68. Права та обов’язки депутата парламенту і підстави припинення його повноважень

Складовими правового статусу парламентаріїв є їхні права та обов'язки, що у загальному вигляді визначаються в конституціях і конкретизуються у законах про статус парламентаріїв та регла­ментах парламентів. Парламентаріям надаються широкі можли­вості для участі в роботі парламенту та його органів, виконання функцій, зумовлених депутатським мандатом. Найважливішими правами парламентарія є право: ухвального голосу щодо всіх пи­тань, які розглядаються на засіданнях парламенту; брати участь у засіданнях парламенту; вносити законопроекти, законодавчі пропозиції і поправки до законопроектів; виступати в дебатах; бути членом постійних і тимчасових парламентських комітетів і комісій; брати участь у роботі парламентських фракцій; зверта­тися з депутатськими запитами або зверненнями до президента, глави та членів уряду, органів парламенту, посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій. Реалізація парламентарієм його прав значною мірою залежить від становища у парламенті тієї партійної фракції, до якої він належить. У законодавстві деяких держав не встановлено обов'язків парламентарія, як таких, що нібито суперечать його вільному мандату. Вважається, що права парламентарія є водночас і його моральними обов'язками. За такого підходу парламентарій, отже, зобов'язаний: брати участь у засіданнях парламенту, вносити за­конопроекти, виступати в дебатах тощо. Конституції і закони більшості держав більш-менш чітко, а іноді й досить докладно, визначають обов'язки парламентарія. Матеріальні гарантії депутатської діяльності тією чи тією мі­рою передбачаються законодавством зарубіжних держав. Однак у демократичних державах питання медичного, соціально-побутового, житлового забезпечення парламентаріїв, їх працевла­штування після закінчення строку повноважень не є предметом державної опіки. Кожний парламентарій вирішує такі питан­ня самостійно, виходячи з отримуваної винагороди та власних можливостей. Вільний мандат і юридична невідповідальність (індемнітет) парламентарія породжують проблему спрямованості його дій у парламенті. Згідно з ідеями вільного мандата і парламентського індемнітету парламентарій нікому не підкоряється, він є представ­ником усієї нації, який у парламенті обстоює загальнонаціональні інтереси, керуючись своїми внутрішніми переконаннями і власним сумлінням, тобто, діючи на власний розсуд. Однак на власний роз­суд людина діє передусім у власних інтересах. Це саме робитиме і парламентарій, якщо його дії не підпорядкувати якійсь загальній волі, загальним інтересам. Виразниками загальних інтересів, як інтересів великих соціальних груп, у сучасному суспільстві є по­літичні партії. Вони виступають основними суб'єктами виборчого процесу і парламентської діяльності. Зазвичай на парламентських виборах кандидати балотуються як представники певних політич­них партій. Відповідно, у разі обрання вони входять до парламент­ської фракції відповідної партії і дотримуються вимог партійної дисципліни, у тому числі позиції фракції з того чи того питання, що розглядається і вирішується на пленарному засіданні парламенту. Є дві основні моделі відносин у парламентській фракції — британська та американська. Британська модель, що поширена в країнах Західної Європи, характеризується тісними зв'язками членів фракції і жорстким підпорядкуванням їх партійній дисци­пліні. За цієї моделі парламентарій обстоює в парламенті позицію фракції з того чи того питання, діє (висловлюється і голосує) так, як йому велить фракція. Американська модель передбачає менш тісні партійні зв'язки парламентаріїв, їх волевиявлення при при­йнятті парламентських рішень не завжди зумовлюється пар­тійною належністю. Парламентарні і змішана республіканська форми правління, за яких уряд формується парламентом або за його участю і несе перед ним політичну відповідальність, перед­бачають британську модель відносин у парламентській фракції. Інакше ні парламент, ні уряд не зможуть ефективно працювати. За відсутності жорсткої партійної дисципліни у фракціях у пар­ламенті важко формується постійно діюча більшість, на яку міг би спиратися уряд, останній часто змінюється, позиція парламен­ту з тих чи тих питань є не прогнозованою, рішення приймаються ситуативною, тобто випадковою, більшістю, а пленарні засідання нагадують перманентний мітинг, на якому без будь-якої відпові­дальності виступають усі бажаючі парламентарії. Американська модель відносин у парламентській фракції може бути придатною для президентської республіки, де уряд форму­ється позапарламентським способом і не несе політичної відпові­дальності перед парламентом, однак за парламентарних і зміша­ної республіканської форм правління вона неприйнятна. Особливо негативними за своїми наслідками для парламенту, уряду, всієї ор­ганізації державної влади, суспільства в цілому є вільні переходи парламентаріїв з однієї парламентської фракції до іншої, що на­були масового характеру. Такі переходи призводять до зникнення раніше утворених і виникнення нових фракцій, зміни фракційної структури парламенту, складу парламентської більшості, якщо вона взагалі існує, а відтак знімають питання про відповідальність представлених у парламенті політичних партій перед виборцями. Не зв'язаний партійною дисципліною парламентарій може ви­користовувати депутатський мандат у власних інтересах і навіть приторговувати ним, виручаючи кошти за перехід до тієї чи тієї фракції або за голосування на замовлення тим чи іншим чином. У зарубіжних країнах використовуються різні засоби впливу на парламентарія, підпорядкування його партійній дисципліні, попри те, що він має вільний мандат. У науці конституційного пра­ва для позначення виходу парламентарія з однієї фракції і пере­ходу до іншої використовується спеціальний термін — «дефекція», що у перекладі з англійської мови (defection) означає «відступни­цтво». Вже саме використання слова з таким негативним "значен­ням означає громадський осуд міжфракційного переходу і слугує моральним застереженням від нього. Парламентарій, який вий­шов із фракції політичної партії, за списком якої чи від якої він балотувався на парламентських виборах, сприймається громад­ськістю як людина, що зробила негідний вчинок, як політик він втрачає довіру. У багатьох країнах на наступних парламентських виборах жодна із партій не захоче включити такого вихідця до свого виборчого списку. У деяких країнах крім моральних діють досить жорсткі юри­дичні застереження проти міжфракційних переходів. Вихід із фракції, як такий, не забороняється, але тягне негативні наслідки для вихідця. Одним із таких наслідків є заборона входження ви­хідця до іншої фракції. Позафракційний парламентарій у тако­му разі втрачає можливість впливати на парламентські рішення через фракцію, його окремий голос нічого у парламенті не вирі­шує. У деяких країнах парламен­тарій втрачає депутатський мандат, якщо він був обраний до пар­ламенту від однієї партії, а перейшов до іншої. Різні засоби юридичного і партійного впливу на парламента­ріїв сприяють зміцненню фракційної дисципліни, структуруванню парламенту і підвищенню ефективності його роботи. Припинення повноважень депутата – припинення дії мандата депутата парламенту. Відбувається одночасно з припиненням повноважень парламенту у зв’язку із закінченням строку скликання або його достроковим розпуском чи саморозпуском. Підставами дострокового припинення повноважень можуть бути: складання повноважень за особистою заявою депутата; набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо депутата; визнання депутата судом недієздатним або безвісно відсутнім; припинення громадянства або виїзд на постійне проживання за межі країни; несумісність мандата депутата з порушенням законодавства; неучасть депутата в роботі парламенту; вихід депутата з фракції, від якої він був обраний; смерть депутата.