Тема 2. Культура та суспільство

План

1.Форми культури: народна, масова, елітарна сучасна масова культура.

2.Функції культури.

3.Проблеми рівноправності культур у сучасному світі.

Основні поняття народна культура, масова культура, кітч, елітарна культура, етноцентризм, культурний релятивізм, культурні універсалії, культурна інтеграція, національна свідомість, ксенофобія.

1.Форми культури: народна, елітарна, масова. Сучасна масова культура

1. Поділ культури на три форми – народну, елітарну і масову, обумовлений насамперед тим, хто є її безпосереднім творцем ( його професійними можливостями, інтелектуальним потенціалом, роллю і місцем у суспільстві) та споживачем.

Народна культура або фольклор створюється анонімними митцями, які, зазвичай, не мають спеціальної підготовки. Народній культурі властиве визначення „колективна”. Вона включає: міфи, легенди, сказання, епос, казки, пісні, танці, особливості побуту, декоративно-прикладне мистецтво.

Елітарна (висока) культура твориться привілейованою частиною суспільства, або професіоналами на її замовлення. Вона включає в себе вишукане мистецтво, так звану серйозну (класичну) музику, високо-інтелектуальну авангарду літературу та ін.

На ранніх етапах соціокультурного розвитку до елітарної культури належала „аристократична” культура, тобто культура вищих класів суспільства. Значною мірою девізом та метою такої культури виступає теза „мистецтво за ради мистецтва”.

В умовах зростаючої демократизації суспільства привілейованою його частиною (елітою) слід вважати не якісь певні класи, а скоріш найінтелектуальнішу, найбільш освічену частину суспільства. Коли рівень освіченості в суспільстві зростає, коло споживачів високої культури поширюється.

Єдиного тлумачення поняття масова культура, як культурно-соціологічного феномену, не існує, але всі наявні визначення сходяться на однакових причинах виникнення масової культури – достатньо високий рівень індустріального розвитку, науки, техніки і т. ін.

Масова культура – комплекс духовних цінностей та культурних потреб, пов’язаних із розвитком науково – технічного прогресу, засобів комунікації. Масова культура орієнтується, головним чином, на усередненні смаки аудиторії й характеризується масовим стандартизованим виробництвом художньої продукції, поширюється засобами масової комунікації.

У системі масової культури важливу роль відіграє розважальність мистецтва, яке орієнтується на комерцію. Звідси швидке „моральне старіння” продуктів масової культури.

Феноменом другої половини ХХ ст. стало формування і поширення масової культури. У прямому розумінні – це культура, що знаходить попит в основній масі населення безвідносно приналежності до тієї чи іншої нації, держави. Незважаючи на регіональні або національні особливості, масова культура є космополітичною.

Своїм виникненням та бурхливим розвитком масова культура завдячує сучасній цивілізації. З переходом людства після Другої світової війни від індустріальної до постіндустріальної ери значно поширився розвиток й вплив засобів масової комунікації, інформаційних технологій, суттєво підвищився рівень освіченості населення багатьох країн. Тим самим створювались нові можливості поширення культури в суспільстві, донесення її надбань до кожного індивіда.

Масова культура зайняла місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною, укоріненою переважно серед сільського населення. Вона приваблює, насамперед маргінальні (від лат. margo – край; від фр. marginal – побічний, несуттєвий, другорядний, незначущий) верстви людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного грунту. Це жителі села, що опинились у місті, емігранти, ті, хто змушені змінити спосіб життя через втрату роботи, кваліфікації та знаходиться в пошуку нових світоглядних та духовних орієнтирів.

Найхарактернішою рисою масової культури є її комерційний характер. У ринковому суспільстві ця культура, розрахована на основну масу населення, обов’язково виступає в ролі продукту, споживання якого має приносити прибуток. Для вивчення попиту на цей продукт сучасна західна цивілізація вже давно використовує могутній потенціал наук про людину – соціологію, психологію, менеджмент, політологію. Одночасно не лише вивчається, а й формуються культурні потреби і бажання мас. Існує досить розгалужена система індустрії масової культури, що включає в себе такі підрозділи:

засоби масової інформації – ЗМІ (практично всі приватні канали радіо та телебачення, газети та журнали існують за рахунок реклами споживчих товарів та послуг);

система організації та стимулювання масового попиту на продукцію (реклама на вулицях, транспорті, індустрія моди);

індустрія здоров’я (формування іміджу здорового способу життя);

індустрія дозвілля (туризм, книговидання, популярна музика, та ін.);

міжнародна комп’ютерна мережа Internet;

масова соціальна міфологія. Так, цікаво спостерігати за розвитком цього жанру останнім часом в Україні: виходять численні матеріали про життя кумирів, поширюються міфи, псевдонаукові вчення, де складні або недостатньо досліджені проблеми зводяться до простих пояснень, типу: вплив прибульців з космосу, зірок, знаків зодіаку, передбачення Нострадамуса.

Важко та й не потрібно перераховувати всі напрями індустрії масової культури, бо її продуктів безліч. Який же він, продукт сучасної масової культури?

По-перші, він подається як якісний. Якщо це роман або художній фільм, тут важливий цікавий сюжет, інтрига, красиві герої, бурхливі почуття. Обов’язково при цьому треба дотримуватися чіткості жанру в розрахунку на певну категорію споживачів: для жінок „бальзаківського„ віку –мелодрама, для чоловіків – бойовик, для домогосподарок – „мильна опера”. Хочеш розважитись – комедія, хочеш скинути напруження і стрес трудового дня – трилер (від англійського trill – тремтіти), для інтелектуалів – детектив та кросворд.

По-друге, твір масової культури повинен бути зрозумілим. Надмірна філософія та модерністські прийоми не сприймаються масою, тому в попиті переважно є традиційний реалізм. Так, у живопису серед масового загалу розповсюджуються хрестоматійні твори реалістів ХІХ ст. та їх послідовників.

Масова культура унікальна тим, що вона добре навчилася маніпулювати людськими інстинктами, доцивілізаційними реакціями та імпульсами, серед яких – ерос, страх, агресивність. Усе це є, безумовно, і у великих класиків, але не в такій примітивній формі, як це тиражується в сотнях сучасних романів та серіалів.

Характерною рисою масовості іноді стає вульгарність – банальні істини, примітивні почуття та ідеї, красиво упаковані і розраховані на невибагливий смак. Квінтесенцією масової культури, її найодіознішім, пародійним виразом є так званий кітч (від нім. kitsch – несмак, дешева продукція, розрахована на зовнішній ефект). У 60 - 80-і роки цим терміном позначали популярну художню продукцію, що відповідала міщанськім смакам, була символом бездуховності. Це матрьошки, керамічні фігурки котів або слоників, картини з русалками. Сьогодні кітч став вишуканішим, стилізованішим і водночас агресивнішим (найхарактерніший приклад – сучасна телевізійна реклама), він навіть претендує на один із стилів постмодерністського мистецтва.

У тоталітарному суспільстві, незважаючи на його колективістський характер, справжньої масової культури не існує. Декларована як масова, культура такого суспільства по суті є елітарною, оскільки її створює художня еліта на замовлення політичної верхівки. У такій художній культурі мало уваги виділяється особистим почуттям та індивідуальним інтересам, здебільшого йдеться про колектив та державу. Більшість творів соціалістичного реалізму, що виходили в СРСР масовими тиражами, не користувалися справжнім попитом, проте великий ажіотаж викликала поява окремої продукції західної масової культури (фільм „Тарзан” у кінці 40-х років, мультфільми Уолта Діснея, детективи Агати Крісті).

Батьківщиною сучасної масової культури є США. Тут виникли шоу-бізнес, бестселер, Голлівуд, Діснейленд та численні інші феномени маскультури, що заполонили увесь світ. У свідомості багатьох європейців Америка – країна суцільного маскульту, бездуховності і прагматизму. Певна рація в цьому є, але це не зовсім так. Історичні та культурні умови розвитку Сполучених Штатів дійсно сприяли розвитку насамперед масової культури, адже суспільство складалося тут як безнаціональне з численних емігрантів – маргіналів. У США не було традицій народної культури, не склався повноцінний фольклор. Американські діти дійсно краще знають Мікі – Мауса, ніж казки Г. Х. Андерсена та братів Грімм, однак той же У. Дісней своїми геніальними фільмами зробив Білосніжку і Снігову Королеву улюбленцями всього світу.

Європейські інтелектуали вже не перший рік б’ють тривогу з приводу експансії американської масової культури. Однак йдеться швидше не про культуру взагалі, а про рівень творів. У масовій культурі є чимало значущих, навіть видатних творів, які необхідно пропагувати. Добре це чи погано, але на межі ХХ і ХХІ ст. її кращі зразки дієвіше впливають на рівень культури суспільства, ніж твори геніїв.

Яким є співвідношення між масовою і елітарною, або фундаментальною культурою? Треба відзначити, що обидві культури – як дві півкулі головного мозку, кожна з яких здійснює принцип доповнення.

Масова культура як первинна відтворює образ реальності, фундаментальна ж виступає як вторинна, моделююча система.

У цьому відношенні масова культура ХХ ст. була повною протилежністю елітарної культури в одному та її копією в іншому. Так, знявши касовий фільм „Парк юрського періоду”, знаменитий голлівудський режисер С. Спілберг, заощадив кошти на фундаментальну картину „Список Шиндлера”, що розповідає про трагедію холокосту. Успіх „Сибірського цирульника” М. Михалкова дає можливість відродити неприбуткове російське документальне кіно.

Отже, у багатьох країнах з добре розвинутою ринковою економікою, незважаючи на панування масової культури, цілком успішно розвивається культура елітарна та народна. Масова культура, як і цивілізація, може нести потенційну небезпеку бездуховності, але під контролем суспільства та його еліти вона повинна трансформуватись у прообраз нової буденної культури людства ХХІ ст.

2. Функції культури

Вищезгаданий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед багатьох функцій, які здійснює культура, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

Пізнавальна функція культурифіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху. Через культуру, яка об’єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому.

Інформативно-трансляційна функціявиконує важливу роль у передаванні соціокультурного досвіду як від попередніх поколінь до нащадків (за історичною вертикаллю), так і в обміні духовними цінностями між народами (за історичною „горизонталлю”). Вона дає можливість здійснювати культурний обмін між своїми сутнісними силами, неоднаковими як усередині одного покоління, так між поколіннями. Важливе значення цієї функції полягає в тому, що культура через пам’ять та її втілення в суспільній практиці забезпечує передавання в конкретних предметних формах соціокультурної спадковості людства.

З попередньою функцією тісно пов’язані комунікативна та інтегративна функції культури. Суть комунікативної функції культури полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної ) системи, яка зберігає попередній досвіт у мові, поняттях, обрядах, традиціях, звичаях, засобах виробництва та наукових формулах. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші – національний, регіональний або конфесійний. Проте саме ця функція культури виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв’язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації.

Інтегративна функціяполягає в здатності культури об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної, вікової, професійної, конфесійної або іншої приналежності у певні соціальні спільності, а народи – в світову цивілізацію. Проте, як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів у сучасному світі має місці тенденція не лише до зближення культур, яке відбувається на підставі типової або функціональної спорідненості, а й зворотній процес – взаємовідштовхування.

Регулятивна, або нормативна функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які є регуляторами суспільних відносин, духовними орієнтирами на кожному етапі історичного розвитку. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.

Норми культури в їх зовнішньому виразі проявляються через символіку характерним прикладом якої виступають правила етикету (норми і правила поведінки). Однак не можна ототожнювати подібні правила з регулятивними можливостями культури. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях – на виробництві, громадських містах, товариському оточенні, побуті. Крім того, ми говоримо про культуру поведінки у вужчому розумінні, маючи на увазі нормативні вимоги до побутового спілкування людей.

У ролі регуляторів культури поведінки людини виступають норми моралі, права, а також зразки поведінки. Норма характеризує не лише вже досягнуте суспільством, а й те, що має статус загальної вимоги. Взірець (вище, найкраще) – це те, що досягнуто передовими людьми суспільства, найбільш наближене до ідеалу. З розвитком людства певні зразки поступово перетворюються на загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, досконаліші. У цьому виявляється регулятивна роль зразка.

Аксіологічна, або оціночна, функція культуривиражає її якісний стан. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина дає позитивну чи негативну оцінку тим чи іншим предметам і явищам і, відповідно, сприймає їх або відкидає. Із ставленням людини до культурних цінностей можна судити про насиченість або спустошеність її духовного світу.

Особливе місце належить виховній функції культури. Культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації. Вона наступає ще й фактором саморозвитку людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому кожний новий етап у культурному поступі можна вважати наступним кроком у напрямі розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція культурисинтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оціночні та вольові чинники духовного світу особистості. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. В історичному плані формування світогляду ґрунтується на побутових уявленнях, міфології, згодом черпає свій зміст у релігії й нарешті – у науковому пізнанні, тобто на тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Отже, культура являє собою цілісну динамічну систему, яка є внутрішнім змістом розвитку людства. Поліфункціональність культури проявляється в творчій діяльності людини, яка створюючи цінності, задовольняє свої потреби і тим самим стверджує себе в природному й соціальному середовищі.

3. Проблеми рівноправності культур у сучасному світі

Культура в житті людини відіграє неоднозначну роль. З одного боку, вона сприяє закріпленню найцінніших зразків поведінки й передаванню їх наступним поколінням. Здіймаючи людину над світом природи, вона створює духовний світ, сприяє духовному розвитку людей і налагодженню стосунків між ними. Культура – цемент будинку громадського життя. І не лише тому, що вона передається від однієї людини до іншої в процесі соціалізації чи контактів з іншими культурами, а й тому, що формує в людей почуття приналежності до визначеної спільноти – нації, народності, етнічної групи. Члени однієї культурної групи, як правило відчувають порозуміння, довіряють і співчувають один одному більше, ніж стороннім. Їхні загальні почуття відбиті в традиціях, звичаях, мові, особливостях національного харчування, одягу, житла, промислів і мистецтва.

З іншого боку, культура не тільки зміцнює солідарність між людьми, але і є причиною конфліктів як усередині груп, так і на особистісному рівні. Вона здатна за підтримки моральних та правових норм закріпити несправедливість, марновірство, нелюдяну поведінку. Крім того, все створено в рамках культури для підкорення природи, може бути використане для знищення людства.

У дослідженнях окремих проявів культури з метою отримати можливість знизити напруження у взаємовідношеннях людини з витвореною нею культурою, у визначенні місця й ролі специфічного прояву кожної культури та їх взаємних зв’язків і впливів учені оперують такими категоріями як „етноцентризм” та „культурний релятивізм”. Етноцентризм(від грец. ethnos – плем’я, народ і центр) – схильність людини оцінювати всі життєві явища крізь призму цінностей власної етнічної групи, яка розглядається в якості еталона (зразка); розуміється як перевага власних культурних цінностей над усіма іншими. Ця тенденція проявляється в таких позитивних виразах, як „обраний народ”, „істинне вчення”, „надраса”, та в негативних – „відсталі народи”, „примітивна культура”, „грубе мистецтво” тощо.

Значною мірою етноцентризм властивий для усіх суспільств, і навіть патріархальні народи відчувають перевагу власної культури над культурою усіх інших народів, яка здається їм брутальною та абсурдною. Тому він визначається як загальнолюдська реакція, що зачіпає всі групи в суспільстві і майже кожного його індивіда.

Групи, в яких явно присутні прояви етноцентризму, як правило, життєздатніші за ті, що є більш терпимі до інших культур і субкультур. Етноцентризм згуртовує групу та виправдовує пожертви й мучеництво за ради її процвітання й добробуту; без нього не можливо виявити й патріотизм. Етноцентризм – необхідна умова прояву національної свідомості і навіть звичайної групової лояльності. Можливі й крайні прояви етноцентризму, наприклад, націоналізм чи шовінізм, при яких висловлюється зневага до культур інших народів. Однак у більшості випадків етноцентризм проявляється у толерантних формах, і основний принцип його дії ґрунтується на ідеї переваги власних цінностей, хоч і допускається думка про наявність існування кращих культурних зразків.

У повсякденному житті ми стикаємося з явищем етноцентризму практично щоденно: коли порівнюємо себе з людьми іншого віку, статі, представникам інших груп та регіонів – у всіх випадках, коли існують відмінності в культурних зразках представників різних соціальних груп. Будь-коли ми ставимо себе в центр іншої культури й пояснюємо її, порівнюючи зі зразкам власного культурного середовища.

Говорячи про значну роль, яку етноцентризм відіграє в процесах групової інтеграції, у згуртуванні членів груп навколо культурних зразків, треба відзначити й його консервативну роль, негативний вплив на розвиток культури. Історичний досвід показує, що консервативний прояв етноцентризму, при якому стан власної культури визначається як найкращий, найдосконаліший, а сама така культура не потребує ні яких змін, а тим більше запозичень з інших культур, може значно уповільнити й навіть загальмувати процеси суспільного розвитку. Етноцентризм може також виступати в якості інструмента, що діє проти змін внутрішнього устрою суспільства. Так, ще в Стародавньому Римі у представників неімущих верст культивувалася думка, що вони, незважаючи на злидні, громадяни великої імперії, а тому – вище за інші народи.

Якщо члени однієї соціальної групи будуть розглядати культурні зразки та цінності інших груп тільки з погляду етноцентризму, дійти до порозуміння і взаємодії буде дуже важко. Тому існують підходи до інших культур, які пом’якшують дію етноцентризму і дозволяють знаходити шляхи до співробітництва та взаємозбагачення культур різноманітних груп.

Одним з основних таких підходів вважається культурний релятивізм – розуміння іншої культури на підставі аналізу її власних зразків і цінностей. Тобто для того, щоб зрозуміти цінності та зразки іншої культури, необхідно аналізувати їх з точки зору не „своєї” власної культури, а через призму їх функціонування в межах даної „чужої” культури, через здатність пов’язати їхню специфіку, конкретні риси з особливостями розвитку цієї „чужої” культури.

Кожний культурний елемент повинен співвідноситися з особливостями тієї культури, частиною якої він є. Цінність і значення такого елемента можна розглядати тільки в контексті функціонування визначеної культури. Такі елементи можуть і не мати суттєвих відмінностей, але коли вони складають цілі культурні комплекси, ці відмінності обов’язково себе виявлять. Важливо тільки підійти до них не з погляду домінування „своєї” культури, а з погляду культурного релятивізму.

Отже, така, не етноцентрична, точка зору сприяє зближенню, розвитку та взаємозбагаченню різних культур.

Слід зрозуміти основне положення культурного релятивізму, згідно з яким деякі елементи окремої культурної системи правильні та загальноприйняті, тому, що вони себе добре зарекомендували саме в цій системі. Інші елементи вважаються неправильними та непотрібними тому, що їх застосування породжувало б хворобливі та конфліктні наслідки тільки в певній соціальній групі або тільки в певному суспільстві.

Прояв етноцентризму, як і культурного релятивізму, пов’язаний з функціонуванням культурних універсалій, що існують у кожній культурі. Соціологи виділяють їх більше 60-ти: спорт, краса тіла, праця, хореографія, звичаї (наприклад, дарувати подарунки), гостинність, заборона кровозмішення, жарти (анекдоти), релігійні обряди, виготовлення знарядь праці, житло, одяг, виховання тощо.

На культурні універсалії впливають навколишнє середовище, особливості історичного розвитку тощо. Так, для різних країн і народів можуть бути характерні різні види спорту, уявлення про красу тіла, елементи хореографії і т.п.. Головне те, що в різних культурах у тій чи іншій формі ці елементи культури існують. Навіть ті елементи культури, які можна віднести до біологічних чинників її функціонування (виховання дітей, потреба в їжі і теплі, вікові розходження між людьми, заборона вбивства, засудження неправди тощо), є універсаліями, що створюють певну локальну або регіональну спільноту, об’єднають їх у певний культурний тип.

Проте культура не тільки зміцнює солідарність між людьми, вона є причиною конфронтацій. Це можна простежити на прикладі мови – головного елемента будь-якої національної культури. Національна мова об’єднує людей, можливість спілкуватися нею сприяє зміцненню членів соціальної спільноти. З іншого боку, загальнонаціональна мова виключає тих, хто не володіє нею або говорить цією мовою дещо інакше.

Так, у Великій Британії представники різних суспільних верств і регіонів вживають декілька десятків форм англійської мови, що відрізняються одна від другої, - діалекти, жаргони, сленги. Хоч усі володіють англійською мовою, деякі групи вживають ”біль правильну” англійську, ніж інші. У США існує „тисяча і одна” різновидів англійської мови. У країнах з розвинутими економічними, політико-правовими відносинами загальнонаціональна мова підтримує згуртованість товариства. Між людьми, що говорять однією мовою, майже автоматично виникають порозуміння і співчуття. У мові знаходять висвітлення знання людей про традиції, що склалися в товаристві, а також про поточні події. Мова, таким чином сприяє формуванню почуття ідентичності на рівні колективу, спільноти.

Хоч мова є могутньою об’єднуючою силою, водночас вона спроможна і роз’єднувати людей. Група, що користується певною мовою вважає всіх, хто говорить нею, „своїми”, а людей, які вживають суржик або говорять іншою мовою – „чужими”. Мова – головний символ антагонізму між англійцями і французами, що мешкають у Канаді. Боротьба між прихильниками та супротивниками викладання двома мовами – англійською та іспанською - у південних штатах Америки свідчить, що мова може створювати гострі політичні проблеми.

Виникнення непорозумінь у розвитку культури може бути пов’язано з дією глобальних конфліктів, які з особливою силою виявилися в ХХ ст., засвідчуючи ту істину, що все, створене в рамках культури для приборкання природи, може бути застосовано для знищення самої природи, цивілізації, усього людства. Не вдаючись до типології конфліктів (конфліктологія – окремий напрям у гуманітарних науках), спробуємо визначити основні причини їх виникнення, пов’язані із розвитком культури.

Конфлікти, як правило, проявляються тоді і там, де і коли: 1) не збігається культурна орієнтація певної групи спільноти із загальноприйнятими, інколи й офіційно закріпленими, культурними цінностями (іконоборство); 2) культурні цінності однієї спільноти насаджуються іншій (місіонерство, етноцентризм, ксенофобія (від грец. xenos – чужий і phobos –острах)- нав’язливий острах перед іншими етносами, боязливо – насторожене й навіть вороже ставлення до них), колонізації та війни і т.п.); 3) в рамках культури певної спільноти відбувається „розмиття”, нівелювання цінностей (елліністична Греція, бароко в Європі, вплив тоталітарних режимів тощо); 4) один рівень культури починає витісняти інші рівні, а саме там, де масова (утилітарна) культура поглинає й витісняє культуру елітарну (високу) й побутову (народну).

Найраціональнішим шляхом розвитку й сприйняття культури в суспільстві є поєднання рис і етноцентризму, і культурного релятивізму, коли індивід, відчуваючи гордість за культуру своєї групи чи народу й висловлюючи схильність до основних зразків цієї культури, в той же час зрозуміє й інші культури, поведінку членів інших груп, визнає їх право на існування та розвиток.

Отже, у світі не має культур першорядних чи другорядних, розвинутих чи відсталих, прогресивних чи регресивних. Усі культури світу рівноправні, кожна з них є складовою світового культурного цілого, створеного людством протягом тривалого історичного часу.

Щодо місця й ролі української національної культури необхідно зазначити: українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Характерною рисою української культури є її відкритість, самодостатність, здатність до творчих злетів. Завдяки цьому вона протягом своєї історії тричі змогла відродитись і зберегти дух нації її генетичний код і життєздатність в умовах колоніального гніту.

Українська культура, розвиваючись певний час у лоні литовської, польської, російської та інших культур, оцінювалась окремими дослідниками як похідна та провінційна. На її розвиток негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури тощо. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались культурні процеси.

Проте вони не припинялися, і навіть в умовах жорстоких антинаціональних утисків українці не завдяки, а швидше всупереч цим утискам творили власну культуру. Інша річ, що через такі утиски українська культура не була в епіцентрі світового культурного розвитку. Проте навіть в умовах відсутності власної держави вона здійснювала значний культурно-освітній вплив на розвиток культури інших слов’янських народів, особливо російського.

Таким чином, здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання свідомості нації і складний процес переходу до нового суспільства на зламі епох відкривають нові обрії розвитку української культури. Усе це зумовлює зростання інтересу до вивчення її історії в контексті розвитку світової культури.

Контрольні запитання

Які є концептуальні підходи до визначення поняття „культура”?

Як би ви визначили сутність феномена культури?

Назвіть основні функції культури.

Які причини зумовили виникнення феномена масової культури?

Масова культура – благо чи зло? Обґрунтуйте свою точку зору.

Охарактеризуйте елітарну культуру.

Що становить специфіку мови культури?