лише тому, що суб'єкти вибор­чого процесу зазвичай перебувають у нерівних умовах і мають неоднакові можливості для ведення передвиборної боротьби.

Річ у тому, що сучасні виборчі технології, особли­во ті, що називаються «чорними» або «брудними» й реалізуються за допомогою засобів масової інформації, дозволяють як завгодно маніпулювати громадською думкою. По суті справи, за таких умов відбувається зомбування виборця в інтересах тих чи інших груп або осіб, що виклю­чає його вільне волевиявлення, без якого немає власне виборів, а значить, і демократії.

11 Див.: Вятр Е. Типология политических режимов // Лекции по политологии: В 2 т. Таллинн, 1991. Т. 1. С. 53—63.

Демократія передбачає, що громадяни мають змогу впливати на політику, можновладці діють в інтересах народу, а політика держави відображає волю більшості, поважаючи права меншості. Проблематичний уже сам вплив громадян на політику, їхній контроль за органами державної влади.

Навіть за умови ідеальних виборів наївно вважати, що, голосуючи раз у декілька років, громадянин бере участь у здійсненні влади, в управлінні державою чи здійснює контроль над нею. Референдум як найважливіший засіб прямої демократії також досить далекий від ідеалу народо­владдя.

Подібне можна сказати й про засоби масової інформації. Хоча вони і вважаються незалежними, але насправді слу­гують не народу, а їхнім власникам, і як засоби владного впливу використовуються передусім журналістами, зали­шаючись недоступними для абсолютної більшості гро­мадян.

Зазначене не ставить під сумнів демократію як принцип політичної організації суспільства. Йдеться передусім про проблеми практичної реалізації демократичних принципів і форм, бо навіть у тих державах, які видають за зразок народовладдя, реальність демократії досить далека не тільки від її ідеалу, а й від цього пропагованого зразка.

Для демократичної ейфорії в будь-якій країні немає реальних підстав. А в того, хто знайомий з реальними механізмами боротьби за владу та її здійснення, близько знає політиків або хоч раз відчув власні беззахисність і безсилля у стосунках із носіями державної влади, взагалі може скластися небезпідставне враження, що теорія демократії з усіма її принципами, формулами та концепціями — не більше, ніж красива казка для простаків, з допомогою якої політична еліта ошукує народ, здійснюючи від його імені владу у власних інтересах. Та це зовсім не означає необхід­ності відмови від демократії, бо альтернативою її може бути тільки диктатура. Важко не погодитися зі словами прем'єр-міністра Великобританії Уїнстона Черчілля: «Демократія — погана форма правління, однак нічого кращого людство поки не придумало».

Андерсон P. Д. Тоталитаризм: концепт или идеология? // Полит, исследования. 1993. № 3.

Арон Р. Демократия и тоталитаризм. М., 1993.

Вятр Е. Типология политических режимов // Лекции по политологии: В 2 т. Таллинн, 1991. Т. 1.

Вятр Е. Трансформация тоталитарных и авторитарных режимов в совре­менные демократии // Лекции по политологии: В 2 т. Таллинн, 1991. Т. 1.

Гаджиев К. С. Тоталитаризм как феномен XX века // Вопр. филос. 1992. № 2.

Гуггенбергер Б. Теория демократии // Полит, исследования. 1991. № 4.

Даган М. Легитимность режимов и кризис доверия // Социол. исследования. 1994. - № 6.

Даймонд Л. Прошла ли «третья волна» демократизации? // Полит, исследо­вания. 1999. № 1.

Даль Р. А. Введение в экономическую демократию. М., 1991.

Джилас М. Лицо тоталитаризма. М., 1992.

Ильин М. В., Мельвиль А. Ю., Федоров Ю. Е.

Демократия и демократизация (раздел учебного пособия) // Полит. исследования. 1996. № 5.

Капустин Б. Г. Демократия и справедливость // Полит, исследования. 1992. № 1-2.

Клямкин И. М., Лапкин В. В., Пантин В. И. Между авторитаризмом и демократией // Полит, исследования. 1995. № 2.

Ковлер А. И. Исторические формы демократии: проблемы политико-правовой теории. М.,1990.

Кувалдин В. Б. Президентская и парламентская республики как формы демокра­тического транзита (российский и украинский опыт в мировом контексте) // Полит, исследования. 1998. № 5.

Лобер В. Демократия: от зарождения идеи до современности. М., 1991.

Мачкув Е. Преобразование коммунистического тоталитаризма и посткомму­нистическая системная трансформация: проблемы, концепции, периодизация // Полит, исследования. 2000. № 4.

Мигранян А. Плебисцитарная теория демократии М. Вебера и современный политический процесс // Вопр. филос. 1989. № 6.

Пшизова С. Н. Демократия и политический рынок в сравнительной перспективе //Полит, исследования. 2000. № 2, 3.

Рассоха И. Н. Тезисы о тоталитаризме // Полит, исследования. 1995. № 2.

Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету й легітимності. К., 1996.

Саламатин В. С. Политические режимы: к методологии понятий. М., 1995.

Салмин А. М. Современная демократия. М., 1992.

Сафонов В. Н. Соотношение форм правления и режимов правления // Социально-полит, журн. 1.998. № 1.

Фадеев Д. А. Опыт политики переходного периода (Испания после Франко) // Полит, исследования. 1991. № 5.

Фадеев Д. А. От авторитаризма к демократии: закономерности переходного периода // Полит, исследования. 1992. № 1—2.

Федоров В. Эволюции авторитаризма. М., 1994.

Хайек Ф. Дорога к рабству// Вопр. филос. 1990. № 11.

Цыганков А. П. Политический режим // Социально-полит, журн. 1996. № 1.

Логвина