Тема 8. Культура епохи Просвітництва

План

Соціально-історичні й загальнокультурні передумови Просвітництва.

Філософські ідеї епохи Просвітництва.

Особливості східноєвропейського Просвітництва.

Значення Просвітництва для розвитку європейської культури.

Основні поняття: Просвітництво, секуляризація, реалізм, раціоналізм, рококо.

Соціально-історичні й загальнокультурні передумови Просвітництва

XVIII ст. увійшло в історію світової культури під гордим ім’ям «століття розуму», «століття філософів», «століття Просвітництва».

Останнє словосполучення зустрічається у творах англійських, французьких, німецьких мислителів і остаточно затверджується після статті І. Канта «Що таке Просвітництво?» Поняття світла, ясності, що етимологічно лежать в основі слів «просвітництво», «освіта» у всіх мовах, стали пафосом XVIII ст.

Рух Просвітництва виявився своєрідним підсумком розвитку європейської свідомості з пізнього Середньовіччя. Просвітителі були, з одного боку, спадкоємцями ідей епохи Відродження, що вперше заговорила про самостійність людини, про її емансипацію від обмежень феодально-релігійного світогляду. З іншого боку, просвітителі спиралися на досвід нормативності класицизму, що затверджував раз і назавжди задані моральні й естетичні цінності.

Просвітництво стало також епохою укорінення буржуазної системи цінностей в соціально-економічному й ідеологічному контекстах європейської культури. Цей процес, що почався ще в епоху Відродження, привів до бурхливого росту промисловості, капіталістичних суспільно-економічних відносин, до ланцюга буржуазних європейських революцій, до промислового перевороту – процесів, що охопили тією чи іншою мірою всі країни Європи. Утіленням буржуазного світогляду стала соціально-політична програма просвітителів з її вимогою основних буржуазних свобод та ідеєю власності як одного з найістотніших прав людини. Очевидно, що соціальною основою Просвітництва була буржуазія. Вельми показове й те, що більшість великих мислителів того часу були «різночинцями» за своїм походженням (Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо, Г.Е Лессінг та ін.). Слід зазначити, що Просвітництво було й підсумком розвитку європейської раціоналістичної ідеї, яка голосно заявила про себе в ренесансну добу, була стрижнем розвитку філософської думки XVII ст. і затвердилася в буржуазному раціоналізмі Просвітництва не лише на рівні філософських концепцій, але й на побутовому рівні суспільної свідомості у вигляді «здорового глузду».

Філософські ідеї епохи Просвітництва

Основні політичні, філософські й естетичні норми Просвітництва склалися в культурі Англії ще наприкінці XVII ст., але дійсним оплотом Просвітництва стала Франція, де ця ідеологія не тільки розквітла на теоретичному рівні, але й пройшла безпосередню перевірку практикою під час Великої Французької буржуазної революції 1789-1794 рр. Франція стала центром культурного життя XVIII ст., а французька мова – загальноєвропейською, оскільки була «точною, суспільною й розумною», як стверджував переможець оголошеного у 1783 р. Берлінською академією наук конкурсу творів на тему «Що, власне, зробило французьку мову всесвітньою?» Слід зауважити, що культура XVIII ст. взагалі тяжіла до космополітизму, й багато діячів Просвітництва могли з повним правом називати себе «громадянами Всесвіту». Інтелігенція того часу дуже цінувала можливість безперешкодного обміну думками, й у середині XVIII ст. особливої популярності набула ідея створення такої собі «літературної республіки» - духовного й ідейного братерства передових людей усіх країн.

Філософія Просвітництва також мала інтернаціональний характер. Так, наприклад, Д. Дідро багато працював над перекладом і популяризацією у Франції творів англійських філософів, а інший французький просвітитель, Вольтер, надихав багатьох молодих російських дворян, що називали себе «вольтер’янцями».

Філософські погляди діячів Просвітництва, за всіх розбіжностей у концепціях його численних діячів, в цілому базуються на певних загальних засадах. По-перше, це відчутна схильність до матеріалізму, що трактує матерію як єдину існуючу реальність (К. Гельвецій, Д. Дідро, П. Гольбах). У розвитку теорії пізнання велику роль зіграла філософія сенсуалізму (Дж. Локк): єдиним джерелом пізнання визнавався досвід, що формується здебільш унаслідок впливу зовнішнього світу на органи почуттів, тобто є безпосереднім чуттєвим досвідом.

Отже, Дж. Локк поклав початок просвітительським уявленням щодо природи людини.

Великий французький просвітитель Ж.Ж. Руссо у своєму романі-трактаті «Еміль» писав: «Усе прекрасне, коли виходить з рук Творця; все псується в руках людини».

Дж. Локк вважав, що людина народжується з абсолютно чистими душею й свідомістю, позбавлена уроджених пороків або чеснот; він – «чиста дошка», на якій досвід залишає свої письмена.

Руссо трохи скорегував цю думку: «природна людина», що вийшла з природи і пов’язана з нею нерозривними узами, є чистою, оскільки несе в собі схильність швидше до чеснот, аніж до пороків.

Природа не може бути порочною, вона споконвічно доброчесна й розумна, порочним робить людину лише суспільство, тобто формування людини визначене умовами середовища й виховання.

Звідси логічно випливає висновок про природну рівності людей з усіх верств суспільства. Існує лише одна нерівність – у характері чи вихованні, а «дружина вугляра більш гідна поваги, ніж коханка принца». Не дивно, що просвітителі приділяли особливу увагу проблемам виховання (Дж. Локк, К. Гельвецій, Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо), причому основний наголос у педагогічних концепціях робився на розвиток природних схильностей людини, на створення сприятливих умов, загалом наближених до природи й далеких від негативного впливу соціального оточення.

Неоднозначними були й стосунки просвітителів з релігією, їхнє відношення до ролі релігії у формуванні людської особистості. Більшість просвітителів пройшли шлях через деїзм (системі поглядів, у якій бог визначається творцем світу, але його участь у житті природи й суспільства відкидається) до атеїзму.

Слід відзначити, що саме з епохою Просвітництва пов’язане виникнення послідовного атеїзму як заперечення всієї сукупності релігійних представлень. Атеїсти говорили про пагубну роль, яку релігія зіграла в історії людства; П. Гольбах у трактаті «Система природи» називав релігію головним забобоном, основною перешкодою у справі досягнення суспільного блага.

Менш послідовними були інші мислителі (Ж.Ж. Руссо, Ж. д’Аламбер), а знаменитий Вольтер узагалі дотримувався власної концепції, згідно з якою деїзм годиться лише для «порядних людей», для народу ж потрібно зберегти правовірний католицизм: «Як багатим утримати майно в своїх руках, якщо чернь зневіриться в богові? Якби бога не було, його варто було б видумати». У такий спосіб Вольтер бачив у релігії щось на кшталт моральної вузди для «неосвічених».

Характерно, що більшість животрепетних проблем епохи Просвітництва було так чи інакше пов’язано з питаннями моралі. Просвітителі були впевненні, що виправити світ і вивести його на світлий шлях розуму неможливо без створення нової людини. Деякі прагнули більше виховувати людину, ніж освічувати її (Ж.Ж. Руссо), інші намагалися сполучити виховання людини з різнобачною освітою (Д. Дідро)

В ідеології Просвітництва узяла гору буржуазна мораль, що протиставила галантно-аристократичним етикетно-вишуканим придворним правилам поведінки свої власні принципи: помірність, скромність, прагматизм, святість родини як осередку суспільства, недоторканість власності, реабілітацію труда як основи добробуту. Критерієм індивідуальної моралі при цьому вважалися її відповідність суспільному інтересу.

Просвітителі були ригористичними у своїх етичних теоріях: для них існували певні загальні норми, дійсні для всіх часів і народів, до яких людство, усвідомивши їхню правильність і розумність, повинне дорости. Таким чином, згідно з класицистським принципом нормативності моралі просвітителі підмінили високі ідеали класицистської громадянськості ідеалами не стільки загальнолюдськими, як їм здавалося, скільки буржуазними.

Виховувати ж людей пропонувалося за допомогою пояснення, переконання, освіти. Просвітительська інтелігенція прагнула розширити свій вплив на суспільну свідомість. XVIII ст. стало періодом бурхливого розвитку публіцистики, газет, журналів, видавничої справи. У 1751 – 1780 рр. у Франції вийшла друком «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел», редакторами якої були Д. Дідро і Ж.Л. д’Аламбер.

Це безпрецедентне видання було дійсно, як писав у редакційній статті Д. Дідро, «генеалогічним древом усіх наук і мистецтв, що вказує походження кожної галузі наших знань і їхній зв’язок між собою і спільним стовбуром”. «Енциклопедія» об’єднала в одному виданні гуманітарні, технічні й природні знання свого часу, теоретичні питання й практичний досвід.

Просвітителі вбачали своє покликання у формуванні суспільної думки за допомогою просвіти розумів своїх сучасників, їхнього етичного й естетичного виховання. Просвітителі багато працювали над теоретичними питаннями естетики; що ж стосується різновидів мистецтва, просвітительські тенденції виявлялися тут неоднозначно. У пластичних мистецтвах і музиці великий вплив на смаки XVIII ст. справило придворно-аристократичне рококо – витончене, вишукано-вигадливе, зовні безтурботне, але перейняте сумом приреченості. Зберігав і класицизм свої чільні позиції.

Головним же видом художньої культури Просвітництво змогло реалізувати свої естетичні уподобання, стала література, особливо драматургічні й епічні жанри. У просвітительській драматургії з’явилися нові жанри («слізлива комедія», міщанська драма), де етичні норми втілювалися в образах позитивних героїв, « природних» і доброчесних, що представляли, як правило, «третій стан».

Серед епічних жанрів виділялися філософська повість (Вольтер, «Кандид»), сатирико-повчальне есе (Д. Дідро, «Небіж Рамо»), сімейно-побутовий роман (С. Ричардсон, «Памела»), «роман-виховання» (І.В. Гете, «Роки навчання Вільгельма Майстера»).

Художні твори просвітителів мали величезний суспільний резонанс, що доходив до трагічних курйозів: після публікації роману І.В. Гете «страждання молодого Вертера» по всій Європі знайшлося чимало молодих людей, що не лише надягали на себе синій фрак, жовті панталони й жилет Вертера, але йшли в наслідуванні цьому герою до кінця – до самогубства. Таким чином, демократичне за своєю суттю мистецтво Просвітництва було щільно пов’язане з громадським життям свого часу, яке мистецтво не лише віддзеркалювало, але почасти й визначало.

Велика Французька буржуазна революція 1789-1799 рр., що стала реальним утіленням просвітительських ідей, проходила під гаслами «Свободи, Рівності, Братерства»: свободи мислити, сповідати чи не сповідати релігію, волі від забобонів і підпорядкування лише законами природи й велінням суспільного розуму; рівності як заперечення станової ієрархії, природної рівності всіх людей від народження, рівних прав кожного на розвиток своїх здібностей і участь у суспільному житті.

Братерство розглядалося як логічний результат здійснення двох перших гасел, адже за умов свободи й рівності ніщо, здавалося, не могло зашкодити вільним, рівним, розумним, доброчесним від природи людям об’єднатися в братерському союзі.

Уявлення про державний устрій майбутнього царства розуму були в просвітителів різними: одні схилялися більш до республіканської форми правління, інші бачили ідеал в освіченій монархії (і багато європейських правителів намагалися видавати себе за освічених монархів, що потурали вільнодумству: прусський король Фрідріх II, російська імператриця Катерина II.)

У трактаті «Суспільна договір» Ж.Ж. Руссо виклав теорію, відповідно до якої держава повинна являти собою добровільну й рівноправну угоду між людьми; государ, що порушив умови договору й погано боронить природні права громадян, повинен піти з престолу за волею народу; вищою владою в такій державі мала стати спільна воля, якій зобов’язувався підкорятись кожен громадянин.

Таким чином, просвітителі були переконанні в історичному прогресі, розуміли його як вічне удосконалювання дійсно розумної світобудови. Вони внесли величезний вклад у революціонізацію європейського суспільства.

Особливості східноєвропейського Просвітництва

Теорії західноєвропейської Просвітництва знайшли дуже благодатний грунт і на Сході Європи, зокрема в Росії. Сама імператриця Катерина II виступила з цілою низкою просвітительських ініціатив: вона оголосила конкурс на кращий твір з питання звільнення селян від кріпосної залежності, заохочувала розвиток періодичної преси (перший російський сатиричний журнал «Усяка всячина» виходив під її безпосереднім керівництвом).

Катерина II усіляко підкреслювала свій намір утілити в життя улюблену доктрину європейських просвітителів – ідею освіченої монархії. Російська імператриця листувалася з Вольтером і пропонувала йому допомогу й притулок; вона готова була надати Д. Дідро можливість друкувати «Енциклопедію» в Росії, коли це з політичних причин стало неможливим у Франції.

Щоправда, ці шляхетні починання мали здебільш показний характер, що маскував досить твердий характер імперської політики уряду Катерини II: журнали повинні були виявляти лояльність до політичного режиму, а за прояви радикалізму легко було потрапити до в’язниці, як це сталося з прогресивним видавцем М.І. Новиковим.

Незважаючи на зазначені обставини, саме соціальні верхи Російської імперії були провідниками просвітницьких ідей, що великою мірою визначило характер російського Просвітництва. Так, найболючіша для Росії того часу проблема кріпосництва осмислювалася крізь призму просвітницького світогляду як проблема пробудження у правлячій верстві почуття відповідальності за свої дії.

Російські просвітителі знаходили у простих людях не лише жахаючі прояви вбогості, безправ’я, затурканості кріпосної людини, але й своєрідну мудрість, чистоту, духовну велич. У Росії досить яскраво виявив себе один із просвітительських напрямів – сентименталізм, що звертався не стільки до освіченого розуму, скільки до щиросердечного життя простої, «природної» людини, наближеної до природи, з якої й черпає вона свої чесноти. У повісті «Бідна Ліза» М.М. Карамзін висловив думку, що схвилювала кріпосну Росію: «І селянки любити вміють!»

Доля української культури в XVIII ст. складалися суперечливо. Україна поступово втрачала значення культурного провідника між Росією й країнами Західної Європи, яке вона мала у XVII ст. Росія ж, зацікавлена у зміцненні держави, прагнула обмежити, а відтак і знищити політичну самостійність України (від скасування гетьманства в 1722 р. при Петрі I до знищення Січі при Катерині II у 1775 р.).

Істотні зміни відбулися й у соціальній структурі українського суспільства: з одного боку, поступове покріпачення селян за російським взірцем, з іншого – розшарування козацької старшини, частина якої розчиналася в міщанстві, селянстві, а частина зберегла свій соціальний статус, піддавшись неминучій за таких історичних умов русифікації.

Переміщення центра культурного розвитку на північ від України викликало відтік інтелектуальних і культурних сил з української території. Вихідцями з України були чудові художники-портретисти Д.Г. Левицький і В.Л. Боровиковський, що жили й творили в Росії. На традиціях української музичної культури була заснована співоча школа в Глухові, створена за спеціальним імператорським указом. У ній училися композитори М.Березовський і Д. Бортнянський, чия творчість суттєво вплинула на становлення музичної культури в Росії. У 1700 р. з Київської Академії викликали в Москву й Петербург українських учених ченців, які займали в Росії всі архієрейські кафедри.

Внаслідок специфічних історичних умов, що склалися на Україні у XVIII ст., тут не створилося ні соціальної, ні культурної основи для широкого розвитку Просвітництва: в офіційній культурі, орієнтованій на російську державність, складався стереотип другосортності всього українського.

«Низова» ж культура, де національні традиції зберігалися, не могла бути тим ґрунтом, у якому вкоренилися б інтелектуальні, «головні» ідеали Просвітництва.

Однак традиції шкільної освіти продовжують жити на Україні, незважаючи на контроль Святішого Синоду на церковнопарафіяльними школами. Так, у 1740-48 рр. на території семи козацьких полків старої України на тисячу жителів налічувалась одна школа; на Слобожанщині (район Харкова) одна школа приходилася в середині XVIII ст. на 2500 душ населення, а 100 років по тому – аж на 4270 душ.

У першій половині століття відкриваються як свого роду філії Києво-Могилянської Академії колегіуми в Чернігові, Білгороді (потім Харкові) і Переяславі; у другій половині століття розробляються плани відкриття на Україні університету, але вони наштовхувалися на нездоланий опір уряду Російської імперії. 1783 р.: у всіх колегіумах і в Києво-Могилянській Академії запроваджується навчання російською мовою, а пізніше усі вони перетворюються на навчальні заклади, що готують тільки священиків.

Треба зазначити, що видатною фігурою в українській культурі XVIII ст. був Григорій Савович Сковорода, мислитель, поет, письменник, чия творчість залишила яскравий слід у вітчизняній літературі й філософські й думці епохи Просвітництва.

Значення Просвітництва для розвитку європейської культури

Просвітництво було однією з нечисленних культурно - історичних епох, буквально просякнутих історичним оптимізмом. Просвітителі вірили, що їхні теорії й проекти принесуть щастя всьому людству, допоможуть збудувати досконале суспільство і досконалу людину. Ця віра була настільки самозабутньою, що просвітителі немовби би не помічали численних кричущих протиріч між прекрасними ідеалами й реальним досвідом їхнього власного життя.

Протиріччя просвітительського світогляду без сумнівні. Просвітителі багато зробили для зростання людської самосвідомості, для звільнення людського розуму. Раціоналізм просвітительського ґатунку став одним з магістральних напрямів розвитку європейської культури не лише у XIX, але вже й у XX ст.

Але, зруйнувавши застарілі уявлення, мислителі XVIII ст. створили й нові стереотипи, що живуть понині: це й панування «здорового глузду» у суспільній свідомості; і таке зрозуміле в контексті нашої недавньої соціалістичної ідеології уявлення про обов’язкове підпорядкування волі однієї людини суспільним інтересам, про абсолютну правоту більшості, про виховання в однаково рівних умовах однаково правильних і законослухняних громадян, про безмежні можливості людини й право її перекроювати світ на свій розгляд аж до повороту північних рік.

Отже, багато аспектів нашого позитивного й негативного культурного досвіду можуть бути зведені до перемог та ілюзій європейського Просвітництва XVIII ст.

Контрольні запитання

Назвіть основні риси раціоналістичної культури Нового часу.

Які функціональні зміни в області релігії, природознавства, політичної філософії й мистецтва сформували новий образ світу й нове розуміння людини в європейській культурі XVII-XVIII ст.?

У чому полягали особливості процесу затвердження ідеології Просвітництва на сході Європи?

Яку роль відіграло Просвітництво в культурному розвитку людства?