69. Основні стадії законодавчого процесу в парламенті.

Головною функцією парламентів є законотворчість. Порядок діяльності парламенту та інших суб'єктів влади зі створення за­кону і введення його в дію називається законодавчим процесом. Основні засади законодавчого процесу — його суб'єктів, умови прийняття закону, порядок введення його в дію — визначають­ся конституціями. Порядок розгляду законопроектів парламен­том докладно регулюється його регламентом. Законодавчий про­цес включає кілька основних стадій: внесення законопроекту до парламенту (законодавча ініціатива); обговорення законопроекту в парламенті (парламентські читання); прийняття закону парла­ментом; підписання та оприлюднення прийнятого парламентом закону главою держави (промульгація). Початковою стадією законодавчого процесу є законодавча ініціатива — офіційне внесення законопроекту до парламенту з метою його розгляду і прийняття як закону. Офіційність внесення законопроекту означає, що це робить уповноважений суб'єкт. Правовнесення законопроекту називається правом законодавчої ініціативи. Запропонувати парламенту проект якого-небудь закону може кожний громадянин, однак парламент не зобов'язаний його розглядати. Внесення законопроекту суб'єктом права законодавчої ініціативи зобов'язує парламент його розглянути у встановленому законом порядку. Суб'єктами права законодавчої ініціативи можуть бути: окре­мі парламентарії; групи парламентаріїв; постійні парламентські комітети (комісії); парламентські фракції; палата парламенту (у двопалатних парламентах); глава держави; уряд; представ­ницькі органи суб'єктів федерації, автономних утворень, місцево­го самоврядування; вищі суди; громадські організації; група (пев­не число) виборців та ін. Залежно від суб'єкта законодавчої іні­ціативи розрізняють парламентську, президентську, королівську, урядову, судову, народну і спеціальну законодавчу ініціативу. Коло суб'єктів права законодавчої ініціативи залежить переду­сім від форми державного правління. У країнах з парламентарни­ми формами правління суб'єктами права законодавчої ініціативи є, як правило, тільки окремі парламентарії та уряд. У країнах зі змі­шаною республіканською формою правління це право належить також президенту. У президентських республіках класичного типу суб'єктами права законодавчої ініціативи визнаються тільки окре­мі парламентарії. У деяких президентських республіках суб'єктами права законодавчої ініціативи є також президент і уряд. За найширшого кола суб'єктів права законодавчої ініціативи майже в усіх країнах це право практично зосереджено в руках уряду та його глави. Вважається закономірністю те, що парла­мент завжди працює відповідно до законодавчої програми уря­ду. Урядові законопроекти можуть бути внесені безпосередньо прем'єр-міністром чи окремими міністрами-депутатами або через депутатів — представників парламентської більшості, на яку спи­рається уряд. Наділення президента правом законодавчої ініціа­тиви означає зміщення на його користь повноважень зі здійснен­ня державної влади в системі поділу і розподілу влади за рахунок уряду — порівняно з тим, як це відбувається у парламентарних і президентських республіках. Законодавча ініціатива зумовлює обов'язок парламенту розглянути внесений законопроект на своєму засіданні, але не зобов'язує прийняти його як закон. Внесений до парламенту суб'єктом пра­ва законодавчої ініціативи законопро­ект реєструється в парламенті і з часом виноситься на його пленарне засідан­ня. Черговість розгляду законопроектів на пленарних засіданнях залежить від часу їх надходження, характеру законопроектів, суб'єктів їх внесення, не в останню чер­гу — від ставлення до них голови парламенту, який може сприяти прискореному розгляду законопроекту або гальмувати його. Зазвичай перевага віддається законопроектам, внесеним прези­дентом і главою уряду, причому в багатьох країнах вони мають право вимагати від парламенту першочергового розгляду тога чи того законопроекту, а конституції встановлюють конкретний строк, протягом якого парламент повинен розглянути такий законопро­ект. Внесення законопроекту до порядку денного конкретного за­сідання здійснюється зазвичай за рішенням парламенту, іноді — за рішенням зборів керівників парламентських фракцій. Обговорення законопроекту на пленарному засіданні парла­менту називається читанням. Зазвичай законопроект розглядається у трьох читаннях. Сенс першого читання законо­проекту полягає в тому, щоб вирішити, чи потрібний такий закон взагалі. Для цього парламентарії заслуховують доповідь ініціато­ра законопроекту і думку щодо нього відповідного профільного комітету парламенту. Обговорюючи законопроект, парламентарії визначаються у тому, чи є з предмета законопроекту прогалина в законодавстві, з'ясовують, чи вирішить майбутній закон наяв­ну проблему. Дебати щодо змісту законопроекту на стадії першого читання у багатьох країнах не проводяться. За результатами го­лосування по законопроекту він або відхиляється, або передаєть­ся на доопрацювання з повторним винесенням на перше читання, або приймається за основу і передається до постійного комітету за профілем законопроекту з дорученням підготувати його на друге читання. На стадії першого читання знімаються з розгляду багато законопроектів, ініційованих окремими парламентаріями і не під­триманих їх більшістю. До прийняття у першому читанні ініціатор законопроекту зазвичай може в будь-який час його відкликати. Друге читання передбачає докладне обговорення змісту зако­нопроекту. На стадії другого читання обговорюються і голосуються кожна стаття законопроекту, а також поправки парламентаріїв до нього. Поправки подаються до комітету у письмовому вигляді заздалегідь. Поправки до законопроектів, внесених президентом і урядом, вносяться тільки за їх згодою. Обговорення законопроектів на пленарному засіданні буває двох видів: вільним і фракційним. Вільне обговорення передбачає, що виступати може кожний парламентарій і що він, висловлюючи своє ставлення до законопроекту, не зв'язаний партійною дисци­пліною і позицією парламентської фракції з цього питання. До віль­ного обговорення законопроектів у сучасних парламентах вдають­ся рідко. Зазвичай обговорення законопроектів буває фракційним, коли від імені фракції виступає її керівник або інша уповноважена фракцією особа. Рішення про це приймається на засіданні фрак­ції заздалегідь, як і рішення про принципове ставлення до законо­проекту. Представник фракції дає оцінку законопроекту, вносить пропозицію про його прийняття, відхилення, зміну чи доповне­ння. За системи фракційного примусу члени фракції зобов'язані виступати і голосувати за рішенням партійного керівництва, рід­ше — за рішенням, ухваленим на зборах фракції. За результатами другого читання парламент може повернути законопроект до ко­мітету для доопрацювання і повторного подання на друге читання. Якщо парламент схвалює законопроект у другому читанні, то він повертається до комітету для редакційного опрацювання. При третьому читанні законопроект ще раз обговорюється і голосується постатейно без принципових змін. На цій стадії вно­сяться переважно редакційні поправки. За результатами третього читання законопроект також може бути повернений до профіль­ного комітету для доопрацювання з наступним його поданням на повторне третє читання. По закінченні обговорення і голосування законопроекту у третьому читанні він виноситься на голосування в цілому. Якщо при голосуванні законопроект підтримає консти­туційно визначена більшість парламентаріїв, він вважається при­йнятим або схваленим парламентом. Після прийняття законопро­екту в цілому він підписується головою парламенту і як закон (у деяких країнах — як законопроект) подається главі держави для підписання та оприлюднення, а за двопалатного парламенту — як законопроект передається до іншої палати. Наведений порядок розгляду і прийняття законопроектів пар­ламентом є загальним. Практично в кожній країні він має свої особливості. Промульгація (від лат.— оголошення, оприлюднення) — це під­писання і оприлюднення главою дер­жави офіційного тексту прийнятого Парламентом закону, в результаті чого він набирав чинності. Промульгація є завершальною стадією за­конодавчого процесу і включає кілька елементів: засвідчення за­кону і того факту, що він прийнятий за встановленою процедурою; підписання закону; розпорядження про опублікування закону та Його виконання. Іноді промульгація розуміється вужче — тільки як розпорядження глави держави про опублікування закону. Згідно з конституцією главі держави зазвичай надається певний строк, протягом якого Він повинен або підписати закон, або, якщо це передбачено конституцією, повернути його зі своїми зауваженнями і пропозиціями до парламенту для повторного розгляду (накласти вето). Оприлюднення закону, тобто доведення його до загального ві­дома, здійснюється шляхом опублікування тексту закону у спе­ціальних офіційних друкованих виданнях. З офіційним опублікуванням закону пов'язане набрання ним чинності, тобто початок його дії. Час набрання чинності може бути обумовлений або загальним правилом, встановленим конституці­єю чи законом, або у зв'язку із набранням чинності конкретного закону. В останньому випадку він зазначається в самому законі. Закони набирають чинності з моменту їх опублікування або через деякий час після цього. З моменту опублікування набирають чин­ності зазвичай такі закони, які звернені до державних органів і не стосуються прав, свобод, обов'язків, відповідальності, інтересів людини і громадянина. Для набрання чинності іншими законами зазвичай встановлюється певний період після їх опублікування. У тексті самого закону може бути встановлений і триваліший строк набрання ним чинності.