7. Спільні риси конституцій та особливості їх прояву в різних країнах.

За того, що конституції закріплюють засади організації суспільного життя, визначають організацію і функціону­вання державної влади та основи вза­ємовідносин держави і особи вони ма­ють низку інших спільних рис. Основними спіль­ними рисами всіх або майже всіх конституцій демократичних держав, відображеними в них у тій чи тій формі (форма вияву спільного є особливістю) є:

• по-перше, закріплення принципу народного суверенітету, згідно з яким народ є єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі. Усі владні повноваження ідуть від народу. Однією із форм конституційного закріплення прин­ципу народного суверенітету є проголошення і встановлення конституції народом або від його імені, що зазвичай робить­ся у преамбулі конституції. Більшість конституцій містять чіткі формулювання принципу народного суверенітету безпосередньо в основному тексті. Іноді у відповідних конституційних положеннях йдеться не про народний, а про національний суверенітет, що термінологічно ві­дображає ототожнення політичної нації і народу. Характерно, що подібні положення про народний суверенітет є і в сучасних конституціях держав з монархічною формою прав­ління, за якої джерелом влади в державі традиційно визнавався монарх.

• по-друге, закріплення прииципу поділу державuої влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки. В конституццях одних держав принцип поділу влади закріплено через чітке розмеж­ування функцій і повноважень вищих органів державної вла­ди. Водночас конституції багатьох держав крім розмежування функцій і повноважень органів влади містять семантично точніші визначення принципу поділу влади: «Державна влада в Російській Федерації здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконав­чу і судову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади са­мостійні»

• по-третє, закріплення форми державuого правліuuя - респу­бліканської чи монархічної, яке в конституціях здійснюється по-різному - через загальні визначення, встановлення стату­су вищих органів держави та розподіл між ними повноважень зі здійснення державної влади. Монархічна форма правління може визначатися безпосередньо: «1. Дана Конституція підля­гає застосуванню на всій території Королівства Данії. 2. Формою правління держави є конституційна монархія ... ». Республіканська форма правління закріплюється в конститу­ціях зазвичай чітко: «Італія - демократична Республіка,». Різновиди республіканської форми правління - президент­ська чи парламентарна республіка - в КОНСТИ'.І:уціях семантично точно визначаються рідко. Як приклад можна навести консти­туції Казахстану і Туркменістану, в яких закріплено президент­ську форму республіканського правління: «Республіка Казахстан є унітарною державою з президентською . формою правлін­ня». Змішана форма республікан­ського правління в конституціях семантично точно не визнача­ється. Висновок про неї та її конкретний різновид (президентсько­парламентарний чи парламе:нтарно-президентський) робиться передусім на основі співвідношення конституційних повноважень президента і парламенту щодо формування уряду.

• по-четверте, закріплення форми державного устрою - уні­тарної чи федеративної. Форми державного устрою по-різному закріплюються в конституціях. Конституції унітарних держав здебільшого чітко закріплюють відповідну форму державного устрою, зазначаючи, що та чи та держава є унітарною або єдиною. .). У конституціях деяких унітарних держав (наприклад, Франції, Японії) прямих поло­жень про унітарну форму немає. В такому разі ніби мається на увазі, що сама відсутність відповідних положень означає унітарну форму державного устрою, як найпоширенішу. Федеративна форма державного устрою завжди закріплюється в конституції. Таке закріплення здійснюється у різних формах. По­перше, у вигляді загальних формулювань З використанням термі­нів «федеративна держава», «федерація», «союз», «союзна держава> тощо. Прямі положення про федерації є, зокрема, в КОНСТИТУЦІ­ях Австрії, Аргентини, Бельгії, Бразилії, Венесуели, Мексики, Росії, ФРН.

• по-п' яте, встановлення системи вищих органів державної вла­ди, їх компетенції, порядку формування і принципів взаємо­відносин. Кожному з вищих органів державної влади - главі держави, парламенту, УРЯДУ, вищим судам у текстах консти­туцій звичайно відводиться окремий розділ чи глава із зазна­ченням їхніх функцій і повноважень (компетенції), riорядку формування та принципів взаємовідносин. Порядок форму­вання виборних органів державної влади в конституціях вста­новлюється лише в загальному вигляді, докладніше він визна­чається у виборчому законодавстві. Досить докладно консти­туції визначають порядок формування уряду.

• по-шосте, проголошення і закріплення осповпих прав і свобод людипи і гро.м.адяпипа. Конституції не тільки проголошують ті чи ті права і свободи, а й конкретизують їх через норми відпо­відних статей. Проголошуючи, наприклад, право кожної люди­ни на життя, конституції водноч:ас встановлюють, що це право є невід'ємним, ніхто не може бути свавільно позбавлений жит­тя, обов' язок держави -. захищти життя 'людини, кожний має право захищати своє життя і здоров'я від протиправних по­сягань. Форми конституційного проголошення і закріплення прав і свобод людини і громадянина є різними. Зазвичай у са­мому тексті конституції є відповідний розділ (глава), причому нерідко в новітніх конституціях такий розділ є найбільшим за обсягом. Водночас є конституції, в ОСНОвному тексті яких відсутні спеціальні розділи або навіть згадування про права і свободи. Так, в Основному тексті Конституції США немає спе­ціального розділу про правовий статус особи, лише через кіль­ка років після прийняття Конституції - 1791 року - до неї було внесено перші десять поправок про права і свободи лю­дини, які зазвичай називають «Білль про права». В основному тексті Конституції Франції 1958 року також немає спеціаль­ного розділу про права і свободи. Про них йдет:ься в преам­булі Конституції

• по-сьоме, встановлення іпституту привтної власпості. В конституціях демократичних держав закріплюється власність як правовий інститут і приватна власність як право людини