20.Конституційні засади духовного життя суспільства

Основний зміст духовного життя суспільства становлять соціокультурні відносини. Соціокультурні (духовно-культурні) відно­сини — це суспільні відносини, що складаються з приводу вироб­ництва, розподілу, обміну та споживання духовних благ. Такими благами є духовні цінності — наукові знання, релігійні догмати, моральні норми, твори мистецтва тощо. Соціокультурні відносини є одним з основних видів суспільних відносин поряд з економічни­ми, соціальними і політичними відносинами. Вони зумовлюються в кінцевому підсумку існуючою системою економічних, соціаль­них і політичних відносин і, своєю чергою, справляють зворотний вплив на ці відносини. Соціокультурні відносини знаходять свій вияв у формах суспільної свідомості, якими є філософія, політич­на свідомість (політична ідеологія), правова свідомість (право), моральна свідомість (мораль), релігійна свідомість (релігія), есте­тична свідомість (мистецтво) і наукова свідомість (наука). Конституційне регулювання соціокультурних відносин, як і інших основних видів суспільних відносин, здійснюється у фор­мі закріплення в конституції відповідних принципів, прав і сво­бод, щоправда, щодо соціокультурних відносин це регулювання здійснюється в менших обсягах. Одним з основних конституційних принципів регулювання со­ціокультурних відносин є принцип гарантування застосування мов в державі. Мова є не тільки засобом спілкування, а й формою існування духовної культури. Завдяки мові й відбувається накопи­чення і зберігання знань, передавання знань і цінностей худож­ньої літератури від покоління до покоління. Одним з основних конституційних принципів, який лежить в основі правового регулювання відносин у сфері духовного життя суспільства, є принцип ідеологічної бага­томанітності, або ідеологічного плюралізму. Йдеться про те, що суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Принцип ідеологічної багато­манітності означає свободу дотримання і поширення різних по­глядів та ідей. Ідеологічна багатоманітність є невід'ємною озна­кою демократичного політичного устрою, складовою політичного плюралізму, як системи влади, заснованої на багатоманітності політичних сил. Принцип ідеологічної багатоманітності у тій чи тій формі закріплюється в конституціях демократичних держав. Традиційно це відбувалося у формі проголошення свободи думки і слова. У багатьох новітніх конституціях йдеться безпосередньо про ідеологічний плюралізм чи ідеологічну багатоманітність. Протилежністю ідеологічного плюралізму є ідеологічний мо­нізм (від гр. — один), що передбачає панування (насаджу­вання) в державі якоїсь однієї ідеології, наприклад, марксизму-ленінізму, маоїзму або чучхе, як це робиться в соціалістичних країнах. Ідеологічні розбіжності між різними соціальними групами зу­мовлюються відмінностями в їхніх інтересах. Конституційною гарантією ідеологічної багатоманітності, свободи думки і слова є заборона цензури: «Цензура заборонена». Під цензурою зазвичай розуміють державний нагляд за зміс­том і поширенням масової інформації. Державний контроль за змістом і поширенням суспільно значущої інформації здійсню­ється у будь-якому суспільстві. Офіційно забороняється, напри­клад, розголошення відомостей, що є державною або військовою таємницею, поширення інформації, що містить заклики до неза­конних дій, завдає шкоди національній безпеці чи суспільній мо­ралі тощо. Під цензурою у контексті свободи слова маються на увазі дії державної влади, спрямовані на заборону чи обмежен­ня поширення таких ідей і відомостей, які об'єктивно не є шкід­ливими для суспільства, але визнаються владою небажаними і шкідливими. Загалом різниця між цензурою та об'єктивно зумовленою за­бороною є досить умовною. У сучасному суспільстві цензура най­частіше виявляється як вимога посадових осіб органів державної влади або органів місцевого самоврядування від редакції засобу масової інформації попередньо узгоджувати з ними повідомлення і матеріали або поширювати бажану для них інформацію. В усіх конституціях так чи інакше проголошується ставлення держави до релігії і церкви. Типовим для демократичних держав є конституційне закріплення свободи совісті (права людини вільно сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої) і свободи віросповідання (права людини сповідувати будь-яку релігію). Що стосується ставлення самої держави до релігії і церкви, то його конституційне визначення здійснюється у формах проголошення держави світською, закріплення принципу відокремлення церкви від держави або визнання тієї чи тієї релігії і відповідної церкви офіційною, тобто державною. Принцип відокремлення церк­ви від держави і школи від церкви означає розмежування сфер діяльності держави і церкви і відсторонення церкви й ре­лігійних організацій від участі у здійсненні функцій держави. Змістовно принцип відокремлення церкви від держави полягає в тому, що церква відсторонена від ведення актів громадянсько­го стану (державної реєстрації народження, шлюбу, розлучення, смерті тощо), участі в державному управлінні (церква і релігійні організації не наділяються політичними правами, церковні фор­мули і символи не використовуються в державних церемоніях — у разі приведення до присяги в суді, в армії тощо) та виховному процесі в державних органах, закладах та установах (у школах, збройних силах, виправно-трудових установах тощо). Релігійні організації не мають права брати участь у діяльності політичних партій, надавати їм фінансову підтримку, висувати кандидатів на виборах до органів державної влади та органів місцевого само­врядування. Своєю чергою, держава не втручається в діяльність релігійних організацій, що здійснюється в межах закону, не фі­нансує діяльності будь-яких релігійних організацій. Жодна релі­гія не визнається державою як обов'язкова. Всі релігії, віроспо­відання та релігійні організації є рівними перед законом. Принцип відокремлення церкви від держави передбачає прин­цип відокремлення школи від церкви, який означає світський ха­рактер державної системи освіти, її відокремлення від церкви і ре­лігійних організацій. Соціокультурні відносини у сфері освіти, науки і мистецтва регулюються конституціями переважно у формі закріплення від­повідних прав і свобод людини і громадянина. Це культурні права і свободи: право на освіту; академічні свободи Як найважливіші конституційні принципи щодо цієї сфери суспільного життя можна виокремити принципи до­ступності освіти і принцип гарантування свободи творчості. Принцип доступності освіти означає, що кожний громадя­нин України має право і реальну можливість здобути освіту у на­вчальних закладах. Крім конституційного закріплення права на освіту гарантіями доступності освіти є її безоплатність, надання державних стипендій та пільг учням і студентам, право громадян, які належать до національних меншин, на навчання рідною мо­вою чи на вивчення рідної мови. Принцип гарантування свободи творчості означає, що кож­на людина має право на вільний вибір видів, форм, методів і засо­бів творчої діяльності у сфері літератури, мистецтва, науки і тех­ніки. Він пов'язується з принципом ідеологічної багатоманітності і є застереженням від ідеологічного впливу на творчу діяльність з чийого б то не було боку. Проголошуючи свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, держава зобов'язується сприяти розвиткові науки, захищати інтелектуальну власність, авторські права громадян, моральні і матеріальні інтереси, що ви­никають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Закріплюючи принципи багатоманітності форм власності (у тому числі недержавної), свободи підприємницької діяльнос­ті, визнання і гарантування місцевого самоврядування, свободи об'єднання у політичні партії (багатопартійності) та громадські організації, захисту сім'ї і шлюбу державою, відокремлення церк­ви від держави тощо, Конституція тим самим встанов­лює відповідні інститути громадянського суспільства. Однак вона не може інституціоналізувати громадянське суспільство як таке, оскільки його життєдіяльність визначається не тільки і не стільки правовими нормами, скільки є результатом спонтанного волеви­явлення, самодіяльності громадян, їх громадянської активності. Громадянське суспільство не можна зафіксувати у праві чи «роз­будувати», можна тільки сприяти або перешкоджати його форму­ванню і розвитку. Таким чином, конституційне регулювання охоплює не тільки політичну, а й інші основні сфери суспільного життя — економіч­ну, соціальну і духовну.