Тема 5 Культура античного Світу

План

1. Світоглядні особливості античної культури;.

2. Людина в античній культурі;

3. Світове значення культури стародавньої Греції та Риму.

Основні поняття: античність, поліс, космос, калокагатія, агон, катарсіс, ордер архітектурний.

1.Світоглядні особливості античної культури

На території Середземномор’я, Близького Сходу, Індії, Китаю приблизно між 800 та 200 роками до н.е. почали формуватися суспільства, в яких усе сильніше заявляли про себе приватновласницькі стосунки й мобільність окремого індивіда.

За таких умов розгорталася духовна революція „осьового часу” (за визначенням К. Ясперса). Її особливість виявилась у прориві міфологічного світосприйняття, яке становило духовну основу „доосьових культур”. На зміну міфологізму прийшли світові монотеїстичні пророцькі релігії.

Людина відкрила для себе раціональне мислення, рефлексію, які поступово заперечили емпіричний досвід міфологізації світу. Особливість усвідомила своє право стати в опозицію до освяченого авторитетом предків світогляду, зрозуміла, що від її здібностей і рішучості багато в чому залежить її становище в суспільстві. До „осьових культур” К.Ясперс зарахував ті, в яких здійснилася перемога логосу над міфом, - китайську, індійську, іранську, іудейську, грецьку.

Досягнення античної цивілізації (І тис. до н.е. – V ст. н.е.) становлять підґрунтя розвитку європейської культури. Антична культура – це тип європейської раціональної культури. Її шлях – це шлях від міфу до логосу, від міфологічної моделі світу до його натурфілософського осмислення. Звільнена від суспільно-родових відносин антична свідомість позбувалася міфології як перенесення їх на оточення, замінюючи її суто розумовими структурами (рабовласництво спричиняє поділ розумової і фізичної праці), тобто натурфілософським способом мислення. Буття виявлялося в пропорції та зв’язку речей, які знаходили математичне вираження. В одухотвореному, доцільному, замкненому Всесвіті володарювали логос і розум. За мінливим багатобарв’ям земного буття вбачався непорушний порядок абсолютів, універсалій, викристалізованих у свідомості як ідей.

Так, музику розуміли як знання про рух, який створює звучання. Оскільки в ній вбачали ті самі закономірності, що в зміні пір року або рухах небесних тіл, то її метою було пізнання основ світобудови. Вивчення розмірностей неможливе без числа як суті всіх речей, тому музика апелювала до арифметики, геометрії, астрономії, виявляючи тим самим тяжіння до раціонального пізнання світу.

Антична культура – космологічна. Космос виступав її абсолютом. Це Всесвіт, порядок, ціле, що протистоїть хаосові впорядкованістю і красою. Космос – це чуттєво сприйнятий реальний небосхил з небесними тілами, які правильно рухаються над нерухомою землею.

Космологіям античної культури передбачав розуміння людини як частини космосу. Людина безпорадна, її життєвий шлях, доля наперед визначені богами. Боги персоналізували коло року, циклічного руху людських вчинків. Отже, герої античної міфології і літератури завжди звертаються до богів з проханням визначити не тільки життєвий шлях, а й найменший вчинок. У неможливості вийти за межі доленосного кола, у вічному поверненні до першооснов виникав образ вічності, циклічного часу, часу-кола.

Географічні особливості Балканського півострова (нерівна місцевість світу гір і долин, численні невеликі острови, що губляться в морських просторах), масштаби оточення, його простота й завершеність сприяли розумінню співрозмірності людини і природи, характерної для культури Давньої Греції (VIII – I ст. до н.е.).

Це виявилось у формуванні особливого типу державного устрою полісу, міста держави, громадської спільноти з республіканською формою правління. Полісна система виховала в греків особливе світосприймання. Найвищою цінністю була сама спільнота, яка забезпечувала добробут кожного громадянина. Для елліна поліс був тим єдиним місцем, де він відчував себе повновладною людиною, що була під покровительством богів. Руйнування громадянської спільноти сприймалось як руйнування впорядкованої законом світобудови. Не було нічого страшнішого для елліна за вигнання з рідного міста, позбавлення громадянських прав.

Демократична традиція виявляла себе в такому принципі культури, як змагальність.

Грецький агон (боротьба, змагання) уособлював характерну рису вільного греку, який реалізував свою свободу в Олімпійських, Піфійських, Немейських іграх. Агон утверджував ідею перемоги в змаганні як найвищої цінності, що уславлює переможця й забезпечує його повагу та пошану.

З агону починається діалектика як уміння вести бесіду, спростовуючи міркування противника, відстоюючи власні докази.

Агон став складовою театрального дійства (трагедій і комедій), побудованого на діалозі хору й акторів, яке принесло невмирущу славу грецьким драматургам Есхілу, Софоклу, Евріпіду, Аристофану.

Отже, змагальність визначила принципи побудови системи освіти, що орієнтувалася на виховання повноцінного громадянина, особистості, лідера.

Моделлю давньогрецького космосу слугував храм (Парфенон на Афінському Акрополі, храм Гери в Пестумі, храм Зевса в Олімпії), простий за своєю композицією, ясний і гармонійний.

Акцентування екстер’єру храму його оздобленням та функціональним використанням уособлювало тілесність світобудови. Пропорції і масштаби співвіднесеності з людиною включали її в гармонійний світоустрій. Золотаво-білий мармур ніс у собі тепло людського тіла. Прорізані жолобками канелюрами колони були подібними до людини, одягненої у хітон, що спадав складками.

Неоднакова товщина колон неначе напружувала їх, немов людські руки, що несуть вагу. Використання дорійського ордеру надавало храмові чоловічої мужності, снаги та сили, іонійського – жіночої витонченості й легкості. Отже, не буде перебільшенням зазначити, що колонада немовби являла собою товариство вільних громадян, які є оплотом гармонійної світобудови.

Культура Стародавнього Риму (VIII ст. до н.е. – V ст. н.е.) пов’язана з особливостями останнього етапу розвитку античного рабовласницького суспільства.

Якщо греки відчували єдність своїх особистих інтересів та інтересів суспільних то римська держава з жорстокою системою управління протистояла окремій людині.

Розлад між особистістю і державою осмислювався філософією стоїків: у підкоренні особистих інтересів державним, пристрастей розуму – вихід із суперечностей життя (Сенека).

Якщо греки сповідували культ краси вільної особистості, то римляни – культ влади і сили, могутність Риму, його всесвітнє володарювання й нездоланність.

Тверезість світосприймання, практичний склад мислення також зумовив специфіку римської культури. Скрупульозність римського права враховувала всі можливі життєві ситуації. Історичні твори тяжіли до точності фактів („Всесвітня історія” Полібія, „Історія Риму” Тіта Лівія).

У літературі досягла розквіту саме прозаїчна традиція. Державні ідеї імперії найбільш повно втілювались у спорудженні будівель суто практичного призначення, які задовольняли потреби в грандіозній торгівлі, суворій військовій дисципліні, масових видовищах. Це дороги (Аппієва дорога), акведуки (акведук Аппія Клавдія, акведук Марція), форуми (форум Траяна в Римі), терми (терми Каракалли). Їхня краса вбачалась у конкретній практичній функції, втіленій у логіці структури, розумній доцільності, суворій могутності, лаконізмі деталей.

Відображенням могутності римської держави, її військових перемог стали тріумфальні арки (Костянтина, Септимія Севера), тріумфальні колони, на яких рух великих людських мас, що на рельєфі, підкорений длані імператора (колона Траяна).

Соціальний космос римської культури знайшов відображення в домінуванні в архітектурі купола й арки як образів завершеності, об’єднаності, вічності, соціального універсаму (на противагу грецькій колоні як образу антропоморфного космосу), а також у домінуванні овала як символу світового яйця.

Римський храм (Пантеон), амфітеатр (Колізей) відокремлювали людину від навколишнього середовища, замикали її в собі, оточували монолітною стіною з одноманітним ритмом арок.

Образами універсалізму сповнена і римська література ( поема Лукреція Кара „Про природу речей”).

Відображенням соціального космосу стало також видовищна культура Риму: гладіаторські бої, цькування диких звірів, циркові ігрища, які відрізнялися масовістю, розмахом і задовольняли гедоністичні потреби плебсу.

Отже, у культурі римлян надійно утвердилась ідея універсалізму і державності.

2. Людина в античній культурі

Еллінська традиція являє нам феномен вільного громадянина, який є самостійним приватним власником і разом с такими самими економічно незалежними власниками утворює громадянське суспільство, підпорядковуючи собі державні інститути.

Давній грек уявляв соціальні відносини як горизонтальні, тобто в принципі рівноцінних людей, а не як вертикальні, що йдуть з висоти влади до підлеглих їй людей.

Процес великої колонізації грецькими спільнотами Малою Азії та Балканського півострова формував еллінське суспільство як політичний союз рівноправних воїнів; грецькі поліси вели постійні жорстокі війни. Це піднесло на рівень ідеалу людину дії.

Історія людини розглядалась як історія подвигів, діянь (міфи про Геракла). Полісна людина була воїном і громадським діячем. Кожен громадянин не лише мав право, а й повинен був брати участь у вирішенні державних справ. За законами Солона, під час міжусобиць кожен мав обрати одну з ворогуючих сторін, інакше його позбавляли громадянських прав.

Еллін віддавав свої сили й життя державі не від усвідомлення обов’язку, а тому, що розумів себе діяльною персоною історії, яка ретельно впливала на оточення. Позбавлене сумнівів почуття єдності особистого й спільного – ось основа полісного існування. Отже, приватне життя індивіда розчинялось у громадському житті.

Героїзм став тим, що надавало сенсу людському буттю. Еллін жив у світі тотального всевладдя долі. Однак для нього було важливим подолати її. Герой знищує в собі рабське, тоді як раб приймає це і зживається з цим.

Герой і раб утворюють полюси античного світу, в якому героїчне стало вищим містом буття, що вимагало від людини набувати божественного за допомогою власних людських ресурсів.

Смерть у бою вважалася гідним закінченням життя, особливо порівняно з спокійною смертю в ліжку: смерть – доля спільна для всіх, геройство – тільки для обраних. Героїзм вимагав активності, дієвості, конкретних вчинків.

Антична трагедія моделювала ситуацію зіткнення героя і долі. В цій ситуації герой утверджував свій героїзм, а доля – своє всевладдя. Тема воїнів, героїв стала головною в давньогрецькій літературі („Іліада” та „Одіссея” Гомера, „Прикутий Прометей” і „Орестея” Есхіла).

Важливим образом античної культури став образ стрункого, оголеного юнака, атлета („Дорифор” Поліклета, „Дискобол” Мірона). В ньому передано сутнісні риси довершеної людини, її універсальні якості, втілено космічний устрій і гармонію індивідуального існування по той бік недосконалості.

Обличчя імперсональне, внутрішній світ позбавлений конкретних психологічних рис: у цьому прочитувалася і підпорядкованість долі, фатуму, і полісне світовідчуття, яке знищувало розуміння особистісного, не дозволяло протиставляти його цілому. Отже, скульптура гранично тілесна. Відображення духовної динаміки можливе лише настільки, наскільки її може бути передано пластикою тіла. Душа являє себе через тіло.

У пізньокласичній та елліністичній культурі втрачається громадянській пафос, але відкривається емоційність людини, дія поступається місцем роздумам і почуттям, з’являється інтерес до людського обличчя („Пізнай себе” Сократа, трагедії Еврипіда, комедії Арістофана, скульптура „Менада” Скопаса, „Гермес з Діонісом” Праксиля, „Лаокоон”, Пергамський олтар, портретні роботи Лісіппа).

Таким чином, героїчна концепція краси класичної еллінської традиції зазнає краху.

Для римської людини покликанням було займатися справами побудови людського суспільства, яке здійснювалося передовсім у побудові держави. Римська держава століттями була метою і сенсом існування громадян.

Свій героїзм громадянин зробив засобом служіння державі. Героїзм набув рис громадянськості

У Римі, де держава в усьому нехтувала правами особистості почалося відчуження, відокремлення індивіда. Набуло цінності приватне життя людини з її прихильністю до свого дому, професії. Філософія осмислила можливість різних поведінкових моделей: стоїцизм, епікуреїзм. Тема зрадливої долі, несталості й мінливості життя людини стало провідною в римській літературній традиції („Метаморфози” Овідія).

Сформувалася портретна традиція. Зародження портрета пов’язане з давнім заупокійним культом предків, який передбачав зняття маски з померлого. Римський портрет наслідував гостру, часом жорстоку подібність обличчя.

Стиль римського портрета еволюціонував відповідно до зміни моралі й ідеалів. Ідеалом республіканського устрою була мудра і вольова людина-громадянин, перейнята духом республіканських форумів.

Отже, у портретах імператорського Риму утверджено героя, сповненого надзвичайної енергії, егоцентризму, владолюбства, що породжені жорстокою боротьбою за владу (портрети Каракалли, Нерона).

3.Світове значення культури стародавньої Греції та Риму

Протягом історичного розвитку стародавні Греція і Рим, при всій різноманітності суспільних відносин та державного устрою в кожній із цих країн, створили багатющу, велику і неповторну культурну спадщину. В історії світової культури вона визначається як антична, греко-римська культура. Культури Греції та Риму – це дві взаємопов’язані, хоч і не тотожні частини одного цілого.

Роль античної спадщини в розвитку європейської культури неможливо переоцінити. Недаремно античну культуру називають колискою європейської цивілізації. Після періоду середньовічного небуття значної частини античних цінностей вона немов чарівний птах фенікс оживає в переосмисленому вигляді у творах митців Відродження. На основі античної традиції в європейській практиці утверджується гуманістичний світогляд, цінності земного буття, ідеал досконалої гармонійної людини. Само поєднання гуманізму, допитливості, раціоналізму з мистецькою довершеністю робить культуру античного світу одним з провідних духовних надбань людства.

Антична спадщина і традиції, їх гуманістичний зміст становили основу передусім культури і мистецтва Візантії та Близького Сходу. Так, в епоху еллінізму в Олександрії склався просвітницький центр, у якому перехрещувалися шляхи грецької і давньосхідної культурних традицій, розвивалися природничі і гуманітарні науки, філософські школи, розквітало високе мистецтво.

Грецька культура сприймалася в наступні століття як неповторний феномен, історичне чудо. Вона створила таку силу понять і термінів (у політиці, науці, мистецтві), що дослідник Якоб Бурхарт мав підстави сказати: „Ми бачимо очима греків і розмовляємо зворотами їхньої мови”. Саме в Стародавній Греції склалися і утвердились такі фундаментальні соціально-політичні поняття, як громадянська свобода і громадянський обов’язок, людяність, гармонійність розвитку особистості, усвідомлення співвідношення особистого і суспільного.

Грецьке мистецтво і культура – пам’ятки архітектури, скульптури, живопису, література, філософія, театр, музика, художні ремесла - стали невід’ємною частиною світосприйняття і життєдіяльності світового соціуму. Ось чому античне мистецтво є для нас класикою. Воно вічне, не підвладно часові, тому що втілює загальнолюдські цінності. І є людина, яка здатна сприймати прекрасне.

Отже, антична культура сформувала два архетипи людської особистості. Так, гармонійна людина, виходячи з уявлень греків, сприймала Всесвіт як Космос – порядок, натхнений внутрішньою гармонією. А для римлян більш характерною є людина героїчна, що прагне впорядкувати світ своєю перетворюючою силою.

Античність подарувала нам не лише найважливіші зразки людської думки й таланту, але дала приклад шанобливого ставлення до людини – творця, поставивши її майже в рівень з богами.

Таким чином, античність, її культура і мистецтво – вічне, невичерпне джерело ідей, думок, художніх відкриттів. З нього людство в усі часи черпало натхнення до творіння прекрасного. Без цієї невмирущої спадщини неможливо уявити шляхи соціального і духовного прогресу людства, його майбутнє.

Контрольні запитання.

Якими є світобудовчі уявлення давньогрецької та давньоримської культур?

Порівняйте ідеал людини в культурах Давнього Сходу й античності.

Чому в античній традиції втілювався героїчний тип краси?

Порівняйте ідеал людини в давньогрецькій та давньоримській культурних традиціях.

У чому виявляє себе вплив античної традиції на формування системи західних цінностей?