53. Основні системи престолонаслідування

ПРЕСТОЛОНАСЛІДУВАННЯ - пе­рехід влади монарха від одного пред­ставника правлячої династії до ін­шого у встановленому законом по­рядку. П. є одним із найважливіших елементів монархічної системи прав­ління. Порядок П. встановлюється конституціями або спеціальними за­конами, які значною мірою допов­нюються правовими звичаями. Як правило, наступник престолу стає главою держави одразу ж по звіль­ненні престолу у зв'язку зі смертю або зреченням монарха. Наслідуван­ня престолу здійснюється на основі принципу першородства, згідно з яким наступником престолу виз­нається старший прямий нащадок

монарха, найчастіше чоловічої статі, або діти цього нащадка, якщо його самого немає в живих на момент звільнення престолу. Розрізняють шість систем П.: салічну, кастильсь­ку, шведську, австрійську, мусуль­манську, племінну. За салічної сис­теми наслідування престолу здійсню­ється лише особами чоловічої статі (Бельгія, Таїланд, Японія та ін.). Кастильська система не відсторо­нює жінок із черги престолонаслідування, але віддає перевагу чоло­вікам. Жінки наслідують престол тільки за відсутності прямих на­щадків покійного монарха чоловічої статі (Велика Британія, Данія, Іспанія, Нідерланди). За шведської системи в сучасному її варіанті жінки наслідують престол на рівних підставах із чоловіками (Норвегія, Швеція). Австрійська (австро-угорська, габсбурзька) система не від­сторонює жінок із черги престолонаслідування, але віддає перевагу чоловікам у всіх чоловічих лініях в усіх ступенях родичів. Жінки мо­жуть наслідувати престол лише за повної відсутності у покійного мо­нарха нащадків по чоловічій лінії, у тому числі двоюрідних братів, пле­мінників тощо. На практиці австрій­ська система означає недопущення жінок на престол. Така система дія­ла в Австро-Угорщині, з 1797 р. — в Росії. За мусульманської системи престол наслідує не певна особа, а правляча сім'я (частина династії), яка на сімейній раді сама визначає, хто саме із найближчих родичів покійного монарха (осіб чоловічої статі, але не обов'язково синів) вступить на престол (Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія та ін.). Іноді це робиться за згодою парла­менту. Наступником зазвичай призначається старший син покійного монарха. За племінної системи, що діє в деяких країнах Африки, мо­нарх розглядається як головний вождь племені, а його наступника визначає племінна рада з числа ба­гатьох синів покійного монарха. У Бутані, Непалі та деяких інших країнах престол наслідується пев­ною династією, але монарх сам виз­начає майбутнього наступника — не обов'язково старшого сина.

54. Основні системи обрання та підстави припинення повноважень президента

Порядок заміщення поста глави держави.

Як уже зазначалось, влада монарха юридично не походить ні від народу, ні від якого-небудь іншого державного і органу. Вона є спадковою — переходить від одного представника правля­чої династії до іншого у встановленому законом порядку престолонаслідування. Порядок престолонаслідування встановлюється конституціями або спеціальними законами, які значною мірою доповнюються правовими звичаями.

На відміну від монарха президент завжди обирається, за винят­ком тих випадків, коли пост президента захоплюється у результаті державного перевороту. Порядок обрання президента в загальному вигляді встановлюється конституціями, конкретизується у спеці­альних законах про вибори і парламентських регламентах.

Є три основні способи обрання президента: парламентом; колегією, утвореною на основі парламенту; шляхом загальних і прямих виборів. Визначальною щодо способу обрання прези­дента є форма державного правління. У більшості країн з парла­ментарною формою правління —Греції, Естонії, Ізраїлі, Молдові та інших президент обирається парламентом, як правило, кваліфікованою більшістю голосів, що становить дві третини або три п'ятих складу парла­менту у першому турі голосування, а за її відсутності — абсолют­ною більшістю голосів у другому чи наступних турах. У кожній країні такі вибори мають свої особливості.

У деяких парламентарних республіках — Італії, ФРН, Індії — пре­зидент обирається особливою колегією вибірників, утвореною на осно­ві парламенту, до складу якої входять також представники від терито­рій — автономних областей (Італія), земель (ФРН), штатів (Індія).

Майже в усіх президентських республіках —Бразилії, Грузії, Казахстані і більшості кра­їн зі змішаною формою республіканського правління Польщі, Румунії, Словенії, президент обирається шля­хом загальних і прямих виборів, як правило, за мажоритарною виборчою системою абсолютної більшості. Як уже зазначалось, за цієї системи обраним вважається кандидат, який дістав більше половини усіх голосів виборців. У разі, якщо жоден кандидат не набрав абсолютної більшості голосів, проводиться другий тур ви­борів, у якому беруть участь лише ті два кандидати, які набрали у першому турі найбільшу кількість голосів. У другому турі обра­ним вважається кандидат, який набрав відносну більшість голо­сів, тобто більше, ніж його суперник.

Конституції встановлюють високі вимоги до кандидатів на посаду президента — виборчі цензи, які є жорсткішими, ніж ви­моги до кандидатів у депутати парламенту або на іншу виборну державну посаду. Основні з них стосуються громадянства, віку та осілості. Ценз громадянства полягає в тому, що кандидат у пре­зиденти повинен бути громадянином даної держави. У ряді країн встановлений підвищений (кваліфікований) ценз громадянства, який передбачає, що кандидат у президенти повинен перебувати у громадянстві даної держави протягом певного строку або навіть бути громадянином за народженням. Ценз осілості передбачає, що кандидат у президенти повинен протягом певного часу до виборів проживати в країні, зазвичай — в останні перед виборами роки, в деяких країнах — у будь-який час. Він визнається необхідним для того, щоб майбутній президент знав економічну і соціально-політичну обстановку в країні, про­блеми розвитку суспільного життя і міг їх вирішувати зі знанням справи. Ценз осілості встановлено не у всіх країнах. Там, де такий ценз є, він може становити від трьох до десяти і більше років. Для обрання на пост президента зазвичай встановлю­ється вищий, аніж для обрання до парламенту, віковий ценз. Передбачається, що президент повинен мати певний життєвий, у тому числі політичний, досвід. У більшості країн нижня вікова межа для кандидата у президенти встановлена у 35 або (рідше) 40 років. Трапляються відхилення від цих меж як в один, так і в інший бік. Конституції багатьох держав встановлюють для кандидатів на пост президента також мовний ценз, згідно з яким вони пови­нні володіти державною мовою, іноді — кількома державними чи офіційними мовами.

Строк повноважень президентів коливається в межах від трьох до семи років. У більшості держав встановлено конституційні обме­ження на обрання однієї і тієї само особи на пост президента. Такі обмеження полягають у тому, що одна й та сама особа може бути обрана на пост президента тільки: на один строк; не більше, ніж на два строки; не більше, ніж на два строки підряд. Останнє обме­ження не виключає можливості обрання на пост президента особи, яка вже двічі обіймала цю посаду, — тільки через деякий час після закінчення другого строку повноважень. Конституції деяких держав таких або подібних обмежень на обрання президента не встановлюють.

Президентські вибори проводяться у встановлені конституці­єю або виборчим законом строки. Загальним правилом є те, що строки президентських і парламентських виборів не збігаються, так само, як не збігаються строки повноважень президента і пар­ламенту. Такі розбіжності необхідні для запобігання різких змін політичного курсу у результаті приходу до влади інших політич­них сил, забезпечення наступності у політиці, збалансованості відносин між законодавчою і виконавчою владою, незалежності президента від розкладу партійно-політичних сил у парламен­ті, його нейтральності. Розбіжності у строках повноважень пре­зидента і парламенту та їх виборів необхідні за будь-якої форми республіканського правління, але особливо важливе значення вони мають у разі обрання президента парламентом. Якщо ново­обраний парламент кожного разу обиратиме президента на строк своїх повноважень, то такий президент повністю залежатиме від парламентської більшості, не буде противагою парламенту як суб'єкт виконавчої влади і політично нейтральною постаттю.

У разі дострокового вибуття президента або наявності пере­шкод для виконання ним своїх обов'язків повноваження глави держави тимчасово здійснюють інша вища посадова особа дер­жави або група посадових осіб. Дострокове вибуття президен­та може відбутися внаслідок смерті, добровільної відставки або усунення з поста в порядку імпічменту чи іншої подібної проце­дури. Перешкодою для виконання президентом своїх обов'язків може бути його недієздатність. Питання про тимчасове виконан­ня обо в'язків (заміщення) президента конституції вирішують по-різному. У тих країнах, де є інститут віце-президента, президента заміщує віце-президент: тим­часово — на час до проведення позачергових президентських ви­борів, або постійно — до закінчення встановленого строку повно­важень обраного президента. У більшості парламентарних і змішаних республік передбача­ється тимчасове заміщення президента до позачергових виборів, що мають відбутися у найближчий, визначений конституцією, час. Заміщення президента у таких країнах здійснюють: голова пар­ламенту, його нижньої або верхньої палати; глава уряду; особлива колегія, до складу якої входять голови па­лат парламенту і голова верховного суду, а також глава уряду.