Вступ.

Культурологія як наукова та навчальна дисципліна

Термін „культурологія” запропонував у 1909р. німецький філософ і фізик В. Освальд. Вчений не лише показав різницю між культурологією і соціологією, а й використав термін „культурологія” для опису специфічних явищ, якими є культура як феномен суто людської діяльності. В. Освальд фактично визначив місце культурології в системі інших наук. У 1939р. американський філософ Леслі Уайт (1900-1975) незалежно від В. Освальда, повернувся до тлумачення терміну „культурологія”, вводячи його в контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця „Наука про культуру” (1949) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення культурних явищ.

Однак, у західноєвропейській науковій традиції культурологія в розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилась. Переважно феномен культури розглядався із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру в Європі й Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика та посткультурна лінгвістика (постмодернізм). Зокрема, значного поширення в західній культурології набула культурна антропологія. Її називають ще етнічною чи етнологічною культурологією. Вона вивчає традиції, звичаї, обряди, ритуали, міфи і вірування, а також весь уклад життя традиційних, докапіталістичних суспільств і так званих „архаїчних” народів. Останніми роками значне поширення одержали структурно-семіотичні концепції культури, що спираються на новітні лінгвістичні методи дослідження.

У Росії ж термін „культурологія” закріпився. Там культурологія як наука виділилася в окремий напрям, який поєднав культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, психологію, художню практику.

Українська культурологія - досить молода галузь гуманітарного знання, вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції, розвиваючи культурно-історичний напрям. Через суспільно-політичні обставини навіть історія української культури набула рис схематизму, доктринерства, заідеологізованості, значно відставши від наукових досягнень західноєвропейської культурологічної думки. Насамперед негативним наслідком попередньої доби стала відсутність власних новаторських оригінальних культурологічних концепцій. Однак, нині вітчизняна культурологія виходить з кризового стану, розвиваючись шляхом синтезованого вивчення проблем культури, інтегруючи знання різних наук у цілісну систему.

В українській культурології можна виділити декілька напрямів дослідження. Насамперед – це традиційна історична культурологічна школа. Її головне завдання – дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Предмет історії культури охоплює світову, національну або регіональну культури, чи певну культурно-історичну епоху, наприклад Середньовіччя, Відродження тощо. Ця школа намагається не стільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події і досягнення культури, виділяючи в ній найвидатніші пам’ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикає лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови і літератури.

Другий напрям – це філософія культури. Вона є загальною теорією культури, тому її завдання полягає в осмисленні і поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджує сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчання є структура, функції та роль культури в житті людини і суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденції в еволюції культури, на розкриття причин її розквіту і кризових явищ тощо.

Третім напрямом є соціологія культури. Вона досліджує функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури – масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну тощо. Її цікавлять зрушення і зміни, що відбуваються в культурі, їхня динаміка, реакція на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

До соціології культури тісно примикає психологія культури, у якій останнім часом проглядається тенденція виділитися в самостійну наукову дисципліну. Вона вивчає особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяє культурно-історичні типи особистості, характерні для даного соціуму.

Отже, культурологія – це наука, що формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію і модель людського буття. Культурологія є емпіричною наукою, що аналізує конкретно-історичні явища культури та виявляє універсальні закономірності зародження, функціонування та зміни культурних феноменів.

Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів, що застосовується нею до культурних об’єктів, досить широкий: від загальнонаукових до суто специфічних підходів.

Діахронний метод потребує викладу явищ, фактів, подій світової і вітчизняної культури в хронологічній послідовності.

Синхронний метод передбачає всебічне порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретро - або перспективи.

Порівняльний метод застосовується в культурологічних дослідженнях двох або декількох національних культур. Він також передбачає виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливів, а відтак встановлює рівень своєрідності або спорідненості культур.

Сутність типологічного методу полягає в аналізі культурних явищ від абстрактного до конкретного і виявленні на цій підставі типологічної близькості історико-культурних процесів.

Серед специфічних методів найпоширенішим є археологічний, який на підставі аналізу матеріальних предметів, добутих під час розкопок, дає вченому можливість зробити висновки про загальний стан культури.

Семіотичний метод, що ґрунтується на вченні про знаки, дає змогу вивчати знакову систему (структуру або текст) будь-якого артефакту.

Психологічний метод орієнтує дослідника на вивчення суб’єктивних механізмів діяльності культури, індивідуальних якостей, несвідомих психічних процесів. Цей метод дуже важливий для дослідження особливостей національних культур.

Біографічний метод переважно застосовується у літературознавстві як тлумачення літератури через відображення біографії й особистості письнника. Перший цей метод застосував французький критик Ш. О. Сент-Бев. У науковому літературознавстві – це один з важливих принципів дослідження. Його особливості полягають у роботі з текстами. Але і його абсолютизація може призвести до нівелювання ролі духовно-історичної атмосфери, стилю епохи, впливу традиції.

Особливе місце належіть цивілізаційному підходу. Його сутність полягає в осмисленні історії розвитку людства через інтегровані галузі спеціалізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи. У ньому знайшли сконцентрований вигляд усі названі підходи до вивчення культурно-історичних явищ.

У 2003 р. „Культурологію” введено як базову навчальну дисципліну в перелік обов’язкових предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України. Позитивним є те, що вона стала логічним продовженням навчального предмета „Українська та зарубіжна культура”, з викладання якого накопичено значний досвід. На відміну від попереднього курсу, що обмежувався переважно рамками історії культури , „культурологія” розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними, соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем курсу, явищ та феноменів у культурі.

Предметом культурології як навчальної дисципліни є історичний та соціальний досвід людини, закріплений в традиціях, нормах, звичаях, законах тощо. Вивчання його змісту, структури, динаміки, технологій функціонування та механізмів збереження, трансляції, освоєння та зміни традицій, цінностей і норм формують науковий світогляд, що сприяє розумінню множинності шляхів соціокультурного розвитку, толерантному сприйняттю інших культур та глибшому освідомленню вітчизняних культурних досягнень,

Важливість культурології як навчальної дисципліни полягає також у тому, що поряд с науковими проблемами, які становлять основу її предмету, акцентується увага на загальнокультурному розвитку особливості, потребі в самоосвіті, на формуванні уявлень про особливості професійної діяльності та її соціальних і екологічних наслідках. Але найголовніше – це донесення до студентства сутності культуротвірного змісту обраного фаху, що реалізується через формування моральних, соціальних, естетичних орієнтирів, необхідних для досягнення особистого успіху та діяльності в інтересах суспільства.

Отже, культурологія, займаючи важливе місце у блоку соціогуманітарних дисциплін, дає знання про навколишній світ та механізми його функціонування через систему ціннісних орієнтацій, сприяє самоідентифікації особистості та визначенню нею свого місця в суспільстві. Вивчення власної культури та інших культурних феноменів сприяє усвідомленню цінності людського буття та плюралізму культурних вимірів, з порівняльного аналізу яких формується стійка орієнтація на міжкультурне спілкування.

Тема 1. Теоретичні проблеми культури.

План

1. Поняття, сутність та визначення культури.

2. Аналіз культури як суспільного явища

3. Матеріальна й духовна складові культури.

4. Типологія культури. Історичні типи культури.

Основні поняття: культура, культурологія, антропологія, артефакт, універсалії культури.

1. Поняття, сутність та визначення культури. Культура – це істинна душа й обличчя будь-якого народу, це живий зв’язок часів, адже „в культурі не має хімізму, зневажливого ставлення до могил батьків...”. Вона являє собою „людський зріз” історії суспільства, розриває становлення й розвиток людини у процесі всієї її різноманітної соціальної життєдіяльності.

Культура сьогодні – це не лише можливість виживання України та її народів, але й запорука збереження своєї самостійності й самобутності, основа її подальшого розвитку, гарантія її майбутнього.

Треба відзначити, що зрозуміти культуру можна лише крізь призму діяльності людини. Культура не існує поза людиною. Вона споконвічно пов’язана з людиною і породжена тим, що остання постійно прагне знайти сенс свого життя й діяльності. І навпаки, немає ані спільноти, ані соціальної групи, ані людини без культури, поза культурою.

Вживаючи слово „культура”, різні люди вкладають у нього різні значення. Одні під культурою розуміють види мистецтва – живопис, театр, музику тощо; інші ототожнюють культуру з освіченістю; треті пов’язують культуру з моральними, етичними нормами людини та суспільства. Але у дійсності культура таке ж ємне й складне утворення, як саме суспільне життя. Тому в межах історичних, філософських, етнографічних, соціологічних та інших досліджень суспільного життя можна зустріти найрізноманітніші уявлення про культуру. Дослідники давно б’ються над визначенням поняття культура, яке б задовольняло якщо не всіх, то принаймні більшість вчених.

Одне з перших наукових визначень культури дав видатний історик культури ХIХ ст. Едуард Бернетт Тайлор (Тейлор). Його книга „Первісна культура” й сьогодні приваблює великий інтерес читачів різного віку.

Зараз, як стверджують спеціалісти, існує понад 1000 визначень означеного феномену.

Однак, незважаючи на величезне розмаїття поглядів, є щось суттєве, що одвічно об’єднує дослідників явища культури. Це закладене самою етимологією слова „cultura”, яке виникло понад дві тисячі років тому в Стародавньому Римі.

Спочатку поняття „культура” означало : „вирощувати”, „обробляти” і використовувалося лише як агротехнічний термін (лат. cultura agri – обробка землі, грунту).

Як щось принципово нове, його вперше використав видатний римський оратор Марк Туллій Ціцерон у своїй праці „Тускуланські бесіди”. Заслуга Цицерона полягала у тому, що він вжив слово „cultura” стосовно впливу на людину та її розум – виховання, розвиток розуму.

Треба відзначити, що одразу ж „cultura” стала протистояти іншому латинському поняттю – „natura”, цебто природі. У даному контексті слово „культура” означає явище, створене людиною, надприроднє. Від тоді світ культури, будь який її предмет або явище, сприймаються не як наслідок дії природних сил, а як результат зусиль самих людей, спрямованих на вдосконалення, перетворення того, що дане безпосередньо природою.

Отже у найширшому значені під культурою розуміють усе, створене та розроблене людиною.

Це дало підставу німецькому філософові Г. Гегелю визначити культуру як „створену людиною другу природу”.

Підкреслимо, що у Росії термін „культура” з’явився у другій пол. ХIХ ст. Він був зафіксований у „Кишеньковому словнику” М. Кирилова. До того часу використовувався інший термін – „цивілізація”, що тлумачився як громадянськість. У ХХ-му ст. це поняття стало загальновживаним, а феномен культури – об’єктом визначення вітчизняних науковців.

Відзначимо, що з плином часу, в міру розвитку суспільства й накопичення людством знань, змінюється, поглиблюється, розширюється наукове уявлення про культуру. З одного боку, культуру продовжують розуміти доволі широко, як явище, що охоплює всі основні сфери життєдіяльності людини й суспільства: матеріальне виробництво, соціально – економічні відносини, духовне життя, побут, людський досвіт. З іншого боку, всеосяжний характер феномена культури робить його об’єктом вивчення в найрізноманітших галузях пізнання. І тому характеристики цього багатогранного явища культури, що багато в чому залежать від спеціалізації дослідника і завдань дослідження, частіш за все відзначаються однобічністю.

2. Аналіз культури як суспільного явища. Враховуючи складність поняття „культура” , що постійно змінюється й

розвивається, а також різноманітність і суперечливість існуючих визначень, науковці виділили такі основні аспекти визначення культури як суспільного явища: генетичний, гносеологічний, аксіологічний, гуманістичний, нормативний, соціологічний. Охарактеризуємо:

У генетичному (від гр. genesis – походження, виникнення) аспекті культура постає як продукт людського суспільства, як загальна відмінність людської життєдіяльності від біологічних форм життя.

Такий підхід також закріплює якісну своєрідність історично – конкретних форм цієї життєдіяльності, що склалися на різних етапах суспільного розвитку. Мова йде про всю різноманітність культур різних епох, окремих етнічних і національних спільнот. Дуже влучно і справедливо свого часу зауважив Альфред Кребер, що феномен культури можна розглядати як „особливий вимір суспільства”.

У гносеологічному або пізнавальному (від гр.gnosis–пізнання) аспекті культура це приєднання до всього найкращого, що було відкрито й сказано в усьому світі, тобто до історії людської думки. В природі людини споконвічно закладені прагнення і здатність до пізнання навколишнього світу від себе самої. Культура ж стає універсальним механізмом опанування й описання всесвіту.

Отже, культура – це сукупність сталих у даному суспільстві уявлень про світ і місце людини в цьому світі.

Аксіологічний ( від гр. аxios – цінний ) аспект розкриває культуру як сукупність досягнутих у процесі опанування людиною світу матеріальних і духовних цінностей. Так на думку відомого мислителя Альберта Швейцара, культура – це сукупність досягнень суспільства в його матеріальному й духовному розвиткові. При цьому, матеріальні й духовні цінності, з одного боку, є віддзеркаленням досягнутого рівня розвитку культури людства, а з другого, виступають як специфічний об’єкт опанування. Тобто, будучи, в свою чергу, включеними до культурного процесу, вони стають взірцями й еталонами для прийдешніх поколінь.

В гуманістичному (від гр. humanus – людський) аспекті культура розвивається як розвиток, удосконалення самої людини, його духовного світу і творчих здібностей. Відзначимо, що культура – це створення самої людини в усьому багатстві й багатогранності її суспільних зв”язків і відносин, в усі цілісності її суспільного буття.

Це визначення повною мірою належіть і до нормативного (від лат. normatio – упорядкування) аспекту культури. Тут культура виступає як система, що формує й регулює взаємини в суспільстві, орієнтує людину в світі, в якому вона живе.

Продуктом культури є не лише матеріальні й упредметнені духовні цінності, але й усі форми взаємин, які складаються між людьми в процесі їх взаємодії: економічні, політичні, моральні, психологічні тощо, культура – є історично й соціально обумовлене, об’єктивоване в різноманітних продуктах людської діяльності ставлення людини до природи, суспільства і самої себе.

Сутнісним ядром такого визначення є слово „ставлення”, оскільки, як відзначали К. Маркс і Ф. Енгельс, здатність „ставитися” є винятково людською властивістю, що відрізняє людину від тварини.

Отже, культура охоплює всю сукупність суспільних зв’язків і взаємин між людьми як суб’єктами діяльності. Будучи завжди синонімом людського розвитку, культура співпадає тим самим із суспільним розвитком, з розвитком людини як суспільної істоти.

Звідси випливає закономірний перехід до соціологічного (від лат. socialis – суспільний) аспекту культури. У цьому розумінні культура розглядається як складне динамічне утворення, що має соціальну природу.

Виступаючи як найважливішій механізм людської взаємодії, культура тим самим забезпечує життєдіяльність людей у соціальному середовище, допомагає їм зберігати єдність і цілісність своєї спільноти при взаємодії з іншими спільнотами. Це досягається шляхом створення, засвоєння, збереження й розповсюдження предметів, ідей, ціннісних орієнтацій, досвіду, що забезпечують взаєморозуміння людей у різноманітних соціокультурних ситуаціях. Освіта, виховання, весь процес соціалізації – це ніщо інше, як опанування культури, процес передачі її від одного покоління до іншого.

Кожна конкретна спільнота (держава, нація, народність) століттями створює свою власну суперкультуру, до якої індивід виявляється включеним упродовж усього свого життя. Культура й означає приєднання людини до соціуму. Будь-яка людина, яка приходить й живе в цьому світі, оволодіває тією культурою, що вже була створена до нього, і тим самим освоює соціальний досвід, накопичений його попередниками.

Однак, паралельно з цим іде процес індивідуалізації особистості. У цьому виявляється найтіснішій зв’язок соціологічного аспекту культури з його гуманістичним аспектом. Культура, її цінності накладаються на індивідуальність людини, її характер, психічний склад, темперамент, або як прийнято зараз говорити – менталітет. Таким чином, сформована певною культурою особистість робить свій внесок до культурного шару, в свою чергу, збагачуючи, запліднюючи, покращуючи його.

3. Культура являє собою водночас процес „розпредметнення”, тобто засвоєння культурних цінностей людиною, і діяльність з „опредметнення” власного духовного багатства в матеріальних і духовних цінностях.

Виділяючи в культурі суспільства матеріальну й духовну складові, слід пам’ятати, що відмінності між ними вельми й вельми умовні. Адже будь-які матеріальні досягнення культури завжди є плодом духовної (творчої) діяльності людини. Проте ігнорувати ці відмінності не можливо, а знати їх необхідно. Більше того, ще зовсім недавно було прийнято ділити культуру на матеріальну й духовну.

Отже, матеріальна складова культури включає такі елементи: культуру матеріального виробництва, цебто культуру мов праці, культуру трудового процесу й професійну культуру працівників; культуру побуту, цебто культуру користування створеним людиною речовим світом; культуру побутового середовища, що оточує її, - побутову культуру міста, села, двору, квартири, громадських закладів; фізичну культуру – ставлення людини до власного організму, свого здоров’я.

Духовна культура – це духовний світ суспільства та людини.

Отже, духовна складова культури включає політичну й правову культуру, науку, освіту, естетичну, художню, релігійну, моральну культуру.

4. Типологія культури. Історичні типи культури. Сучасне культурологічне знання представлене різними типологіями. Культури класифікуються за їх змістом (регресивна, прогресивна, традиційна, модерністська, стагнаційна, репресивна), за основним споживачем(масова, елітарна), за кількістю домінуючих стилів(моностильові, полістильові). Підставою для класифікації культур можуть слугувати художньо–стильові ознаки : ренесанс, бароко, класицизм, рококо, романтизм, реалізм, модерн, модернізм, постмодернізм.

Німецький філософ Ф. Ніцше (1844-1900) використав для типології культур образи грецької міфології. „Аполонівські” культури раціонально впорядковані, ілюзорно-оптимістичні й критичні, ґрунтуються на індивідуалізмі. „Діонісійські” – чуттєві ірраціональні, вакхічні, знервовані – спрямовані на знищення індивідуальності шляхом містичного єднання.

Російський соціолог М. Данилевський розробив концепцію культурно - історичних типів, в основі якої лежить ідея заперечення лінійного розвитку людства. Він наголошував на неповторності кожної локальної культури: єгипетської, китайської, давньосемітської, індійської, іранської, єврейської, грецької, римської, аравійської, європейської. Мексиканську і перуанську культури він вживав такими, що не завершили свій розвиток.

Багато в чому близькими концепції культурно-історичних типів є погляди О. Шпенглера, який також заперечував поступальний розвиток культур, стверджуючи існування їх коловороту. Він розглядав культурно-історичні типи як замкнені, ізольовані, не готові до продуктивного діалогу. Всі явища культури, на його думку, мають значущий смисл лише для певного її локального типу. Внутрішня цілісність кожної великої культури, за О. Шпенглером, має основою певний „дух”, який розкривається на кожній стадії історичного поступу.

Німецький філософ К. Ясперс намагався вибудувати єдину схему історії культури. „Прометеївська” доба визначається процесом формування людини, закладенням підвалин її соціального існування, появою вогню, знарядь праці, мови, табу, людських колективів. Доба „великих культур давнини” охоплює шумеро-вавилонську, єгипетську і давньокитайську культури. „Осьовий час” є добою заснування дихотомії Захід-Схід, періодом, коли локальні культури поступаються місцем історії світового людства. В п’яти окремих світових культурах – грецькій, іудейській, іранській, індійській та китайській – в середині І тис. до н.е. в „осьовий час” діяльність релігійно–філософських „вчителів людства” сприяло привнесенню культурну свідомість персоналістичних цінностей, духовних проблем буття особистості. Доба „розвитку техніки” передбачає створення нових джерел енергії та нових інформаційних технологій.

Типологія культури людського суспільства не вичерпується співіснуванням безлічі культур різного рівня. В процесі культурно–історичного розвитку формувались найбільш загальні моделі, способи й форми його здійснення, що однаково притаманні різним локальним культурам. Так формувалася послідовність історичних типів культури.

Отже, кожна з сучасних соціокультурних систем проходить (пройшла) у своєму розвиткові ті ж самі стадії, етапи, яким відповідають певні історичні типи культури:

первісна культура;

культура Стародавнього Світу, включаючи культуру Стародавнього Сходу,

античності;

Південно-Східної та Центральної Азії;

культура Середньовіччя;

Відродження;

культура Нового часу;

Новітня культура ХХ – ХХІ вв.

При цьому, кожен культурно - історичний етап має власну „горизонтальну” типологію. Так, Середньовіччя репрезентують чотири основні типи культури: західно християнська, східно християнська, ісламська та індо - китайська. Відродження в Європі має свої локальні різновиди: Італійське та Північне Відродження.

Зрозуміло, що на будь – якому етапі культурно – історичного процесу паралельно з культурою відповідного (найбільш прогресивного) типу існували також культурні системи інших, більш ранніх історичних типів. У Середні Віки поряд із локальними культурами домінуючого середньовічного типу розвивались культури первісного та стародавнього типів: африканська, месоамериканська тощо.

Сучасна „карта” культури людства репрезентована практично всіма культурно – історичними типами: первісною за типом культурою реліктових племен басейну Амазонки, централь африканських пігмеїв та ін.; близькою до стародавнього культурного типу, культурою ряду африканських народів, що зберегли рабовласництво; середньовічним укладом багатьох ісламських держав; не кажучи вже про культури змішаного типу (культури народів Середньої Азії, Індії) тощо.

Безумовним лідером нової та новітньої історії, що має величезний вплив на інші культури, є „західна” культура або культура європейського типу, до якої належить також культура північноамериканського та ряду інших регіонів світу. Західна культура все більше впливає на такі самобутні культури, як слов’янська, мусульманська, японська та держав Південно – Східної Азії. Залишаючись носіями самобутніх рис, вони рано чи пізно втягуються до орбіти новітньої культури.

Контрольні запитання

Які причини зумовили введення культурології в систему вищої освіти в Україні?

З якими дисциплінами пов’язана культурологія?

Що є предметом культурології як науки?

Опрацюйте визначення основних культурологічних категорій за енциклопедичним словником з культурології.

Охарактеризуйте матеріальну й духовну складову культури?

Що таке артефакти культури?

Дайте оцінку культурологічної концепції філософа О. Шпенглера.

У чому полягає світоглядне значення концепції філософа К. Ясперса?

Дайте характеристику історичним типам культури.