2. Працівники — суб’єкти трудового права

Законом України від 20 березня 1991 р. «Про внесення змін і допов­нень до Кодексу законів про працю Української PCP при переході республіки до ринкової економіки» до КЗпП України були внесені значні зміни, які торкнулися, зокрема, й сфери його дії, його суб’єктів. У всіх статтях КЗпП України посилання «робітники і службовці» було замінено посиланням «працівники». Однак визначення поняття «пра­цівник» у КЗпП України відсутнє. Воно міститься в інших нормативно-правових актах у сфері праці. Так, Закон України від 15 вересня 1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у ст. 1 визна­чає працівника як фізичну особу, що працює на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка використовує найману працю.

У статті 3 КЗпП України закріплено загальне положення про те, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за тру­довим договором з фізичною особою. Із цього випливає, що будь-який громадянин, маючи статус працівника, підпадає під дію норм трудо­вого законодавства. У ч. 2 ст. З КЗпП України передбачено деякі ви­нятки із загального правила для працівників підприємств з іноземними інвестиціями, а також для громадян, які працюють у кооперативах та їх об’єднаннях, колективних сільськогосподарських підприємствах, фермерських господарствах і одночасно є членами цих господарюючих суб’єктів (особливості їх праці визначаються законодавством та їх статутами). Норми, закріплені у ст. З КЗпП України, встановлюють різні правові підходи до регулювання трудових відносин, що дає змо­гу забезпечити гнучке поєднання централізованих (загальних та спе­ціальних), локальних та індивідуально-договірних методів регулюван­ня. Якщо у ч. 1 ст. З КЗпП України основним способом регулювання трудових відносин є централізоване загальне і тільки потім — центра­лізоване спеціальне, локальне, індивідуально-договірне регулювання, то у ч. 2 ст. З встановлено іншу модель, де перевагу віддано насамперед спеціальному законодавству, потім — локально-нормативним та індивідуально-договірним актам. Якщо зазначеними способами тру­дові правовідносини не врегульовано, застосовуються норми загально­го законодавства. Це дає можливість повністю враховувати всі особ­ливості праці суб’єктів, які містяться у ч. 2 ст. З КЗпП України.

Пленум Верховного Суду України в п. 35 постанови від 6 листопа­да 1992 р. «Про практику розгляду судами трудових спорів» пояснив, що при вирішенні трудових спорів членів кооперативів та їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, фермерських госпо­дарств судам слід мати на увазі таке:

1. трудові відносини в кооперативах і колективних сільськогоспо­дарських підприємствах можуть бути визначені законодавством про них або їх статутами в передбачених ч. 2 ст. З КЗпП України межах особливостях праці їх членів;

2. чинне законодавство не поширює на випадки виключення із членів кооперативів або колективних сільськогосподарських підпри­ємств, звільнення їх із певних посад (роботи), переведення на іншу роботу норми КЗпП України, що регулюють переведення на іншу ро­боту, підстави та порядок припинення трудового договору. Спори з цих питань належить вирішувати, виходячи з відповідних норм законодав­ства про кооперативи і зазначені підприємства або з норм їх статутів чи інших нормативних актів;

3. якщо актами чинного законодавства про кооперативи і колек­тивні сільськогосподарські підприємства або їх статутами чи іншими нормативно-правовими актами врегульовано питання про трудову дис­ципліну, види дисциплінарних стягнень і порядок їх застосування, то слід виходити з цих актів, а не із загальних положень КЗпП України;

4. у справах про оплату членам кооперативу чи підприємства ви­мушеного прогулу в зв’язку з їх незаконним виключенням, звільнен­ням з посади (роботи), переведенням на іншу роботу тощо правила п. 8 ст. 134 і ст. 237 КЗпП України (покладення повної матеріальної відповідальності на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу) застосовуються до винних у цьому посадових осіб, притягнутих до участі у справі, у тому разі, якщо питання щодо їх матеріальної відповідальності не врегульовано статутами чи іншими внутрішньогосподарськими нормативно-правовими актами, які мають застосовуватися в таких випадках.

Отже, загальне законодавство не виключається із застосуванням, а може і повинно використовуватися у тій частині, в якій трудові від­носини членів кооперативів, їх об’єднань, колективних сільгосппід­приємств, фермерських господарств не врегульовані спеціальним за­конодавством та локальними актами. Спеціальні закони, локальні нормативні акти покликані відобразити всі особливості регулювання і трудових відносин членів названих господарських формувань, вклю­чаючи і підстави їх виникнення. При цьому ні спеціальне законодав­ство, ні локальні нормативні, ні індивідуально-договірні акти не можуть установлювати будь-які особливості, що порушували б перед­бачений законодавством рівень гарантій щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів.

Іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права і обов’язки в трудових відносинах, якщо інше не перед­бачено законодавством та міжнародними договорами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус (біженця, мають право працювати на підприємствах, в установах і ор­ганізаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Однак іноземці не мо­жуть призначатися на певні посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов’язане з належністю до і громадянства України. Трудове законодавство не регулює трудові від­носини іноземців, які працюють у складі дипломатичних представ­ництв іноземних держав або представництв міжнародних організацій и Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Згідно зі ст. 2 КЗпП України право громадян України на працю (тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру), включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Україна за­безпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від похо­дження, соціального і майнового стану, расової і національної належ­ності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працев­лаштуванню, підготуванню та підвищенню трудової кваліфікації, а в разі необхідності забезпечує перепідготування осіб, що вивільняються у результаті переходу на ринкову економіку. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Праців­ники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки; право на здорові і безпечні умови праці; на об’єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових спорів; на участь в управ­лінні підприємством, установою, організацією; на матеріальне забез­печення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності; на матеріальну допомогу в разі безробіття; на звернення до суду для вирішення тру­дових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Основними обов’язками працівника є:

а) сумлінне виконання сво­їх обов’язків за трудовим договором;

б) дотримання трудової дисци­пліни і правил внутрішнього трудового розпорядку;

в) виконання встановлених норм праці та завдань роботодавця;

г) дотримання норм з охорони праці;

ґ) дбайливе ставлення до майна роботодавця;

д) ша­нування честі, гідності та інших особистих немайнових прав роботодавця;

е) відшкодування шкоди, заподіяної майну роботодавця винни­ми діями під час виконання трудових обов’язків та ін.