65. Парламентський контроль за діяльністю уряду

ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КОНТ­РОЛЬ — контроль парламенту за діяльністю державних органів, уста­нов і посадових осіб. П. к. є однією із найважливіших функцій парла­менту. Функція контролю та зумов­лені нею повноваження притаманні практично всім парламентам, а обсяг контрольних повноважень зале­жить від форми державного прав­ління. Функція П. к. знаходить своє відображення в конституціях, зви­чайних законах і регламентах парла­ментів або безпосередньо, або у виг­ляді процедурного регулювання. Об'єктами П. к. найчастіше висту­пають органи виконавчої влади, в окремих випадках П. к. поширюєть­ся на главу держави, судову владу, місцеве самоврядування. Формами П. к. є: обговорення основних нап­рямів політики уряду, затвердження програми його діяльності; постанов­ка питання про вотум недовіри уря­ду; відмова у довірі уряду; інтерпе­ляція; депутатський запит; депу­татське звернення; заслуховування звіту уряду; парламентське слухан­ня; парламентське розслідування; імпічмент; контроль за делегованим законодавством та ін. Своєрідними формами здійснення П. к. є діяль­ність контрольних органів при пар­ламенті — уповноваженого з прав людини та рахункової палати. П. к. над виконавчою владою зазвичай має політичний характер — він звер­нений на політичну діяльність уряду та його членів. За парламентарних і змішаної республіканської форм дер­жавного правління наслідком П. к. над виконавчою владою може бути відставка уряду в цілому або окре­мих його членів. Щодо інших орга­нів П. к. має суто юридичний харак­тер: якщо не встановлено порушен­ня яких-небудь правових норм, то для підконтрольного органу, устано­ви чи посадової особи не може ви­никнути жодних негативних юри­дичних наслідків. У разі встановлен­ня порушення правових норм його наслідком може бути відставка окре­мих посадових осіб, стосовно яких парламентське розслідування може призвести до порушення кримінальної справи.

66. Конституційні принципи правового статусу парламентарів

Загальна назва особи, яка на тій чи тій підставі є членом парламенту, — «пар­ламентарій». Підставами членства у парламенті можуть бути обрання, призначення, обіймання певної посади на державній службі, наявність дворянського титулу. У різних країнах парламентаріїв називають по-різному: членами парла­менту, депутатами, представниками, народними депутатами, на­родними представниками, конгресменами, сенаторами тощо. Найчастіше обраних членів однопалатних парламентів і нижніх палат двопалатних парламентів називають депутатами або пред­ставниками, а членів верхніх палат — сенаторами. Правовий статус парламентаріїв визначається конституціями і законами, у тому числі спеціальними законами про такий статус. Основними конституційними принципами статусу парламентаріїв є принципи вільного або імперативного мандата, парламентсько­го індемнітету, парламентського імунітету, несумісності мандата парламентарія з іншими видами діяльності. Принцип вільного мандата встановлює юридичну незалеж­ність парламентарія від його виборців. Вільний мандат означає, що парламентарій не несе юридичної відповідальності перед ви­борцями за свою діяльність — не зв'язаний їхніми наказами і не може бути достроково відкликаний ними. Принцип імперативно­го мандата (від лат. — владний, наказовий), навпаки, встановлює юридичну відповідальність парламентарія перед його виборцями і означає, що він зв'язаний наказами виборців і може бути достроково відкликаний ними. Практично в усіх демократичних державах використовується принцип вільного мандата. Пов'язано це з тим, що парламентарій розглядається в них як представник усієї нації, а не тільки ви­борців свого виборчого округу. Він не повинен виступати в парла­менті уповноваженим з місцевих справ, а покликаний обстоювати загальнонаціональні інтереси. Встановлений деякими консти­туціями обов'язок депутата перебувати у складі парламентської фракції тієї партії, за списком якої його було обрано до парламен­ту, не робить його мандат імперативним. Вільний чи імперативний характер мандата парламентарія визначається його юридичними зв'язками з виборцями, а не з партією. Принцип парламентського (депутатського) індемнітету (від лат. — відшкодування збитків, беззбитковість) є похід­ним від принципу вільного мандата і означає юридичну невідповідальність парламентарія за його дії як члена парламенту. За змістом цього принципу парламентарій не несе юридичної відповідальності за промови, виступи, висловлювання, запити, голосування, внесен­ня законопроектів і поправок до них, участь у роботі парламент­ських комітетів і комісій та інші свої дії, безпосередньо пов'язані з парламентською діяльністю, як у період здійснення депутатських повноважень, так і після закінчення їх строку. Передбачається, що парламентарій висловлюється на пленарних засіданнях, в ор­ганах парламенту і поза його стінами, голосує, керуючись своїми внутрішніми переконаннями, і за це він не повинен нести ні кримі­нальної, ні будь-якої іншої формалізованої відповідальності. В одних країнах парламентський індемнітет діє лише в самому парламенті, в інших поширюється за його межі. У деяких краї­нах парламентський індемнітет має абсолютний характер — пар­ламентарій не несе юридичної відповідальності за голосування і будь-які висловлювання в парламенті, в інших країнах передба­чено відповідальність парламентарія за деякі дії, найчастіше — за наклеп чи образу, вчинені ним на засіданні парламенту. Парламентський (депутатський) імунітет (від лат.— звільнення, свобода) — це юридична недоторканність парламентарія. Принцип парламентського імунітету означає, що парламентарій не може бути притягнений до кримінальної відпо­відальності, затриманий чи заарештований без згоди парламенту. У деяких країнах таку згоду може надати керівний орган парла­менту, як правило, тільки в період між сесіями. Цей принцип має на меті забезпечення незалежності парламентарія, унеможливлення тиску на нього шляхом порушення кримінальної справи, затримання чи арешту. Парламентський імунітет не має абсолютного характеру. Він може поширюватися на увесь час обрання парламентарія (Іспанія, Італія, ФРН) або тільки на період сесії (Японія), а також на час перебування в дорозі на сесію і назад (США). Після закін­чення терміну дії парламентського мандата колишній парламен­тарій може бути притягнений до юридичної, у тому числі до кри­мінальної, відповідальності за дії, які він вчинив раніше і за які не переслідувався завдяки своїй недоторканності. Практично в усіх країнах парламентарій позбавляється імунітету в разі затриман­ня його на місці скоєння злочину. Арешт парламентарія в такому випадку здійснюється без згоди парламенту. Для демократичних держав характерна тенденція до обмежен­ня парламентського імунітету. Він виник і був необхідний у часи протистояння парламентів і монархів для захисту представників населення від свавілля монархів та підпорядкованих їм держав­них служб. Позитивну роль інститут парламентського імунітету може відігравати у державах з авторитарним політичним режи­мом, де захищатиме депутата від кримінального переслідування під вигаданими приводами з боку виконавчої влади. У демократичних державах майже необмежений парламентський імунітет є недо­речним і може слугувати прикриттям злочинної діяльності пар­ламентарія, засобом уникнення кримінальної відповідальності. У будь-якому разі конституційні норми про недоторканність парла­ментарія мають містити застереження хоча б щодо можливості його затримання чи арешту на місці скоєння злочину без чийого б то не було дозволу, інакше парламентарій може стати безкарним навіть у разі скоєння найтяжчого злочину, наприклад, убивства. Принцип несумісності мандата парламентарія з іншими ви­дами діяльності означає, що парламентарій протягом усього стро­ку його повноважень не може обіймати визначені законом посади. Він має на меті сприяння незалежності парламентарія. У різних країнах принцип несумісності визнається в неоднаковому обся­зі. Звичайною є заборона сумісництва членства в обох палатах парламенту, взагалі поєднання двох або більше двох представ­ницьких мандатів. Не припускається поєднання парламентського мандата з постом президента, перебуванням на державній служ­бі і, як правило, з будь-якими іншими посадами поза парламен­том, крім тих, що пов'язані з викладацькою, науковою і творчою діяльністю. Питання про сумісництво членства в парламенті і в уряді в за­рубіжних країнах вирішується по-різному. У президентських рес­публіках несумісність парламентського мандата і членства в уря­ді зумовлюється жорстким поділом влади, на якому ґрунтується ця форма правління. У парламентарних монархіях і республіках, навпаки, більш-менш послідовно діє правило, за яким міністри повинні або можуть бути членами парламенту (нижньої пала­ти). Парламентаріям зазвичай також забороняється: перебувати в керівництві приватних і державних підприємств; брати участь в операціях з державним майном; отримувати винагороду, іншу, ніж за викладацьку, наукову і творчу діяльність.