4. Кодекс законів про працю та інші закони, що регулюють відносини в царині праці

В ієрархії внутрішньодержавних джерел трудового права закон посідає головне після Конституції місце. Це зумовлено принципом верховенства закону, притаманним правовій державі, що самообмежує себе існуючими в ній законами, які виражають волю народу і яким зобов’язані підпорядковувати свою діяльність усі без винятку держав­ні органи, підприємства, установи і організації, їх посадові особи та громадяни. Верховенство закону означає насамперед те, що головні і ключові суспільні відносини в усіх сферах громадського життя краї­ни, не впорядковані Конституцією, регулюються не простими нормативно-правовими актами, а саме законами, через пріоритет яких у суспільному житті, у всіх його царинах, політичних інститутах вті­люються високі правові засади, дух права. Згідно зі ст. 92 Конституції України засади регулювання праці і зайнятості визначаються виключ­но законами України.

У підґрунтя класифікації законів можна покласти найрізноманіт­ніші підстави. Традиційно всі вони поділяються передусім за юридич­ною силою на конституційні та звичайні закони. В основі класифікації законів можуть бути також інші підстави. Це суб’єкти правотворчості; віднесення до певних галузей права; час прийняття; місце у системі правового регулювання; строк дії; належність до основних способів нормативно-правового регулювання; характер і рівень систематизації законодавчих норм; належність до кола осіб, які підпадають під дію його норм, тощо.

Конституційні закони закріплюють основи суспільного і держав­ного ладу та визначають головні правові засади всього чинного зако­нодавства. До конституційних законів належать: а) Конституція; б) ті, що вносять до неї зміни і доповнення; в) прямо передбачені Консти­туцією і такі, що конкретизують її зміст. Звичайні закони ухвалюють­ся на основі Конституції і конституційних законів та регулюють різно­манітні сторони життя суспільства. Серед них виділяють кодифіковані і поточні. Кодифіковані закони є звідними юридичними актами, що дають змогу комплексно, на підставі визначеної системи принципів регулювати певну сферу суспільного життя.

Основним актом, що регламентує трудові відносини, є Кодекс законів про працю, прийнятий ще 10 грудня 1971 р. (набув чинності І червня 1972 р.) і орієнтований на жорстке державне регулювання. Чинний КЗпП України, незважаючи на внесені до нього численні змі­ни і доповнення, усе менше відповідає соціально-економічній ситуації и країні. Виник і постійно зростає надзвичайно небезпечний розрив між правовим регулюванням різних царин соціально-економічної ді­яльності. Дія норм, орієнтованих на високий рівень формальної правової захищеності працівника, викликає несприятливі економічні і (що на перший погляд є парадоксальним) соціальні наслідки.

На порядку денному стоять розроблення та прийняття Трудового кодексу України, який має стати домінуючим законодавчим актом, що регулює трудові та інші пов’язані з ними відносини усіх фізичних осіб, які працюють за трудовим договором. Його найголовнішим завданням є досягнення оптимального поєднання інтересів працівників і робото­давців при забезпеченні належного захисту прав та інтересів працівни­ків і збереження ефективного суспільного виробництва. Трудовий кодекс маг не стільки проголошувати і фіксувати рівні та нормативи охорони праці, пільги та компенсації, скільки стимулювати розвиток економіки, що створить умови для реального забезпечення зазначених норм.

КЗпП України за юридичною силою відрізняється не тільки від підзаконних актів, а й від законів. У статті 4 КЗпП вказано на те, що акти законодавства України можуть прийматися відповідно до КЗпП України.

За суб’єктом правотворчості закони поділяються залежно від того, ухвалюються вони представницьким органом влади чи референдумом. У першому випадку воля народу виражена представницьким органом влади, у другому — ним самим безпосередньо. За галузями права вирізняються акти конституційного законодавства, трудові, адміністративні, цивільні, кримінальні та ін. За часом ухвалення закони поділя­ються на видані до набрання чинності Конституцією України 1996 р. і після цього, а також ухвалені парламентом протягом відповідного с троку його повноважень. За строком дії закони класифікуються на постійні (їх більшість) і обмежені в часі. До останніх належать, напри­клад, закони про бюджет на конкретний рік та ін.

Способи нормативно-правового регулювання суспільних відносин є підставою поділу законів на ті, що включають здебільшого норми матеріального або процесуального права. Наприклад, у Законі України мі Іро оплату праці» переважають норми матеріального права, а у За­коні України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» — процесуальні. Розрізняють систематизовані закони і закони з окремих питань. До систематизованих слід віднести Закон України «Про об’єднання громадян», а до другої групи відносно зазна­ченого — ухвалені пізніше закони «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про благодійництво та благодійні організації» тощо. За колом осіб, які підпадають під дію правових приписів, роз­різняють загальні закони, що стосуються усіх громадян (закони Укра­їни «Про відпустки», «Про оплату праці» та ін.), і спеціальні закони, до яких належать закони «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуван­ням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей», «Про статус гірських населених пунктів в Україні» та ін.