3. Система конституційного права

Систему галузі конституційного права складають конституційні принципи, конституційно-правові нор­ми і конституційно-правові інститути. Конституційні принципи — це закрі­плені в Конституції загальні основоположні засади, від­повідно до яких вона виступає як система правових норм і здій­снюється регулювання суспільних відносин. Конституційні принципи регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми і втілюються в цих нор­мах та в правозастосовчій діяльності органів влади. Вони можуть стосуватися як конституційного ладу держави в цілому, так і її окремих елементів — форми правління, територіальної організа­ції, органів державної влади тощо. Конституційним принципам логічно і юридично підпорядковується увесь зміст конституції та прийнятих на її розвиток законів. Усі акти державних органів, на­віть якщо вони безпосередньо не засновані на конституційних нормах, не повинні суперечити конституційним принципам, інак­ше вони будуть неконституційними. За ступенем загальності розрізняють дві основні групи кон­ституційних принципів. Першу групу складають загальні принци­пи, що декларуються Конституцією: державного суверенітету; де­мократизму; соціальної держави; правової держави; унітаризму; гуманізму; республіканізму; народного суверенітету; поділу дер­жавної влади; законності; верховенства права; політичної, еконо­мічної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя тощо. Такі принципи є визначальними щодо багатьох конституційно-правових норм, але самі по собі не формулюють конкретних прав та обов'язків і не завжди забезпечуються правовими санкціями. Загальні принципи потребують конкретизації через відповідні конституційно-правові норми, інакше залишаться конституцій­ними деклараціями. До другої групи конституційних принципів належать ті, що мають чітку юридичну форму вираження і безпо­середньо застосовуються в державній діяльності. Це, наприклад, принципи вільного мандата, депутатської недоторканності, незво­ротності дії законів, презумпції невинуватості. Конституційні принципи можуть розрізнятися також залежно від сфери їх дії. Одні з них діють у сфері економіки (принципи ба­гатоманітності форм власності, вільної конкуренції тощо), інші — у соціальній (принципи соціальної держави, гуманізму тощо), по­літичній (принципи демократизму, народного суверенітету, поділу державної влади тощо) чи духовній (принципи ідеологічної бага­томанітності, відокремлення церкви від держави тощо) сферах. Конституційно-правова норма — це встановлене або санк­ціоноване державою і спрямоване на регулювання відносин сфери дії конституційного права загальнообов'язкове правило поведінки, додержання і виконання якого забезпечуєть­ся шляхом переконання і за необхідності — державного приму­су. Конституційно-правові норми складають зміст конституцій­ного права. Коли йдеться про конституційно-правові норми, то маються на увазі норми, що містяться не тільки в Конституції (конституційні норми), а й в інших джерелах конститу­ційного права — законах, указах Президента, постановах уряду, актах інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Конституційно-правові норми характеризуються низкою рис, притаманних усім видам правових норм. Вони: встановлюються чи санкціонуються державою; є загальнообов'язковими правила­ми поведінки; виступають регулятором суспільних відносин; ма­ють формально визначений характер — містяться в нормативно-правових актах, що видаються уповноваженими органами; встановлюють не тільки права, а й обов'язки учасників правовідносин; мають державно-владний характер, їх дотримання і виконання забезпечується переконанням і державним примусом. Водночас конституційно-правовим нормам притаманні й дея­кі особливості. Від норм інших галузей права норми, встановлені Конституцією, відрізняються: - змістом (регулюють полі­тичні відносини в суспільстві); - найвищою юридичною силою (нор­ми усіх інших правових актів мають встановлюватися на основі конституційних норм і принципів і не можуть їм суперечити); - високою стабільністю (конституційні норми діють тривалий час, встановлюються і змінюються в особливому порядку, складнішо­му від того, в якому приймаються звичайні закони); - установчим характером (встановлюють систему органів державної влади, їх компетенцію, форми правових актів, порядок їх видання тощо); - прямим характером дії (означає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі конституційних норм); - особливим механізмом реалізації (зокрема через конкретизацію конституційних норм у звичайних законах); - підвищеним рівнем охорони з боку держави (функція охорони Конституції здійснюється різними державними органами, зокрема спеціальним органом судового конституційного контролю, за по­рушення конституційних норм передбачена підвищена юридична, у тому числі кримінальна, відповідальність); - структурою. Структуру загальної правової норми складають гіпотеза, дис­позиція і санкція. Гіпотеза визначає умови, за наявності яких суб'єкти правовідносин здійснюють свої права та обов'язки, вка­зані в диспозиції. Диспозиція має установчий характер, визначає права та обов'язки суб'єктів правовідносин, що виникають за об­ставин, передбачених гіпотезою. Санкція визначає наслідки, що настають у разі недотримання приписів правової норми, заходи державного впливу щодо її порушника. Особливістю структури конституційно-правових норм є те, що більшість із них скла­даються тільки з диспозиції. Порівняно рідко використовуються двочлен­ні норми, що складаються з диспозиції і гіпотези. Санкції, якими можуть бути до­строкове припинення повноважень представницького органу, від­правлення органу державної влади у відставку, звільнення з по­ста посадової особи тощо, є складовими конституційно-правових норм досить рідко. Іноді елементи структури конституційно-правової норми переплітаються між собою так, що їх важко розрізнити. Конституційно-правові норми класифікуються за різними ознаками: За предметом регулювання конституційно-правові норми об'єд­нуються в групи, які становлять конституційно-правові інститу­ти. За природою предмету регулювання конституційно-правові норми поділяються на матеріальні і процесуальні. Матеріальні норми виражають зміст діяльності суб'єктів конституційного права, визначаючи їх правовий статус. Процесуальні норми за­кріплюють порядок і способи здійснення цієї діяльності, визна­чаючи конкретні організаційно-правові (процесуальні) форми реалізації норм матеріального права. За функ­ціональною спрямованістю конституційно-правові норми поді­ляються на установчі, регулятивні та охоронні. Установчі норми зазвичай фіксують самих суб'єктів конституційного права і не є конкретними правилами поведінки. Насамперед вони визна­чають вищі органи держави. Регулятивні норми встановлюють права та обов'язки суб'єктів конституційного права. На основі регулятивних норм формується зміст конституційно-правового статусу суб'єктів галузі. Більшість норм конституційного права є регулятивними. Дія охоронних норм пов'язана зі встановленням юридичних заборон. За способом впливу на суб'єкти права конституційно-правові норми поділяються на уповноважувальні (наділяють повнова­женнями), зобов'язальні (встановлюють обов'язки) і заборонні (встановлюють заборони). За ступенем визначеності припису конституційно-правові норми поділяються на абсолютно визначе­ні (імперативні) і відносно визначені (диспозитивні). Диспозитивні норми надають суб'єктам правовідносин можливість вільного ви­бору виду поведінки, імперативні — передбачають єдино можливий варіант поведінки. Більшість конституційно-правових норм, тісно пов'язаних з владними відносинами, мають імперативний характер. За тривалістю дії конституційно-правові норми поді­ляються на постійні, тимчасові і виняткові. Постійні норми мають невизначений строк дії. Тимчасові норми діють визначений час. Вони містяться у перехідних положеннях Конституції. Виняткові норми встановлюються на випадок надзвичайних обставин. Вони призупиняють на час існування таких обставин дію окремих по­стійних норм і передбачають можливість тимчасового правово­го регулювання. За суб'єктами нормотворення конституційно-правові норми поділяються на норми, встановлені актами уряду, Президента, парламенту, Конституційного Суду, інших органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування. Конституційно-правові норми мають різну юридичну силу, за­лежно від чого джерела конституційного права, що містять ці нор­ми, становлять певну ієрархічну систему правових актів. Найвищу юридичну силу має Конституція, яка є Основним Законом. Закони та інші нормативно-правові акти приймають­ся на основі Конституції і повинні відповідати їй. За Конституцією йдуть акти Конституційного Суду. Далі йдуть закони, що приймаються парламентом. За ними — нормативно-правові акти Президента, уряду, органів місцевого самоврядування. Дія нормативно-правових актів місцевих державних адміністра­цій, як і органів місцевого самоврядування, поширюється тільки на відповідні адміністративно-територіальні одиниці. Конституційно-правовий інсти­тут — це система норм конституційного права, що регулюють певну групу однорідних і взаємопов'язаних суспільних відносин. Конституційно-правові інститути є основними елементами систе­ми конституційного права. Основними конституційно-правовими інститутами є інститути вищих органів держави — глави держави, парламенту, уряду, вищих судів, форми державного правління, територіальної організації держави (фор­ми державного устрою), прав і свобод людини і громадянина, гро­мадянства, виборчої системи, референдуму, місцевого самовряду­вання тощо. Можна виокремлювати також інститути законодав­чої, виконавчої і судової влади та інші. Конституційно-правові інститути розрізняються за змістом, структурою, методами й за­вданнями правового регулювання та іншими ознаками. В. М. Шаповал за ступенем узагальнення виокремлює три різ­новиди конституційно-правових інститутів: а) загальні; б) головні, що звичайно входять до складу загальних; в) початкові, що, як пра­вило, включають кілька правових норм. Загальні конституційно-правові інститути — це складні нормативні формування найчас­тіше комплексного змісту. До них насамперед належить інститут начал організації і діяльності державного механізму. До нього на правах головних входять інститути кожного з вищих органів держави, основ організації місцевого управління і (з певними за­стереженнями) самоврядування та деякі інші, залежно від зміс­ту галузі конституційного права конкретної країни. До загальних конституційно-правових інститутів також належить інститут територіальної організації держави. Він включає такі головні Інститути, як політико-територіальний устрій, адміністративно-територіальний устрій і власне державна територія. Нарешті, до загальних конституційно-правових інститутів слід віднести інсти­тут конституційного статусу особи, який включає такі головні ін­ститути, як громадянство та основні права і свободи Загалом розмежування загальних, головних і початкових конституційно-правових інститутів є досить умовним. Так, інсти­тут, який порівняно з більш загальним інститутом є головним, щодо тих інститутів, із яких він складається, може розглядати­ся і як загальний. Однак таке розмежування дозволяє розрізня­ти конституційно-правові інститути за ступенем узагальнення, з'ясовувати зв'язки між ними, вибудовувати певну їх систему.