58. Поняття парламенту та парламентаризму.

За своєю сутністю законодавча влада є сукупністю повноважень із видання законів. Це загальне визначення зако­нодавчої влади потребує конкретизації через з'ясування поняття закону та ви­окремлення її суб'єктів. Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий відповід­но до спеціальної процедури вищим представницьким органом державної влади або безпосереднім волевиявленням громадян. Суб'єктами законодавчої влади, за цим визначенням, є парла­мент, як вищий представницький орган державної влади, і народ, який може затвердити закон шляхом референдуму. Народ (вибор­ці) може не тільки затвердити винесений парламентом чи главою держави на референдум законопроект, проект змін і доповнень конституції або нову конституцію, а й сам ініціювати проведення такого референдуму відповідно до закріпленого в багатьох кон­ституціях інституту народної референдної ініціативи. У деяких країнах є надпарлалентський орган влади — осо­блива представницька установа, що періодично скликається для прийняття найважливіших державних рішень, у тому чис­лі конституції, змін і доповнень до неї та законів. Така установа є органом вищого рівня щодо постійно діючого парламенту. До складу надпарламентського органу влади входять члени парла­менту, вищі посадові особи держави, керівники місцевих органів державної влади, представники органів місцевого самоврядуван­ня, різних верств населення тощо. У соціалістичних країнах парламенти не є постійно діючи­ми органами, а періодично скликаються на короткочасні сесії. У період між сесіями функції органу законодавчої влади виконує постійно діючий орган (президія, комітет) парламенту. У деяких країнах, зокрема в Іспанії та Італії, закони можуть прийматись не тільки парламентом у цілому, а й його постійними профільни­ми комісіями. Конституції багатьох держав передбачають мож­ливість делегування парламентом президенту або уряду повно­важень із видання нормативно-правових актів, що мають силу закону. Делегація здійснюється з окремого питання або певного кола питань на визначений час. За наявності таких повноважень президент і уряд також виконують законодавчу функцію, хоча вони не є органами законодавчої влади. Таким чином, суб'єктами законодавчої влади, як носіями зако­нодавчої функції, є або можуть бути: виборці, парламент та його постійні комісії або постійно діючий орган, надпарламентський ор­ган влади, глава держави, уряд. Конституційно-правовий інститут законодавчої влади становить сукупність норм, що закріплюють суб'єктів законотворчості та їхні повноваження. У демократичних державах представницьким органом, який діє на постійній основі і приймає нормативно-правові акти, що мають силу закону, за вста­новленою законодавчо процедурою, є тільки парламент. В унітарних державах парламенти формуються тільки на загальнодержавному рівні, у федеративних державах — також і на рівні їх суб'єктів. Парламент (від фр. parler — говорити) — це представниць­кий орган законодавчої влади держави. У деяких державах пред­ставницькі органи законодавчої влади називаються легіслатурами (від лат. lex, legis — закон і latus — внесений, установ­лений). Представницький характер парламенту означає, що він представляє народ, є колегіальним і формується шляхом вибо­рів. Колегіальний характер парламенту полягає у його складі та принципах діяльності. Як виборний і колегіальний орган держав­ної влади парламент відрізняється, відповідно, від уряду, який та­кож є колегіальним органом, але не формується шляхом виборів, і глави держави — президента, який також обирається, але є од­ноособовим органом. Від надпарламентських органів влади, які скликаються періодично, парламенти відрізняються тим, що пра­цюють на постійній основі. Кількісний склад парламенту визначається різними чинниками, зокрема структурою парламенту (однопалатністю чи двопалатністю) і загальною чисельністю населення кра­їни, хоча безпосереднього зв'язку тут немає. Зазвичай двопалатні парламенти є чисельнішими, ніж однопалатні, а країни з більшою чисельністю населення мають чисельніші за складом парламенти. Найчисельнішими за складом є Всекитайські Збори Народних Представників — приблизно три тисячі представників. У деяких ін­ших країнах конституції або закони встановлюють мінімум і мак­симум чисельного складу парламенту (палати). Про відсутність безпосереднього зв'язку чисельного складу парламенту з чисельністю населення країни свідчать і значні від­мінності у нормах представництва населення у парламенті. Такі відмінності свідчать, що чисельний склад парламенту має визначатися не стільки чисель­ністю населення країни, скільки здатністю парламенту до при­йняття оптимальних рішень, що, своєю чергою, залежить від ор­ганізаційної структури і політичної структурованості парламенту, обсягу його компетенції, рівня професіоналізму і дисципліни пар­ламентаріїв та інших чинників. Оптимальною для однопалатного парламенту і нижньої палати двопалатного парламенту можна вважати чисельність у 300-450 депутатів. Як представницький орган законодавчої влади держави пар­ламент виконує у суспільстві низку функцій, основними з яких є представницька, інтегративна й регулятивна. Представницька функція парламенту полягає в тому, що він є виразником інтер­есів і волі народу. Народ як єдине джерело і верховний носій вла­ди в державі уповноважує парламент здійснювати від його імені законодавчу владу. З цією метою він обирає до парламенту своїх представників, кожен з яких може розглядатися як виразник волі всього народу (вільний мандат) або тільки його виборців (імпера­тивний мандат). Інтегративна функція парламенту полягає в тому, що він є за­гальнонаціональною ареною розв'язання наявних у суспільстві суперечностей і узгодження багатоманітних соціальних інтересів. Виразниками таких інтересів виступають політичні партії, що є осно­вними суб'єктами парламентської діяльності. Завдяки спілкуванню політичних партій і депутатів у парламенті, пошуку ними компроміс­них рішень тих чи тих суспільних проблем відбувається інтеграція, тобто згуртування, всього суспільства. Якби не було парламенту, то наявні в суспільстві суперечності і проблеми могли б вирішуватися шляхом протистояння на вулицях, що означало б розкол суспільства з усіма негативними його наслідками аж до громадянської війни. Регулятивна функція парламенту полягає в тому, що встанов­лені ним у законах та інших нормативно-правових актах правові норми є головним регулятором суспільних відносин. З парламентами пов'язане таке явище, як парламентаризм. Термін «парламентаризм» багатозначний. У найширшому значенні він позначає сукупність усіх тих явищ і процесів, які стосують­ся парламенту. Відповідно, йдеться про історію парламентів, їх структуру, порядок формування і функціонування тощо. У вужчо­му значенні цей термін позначає організацію державної влади, що передбачає наявність парламенту як представницького органу законодавчої влади, незалежно від того, якою є його формальна і реальна роль у здійсненні державної влади. У найвужчому зна­ченні «парламентаризм» — це тип державного режиму, що харак­теризується визначальним впливом парламенту на уряд (а не уря­ду на парламент, як це відбувається за державного режиму, що отримав назву «міністеріалізм»). Як уже зазначалось, такий ре­жим виникає тоді, коли жодна політична партія не має абсолют­ної більшості мандатів у парламенті, а уряд формується коаліці­єю представлених у парламенті партій. Є ще одне значення терміну «парламентаризм» — він позначає спосіб організації державної влади, що ґрунтується на провід­ній ролі парламенту в системі вищих органів держави. У такому розумінні поняття парламентаризму має важливе методологічне значення для пізнання різних форм і конкретних способів орга­нізації і здійснення державної влади. Провідна роль законодавчої влади в системі поділу й орга­нізації державної влади ще не означає, що парламент як орган законодавчої влади відіграє провідну роль у здійсненні державної влади. Реально законодавча влада може зосереджуватися в руках глави держави, уряду або керівництва правлячої політичної пар­тії. Для парламентаризму недостатньо просто наявності парла­менту. Парламентаризм передбачає реальне верховенство парла­менту в законодавчій сфері та його провідне становище в системі вищих органів держави. Формальними, юридичними ознаками парламентаризму, що у тій чи тій формі закріплюються в конституціях, є: розмежування законодавчої і виконавчої влади; наявність у парламенту функції контролю за діяльністю уряду; привілейований статус парламента­ріїв та їх юридична незалежність від виборців. Розмежування зако­нодавчої і виконавчої влади означає наявність поділу влади та сис­теми стримувань і противаг, яка передбачає збалансованість повно­важень парламенту, з одного боку, глави держави й уряду, з іншого, та їх можливості впливати на діяльність одне одного. Контроль парламенту за діяльністю уряду означає, що парламент реально впливає на формування і функціонування уряду. Привілейований статус парламентаріїв визначається принципами парламентського індемнітету та імунітету, а їх юридична незалежність від виборців — принципом вільного мандата, про які докладно йдеться нижче.Крім юридичних є й неформалізовані ознаки парламентариз­му, що не закріплюються в законодавстві. Вони стосуються самого парламенту і виявляються в його структурованості, рівні профе­сіоналізму і дисципліни парламентаріїв, їх діяльності в загально­національних (а не особистих і вузькогрупових) інтересах. Такі ознаки значною мірою залежать від того, якими є партійна і ви­борча системи, реальні механізми функціонування парламенту. Так, відсутність у країні впливових політичних партій і недоско­нала виборча система призводять до того, що парламентаріями стають представники багатьох політичних партій і позапартійні кандидати. Це ускладнює структурування парламенту, формуван­ня у ньому постійно діючої більшості, без якої він не може нор­мально (ефективно) працювати. Відсутність жорсткої партійної дисципліни у парламентських фракціях дозволяє парламентарі­ям діяти в особистих, а не суспільних, інтересах.Парламентаризм є необхідною ознакою демократичного полі­тичного устрою і має місце в усіх демократичних державах. Він не пов'язується тільки з якоюсь однією формою державного правлін­ня. Найповніше парламентаризм виявляється за парламентарних форм правління — у парламентарних республіках і парламентар­них монархіях, де уряд формується парламентом і несе перед ним політичну відповідальність. Парламентаризм можливий і в пре­зидентській республіці, де внаслідок притаманного їй жорсткого поділу влади парламент має високий ступінь незалежності від уряду і водночас наділений вагомими повноваженнями з контр­олю за його діяльністю. У країнах зі змішаною республіканською формою правління парламентаризм існує передусім тією мірою, в якій парламент бере участь у формуванні уряду і контролює його діяльність. Загалом, парламентаризм, як і демократію, не можна характеризувати тільки під кутом зору його наявності чи відсут­ності. Є різні форми вияву і рівні розвитку парламентаризму.