Міністерство освіти і науки України

Донбаська національна академія будівництва і архітектури

КАФЕДРА ІСТОРІЇ І ФІЛОСОФІЇ

СЛОВНИК-ДОВІДНИК З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ

КУЛЬТУРИ

(навчальний посібник із семантичної компоненти для студентів усіх

спеціальностей

денної та заочної форми навчання)

№ кода 0102

Затверджено

на засіданні кафедри історії і філософії

протокол №9 від 15.05.2011 р.

Затверджено

на засіданні ради

факультету гуманітарної підготовки

протокол №5 від 20.06.2011 р.

Макіївка: ДонНАБА, 2011

УДК 008(091)(477)

Словник‐довідник з історії української культури (навчальний посібник із семантичної

компоненти для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми навчання) /

Укладачі: Волошенко В.О., Бобровський А.С. – Макіївка: ДонДАБА, 2011. – 120 с.

Складені у відповідності до програми курсу "Історія української культури" (підмодуль

«Минуле та сучасне української культури») в Донбаській національній академії

будівництва та архітектури.

Укладачі:

В.О.Волошенко, к.і.н., доц., доц. каф. історії і філософії

А.С.Бобровський, к.і.н., доц. каф. історії і філософії

Відповідальний за випуск: М.П. Парінов, проф., д.і.н.

Рецензенти: В.Г.Коваленко, к.і.н., доц., доц. каф. історії і філософії

В.М. Бабенко, к.і.н., доц., доц. каф. історії і філософії

4

ПЕРЕДМОВА

Вивчення культурної спадщини Батьківщини є важливою передумовою розвитку

суспільства, відтворення його інтелектуальних сил. Оволодіння основами знань про історико-

культурний шлях нації – необхідний компонент становлення загальної і професійної культури

фахівця, невід’ємна риса інтелігентної, всебічно підготовленої та естетично вихованої людини.

Курс історії української культури дає змогу студентам усвідомити специфіку української

культурної самобутності, розглянуту в історико-хронологічній послідовності, та спільні для

різних народів принципи культурного розвитку, слугує формуванню гуманістичного

світогляду, почуття патріотизму та поваги до вітчизняних культурних надбань.

Викладання «Історії української культури» тільки розпочинає свою ходу у вищих

технічних закладах. Укладачі мали на меті підготувати підручник з семантичної компоненти, у

якому пояснено деякі головні поняття і терміни історії української культури та теорії

культурології, що стосуються мистецтва, окремих феноменів релігійного життя, специфічних

явищ культурного розвитку України, що трапляються у навчальній, спеціальній, популярній та

художній літературі, публіцистиці, засобах масової інформації. Інтелектуально розвинена

особистість немислима без удосконалення мовленнєвого запасу культурологічного

спрямування. Реєстр та зміст статей навчального посібника підготовлений з урахуванням

державного освітнього стандарту, новітніх методологічних підходів, у контексті

міжпредметних зв’язків з такими навчальними дисциплінами як історія України, культурологія,

археологія, філософія, етика, естетика, релігієзнавство, етнографія. Укладання посібника

здійснено на основі навчальної робочої програми курсу «Історія української культури»

(підмодуль «Минуле та сучасне української культури»), з урахуванням досвіду викладання

гуманітарних дисциплін у Донбаській національній академії будівництва та архітектури.

Посібник покликаний допомогти студентам систематизувати навчальний матеріал,

наповнити його інформаційно-довідковим змістом. Укладачі сподіваються, що пропонований

словник-довідник дозволить ознайомитися із (хоча б окремими) здобутками української

спільноти, сучасними концептами історичної культурології та широким фактологічним

матералом, який визначає цивілізаційні витоки і детермінанти української культури, важливі

проблемно-теоретичні поняття, сутність українських національно-культурних проектів,

світоглядні особливості української культури та їх зв’язок з національним характером, основні

етапи формування художніх стилів в українській культурі. Наведені ключові поняття

допоможуть і полегшать самостійну роботу щодо опрацювання окремих аспектів тем,

сприятимуть глибшому засвоєнню знань, формуванню вміння користуватись культурологічною

термінологією, оперувати набутими історико-культурними фактами та поняттями для

підтвердження основних теоретичних узагальнень.

Вихідним пунктом укладання словника-довідника стало розуміння «української культури»

як усього способу життя української спільноти у минулому та сьогоденні.

Полідисциплінарність курсу утворює поле для розгляду історичного розвитку української

культури у зв’язку із соціальними, політичними, цивілізаційними, релігійними, побутовими,

мистецькими процесами. Візерунчаста мозаїка понять та термінів культурних явищ та окремих

фактів у сукупності розкривають світоглядні особливості етапів українського культурного

розвитку, зв’язок культурно-історичного процесу в Україні із загально-світовими та

загальноєвропейськими культурними тенденціями.

У словнику-довіднику зроблено спробу висвітлення загальних проблем теорії культури,

категорій широкого культурологічного вжитку, проблем художньої творчості. В довідник

уведено низку статей, які розкривають зміст понять і термінів, що стосуються головних етапів

культурного поступу людності на території сучасної України, дають змогу ознайомитися з

проявами та пам’ятками матеріальної і духовної культури України. Розкривається зміст понять,

які характеризують історико-геграфічне районування України. З огляду на визначне місце, яке

займала релігія у житті українського народу протягом століть, чимало термінів пов’язані з

5

висвітленням цієї ділянки культурного життя, але автори не претендували на всеохопне її

розкриття.

Серед дефініцій словника-довідника є не тільки вузько спеціалізовані терміни, але й ті, що

мають важливе виховне значення, як, напр., «Повага до матері», «Патріотизм»,

«Толерантність». Під час складання словника-довідника до уваги приймалися й особливості

спеціалізації (профілю) студентів ДонНАБА: зокрема вміщені поняття «Будівництво»,

«Архітектура», «Економічна культура», «Екологічна культура», «Професійна культура»,

«Техніка» тощо; при поданні характеристик стилів мистецтва особлива увага приділена їх

проявам в архітектурі (на прикладах української культури).

Посібник призначений, передусім, для надання допомоги студентам у вивченні

відповідного нормативного курсу, удосконалення культурологічної освіти, прилучення до

культурних надбань Батьківщини. Не подаючи повного спектру дефініцій, що характеризують

українське культурне життя, словник-довідник лише орієнтує в палітрі найбільш уживаних або

визначальних термінів курсу історії української культури. Подані поняття тільки маркують

горизонти подальшого, глибшого ознайомлення з національною культурною спадщиною.

До структури видання включені такі складові: «Передмова», «Список використаної

літератури», «Текст статей-довідок», «Перелік статей-довідок».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 1999.

2. Довідник з історії України. Видання в трьох томах / За ред. І.Підкови та Р.Шуста. – К., 1993-

1995.

3. Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В.Кубійович. Репринтне

відтворення видання 1955-1984 років. – К., 1993-1996.

4. Задніпровський О.І., Задніпровська Л.Д. Зміни адміністративно-територіального устрою

Донеччини у ХХ ст. // Історичні і політологічні дослідження. – Донецьк, 2002. – №1(9).

5. Культурологія: Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл. І-ІV рівня акредитації. – 3-тє вид.,

переробл. і доп. / За заг. ред. проф. В.М.Пічі. – Львів, 2009.

6. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навч. посібник /М.М. Закович, І.А. Зязюн,

О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. - К., 2004.

7. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. посіб. Вид. 2-ге, перероб. і доп. /За

ред. А. Яртися, В.Мельника. – Львів__________, 2005.

8. Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посіб. – К.:Либідь, 2005.

9. Мировое искусство (Иллюстрированная энциклопедия: Направления и течения от

импрессионизма до наших дней) / Сост.: И.Г.Мосин. – СПб, 2006.

10. Пронь Т.М. Історія української культури: Навчально-методичний посібник. – Миколаїв,

2007.

11. Стеценко В.І. Культура в термінах від «а» до «я». Культурологічна абетка. Навч. посібник

для студентів і викладачів університету. – Львів, 2005.

12. Українська культура: історія і сучасність. Навч. посіб. /За ред. С.О. Черепанової. - Львів,

1994.

13. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. – К., 2002.

14. Шейко В.М., Білоцерківський В.Я. Історія української культури: навч. посіб. – К., 2009.

6

ТЕКСТ СТАТЕЙ-ДОВІДОК

А

АБСТРАКЦІОНІЗМ (від лат.

«відхилення», «далекий від дійсності» та

«відокремлений, відірваний, виділений») – 1)

творчий метод абстрактного (безпредметного,

нефігуративного) мистецтва, для якого

характерна відмова від зображення форм

реальної дійсності; 2) формалістична течія в

мистецтві ХХ ст., зокрема, напрям в

образотворчому мистецтві модернізму ХХ ст.,

що цілком відмовляється від реалістичного

зображення предметів і явищ оточуючого

світу. Найвідоміше визначення

абстракціонізму належить апологету цього

напряму, французькому мистецтвознавцю та

художнику М.Сефору, який називав

абстрактним таке мистецтво, що не містить у

собі жодного нагадування про дійсність,

жодного відгуку цієї дійсності. Це

“безпредметне” мистецтво.

АБСУРДУ МИСТЕЦТВО,

АБСУРДИЗМ (від лат. «безглуздий») - один з

проявів авангардизму в художній культурі

модернізму, поняття пов’язане з комплексом

явищ в літературі (т.зв. “драма абсурду”) і

театральному мистецтві (т.зв.» театр

абсурду”). В основі світогляду абсурдистів

знаходиться теза філософії екзистенціалізму

про абсурдність буття, безглуздість людського

існування.

АБЕТКА – власна українська назва

азбуки, утворена за вимовою перших двох

літер алфавіту.

АВТЕНТИЧНИЙ (від грец.

«справжній») – оригінал; відповідний,

справжній, початковий, корінний.

АВТОРСЬКА ПІСНЯ – оригінальне

мистецьке явище радянської культури другої

половини ХХ ст. В Україні у розвиток цього

жанру вагомий внесок зробив В.Івасюк (1949-

1979), чия творчість ґрунтується на

фольклорних джерелах.

АВТОХТОНИ – перші мешканці країни

чи їх нащадки (у протилежність народам, що

прибули на дану територію). Грецька назва

«автохтони» відповідає римській «аборигени».

«АВАНГАРД» – організація близьких до

футуризму лівих письменників у Харкові

1926-29 рр. на чолі з В.Поліщуком.

АВАНГАРДИЗМ (від фр. «передовий

загін») – термін, що позначає течії у мистецтві

ХХ ст., які головним засобом досягнення

мистецтвом свого призначення вважають

переробку естетичних принципів. Є крайнім

вираженням модернізму. Для авангардизму

(експресіонізм, футуризм, дадаїзм, сюрреалізм

та ін.) характерні пошуки внеестетичних

7

засобів впливу на глядача, тяжіння до

мистецтва асоціативних структур.

АГІОГРАФІЯ (від грец. «святий» і

«пишу») – вид церковно-історичної

літератури, який містить життєписи святих; це

розповіді про духовних і світських осіб,

канонізованих християнською церквою.

Вивчаються також як літературні пам’ятки й

історичні та лінгвістичні джерела. Серед

перших оригінальних зразків агіографічного

жанру в Київській Русі – життя князів Бориса і

Гліба, Володимира Святославича, княгині

Ольги, Феодосія Печерського.

«АЗБУЧНА ВІЙНА» («Азбучна

завірюха») – боротьба українців Галичини в

30-50-х роках ХІХ ст. проти намагання

австро-угорських урядових кіл впровадити

латинський шрифт для української абетки.

АКАДЕМІЗМ – мистецький напрям ХІХ

– ХХ століть, сформований під впливом

наслідування античних класичних форм,

спрямований на збереження і відтворення

творчих здобутків своїх попередників;

віддалений від реального життя. Іноді це

призводило до догматичного наслідування

форм, стильових прийомів, канонів минулого

мистецтва, до еклектизму. Плекався в

мистецьких академіях, зокрема в Петербурзі,

Кракові, Відні, Парижі, де студіювали

українські митці. У Петербурзькій академії у

ХІХ ст. проти академізму виступали

Т.Шевченко, І.Рєпін та ін.

АКАДЕМІЧНА ГІМНАЗІЯ У ЛЬВОВІ

(Українська академічна гімназія) – найстарша

гімназія в Україні. Заснована

розпорядженням Йосипа ІІ від 24.10.1784.

Будучи створена як складова частина

Львівського університету (Академії),

отримала назву «академічна». Мовою

викладання до 1849 р. була латинська, згодом

– німецька. З 1867 р. всі навчальні предмети в

початкових класах викладалися українською

мовою, а з 1874 р. – в усіх класах. Значна

частина учнів гімназії були членами

української молодіжної організації «Пласт».

АКАФІСТ (від пізньогрец. «несидячий»)

– у християнській богослужебній літературі

особливий тип молитовно-хвалебних пісень

на честь Христа, Богородиці, святих. Акафісти

співають стоячи (звідси назва).

АКВАРЕЛЬ (від лат. «вода») – живопис

фарбами, які розводяться водою. Основні її

якості: прозорість барв, крізь які просвічують

тон і фактура основи, чистота кольору. У

західноєвропейському та українському

мистецтві застосовується з ХV ст.

АКВАТИНТА (від іт. «офорт»,

«пофарбований») – різновид гравюри.

Основана на протравлюванні кислотою

металевої пластинки, покритої тонким шаром

каніфолі або асфальту, на яку голкою

нанесено зображення. Технікою офорта з

акватинтою досконало володів Т.Шевченко.

АККУЛЬТУРАЦІЯ – процес

взаємовпливу культур з різним станом та

рівнем розвитку. Суть процесу полягає в

тому, що одна з культур частково або й цілком

підпадає під вплив іншої, втрачаючи при

8

цьому власну специфіку. Термін виник у 30-ті

роки ХХ ст. і найчастіше вживається в

контексті проблем культурної асиміляції,

модернізації, етнічної консолідації і т.п.

АЛЬМА-МАТЕР (від лат. «мати-

годувальниця») – 1) у субкультурі студентів

старовинна назва університету (як такого, що

дає поживу розуму); 2) переносно __________– місце, де

хтось виховувався, здобув професію.

АЛЬТЕРНАТИВНА (від лат. «один з

двох») КУЛЬТУРА – субкультура, що

принципово відрізняється за певними

позиціями від основної, панівної в тому чи

іншому суспільстві культури. Відмінності її,

як правило, задаються насамперед

особливостями ціннісної ієрархії, яка не

збігається з традиційною або панівною

аксіологічною системою. При цьому

альтернативна культура претендує на статус

більш «правильного», тобто істинного, більш

перспективного способу життя, або й рятівної

альтернативи розвитку. До альтернативних

можуть належати молодіжні субкультури,

нетрадиційні релігійні рухи, субкультури, що

формуються в межах різноманітних «систем

вдосконалення» і т.п.

АМПІР (від фр. «імперія») – художній

стиль в архітектурі й мистецтві пізнього

класицизму, що виник у Франції за часів

наполеонівської імперії на початку ХІХ ст.

Зорієнтований на староримські та

староєгипетські декоративні форми (воєнні

трофеї, крилаті сфінкси та ін.). В Україні

стиль ампір набрав багато своєрідних рис в

архітектурі храмів, громадських і приватних

будівель, напр., соборна церква в Хоролі,

дзвіниця Харківської катедри.

АМБІВАЛЕНТНІСТЬ – двоїстість

чуттєвого переживання, яка виражається в

тому, що однаковий об’єкт викликає у людини

одночасно два протилежних почуття (напр.,

любові і ненависті). Звичайно, одне з

амбівалентних почуттів витісняється й

маскується іншим. Амбівалентність сягає

корінням у неоднозначність ставлення

людини до навколишнього світу, у

суперечливість системи цінностей.

«АМЕРИКА» – перша українська

газета в США. Виходила в 1886-1890 рр. у

м.Шенандоа спочатку раз на місяць, згодом –

щотижня.

АНДЕГРАУНД (від англ. «підпілля») –

«підпільне», нелегальне, таке, що

підтримується або й переслідується

офіційною владою, явище (найчастіше в

художній культурі). Термін спочатку (в 40-х

роках ХХ ст.) було вживано для означення

некомерційних фільмів, які створювалися для

домашнього перегляду режисерами-

початківцями на власні гроші. Пізніше почав

застосовуватись і до певних напрямів у інших

видах художньої культури (напр.,

андеграундна рок-музика).

АНЕКДОТ – коротке гумористичне

оповідання, в якому ситуація знаходить

розв’язку в гострій кінцівці. Анекдоти дуже

поширені в українській усній народній

творчості й часто комічно характеризують

9

різні народи, стани, типи тощо; анекдоти

виявляють справжнє відношення населення

до явищ навколишнього життя.

АНІМІЗМ (від лат. «душа») – одна з

примітивних форм релігії, пов’язана з вірою в

існування духів, одухотворення усіх

предметів, існування душі у людей, тварин та

рослин.

АНКЛАВИ – ізольовані етнічні

осередки.

АНТИРЕЛІГІЙНА ПРОПАГАНДА В

УРСР – постійна складова частина системи

заходів боротьби з релігією у СРСР; в теорії

своїй базується на вченні марксизму, що

протиставляє ідеалістичному світоглядові

матеріалістичний. Супроводжувалася

знищенням церков, переслідуванням

церковних діячів, обмеженням прав віруючих.

АНТИЧНІСТЬ, АНТИЧНА

КУЛЬТУРА (від лат. «стародавній») –

культура Стародавньої Греції та

Стародавнього Риму. В добу Ренесансу, коли

зацікавленість греко-римськими цінностями

була особливо велика, виникли такі поняття,

як “античне мистецтво”, “антична література”,

“антична філософія та ін. На території

України розвивалась у грецьких колоніях –

полісах Північного Причорномор’я.

АНТРОПОЛОГІЯ (від грец. «людина» і

«учення, поняття») – наука про походження,

поведінку, фізичний, соціальний і культурний

розвиток людини. Термін ввів Аристотель

стосовно дослідження духовних властивостей

людини. З часом поняття значно розширилося.

АНТРОПОЦЕНТРІЗМ (від грец.

«людина» і лат. «зосередження») – точка зору,

згідно якої людина є центром Всесвіту і

кінцевою метою всього світотворення.

АПОКРИФИ (від грец. «таємничий» і

«прихований») – твори християнського

фольклору і літератури, які не визнавалися

церквою канонічними і заборонялися нею.

Апокрифи, а також списки заборонених книг

(індекси), були відомі на українських землях з

ХІ ст.; привнесені, переважно з Болгарії,

поширювалися писемно та усно. У ХVІІ-ХVІІІ

ст. матеріал апокрифічної літератури

доповнювався новими перекладами й

переказами.

АПОЛОГІЯ – захист від звинувачення,

вихваляння когось чи чогось.

АПОСТОЛ – 1) з часів раннього

християнства мандрівний проповідник

християнського вчення. Іноді апостоли були

організаторами і наставниками місцевих

християнських громад, до яких вони

звертались з посланнями; 2) частина Біблії, що

містить опис діянь святих апостолів та їх

послання; 3) «Апостол» вважається першою

друкованою книгою в Україні. Видана у

лютому 1574 р. І.Федоровим у Львові.

АПСИДА (від грец. «склепіння») –

півкруглий у плані виступ вівтарної стіни

храму.

АПТЕКИ – установи для зберігання,

виготовлення й продажу ліків. В Україні у

давні часи лікували й виготовляли ліки

10

знахарі, ченці, пізніше – лікарі; перші аптеки

з’являються у ХVІІІ ст.

АРТЕФАКТ – створений людиною,

суспільством продукт культури.

АРХАЇЧНИЙ – старовинний,

застарілий.

АРХЕОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА – одне з

основних понять археологічної науки, під

яким розуміють групу пам’яток (поселень,

могильників) певної території і часу, що

характеризуються спільними ознаками їхніх

речових комплексів. Археологічна культура

дістає назву від певної характеристики даної

культури: форми або орнаментації глиняного

посуду, форми поховань або назви місцевості,

де було вперше виявлено й досліджено

пам’ятки даного типу.

АРХЕОЛОГІЧНІ ПАМ’ЯТКИ –

матеріальні залишки людської діяльності, що

збереглися на поверхні землі, під землею або

під водою і є об’єктом археологічних

досліджень. Археологічні пам’ятки – речові

джерела, що висвітлюють минуле людського

суспільства, його культурну еволюцію.

АРХЕТИП – прообрази, вроджені

психічні структури, які є результатом

історичного розвитку людини.

АРХІВОЛЬТ (від італ. «дугоподібне

обрамлення») – деталь, що виділяє дугу арки з

площини стіни.

АРХІТЕКТУРА (від грец. «будівництво

(мистецтво)») – мистецтво проектування і

будівництва будинків і споруд, відбиває в

художньо-образній формі уявлення людини

про простір та час. Це явище матеріальної

культури і водночас один із провідних видів

пластичного мистецтва, що ґрунтується на

єдності принципів краси і корисності. Як вид

мистецтва, вона формує просторове

середовище для життя і діяльності людини,

виражає суспільні ідеї у художньо-естетичних

образах.

Суспільна цінність архітектури

зумовлюється функціональним характером

споруд, їх естетичною визначеністю. За

призначенням архітектура поділяється на

основні типи: житлову, суспільно-громадську

(культові будівлі, культурно-освітні,

видовищні, адміністративні тощо),

промислову (виробничі, транспортні,

торговельні споруди). Складовою архітектури

є садово-паркове мистецтво (оформлення

парків, скверів, бульварів тощо).

АСАМБЛЯЖ (від фр. «змішування») –

художня комбінація предметів на площині або

в просторі.

АСИМІЛЯЦІЯ – добровільний або

вимушений процес розчинення (втрата мови,

традицій тощо) раніше самостійного народу

(етносу) чи якоїсь його частини в середовищі

іншого, як правило, численнішого народу;

засіб досягнення етнічної однорідності.

АТАВІЗМ – прояв предкових,

реліктових форм, критеріїв, особливостей

світорозуміння.

11

Б

БАБИ – кам’яні фігури людей, зв’язані з

культом предків; поширені в степовій смузі

Європи й Азії від Німеччини до Монголії.

Баби в Причорноморських степах належать до

скіфсько-сарматської доби. Інші баби степової

України (часто жіночі постаті), відмінні від

баб азійських степів складнішим і

різноманітнішим убранням, на думку

дослідників, є половецькими намогильними

статуями ХІ-ХІІ ст.

БАЗИЛІКА (від грец. «царський дім») –

прямокутна у плані споруда, розчленована

рядами колон і видовжених галерей. В античні

часи – суспільно-громадська будівля, у

середні віки за цим зразком будувалися

церкви. Цей тип споруди був привнесений на

територію України за часів Київської Русі.

БАЛАГУЛИ – рух серед польської

шляхти на Правобережній Україні в 30-40-х

рр. ХІХ ст., яка свої поверхові симпатії до

народу виявляла у зовнішньому наслідуванні

селянських звичаїв. Часто набирав

викривлених форм – бійки, пияцтво, лайки і

т.ін.

БАЛЕТ – театральний танець, що в серії

хореографічних картин виявляє драматичну

дію. Назва «класичний» балет означає не

добу, а стиль виконання з питомою йому

досконалою технікою, створеною в Італії і

Франції у ХVІІ-ХVІІІ ст. Початки

класичного балету в Україні в першій

половині ХІХ ст. пов’язані з кріпацьким

театром. Однак власне балетні вистави в

театрах великих міст (Київ, Харків, Одеса)

являли собою наслідування російського

класичного балету, що у ХІХ ст. досягав

мистецьких вершин. Тільки в роки Другої

світової війни, а особливо після неї в театрах

України були поставлені балети і на

українські сюжети до музики українських

композиторів.

БАНДУРА – музичний інструмент

західноєвропейського походження, відомий в

Україні з кінця ХVІ ст., у ХVІІ ст.

поширюється як український національний

музичний інструмент.

БАРБАРЕУМ – греко-католицька

духовна семінарія в 1774-84 у Відні, заснована

імператрицею Марією Терезією. Діяла при

церкві св. Варвари. В Барбареумі навчались

відомі українські греко-католицькі церковні

діячі Галичини та Закарпаття.

БАРОКО (від італ. «дивний,

химерний») – художній світогляд, що

відображає динамізм світомоделі і внутрішню

суперечливість людини. Художній стиль, який

отримав розповсюдження наприкінці XVI – у

середині XVIII ст. спочатку в Італії, а потім у

Франції та інших країнах Європи;

вирізняється декоративним розмахом,

пишністю, бурхливою динамікою. Для

архітектури бароко характерні просторовий

розмах, злитість криволінійних форм,

12

поєднання споруд з навколишнім рельєфом;

для скульптури і живопису – декоративність

композиції, парадні портрети; для музики –

урочистість; для літератури – заплутаність

сюжету, насиченість метафорами та

алегоріями. В Україні цей стиль панував у

XVIІ- XVIІІ ст. й відомий як українське (або

козацьке) бароко.

БАРОКО УКРАЇНСЬКЕ (КОЗАЦЬКЕ)

– національний варіант провідного

європейського стилю ХVІ-ХVІІІ ст., розквіт

якого припав на XVIІ- XVIІІ ст. (добу

козацької державності). Українське бароко

мало свої неповторні особливості, зокрема в

архітектурі; розкішні декоративні портали,

фронтони, брами, прикрашені буйною

орнаментикою; грушоподібні куполи,

різьблені золочені іконостаси, відкриті аркади

тощо. Серед шедеврів українського бароко в

архітектурі – Полкова канцелярія в

Чернігові, Київська академія, Брама

Заборовського, Андріївська церква, собор св.

Юра у Львові та ін.

БАСКАК – намісник хана Золотої Орди

у підвладних країнах у другій половині ХІІІ –

на поч. ХІV ст. На українських землях

з’явилися після падіння Києва (1240). Баскак,

якого супроводжували значні військові

загони, проводив облік населення і збирав

данину в українських землях. Часто

втручалися у взаємовідносини між князями,

чинили суд і розправу. Жорстоке поводження

з місцевим населенням часто приводило до

повстань проти монголо-татар. На поч. ХІV

ст. хани перестали посилати баскаків в

Україну, зобов’язавши князів самих

збирати данину і відвозити її в Золоту Орду.

БЕСТСЕЛЕР – видання, що швидко

набувало величезної популярності. Буквально:

“Те, що найкраще розходиться”.

«БЕРЕЗІЛЬ» – український театр,

заснований у 1922 р. Л.Курбасом як мистецьке

об’єднання «Березіль» навколо групи акторів

колишнього «Молодого театру» (створений в

1918 р.). Назва походить від першого місяця

весни – березня. Театр працював у 1922-26 рр.

у Києві, а у 1926-33 рр. – у Харкові. Творча

практика «Березілі» зазнавала впливу

експресіонізму і конструктивізму. Наприкінці

1933 р. Л.Курбас був обвинувачений у

націоналізмі і заарештований, а театр

перереформовано і перейменовано у

Харківський державний драматичний театр ім.

Т.Шевченка.

БЕРЕСТЯНІ ГРАМОТИ –

давньоукраїнські тексти, розміщені на бересті

(корі берези) шляхом видавлювання чи

видряпування спеціальною паличкою –

писалом. За змістом це є короткі листи

світського характеру, доручення, боргові

зобов’язання, чолобитні, любовні послання,

учнівські вправи тощо.

БИЛИНИ – слов’янський героїчний

епос. Билинний епос є перехідний, проміжний

(між міфологією і філософією, мистецтвом

або ще якоюсь формою суспільної свідомості)

феномен.

БОГОСЛОВІЄ (теологія) – наука про

Бога та відношення створіння до Бога. На

13

українських землях зародки богослов’я

виявляються ще за часів Київської Русі у

поширенні перекладної літератури, в заходах

Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха,

митрополита Іларіона, св. Феодосія

Печерського, Клима Смолятича, Кирила

Туровського та ін.

БОНДАРСТВО – виробництво

дерев’яних відер, бочок тощо, здавна

належало до найвідоміших в Україні ремесел.

Бондарські вироби знайдені у слов’янських

могилах, про них є згадки в літературних

пам’ятках княжої доби.

БРАТСТВА – релігійні та культурно-

просвітницькі організації українських міщан,

які виникли при церковних парафіях в Україні

у ХV-ХVІІ ст. Спочатку носили релігійно-

благодійницький характер – опікувалися

церквою, дбали про її побудову та

обслуговування, влаштовували громадські

богослужіння, місцеві церковні урочистості,

братські обіди, допомагали бідним і хворим

братчикам, організовували шпиталі та ін. У

ХVІ ст. набули великого громадсько-

політичного і національно-культурного

значення. З часом набували все більшого

впливу серед всіх верств українського

населення: ремісників, цехових майстрів,

купців, православної шляхти. Братства

підтримували нечисленні українські магнати,

такі як К.Острозький, А.Кисіль та ін. З кін.

ХVІ ст. розгорнули __________широку культурно-

освітню діяльність. Вони відкривали братські

школи, друкарні, збирали бібліотеки.

Найдавнішим і найвідомішим було Львівське

братство, засноване бл. 1453 р. Наприкінці

ХVІ ст. братства діяли в Києві, Луцьку,

Острозі, Перемишлі, Рогатині, Тернополі,

Судовій Вишні та ін. містах України. На

початку ХVІІІ ст. братства занепали і

перетворилися на виключно церковні

організації, які дбали про збереження церков і

відправу богослужінь.

БРАТСТВО ТАРАСІВЦІВ – українська

таємна організація. Створена влітку 1891 р. на

могилі Т.Шевченка у Каневі (засновники –

Б.Грінченко, І.Липа, М.Міхновський та ін.).

Своїм основним завданням Братство

Тарасівців ставило боротьбу за національне

визволення українського народу,

зобов’язувалось вимагати поширення

вживання української мови у школі,

державних установах, родині і при всіх

обставинах боронити інтереси українського

народу.

БРАТСЬКІ ШКОЛИ – навчальні

заклади в Україні у ХVІ-ХVІІІ ст., які

заснували і утримували братства. Були не

тільки засобами освіти, але й однією з форм

боротьби проти колонізаторської політики

польського уряду. Перша школа була

заснована у 1586 р. у Львові Львівським

братством, а потім і в інших містах, де діяли

братства. Робота братських шкіл визначалась

статутом. Навчання проводилось українською

мовою, але велика увага приділялась

вивченню грецької, латинської і польської

мов. Також вивчались діалектика, риторика,

поетика, арифметика, геометрія, астрономія,

музика, в деяких школах – теологія. У

14

братських школах навчалися діти з різних

суспільних станів: міщан, козаків,

духовенства і шляхти. Сироти і учні з

незаможних сімей жили у бурсах. Братські

школи відігравали значну роль у поширенні

освіти і культури в Україні, збереженні

національної свідомості.

БРОВАРСТВО (пивоварна

промисловість) – одна з галузей харчової

промисловості, що продукує з ячменю при

застосуванні хмелю, дріжджів та води,

слабоалкогольний напій – пиво. В Україні

броварство відоме здавна, довго мало

домашній характер, розвиваючись передусім

для потреб шляхетських господарств. З другої

половини ХVІ ст. стали з’являтися державні

броварні, створюватися цехи броварів та

солодовників. У ХVІІ ст. стало монополією

держави і шляхти, пізніше – козацької

старшини і поміщиків.

БУДІВНИЦТВО – в широкому

розумінні це частина загальної техніки, що

охоплює правила, конструкції, обчислення й

досліди для виконання різного роду будов; як

реалізація – це сукупність усіх будівельних

об’єктів, що поділяються за матеріалами на

дерев’яні, кам’яні, бетонні, залізобетонні і

залізні, а щодо застосування – на будови

ґрунту, шляхи, залізниці, тунелі, мости, водні

будови (канали, шлюзи, греблі, пристані),

сільськогосподарські будови для меліорації

ґрунтів, зрошування й осушування площ,

промислове, житлове і культурно-побутове

будівництво. Тут розглядаємо будівництво у

вужчому сенсі – переважно як житлове й

містобудівництво.

Найдавніші залишки житлових споруд,

знайдені в Україні, походять з палеолітичної

доби – неглибоко вкопані курені, обставлені

навколо великими кістками мамонтів і вкриті

шкірами. У добу неоліту на території

нинішньої України з’явилися глибше вкопані

в землю круглі чи овальні землянки із

стіжкуватим перекриттям із шкір або кори.

Трипільська культура з початку ІІІ тис. д.н.е.

залишила переважно відкриті, розташовані в

узгір’ях або у долинах селища; житла –

прямокутні ліплені хати із стовповою

конструкцією; одночасно існували і землянки.

За доби енеоліту та бронзи й за скіфських

часів поблизу військового типу городищ

будувалися відкриті хліборобські поселення з

житлами з пруття й глини. Для раннього

середньовіччя характерні розташовані на

високих місцях укріплення – городи з

земляними валами, будованими за

дерев’яними конструкціями і з ровами.

Розміщені колом двоповерхові житла, в яких

нижче поміщення було коморою, належали до

системи фортифікаційних споруд. Центр

городища залишався незабудованим. Городи,

поза валами, були оточені селищами смердів,

які складалися з землянок; з них утворилися

посади, заселені ремісниками і купцями.

В ХІ-ХІІ ст. будівництво церков, княжих

палат, дерев’яних і кам’яних будинків бояр

тощо розвивалося надзвичайно швидко. Однак

житла міських ремісників і сільського

населення лишалися протягом століть майже

15

незмінними (дерев’яні хати в лісових

місцевостях і напівземлянки в степовій

смузі). Монголо-татарська навала ХІІІ ст.

спричинила величезне нищення сіл і міст. У

ХІV-ХVІ ст. зростало замкове будівництво –

поставали не лише дерев’яні та кам’яні

фортеці магнатів, але й укріплені монастирі та

церкви. Розквіт міського будівництва ХVІІ –

початку ХVІІІ ст. супроводжувався

перенесенням в Україну західних

архітектурних стилів. Житлові будинки

козацької старшини й духівництва були

переважно дерев’яні, хоч визначалися

розмірами. Українське село і надалі зберігало

свій традиційний, вироблений століттями тип

будівництва, виявляючи надзвичайну

стійкість і своєрідність. При єдності головного

типу житлового будівництва, в різних районах

України виявляються відмінності, зумовлені

використанням різних будівельних матеріалів,

залежно від природних обставин. У 1924 р.

50% досліджених в Україні хат були

побудовані з дерева, 33% - з глини, 6% - з

каменю. Стиль будування ганку, даху, печі,

плану хати й садиби, зберігаючи в основі

багато спільного, дещо відмінний на різних

українських землях. У будівництві міст ХVІІІ

– початку ХІХ ст. помітні впливи класицизму

і його відміни – ампіру. У будівництві міст

починають позначатися російські урядові

приписи; вони особливо накладають відбиток

на молоді міста Слобожанщини і Степової

України, що відрізняло їх від міст Західної

України або Гетьманщини. У другій половині

ХІХ ст. розвиток промисловості породжує

робітничі селища навколо заводів і шахт,

насамперед __________у Донецькому й Криворізькому

басейні. Великі міста визначаються

порушенням єдності планування і контрастом

між виглядом центральної частини та

околиць. У 20-30-ті роки ХХ ст. зросли нові

міста, такі як Сталіне, Запоріжжя, Макіївка,

Горлівка та ін. Значними обсягами

будівництво, передусім промислових і

сільськогосподарських об’єктів, відзначалося

у повоєнні роки. У 60 – 80-ті роки значна

увага приділялася житловій забудові на основі

типових проектів. Новий етап у розвитку

українського будівництва настав із здобуттям

Україною незалежності.

БУКОВИНА – історико-географічна

область України між середнім Дністром і

головним хребтом Карпат у сточищі р.Прут на

пограниччі українських та румунських

територій (сучасна основна частина

Чернівецької обл.). У різні часи Буковина

знаходилась у складі Київської держави, під

татарською зверхністю, входила до

Угорщини, Молдавії, Туреччини, Австрії

(Австро-Угорщини), Румунії. У червні 1940 р.,

й остаточно у 1944 р, увійшла до складу

УРСР.

БУРСА – гуртожиток для бідних

студентів при середньовічних університетах,

який утримувався частково за кошти

університету, частково за пожертвування,

зібрані студентами. В Україні – гуртожиток

для учнів, переважно сиріт і дітей бідних

батьків. Бурси існували при Львівській

братській школі, Києво-Могилянській

16

академії у ХVІІІ ст., при Покровській церкві

на Запорозькій Січі була школа з бурсою. У

ХVІІ-ХVІІІ ст. бурсаки з метою залучення

коштів на утримання бурси у містах і на

ярмарках ставили вистави і виконували

духовні народні пісні. У 1787 р. така форма

пожертвувань була заборонена царським

урядом. Згодом назва «бурса» вживалась для

означення гуртожитків при духовних

навчальних закладах, в яких учні

утримувались за державний кошт.

БУЧАЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ –

церковнослов’янський текст, переписаний

вірогідно на Волині у ХІІ – першій половині

ХІІІ ст.

В

ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР – таємне

розпорядження російського уряду від

20.07.1863 р. про заборону друкування книг

українською мовою. Автором був міністр

внутрішніх справ Російської імперії П.Валуєв.

ВАНДАЛІЗМ (від назви племені –

“вандали”) – дике руйнування культурних і

матеріальних цінностей.

ВАПЛІТЕ (Вільна академія

пролетарської літератури) – літературна

організація в 1925-28 рр. в Україні. Стояла на

засадах творення нової української літератури

шляхом засвоєння найкращих здобутків

західноєвропейської культури. Фактичним

лідером був М.Хвильовий.

ВАСИЛІАНИ (базиліани) – чернечий

орден, створений у ІV ст. у Візантії, прийняв

за основу статут, складений богословом

Василієм Кесарійським. У ХІ ст. почали

поширювати свій вплив в Україні. Після

прийняття Берестейської унії 1596 р. були

об’єднані в одну конгрегацію. У 1743 р. за

розпорядженням папи Венедикта ХІV на

колегії греко-католицької церкви і

представників усіх монахів було створено чин

св. Василія. Діяльність чину василіан

проявилася у заснуванні християнських місій,

василіанських шкіл та видавництв. У ХVІІІ-

поч. ХІХ ст. василіанські школи, які

відзначалися високим рівнем викладання,

діяли в багатьох містах України. У 1839 р.

монастирі чину василіан були закриті

царським урядом.

ВЕЖІ – споруди, які за князівських часів

будувалися з важких дерев’яних балок, стояли

трохи перед лінією валів, що уможливлювало

фланговий обстріл наступаючого ворога.

Відігравали важливу роль в обороні городищ,

особливо замків.

ВЕЛЕС – бог-покровитель достатку,

скотарства і торгівлі у Київській Русі до

прийняття християнства. У руських літописах

згадується поряд з богом Перуном. При

укладенні договорів з греками кияни клялися

Перуном і Велесом. Після прийняття

християнства у народних віруваннях Велес

поєднався з Василієм.

17

ВЕРТЕП (від грец. «печера, в який

народився Ісус») – старовинний український

народний ляльковий театр. В Україні відомий

з ХVІІ ст., поширився у ХVІІ-ХVІІІ ст.

Вистави відбувалися у скриньці, що мала

вигляд двоповерхового будиночка або церкви.

Вертепник, пересовуючи на дротиках

дерев’яні ляльки, змінюючи відповідно голос,

говорив за кожну дієву особу. Вистави

відбувались на ярмарках, міських площах, по

хатах селян і міщан. Влаштовували і

виконували вертепи, звичайно, мандрівні дяки

або вихованці шкіл, в т.ч. Києво-

Могилянської Колегії, які під час канікул

розходилися по Україні в пошуках засобів до

існування. Українська вертепна драма

складалася з двох частин: релігійної і

інтермедійної з національно-побутовими

елементами. Релігійні п’єси пов’язані із

біблійним різдвяним сюжетом.

ВИРІЙ (Буян-Острів, Ирій) – за

старовинними легендами сонмище богів та

померлих душ, острів у Всесвіті,

першоземелля богів і світу. Тут, згідно з

віруваннями, росло першодерево світу Прадуб

з молодильними яблуками безсмертя на

ньому. Сюди ж зліталися птиці на зиму.

Вічним мешканцем Вирію є першоптиця і

водночас давньоукраїнський першобог Сокіл

(або Род), який завжди перебуває на вершечку

Прадуба. Саме з білої і чорної сльози Сокола

з’явилися на світ Білий Лебідь і Чорний

Лебідь, яких Сокіл перетворив на Білобога і

Чорнобога. У Вирію знаходиться озеро Живої

Води.

ВИХОВАННЯ – процес становлення і

збагачення суб’єктивно-особистого і

духовного світу людини. Реалізується за

допомогою творчого оволодіння людиною

всієї доступної йому культури в конкретному

соціально-історичному контексті. Виховання

завжди представляє собою культивування в

особі людських якостей, засвоєння наукової,

художньої і моральної культури, що орієнтує

особу на безумовні цінності добра, істини і

краси.

ВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРА –

культура Східної Римської імперії, яка

сформувалася на території Греції, Малої Азії,

Північного Єгипту в V – сер. ХV ст. на основі

традицій елліністичної культури і

християнської релігії. Назва отримана від

грецького міста Візантія, на місці якого в 330

р. був заснований Константинополь, який став

столицею імперії. Досягнення візантійської

культури в просвіті, науці, техніці, літературі,

архітектурі, образотворчому мистецтві,

філософії тощо мали значний вплив на

культуру Київської Русі.

ВІЙСЬКОВИЙ ШКІЛЬНИЙ

ОТАМАН (кошовий шкільний отаман) – у

Запорозькій Січі (ХVІ-ХVІІІ ст.) виборна

службова особа, яка піклувалася діяльністю

січової школи. Військовий шкільний отаман

розпоряджався шкільними коштами, дбав про

харчі та побутові умови для молодих і

старших школярів. Військових шкільних

отаманів, як правило, було двоє. Обиралися і

скидалися самими школярами.

18

ВІЙТ – керівник місцевого

самоуправління в ХVІ-ХVІІІ ст. в Україні, яке

ґрунтувалося на Магдебурзькому праві.

Існували міські і сільські війти. Посада війта

спочатку була спадковою, але з часом стала

виборною. Війт здійснював судову і

адміністративну владу. Ця посада існувала в

українських селах до ХVІІІ ст., а в містах – до

скасування Магдебурзького права на початку

ХІХ ст. У Галичині в складі Австро-Угорщини

війт очолював сільську громаду, а в 1921-39

рр. на українських землях, окупованих

Польщею, був керівником найменшої

адміністративно-територіальної одиниці –

гміни.

ВІТРАЖІ – образи, орнаменти й цілі

фігурні композиції з кольорового скла у

вікнах; особливо були поширені в готичну

добу західноєвропейського мистецтва. В

Україні відомі з княжих часів.

ВОЗНИЙ – судовий урядовець у

Польщі, Литві, Україні до ХІХ ст. В Україні

возний змінив староукраїнських урядовців –

дітських і вижів. Возний вручав повідомлення

до суду, підтримував контакти зі сторонами,

оглядав місце злочину, жертви або

постраждалих, виконував рішення суду у

цивільних справах та наглядав за порядком

під час судового процесу.

ВОЛИНЬ – це історико-географічний

край у північно-західній частині України між

Поділлям на півдні та Поліссям на півночі, р.

Бугом на заході та верхів’ями Ужа на сході

(тепер переважно територія Рівненської та

Волинської обл.). Границі Волинської землі

протягом історичного розвитку зазнавали

змін. Початки заселення Волині сягають

палеолітичної доби. У різні часи землі Волині

входили до складу Київської Русі, Галицько-

Волинської держави, Великого князівства

Литовського, Польщі, Речі Посполитої,

Російської імперії; у міжвоєнний період були

складовими частинами Польщі та СРСР, з

1939 р. та після Другої світової війни –

УРСР.

ВОЛХВИ – у Київській Русі

(дохристиянський період) служителі

язичницького релігійного культу. Вважалося,

що волхви мали вплив на сили природи, вміли

пророкувати майбутнє і лікувати людей.

Найдавніша згадка про волхвів відноситься до

912 р., де міститься розповідь про провіщення

близької смерті князю Олегу. Чинили опір

запровадженню християнства у Київській

державі. Брали участь у Київському повстанні

1068 р., на чолі якого намагалися стати і

використати для боротьби проти поширення

християнства. Діяння волхвів (ворожба,

чаклунство) переслідувалися з боку держави.

Серед волхвів існував певний «розділ

праці»: серед них були «хмарогонителі»

(«впливали» на природу), «чародії»

(здійснювали магічні дії з водою за

допомогою спеціального посуду – «чари»),

«потворники» («знахарі») і т.д. Окремо стояли

так звані кощунники – своєрідні

волхви«ідеологи», які складали і виконували

«кощуни» (це слов’янське слово грецькі

автори перекладали словом «міф»).

19

Г

ГАЙДАМАЦЬКІ ПІСНІ – українські

історичні пісні, в яких оспівується визвольна

боротьба українців проти феодального гніту у

XVIІІ ст.

ГАЛИЦЬКА МИТРОПОЛІЯ –

церковна провінція, утворена на землях

Галицько-Волинської держави старанням

князів Лева Даниловича та Юрія І у 1303 р.

ГАЛИЦЬКО-РУСЬКА МАТИЦЯ –

культурно-освітнє товариство в Галичині,

засноване 16.07.1848 р. у Львові. Основною

метою було проведення просвітницької та

видавничої діяльності, а також розвиток

шкільництва на західноукраїнських землях.

Зразком для його створення були «Матиці»

інших слов’янських народів, насамперед чехів

та словаків. Видавнича діяльність Галицько-

Руської Матиці була особливо активною до

середини 80-х рр. До цього часу старанням

товариства видано понад 80 книжок, серед

яких переважали роботи загальноосвітнього

змісту, праці з ремесла, сільського

господарства, педагогіки, шкільні підручники,

серед яких була і «Читанка» М.Шашкевича.

Друкованим органом Галицько-Руської

Матиці був «Науковый сборник», який з

перервами і під різними назвами видавався

протягом 1865-1908 рр. З другої половини

1900-х рр. товариство поступово занепадає і

остаточно перестає існувати у 1930-х рр.

ГАЛИЧИНА – історико-географічна

область, східна частина якої обіймає

південно-західну Україну у сточищі рр.

Дністер, Прут, Буг і в більшій частині

сточища р.Сян (Західна Галичина є частиною

Польщі). Протягом історичного розвитку

кордони Галичини лише на півдні не

зазнавали змін. Найдавніше населення

з’явилося за часів раннього палеоліту. У різні

часи землі Галичини входили до складу

Київської держави, Галицько-Волинської

держави, Польщі (Речі Посполитої), Австрії

(Австро-Угорщини), УРСР (з 1939 р. і у

післявоєнний період). За радянсько-

польськими угодами 1945 р. та 1951 р. кордон

між Польщею та УРСР визначений приблизно

по лінії Керзона, відступаючи з території

Галичини територію Лемківщини та Посяння.

ГЕНЕЗИС – походження, виникнення,

процес утворення.

ГЕРБ – емблема, особливий спадковий

знак, укладений відповідно до законів

геральдики поєднання фігур та предметів, що

мають символічне значення і виражають

певну історичну традицію. Існують такі групи

гербів: 1) державні, 2) земельні (історичних

земель, провінцій, губерній, областей тощо),

3) міські, 4) корпоративні (ремісничих цехів,

церковних братств тощо), 5) родові. Герби

зображали на прапорах, монетах, рицарських

обладунках та зброї, посуді, будівлях,

рукописних та друкованих книгах та ін.

20

Найстаршим образом гербів були

тотемні зображення тварин, покровителів

племені чи роду в епоху родового ладу.

Зародки їх спостерігаємо у чисельних

символічних фігурах, родових знаках

власності («знамені», «рубежі», «мітки» - у

слов’ян, тамги – у тюркських племен).

Першими гербами були емблеми, що постійно

ображались на монетах, медалях та печатках

стародавніх держав світу.

На українських землях слов’яни

використовували різні символічні знаки ще в

епоху родоплемінного ладу. Ними були

квадрат, ромб, коло, зірки, півмісяць,

геральдичні звіри та птахи – однороги, орли

тощо. В період розкладу родового ладу вони

перетворюються у сімейні та особисті знаки

власності, які широко використовувалися для

таврування худоби, різних знарядь праці,

бортних дерев тощо. Після утворення

Київської держави правлячий княжий рід

Рюриковичів користувався знаком власності у

вигляді дво-, а згодом тризубця, який

незабаром став і державним гербом. Його

зображення відоме з печатки князя Святослава

Ігоревича (загинув в 972 р.). Згодом цей знак

карбується на срібних і золотих монетах

великого князя київського Володимира

Святославича (980-1015). На них бачимо з

одного боку зображення князя, а з іншого –

тризуб і напис «Володимир на столі, а це його

срібло». Тризуб виявлено і на цеглі

Десятинної церкви у Києві, на плитах

Успенського собору у Володимирі-

Волинському, він міститься у гербах

французької королеви Анни, що була

дочкою Ярослава Мудрого. Як знак

князівського роду, він широко

використовувався у державному житті

держави: на печатках, якими скріплювали

міжнародні договори, на князівських товарах,

що вивозилися на продаж за кордон тощо.

Після смерті Володимира Великого

зображення тризубця зустрічаємо на монетах

князів Святополка Окаянного (1019-1054),

Ярослава Мудрого (1019-1054) та ін. В період

розпаду Київської держави тризубець

спочатку модифікується у вигляді двозубця, а

згодом витісняється з ужитку. На зміну його

приходять земельні герби – на Київщині це

зображення святого архистратига Михаїла, а в

Галичині – лева, опертого на скелю.

Після включення українських земель до

складу Польщі широкого поширення набуло

використання гербів окремих шляхетських

родів, що мали глибоке давньоруське коріння

(князі Острозькі, Корецькі, Вишневецькі та

ін.). Тоді ж були офіційно утверджені

історичні герби окремих історичних земель:

напр., у Галичині (Львівської землі Руського

воєводства) – золотий лев, що спирається на

скелю на голубому полі та ін. Широко

розповсюдженими стали і міські герби, що

використовувалися на міських печатках,

прапорах тощо.

Утворене у 1572 р. реєстрове козацьке

військо також одержало свою гербову

символіку – зображення лицаря-козака з

самопалом, яке широко вживалося на

21

печатках реєстрового козацького війська,

Запорозької Січі та українських гетьманів:

після відновлення української національної

державності з середини ХVІІ до середини

ХVІІІ ст.

У період національного відродження на

галицьких землях у середині ХІХ ст. тут

поширилося використання в якості гербу

символу Галицько-Волинської держави –

золотого лева на блакитному тлі. Саме він

став емблемою багатьох західноукраїнських

політичних та культурно-просвітницьких

організацій та військових формувань у роки

Першої світової війни.

Після утворення Української народної

республіки державним гербом було схвалено

зображення золотого тризубця на синьому

полі. Тризубець залишався державним гербом

України і в часи Гетьманату

П.Скоропадського та правління Директорії

УНР. Після проголошення акту Соборності

України 22.01.1919 р. і об’єднання УНР та

ЗУНР в єдиній Українській державі її гербом

став золотий тризубець на синьому полі.

В роки існування УРСР її герб був

модифікованим гербом Радянської Росії –

золотий серп і молот в променях сонця на

червоному полі в обрамленні з колосків

пшениці і п’ятикутною червоною зіркою

вгорі. Тут же написи: «Пролетарі всіх країн,

єднайтеся!». Це зображення часто зазнавало

різних незначних змін.

Після відновлення української

національної державності Верховна Рада

України у 1992 р. затвердила зображення

золотого тризубця на синьому полі малим

державним гербом України.

ГЕРМЕНЕВТИКА – напрямок

гуманітарної науки, який займається

інтерпретацією та коментуванням тексту, а

також проблемами взаєморозуміння різних

культур.

ГІМН – урочиста пісня, виконання якої

пов’язане зі святковими урочистостями,

офіційними державними заходами,

військовими парадами, політичними подіями;

існують державні, військові, патріотичні,

релігійні, національні гімни. Вони

відзначаються образністю тексту, легкою

мелодією, розміреним ритмом, величавим

характером. Державні і національні гімни

сягають глибокої давнини. Початково вони

використовувалися для прославлення богів та

героїв. Найдавніші були складені ще в

стародавніх Месопотамії та Єгипті. Значного

розвитку досягло творення гімнів у античній

Греції. Після утвердження християнства

широкого розвитку досягли релігійні гімни.

Більшість сучасних гімнів європейських

країн зародились у ХVІІІ – ХІХ ст. Державні

гімни існують у всіх сучасних державах і

разом з гербом та прапором складають

державну символіку.

Український національний та державний

гімн – пісня «Ще не вмерла Україна» - був

створений у 60-х рр. ХІХ ст. Автором його

слів є відомий український поет, етнограф,

фольклорист Павло Чубинський (1809-1884).

22

Вперше слова гімну були опубліковані у 1863

р. і дуже швидко розійшлися та стали

популярними серед інтелігенції, студентів у

різних частинах України. Автором музики є

греко-католицький священик та диригент

Михайло Вербицький (1815-1870).

Впродовж ХІХ-ХХ ст. національними

гімнами на українських землях вважалися

також інші пісні. Особливо часто це був

«Заповіт» Т.Шевченка, який постійно

виконували під час урочистих подій. На

галицьких землях ХІХ ст. широко

використовувалася пісня «Мир вам, браття,

всі приносим» (слова І.Гуталевича, муз.

Д.Січинського), яка у 1848 р. була визнана

Головною Руською Радою як гімн галицьких

українців. Згодом цю ж роль виконували

твори «Не пора» (слова І.Франка, муз.

Д.Січинського__________), «Вічний революціонер»

(слова І.Франка, муз. М.Лисенка).

На Закарпатті українці широко

використовували гімн «Я русин був» та

«Подкарпатськії русини» (слова

О.Духновича). Останній, зокрема був

офіційним гімном краю у роки його

входження до складу Чехо-Словаччини (до

1938). Незалежна Карпатська Україна

(березень 1939) ухвалила своїм офіційним

гімном пісню «Ще не вмерла Україна».

Знаним серед українського населення

був церковний гімн «Боже великий єдиний,

нам Україну храни» (слова О.Кониського, муз.

М.Лисенка).

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. гімн

«Ще не вмерла Україна» став найбільш

вживаним. Особливо він поширився у роки

визвольних змагань українського народу

1917-1921 рр., однак спеціального закону, що

встановив би його як єдиний державний гімн,

прийнято не було.

Після відновлення незалежності України

гімн «Ще не вмерла Україна» став державним

і використовується у всіх випадках, коли його

вживання є необхідне і передбачене діючим

законодавством.

ГЛАГОЛИЦЯ – одна із стародавніх

слов’янських систем письма. Напевне,

передує кирилиці.

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ – сучасні

проблеми культури, від розв’язання яких

залежить подальша доля людства і навіть його

виживання. До глобальних проблем відносять,

напр., такі, як відвернення світової

термоядерної війни, стрімке зростання

населення планети, забруднення природного

середовища та ін.

ГЛУХІВСЬКА СПІВАЦЬКА ШКОЛА

– відомий осередок музичної освіти

Гетьманщини. Діяла у м. Глухові з 1738 р. до

60-х років ХVІІІ ст. У школі навчали

партесному співу, грі з нот на скрипці, гуслях,

бандурі, готували співаків для Придворної

капели. Звідси, зокрема, вийшов видатний

український композитор Д.Бортнянський

(1751-1825).

ГОЛОСІННЯ – старовинні українські

народні пісні (на похованнях). Це

23

імпровізаційні поетичні твори, пов’язані

переважно зі смертю, похованням та

поминками небіжчика.

ГОНЧАРСТВО – виробництво

глиняного посуду; на території сучасної

України відоме з мезолітичної доби, досягло

високого розвитку в добу трипільської

культури. За княжої доби було великим

промислом, від ХVІ-ХVІІ ст. безперервно

розвивалося, ставши у ХІХ ст. однією з

найважливіших галузей української кустарної

промисловості.

ГОПАК – український народний танець

імпровізаційного характеру. Назва походить

від дієслова гопати – плигати, скакати. Виник

у Запорозькому війську як чоловічий танок.

Тепер гопак виконують разом чоловіки й

жінки.

«ГОРОД» – типова форма поселення

Київської Русі, огороджене укріплене місто з

групою селищ навкруги.

ГОТИЧНИЙ СТИЛЬ (за назвою

германського племені готів) – художній стиль

часів пізнього середньовіччя (виник у ХІІ ст.),

характерною рисою якого в архітектурі є

гострота ліній, шпильчастість будівель,

стрілчастість вікон-вітражів, видовженість,

загостреність форм живопису та скульптури.

Характерний переважно для культових споруд

Західної, Центральної й частково Східної

Європи.

Для української архітектури готичний

стиль мало характерний. Ранні зразки

культової забудови з ознаками готичного

стилю – храм Василя в Овручі (бл.1190),

Трьохсвятительська церква у Києві (1197),

собор у Путивлі (перша половина ХІІІ ст.).

Найбільш художньо виразні споруди цього

стилю – кафедральний собор у Львові ХІV-ХV

ст. та костьол у Дрогобичі ХV ст.

ГРАВЮРА (від фр.) – вид графіки, в

якому зображення є друкованим відбитком

малюнка, нанесеного на дошку малярем-

гравером; відбитки також називаються

гравюрами.

ГРАФІКА (від грец. «пишу, малюю,

креслю») – вид образотворчого мистецтва,

основним зображальним засобом якого є

малюнок, виконаний на папері чи тканині

олівцем, пером, пензлем, виглиною або

відбитий на папері зі спеціально підготовленої

форми.

ГРАФІТІ (від іт. «видряпані») – 1)

Написи та малюнки, виконані в давнину

майстрами – будівельниками або й

відвідувачами на стінах архітектурних споруд,

а також на різних предметах. В Україні

найвідоміші графіті Софійського собору у

Києві. 2) Течія сучасного живопису, стиль

монументального мистецтва, символ

урбанізації та високих технологій. Це твори,

які уявляють собою великоформатні

зображення на стінах будівель та споруд,

виконані за допомогою аерозольних

балончиків з фарбою. Виділяють два напрями

– сюжетне графіті та шрифтове.

ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА

БОГОСЛОВСЬКА АКАДЕМІЯ – вищий

24

духовний навчальний заклад, заснований в

1928 р. у Львові митрополитом

А.Шептицьким. Мала два факультети –

богословський і філософський. Навчання

тривало п’ять років. Мови викладання –

українська і латинська. Одним з організаторів

і ректором був Й.Сліпий. Закрита радянською

владою в 1944 р.

ГРОМАДИ – організації української

інтелігенції у другій половині ХІХ – на

початку ХХ ст. в Україні, які вели

національно-культурну та громадсько-

політичну діяльність. Існували таємно в Києві,

Полтаві, Харкові, Одесі, Херсоні, Чернігові та

ін. містах України. Перша виникла наприкінці

50-х років ХІХ ст. в Петербурзі, до її складу

входили М.Костомаров, Т.Шевченко,

П.Куліш, В.Білозерський, Ф. і О.Лазаревські

та ін. Коштом українських землевласників

В.Тарнавського і Г.Галагана видавали твори

українських письменників, а в 1861- 62 рр. –

журнал «Основа». В 1861 г. громада

утворилась у Києві, в 70-90-ті рр. ХІХ ст.

стала головним осередком національно-

культурної роботи в Україні. Члени громади

вважали, що їх основним завданням є

поширення освіти та пробудження

національної свідомості народу; вони брали

активну участь у роботі недільних шкіл,

видавали українську популярну і наукову

літературу, збирали матеріали з етнографії і

фольклору. Члени громади активно

співпрацювали у Південно-Західному Відділі

Російського Географічного Товариства (1873-

75), а також дебатували актуальні проблеми

суспільно-політичного життя України в

газеті «Кіевский Телеграф». Емський указ

1876 р. звинуватив громади і заборонив їх

діяльність. Внаслідок репресій 1875-76 рр.

було припинено видання «Кіевского

Телеграфу», закрито Південно-Західний

Відділ Російського Географічного Товариства,

звільнено з Київського університету

М.Драгоманова і М.Зібера. Частина

громадівців на чолі з М.Драгомановим

емігрувала за кордон, де почала видавати

збірник «Громада» (1878-1882 рр.). У 1880-х

роках ХІХ ст. громадівці об’єдналися навколо

журналу «Кіевская Старина» (1882-1906). В

1897 р. в Києві з ініціативи В.Антоновича і

О.Кониського відбувся з’їзд членів громад, на

якому було засновано Загальну Українську

Безпартійну Демократичну Організацію. До

новоствореної організації увійшли всі

громади, що існували в 20 містах України.

Діяльність громад в Україні продовжувалась

до Лютневої революції 1917 р.

«ГРОМАДСЬКА ДУМКА» – перша

щоденна громадсько-політична газета

українською мовою у Підросійській Україні.

Виходила з початку 1906 р. у Києві. Заснована

Є.Чикаленком, В.Симиренком і

В.Леонтовичем. У газеті працювали

Ф.Матушевський, С.Єфремов, Б. і

М.Грінченко, В.Дурдуківський. 01.08.1906 р.

за розпорядженням російського уряду газету

було закрито. 15.09.1906 р. це видання було

продовжено під назвою «Рада».

ГУАШ (від іт. «водяна фарба») – фарби,

розтерті на воді з клеєм і домішкою білила.

25

ГУЛЬТЯЇ – в ХV-ХVІ ст. неосілі селяни

у Польщі, що у пошуках заробітку переходили

з місця на місце. Прийняті в 1496 і 1503 рр.

закони обмежували їм свободу пересування.

ГУМАНІЗМ (від лат. «людяний») –

сукупність ідей і поглядів, які утверджують

цінність людини незалежно від її суспільного

погодження, а також право особи на вільний

розвиток своїх творчих сил. Наголошує

принципи рівності та правдивості.

Д

ДАЖБОГ – у східних слов’ян бог сонця,

світла і вогню, син Сварога (звідси і друга

назва – Сварожич). Пізніше став богом жнив,

добра і достатку. Перші згадки про Дажбога є

в «Повісті временних літ» (під 980 і 1114 р.) та

в «Слові о полку Ігоревім». Населення

Київської Русі вважало себе «онуком

Дажбога».

ДЕВІАНТНИЙ (від лат. «відхилення») –

такий, що відхиляється від прийнятих норм і

традицій. Термін застосовується в різних

сферах культури: напр., девіантна поведінка,

девіантні форми мистецтва тощо.

ДЕГУМАНІЗАЦІЯ (від лат.

«виділення, прибирання» та «людина») –

термін, яким позначаються уявлення про

втрату суспільством духовних та моральних

цінностей, відмову від прагнення до

справедливості, зменшення уваги до

особистості та індивідуальних рис людини.

ДЕКАДЕНС, декаданс, декадентство

(від фр. «занепадницький», від пізньолат.

«занепад») - загальна назва кризових

(занепадницьких) явищ в духовній, зокрема,

художній культурі кінця ХІХ - початку ХХ

ст., відзначених настроями безнадії,

несприйняття життя, індивідуалізмом.

Характерні риси декадансу – песимізм,

містика, розгубленість перед антагонізмами

соціальної дійсності, надання переваги формі

над змістом. Теоретичною основою декадансу

є суб’єктивний ідеалізм, обстоювання

принципу “мистецтво для мистецтва”.

ДЕКЛАМАЦІЇ (від лат. «вправа у

красномовстві») – віршовані твори кінця ХVІ

– початку ХVІІ ст., що передували шкільній

драмі. Виразили традиції українського

національного драматичного мистецтва. Вірші

призначалися для виконання у церквах і

школах під час великодніх і різдвяних свят

або з нагоди важливих історичних подій.

ДЕКОРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО – ряд

мистецтв (монументально-декоративне

мистецтво, декоративно-ужиткове мистецтво,

мистецтво оформлення), які, поряд з

архітектурою, формують матеріальне

середовище людини. Монументально-

декоративне мистецтво служить для

оздоблення творів архітектури і розкриття

їхнього ідейно-образного змісту, а також

створення садово-паркових ансамблів і

композицій; декоративно-ужиткове мистецтво

26

створює художні предмети побуту й

обстановки для формування інтер’єрів;

мистецтво оформлення використовують для

прикрашання свят, масових заходів тощо.

ДЕМОНОЛОГІЯ – релігійне вчення про

демонів. Походить від первісної віри у злих

духів. Демонологія невідривна від релігійної

моралі, в якій диявол – джерело і носій гріха.

ДЕРЕВ’ЯНА АРХІТЕКТУРА –

мистецтво будівництва споруд, будівель,

храмів з дерева.

ДЕСЯТИНА – 1) В середньовічній

Європі – десята частина урожаю або інших

доходів, яку сплачувало церкві населення на

утримання місцевих храмів, парафіяльного

духовенства і бідних. Відмінена у країнах

Західної Європи наприкінці ХVІІІ – у ХІХ ст.

2) У Київській державі – відрахування на

користь церкви з доходів усіх князівських

володінь та прибутків усіх землевласників.

Вперше десятину встановив Київський князь

Володимир Святославич після хрещення Русі

для перебудови і утримання Десятинної

церкви. В період монголо-татарської навали

десятиною називалась данина, яку татари

стягували з місцевого населення Київської

Русі. В пізніші часи десятина збиралась для

утримання парафіяльних храмів. У ХVІІ-

ХVІІІ ст. сплата десятини припинилася.

ДЕСЯТИННА ЦЕРКВА – перша

кам’яна церква у Київській державі,

побудована у Києві київськими і

візантійськими майстрами в 989-996 рр. за

князювання Володимира Святославича. На

побудову і утримання Десятинної церкви

князь Володимир виділив десятину (звідси

назва храму). В 1240 р. Десятинна церква була

частково зруйнована ордами хана Батия. В 30-

х роках ХVІІ ст. митрополит П.Могила на

частині руїн Десятинної церкви збудував

невелику церкву св. Миколи. В 1828-42 рр.

рештки руїн були розібрані. На їх місці було

споруджено нову церкву з тією ж назвою, яка

не мала спільних рис з первісною побудовою

(архітектор В.Стасов). В 1928 р. Десятинна

церква була остаточно знесена.

ДЕТИНЕЦЬ – 1) Укріплена центральна

частина стародавнього міста на Русі, обнесена

стінами. З ХІV ст. почала називатися

Кремлем. 2) Окреме приміщення в домі для

дітей та жінок.

«ДЗВІН» – літературно-мистецький і

суспільно-політичний журнал соціал-

демократичного напряму, що виходив в 1913-

14 рр. у Києві. Видавався в основному на

кошти Л.Юркевича. Всього вийшло 19

номерів. Редагували журнал: Д.Антонович і

В.Левинський. Серед співробітників часопису

були В.Вінниченко, Леся Українка,

М.Вороний, Л.Юркевич, Д.Донцов,

Х.Алчевська, А.Луначарський та ін.

ДЗВІНИЦЯ – баштоподібна мурована

чи дерев’яна культова споруда, що будується

окремо від храму або є його частиною.

Дзвіниці бувають квадратні, прямокутні,

круглі й багатогранні з горизонтальними

поярусними членуваннями.

27

ДИДАСКАЛ – вчитель у Стародавній

Греції та Візантії. Так само називали часто

вчителів в українських братських школах ХVІ

– ХVІІ століть.

ДИЗАЙН (від англ. «задум, проект,

креслення, малюнок») – термін, який позначає

різні види проектувальної діяльності, що має

на меті формування естетичних і

функціональних якостей предметного

середовища. Методом дизайнерської

діяльності є художнє конструювання, котре у

якості складової частини входить до

загального процесу конструювання

промислових виробів і має на меті

забезпечення зручності у їх експлуатації,

раціональності компонування і високого

естетичного рівня.

ДИКЕ ПОЛЕ – історична назва не

розмежованих і слабо заселених

причорноморських степів між нижньою

течією Дону і Сіверським Дінцем на сході від

лівої притоки Дніпра – Самари і верхів’їв

притоків Південного Бугу – Синюхи та Інгулу

на півночі, до Чорного і Азовського морів та

Криму на півдні. У ХVІ-ХVІІ ст. уряд

Польсько-Литовської держави Диким полем

вважав українські землі, що знаходилися на

схід і південь від м. Білої Церкви, і роздавав їх

магнатам і шляхті у приватну власність як

незаселені, хоча там проживало українське

населення. Степи Дикого поля були

придатними для розвитку землеробства,

скотарства та промислів, що спричиняло

колонізацію їх ще в добу Київської держави.

Перешкоджали цьому набіги степових

кочівників, що хвилями прокочувались по

цих землях від найдавніших часів (кіммерійці,

скіфи, сармати, гуни, авари, хозари, печеніги,

половці, монголо-татари та ін.). Особливо

сприятливим для заселення українцями Дике

поле стало у ХІV- ХV ст., коли ці землі

ввійшли до складу Великого князівства

Литовського. Під впливом зростаючої

небезпеки від нападів кримських татар тут у

ХV ст. сформувалося українське козацтво.

ДИСИДЕНТСТВО – морально-

політична опозиція до існуючого державного

політичного ладу, панівних у суспільстві ідей

та цінностей. Серед українських дисидентів

70-х – початку 80-х років ХХ ст. – М.Руденко,

І.Кандиба, Л.Лук’яненко, П.Григоренко,

В.Стус, Й Тереля, І.Дзюба, В.Чорновіл,

М.Горинь, Б.Горинь та ін.

ДИСКРИМІНАЦІЯ – часткове чи

повне, тимчасове чи постійне обмеження або

позбавлення конституційних прав певної

категорії громадян за расовою чи

національною приналежністю, політичними і

релігійними переконаннями, статтю тощо.

ДИХОТОМІЧНІСТЬ СВІТУ –

концепція поділу світу на дві частини,

сакральну і профанну.

ДІАСПОРА – розпорошення,

розселення по різних країнах народу,

вигнаного обставинами, завойовниками або

пануючою владою за межі батьківщини; уся

сукупність вихідців з якоїсь країни та їх

нащадків, які проживають поза її межами.

28

Українські діаспори знаходяться, зокрема, на

території Росії, Канади, США, Бразилії.

«ДІЛО» – найстарша і довгий час єдина

українська щоденна газета в Галичині.

Виходила у Львові в 1880-1939 рр.

Засновниками «Діла» була група народовців

на чолі з Ю.Романчуком. Першим редактором

став В.Барвінський. На сторінках «Діла»

відстоювалась політична лінія Народної Ради

(з 1886), Української національно-

Демократичної партії (з 1899), Української

Трудової Партії (з 1919).

ДІЯЛЬНІСТЬ – специфічна людська

форма активного ставлення до навколишнього

світу, утримання якого складає його

цілеспрямовану зміну. Включає мету, засіб,

процес і наслідок. Історія культури показує,

що основою діяльності є усвідомлення

формування мети, а основа самої мети

знаходиться поза діяльністю, в сфері

людських мотивів, ідеалів, цінностей.

ДОГМАТ – основне положення

вірування, обов’язкове для всіх віруючих,

визнане як незаперечна істина, вічна і

незмінна, яка не підлягає критиці.

ДОМІНУЮЧА КУЛЬТУРА –

сукупність культурних зразків, які

приймаються і поділяються всіма членами

суспільства.

ДОНБАС (Донецький басейн,

Донецький кам’яновугільний басейн) – у

період модернізації основна паливна база і

найважливіший промисловий район України

та Східної Європи, область потужної

кам’яновугільної промисловості, металургії,

важкого машинобудування і хімічної

промисловості. Регіон з найбільшим в Україні

скупченням населення. Лежить в південно-

східній частині України між р. Дінцем на

півночі та північному сході і Приазовською

височиною та Приазовською низовиною на

півдні. Територія Донбасу покривається

приблизно з територією Донецької височини

або Донецького кряжу; виділяють Старий

Донбас і Західний Донбас (на межі

Дніпровського промислового регіону), які

разом утворюють Великий Донбас. Більша і

багатша на запаси вугілля західна частина

Донбасу лежить на території України, вона

також більш індустріалізованіша; менша

лежить на території Російської Федерації у

межах колишньої території Війська

Донського. Донецький басейн у межах

України – це переважно територія сучасних

Донецької та Луганської областей, яку

зазвичай на сьогодні і вважають за Донбас,

хоча вона обіймає також суто хліборобські

райони на північ від Донця й Приазов’я на

півдні. Географічне положення Донбасу

досить вигідне – він лежить на невеликій

відстані від моря, недалеко від залізних руд

Криворіжжя. Густа залізнична мережа в’яже

його з усією Східною Європою, а через

Донець йде водне сполучення з Доном,

Волгою і Каспійським морем. Натомість

національне й стратегічне положення Донбасу

не є корисне, бо він лежить на периферії

України, а його східні окраїни навіть за її

етнографічними межами. Донбас далеко

29

віддалений від центральної та західної

частини України.

Заселення території сучасного Донбасу

сягає часів палеоліту. За княжих часів його

північна частина, розташована над Дінцем,

входила у сферу впливу Переяславського

князівства. Як і вся Степова Україна,

територія сучасного Донбасу була зайнята

кочовиками, зокрема татарами, і не була

постійно заселеною. Початки сталого

заселення зв’язані з оселенням козацтва.

Велику роль відігравали також заходи

московського уряду на території Слобідської

України у другій половині ХVІІ ст. У середині

ХVІІІ ст. нинішній Донбас входив до складу

володінь Запоріжжя, донського війська і

Слобідської України. Після зруйнування Січі і

поширення Російської імперії по Чорне й

Азовське море, більша частина Донбасу

увійшла до складу Катеринославського

намісництва, згодом Катеринославської

губернії, менша – до Війська Донського. У

1919 р. з частин Катеринославської та

Харківської губерній та Області Війська

Донського була виокремлена Донецька

губернія, фактичне утворення якої

розгорнулось з 1920 р. Після скасування

губерніального адміністративного поділу у

1925 р. регіон існував у вигляді

Артемівського, Маріупольського,

Луганського, Сталінського і Старобільського

округів, у 1930-1932 рр. – 27 районів (згодом –

17 адміністративно-територіальних одиниць),

на які були поділені означені округи, і на

основі яких у липні 1932 р. було створено

Донецьку область. У 1938 р. Донецьку

область було поділено надвоє – на Сталінську

(з 1961 р. – Донецьку) і Ворошиловградську (з

1990 р. – Луганську).

ДУМИ – вид усної поетичної творчості,

своєрідний літопис героїчної боротьби

українського народу проти феодально-

кріпосницького та іноземного поневолення. За

громадянським і патріотичним змістом

близькі до історичних пісень. Жанр дум

сформувався в середині ХV ст., але його

витоки сягають традицій епічної творчості

періоду Київської Русі. Термін «дума»

утвердив на початку ХІХ ст. М.Максимович.

Е

ЕКЛЕТИЗМ (еклектика) – механічне

поєднання різнорідних поглядів, теорій,

напрямків, стилів. У житловій забудові

українських міст еклектика домінує у другій

половині ХІХ ст. Здобутками цього періоду

вважаються будівлі у стилі неокласицизму та

«віденського бароко». «Віденське бароко»

поширилося у західному регіоні України,

переважно у Львові – на той час столиці

Галіцийського намісництва Австро-Угорської

монархії (будинки Галицького сейму, Музею

етнографії та художніх промислів,

залізничного вокзалу та ін.). При забудові

Києва домінує стиль «французького

30

відродження (будинки Купецького зібрання,

Українського драматичного театру ім.

І.Франка, оперного театру та ін). У

візантійсько-російському стилі збудовано

Володимирський собор м. Києва.

ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА –

сукупність норм і поглядів, які

характеризують відношення суспільства, його

соціальних груп і особистості до природи.

Екологічна культура передбачає усвідомлення

нерозривного зв'язку людства із природою,

залежності добробуту людей від цілісності й

незмінності природного середовища, а також

використання цього розуміння в практичній

діяльності.

ЕКОНОМІЧНА КУЛЬТУРА –

сукупність елементів і феноменів культури,

що забезпечують функціонування

економічного життя суспільства. Це, зокрема,

такі як економічна свідомість, економічна

поведінка, економічні суспільні інститути

тощо.

ЕЛІТАРНЕ МИСТЕЦТВО –

мистецтво, яке зорієнтировано, на думку його

творців, на сприйняття елітою (як найкращою

частиною суспільства). Елітарні тенденції в

мистецтві отримали розповсюдження в ХХ

ст., в руслі авангардистсько-модерністського

мистецтва.

ЕМАЛЬ (від франкського «плавити») –

тонке склоподібне покриття, нанесене на

поверхню металевих виробів. Розрізняють

емаль технічну й художню. Технічною

емаллю покривають головним чином вироби з

чавуну, сталі, алюмінію і сплавів легких

металів. Художню емаль (фініфть), прозору й

непрозору, здавна використовували у

ювелірній справі для оздоблення. Залежно від

техніки нанесення емалі на метал розрізняють

перегородчасті, виїмчасті та розписні її види.

ЕМСЬКИЙ УКАЗ – розпорядження

російського уряду, спрямоване на придушення

української культури, підписане імператором

Олександром ІІ 18(30)05.1876 р. у м.Емсі

(Німеччина). Емський указ доповнював

основні положення Валуєвського циркуляру

1863 р. Виданий у зв’язку з меморандумом,

надісланим цареві помічником попечителя

Київського учбового округу М.Юзефовичем, в

якому українців звинувачено у тому, що вони

хочуть «вільної України у формі республіки з

гетьманом на чолі». Емський указ забороняв

ввозити на територію Російської імперії з-за

кордону українські книги, українською мовою

видавати оригінальні твори і робити

переклади з іноземних мов, тексти для нот,

театральні вистави і публічні читання.

Місцевій адміністрації наказувалося посилити

нагляд, щоб у початкових школах не велося

викладання українською мовою та щоб з

бібліотек були вилучені українські книги

українською мовою. На підставі Емського

указу було закрито Південно-Західний Відділ

Російського Географічного Товариства у

Києві, припинено видання «Кіевского

телеграфа», ліквідовано громади, звільнено

ряд професорів з Київського університету.

ЕПОС (від грец. “слово”, “розповідь”,

“історія”) – сукупність народних героїчних

31

пісень, сказань, поем. Оповідний рід

літератури, що, на відміну від лірики й драми,

характеризується розповідно - описовою

(епічною формою), широтою зображення

подій і характерів.

ЕТИКЕТ (від фр. «ярлик, етикетка») –

сукупність правил поведінки, які регулюють

зовнішній вияв людських відносин (стосунки

з оточуючими, поведінка в громадських

місцях тощо). Це складова частина зовнішньої

культури людини і соціального колективу

(дипломатичний етикет тощо).

ЕТНІЧНА КУЛЬТУРА – культура

людей, пов’язаних між собою спільністю

історичного походження і території

проживання, тобто єдністю «крові та землі».

ЕТНОГЕНЕЗ – походження народів.

ЕТНОС – позачасова, позатеріторіальна,

позадержавна спільнота людей, об’єднана

спільним походженням, культурою, мовою,

історією, традиціями та звичаями,

самосвідомістю та етнонімом (назвою).

ЕСХАТОЛОГІЯ – релігійне вчення про

долю світу і людини, про кінець світу і

Страшний суд. В основі есхатології – давні

уявлення про наявність у природі прихованих

діючих сил, боротьбу доброго і злого начал,

про загробне покарання грішників і нагороду

праведникам. У розвинутій формі есхатологія

притаманна іудаїзму, християнству, ісламу.

Есхатологічні настрої особливо

поширювалися під час соціальних і

політичних криз.

ЕТНОС, ЕТНІЧНА ОБЩІНІСТЬ

(від грец. «плем’я, народ») – історично

складене угруповання людей. Обов’язкові

умови виникнення – спільність території і

мови. Характерні риси: самоназва (етноним),

територіальна цілісність; расові признаки;

особливості культури.

Є

ЄВАНГЕЛІЄ – частина Біблії, чотири

пов’язані спільною темою релігійні твори, що

становлять основну частину Нового Заповіту.

Містять життєпис Ісуса Христа та основні

положення християнського віровчення.

ЄВАНГЕЛІЄ ПЕРЕСОПНИЦЬКЕ –

визначна пам’ятка староукраїнської

літературної мови й мистецтва. Переклад

Євангелія так званою простою українською

мовою, досить близькою до народної, у 1556-

61 рр. здійснили М.Василевич і архімандрит

Пересопницького монастиря Григорій.

Написане пізнім уставом на пергаменті.

Рукопис багато орнаментований, оздоблений

високохудожніми барвистими заставками,

мініатюрами, ініціалами в стилі Відродження.

Від грудня 1991 р. на Євангелії

Пересопницькому присягають на вірність

українському народові новообрані президенти

України.

32

ЄВРОПОЦЕНТРІЗМ – підхід до

вивчення культури, заснований на ідеї

винятковості, вищості цінностей європейської

культури над іншими.

ЄЗУЇТИ – члени найбільш впливового

католицького чернечого ордену. Заснований в

1532 р. іспанцем Ігнатієм Лойолою у Парижі і

затверджений папою Римським Павлом ІІІ під

назвою «Згромадження Ісуса» 27.09.1540 р.

Головною метою ордену стало

проповідування ідей християнства,

поширення впливу католицької церкви і

зміцнення влади Папи Римського.

Організаційні принципи ордену будувались на

основі суворої дисципліни, безумовного

підпорядкування лише генералові ордену

(«чорному папі») або папі Римському. Члени

ордену мали право ходити у цивільному одязі,

відмовлятись від клятв і здійснювати будь-які

дії, що йшли на користь католицькій церкві.

Деякі принципи діяльності єзуїтів, якими вони

користувалися для досягнення своєї мети,

дали підставу приписати їм девіз «Мета

виправдовує засоби». В ХVІ-ХVІІ ст.

намагались поширити свій вплив у багатьох

країнах світу, у тому числі в Україні. Спроби

єзуїтів активно впливати на політичне життя

європейських країн привели до заборони їх

діяльності у Португалії, Франції, Іспанії і

формальної ліквідації ордену Папою у 1773 р.

У 1814 р. був відновлений. З ХVІ ст. для

проповідування ідей християнства і

виховання своїх прихильників створювались

єзуїтські школи, які відзначались високим

рівнем викладання. В Україні такі школи були

створені у Львові (1608), Луцьку (1609),

Києві (1690) та ін. містах. В 1661 р. грамотою

польського короля Яна ІІ Казимира Львівська

єзуїтська колегія була реформована в

університет. На українських землях в складі

Російської імперії єзуїти були змушені

припинити свою діяльність в 1820 р., а в

Західній Україні в 1939 р. На початку 90-х

років ХХ ст. діяльність ордену в Україні була

відновлена.

ЄЛЕЦЬКИЙ УСПЕНСЬКИЙ

МОНАСТИР – один з найстарших

монастирів в Україні, заснований в 1069 р.

Згодом монастир став однією з фортець на

підступах до Києва. В 1239 р. був

зруйнований монголо-татарами, а в 1445-99

рр. відбудований знову. Монастир мав велику

бібліотеку. Найстаршою пам’яткою Єлецького

монастиря є побудований у ХІ ст. Успенський

собор. Сьогодні музей перетворено на музей-

заповідник.

Ж

ЖАНР (від фр. «рід, вигляд») – 1)

різновид художнього твору: напр., в малярстві

– портрет, пейзаж та ін.; в музиці – симфонія,

кантата, пісня та ін.; в літературі – роман,

поема та ін.; 2) жанровий живопис.

ЖЕРЕБ – один з так званих Божих судів,

засіб встановлення винного за випадковою

33

ознакою. У старому українському судовому

процесі при відсутності прямих доказів

злочину кидали жереб. Результат жеребу

розглядався як прояв волі вищої вили, яка

стверджувала або відкидала звинувачення.

Подекуди жереб зберігався до останнього часу

у звичаєвому праві при поділі майна.

ЖИВОПИС – один з основних видів

образотворчого мистецтва, художнє

зображення на площині предметного світу

кольоровими фарбами. Втілюється у

створенні картин, безпосередньо

відображаючи дійсність. Для живопису

характерно намагання маляра перетворити цю

площину в зримо подібний простір

оточуючого, для чого використовує найбільш

підхожі колористичні засоби. За

призначенням та особливостями художнього

виконання живопис поділяється на

монументальний, декоративний та станковий.

За тематикою поділяється на жанри:

побутовий, історичний, батальний, портрет,

пейзаж, натюрморт, міфологічний, релігійний,

анімалістичний. Зародження живопису

відбувається у період первіснообщинного

ладу (поліхромні рисунки доби палеоліту із

зображенням тварин), у живописі доби

неоліту з’являється образ людини. Давні

зображення на скелях, окремих каменях,

стінах печер виконувалися різьбленням,

вибиванням заглибин по контуру чи фарбами

(переважно вохрою). В Україні відкрито

виразні зображення тварин у так званій

Кам’яній могилі у Приазов’ї.

«ЖИВОПИСНА УКРАЇНА» – серія

офортів Т.Шевченка. Була задумана як

періодичне художнє видання про історичне

минуле України, звичаї, побут, фольклор,

історичні пам’ятки українського народу. Мала

виходити окремими випусками з

пояснювальним текстом. В 1844 р. вийшов

єдиний випуск «Живописної України» з шести

естампів: «Дари в Чигирині 1649 року»,

«Судна Рада», «Старости», «У Києві»,

«Видубицький монастир» та «Казка». Чотири

естампи супроводжувалися текстами, які

написав Т.Шевченко. Наступне видання було

припинене через брак коштів. У 1861-1862 рр.

Л.Жемчужников видав альбом офортів

«Живописної України» як додаток до журналу

«Основа». Вийшло 49 офортів за малюнками

Л.Жемчужникова, І Соколова,

К.Трутовського, О.Бойдемана, В.Верещагіна.

ЖИТІЯ – вид релігійно-біографічної

літератури про життя мучеників, аскетів,

церковних і державних діячів, яких церква

канонізувала, оголосила святими.

«ЖІНКА» – друкований орган Союзу

Українок. В 1935-38 рр. виходив у Львові раз

на два тижні. Редагували «Жінку»

М.Рудницька і О.Федак-Шепарович. Після

заборони у 1938 р. польською владою

діяльності Союзу Українок замість «Жінки»

почав виходити часопис «Громадянка».

ЖРЕЦЬ – особа, що займається

відправою релігійних обрядів у язичників.

Жрець здійснював жертвоприношення

божеству, стежив за вшануванням богів,

34

доглядав за їх статуями і священними

тваринами, молився їм. Жерці звільнялися від

будь-яких податків.

ЖУПЕЛ – щось таке, що викликає жах,

лякає. На церковнослов’янській мові – сірка,

що горить, чи смола для грішників у пеклі.

З

ЗВИЧАЙ – загальноприйнятий

традиційний порядок; правила поведінки, які

зберігаються в культурі спілкування.

ЗЕРНЬ – художня техніка, в якій велика

кількість дрібних золотих та срібляних кульок

(діаметром від 0,04 мм) припаюється у

ювелірних виробах на орнамент. Зернь

створює ефектну фактуру, гру світлотіні.

ЗАКАРПАТТЯ – історична назва

українських етнічних земель, розташованих на

південних схилах Карпатських гір та в басейні

р. Тиси. Сьогодні це територія Закарпатської

обл. України. Саме так виявлено найдавнішу

стоянку людини на землях України (с.

Королево Виноградівського району), що

датується 1 млн. - 800 тис. р. д.н.е. Особливо

активно процес заселення даного району

відбувався в часи неоліту, епоху міді-бронзи

та залізного віку.

З перших століть нашої ери Закарпаття

стало зоною розселення слов’янських племен.

Найбільш відомими з них були хорвати, землі

яких у Х-ХІ ст. входили до Київської Русі.

Саме за цими землями закріпився термін

«Русь» (згодом Угорська Русь, Підкарпатська

Русь, Карпатська Русь). У першій половині ХІ

ст. почалося захоплення Закарпаття

Угорщиною, яке остаточно завершилося у

ХІІІ ст. Відтоді аж до ХХ ст. ці землі були

північною прикордонною областю цього

королівства. Проте в певні періоди частина

Закарпаття була тісно пов’язана з іншими

українськими землями. У другій половині ХІІІ

ст. м. Мукачів з округою було володінням

князя Ростислава Михайловича, а згодом

галицько-волинського князя Лева Даниловича.

У 1393-1414 рр. наджупаном (управителем)

Берегівського комітату (округу) був князь

Федір Коріятович. Впродовж ХІІІ-ХV ст.

землі Закарпаття колонізувалися волохами,

німцями, словаками, угорцями. Місцевому

населенню зберегти національну самобутність

вдалося в значній мірі завдяки релігійному

фактору. У першій половині ХVІ ст.

Закарпаття разом з частиною Угорщини

перейшло під панування австрійських

Габсбургів. У 1646-1721 рр. тривав процес

запровадження унії між католицькою та

православною церквою на Закарпатті.

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.

спостерігається значне культурне відродження

краю, чому сприяло налагодження тісних

зв’язків з іншими українськими землями.

Відгомін у Закарпатті мали й революційні

події 1848-49 рр. Після придушення угорської

революції посилився процес мадяризації краю,

закривались українські школи, газети та

35

журнали, розпускались культурно-

просвітницькі товариства. Спостерігалось

значне посилення москвофільського руху.

У 1919 р. Закарпаття перейшло до складу

Чехословаччини, де було виділене у окремий

адміністративний край – Підкарпатську Русь.

У жовтні 1938 р. уряд Чехословаччини

погодився на створення автономного уряду

Закарпаття, який 26.10.1938 р. очолив

А.Волошин.

У листопаді 1938 р. південна частина

Закарпаття перейшла до Угорщини, а уряд

Карпатської України переніс столицю до

Хусту. 15.03.1939 р. проголошено

незалежність країни. Однак, на основі рішення

Гітлера, угорські війська окупували землі

Карпатської України. У 1944 р. Закарпаття

увійшло до складу СРСР.

ЗАКЕРЗОННЯ – науково-

публіцистична назва українських етнічних

територій, які знаходилися на захід від лінії

Керзона і входили до складу Польщі. До цих

земель належали Лемківщина, Підляшшя,

Посяння, Сокальщина, Равщина і Холмщина.

За умовами радянсько-польського договору

від 15.08.1945 р. ці споконвічні українські

землі відійшли до Польщі.

«ЗАЛІЗО» – за «Руською Правдою»

засіб очищення від вини при підозрі у

вбивстві чи крадіжці. Випробування залізом

полягало у тому, що підозрюваний мусив

тримати в руках розпечене залізо. Якщо опіків

не було, то він визнавався невинним. У цьому

випадку підозрюваний сплачував «залізне» -

плату князеві, мечникові та дітському.

«ЗАПИСКИ НАУКОВОГО

ТОВАРИСТВА ІМ. Т.ШЕВЧЕНКА» –

видання Наукового Товариства ім.

Т.Шевченка у Львові (1892-1937). Перші

чотири томи вийшли як неперіодичні збірники

наукових статей з математики, біології,

медицини. У 1897-1913 рр. «ЗНТШ» стали

органом тільки історико-філософської і

філологічної секції Наукового Товариства ім.

Т.Шевченка (НТШ) під редакцією

М.Грушевського. З 1914 р. «ЗНТШ» почали

виходити як неперіодичні збірники наукових

праць, а з 1924 р. – поділені на видання

окремих секцій – історико-філософської та

філологічної. З 1948 р. видавалися за

кордоном. З 1991 р. відновлено видання

«ЗНТШ» в Україні.

«ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО

НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА» – видання

Українського Наукового Товариства у Києві.

Виходили в 1908-18 рр. за редакцією

М.Грушевського. В серії «Записок»

видавалися збірники на окремі теми («Київ»,

«Чернігів»), щорічники «Науковий збірник»,

«Студії з історії України» та суспільно-

політичний збірник «За сто літ».

«ЗАПОРОЖСКАЯ СТАРИНА» –

фольклорна й історико-літературна збірка, яку

видав І.Срезневський в 1833-38 рр. у Харкові.

Вийшло шість випусків, куди увійшли народні

перекази, історичні пісні і думи, матеріали з

історії козаччини. «Запорожская старина»

36

відіграла значну роль у розвитку української

літератури, популяризації козацького

минулого та українського історичного

фольклору.

ЗАХІДНА УКРАЇНА – 1)

Публіцистична назва Західноукраїнської

народної Республіки. 2) В 1919-1939 рр. назва

усіх українських земель у складі Польщі,

Чехословаччини і Румунії. 3) Назва, вживана

для означення всіх українських земель,

приєднаних до УРСР в 1939-40 рр. 4) Сьогодні

термін вживається інколи для позначення

території Волинської, Закарпатської, Івано-

Франківської, Львівської, Рівненської,

Тернопільської та Чернівецької областей.

«ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ» – умовна назва

поширеного в давньому мистецтві стилю,

характерною рисою якого було зображення

тварин або частин їхнього тіла. Виник у

первісному суспільстві на основі поклоніння

священним звірам. Найбільшого розвитку

досяг у скіфсько-сарматському мистецтві.

ЗИМІВНИК – назва хутора у

запорозьких козаків у першій половині ХVІ-

ХVІІІ ст. Зимівник являв собою велике

господарство, в якому козаки займалися

скотарством, землеробством, бджільництвом

тощо. Зимівники засновували, як правило, 3-4

сімейні запорожці. В кожному зимівнику було

2-3 хати і різні господарські будівлі. Офіційно

козаків, що жили в зимівниках, називали

сиднями або гніздюками. Ці запорожці

займали підлегле становище щодо січових

козаків, їх кликали у похід лише у виняткових

випадках. Головним завданням власників

зимівників було забезпечення січових козаків

продуктами.

ЗОЛОТАРСТВО – виготовлення

прикрас, предметів побуту та культу з

дорогоцінних металів (золота, срібла), нерідко

оздоблених коштовними каменями, перлами,

кольоровим склом; один з найдавніших видів

декоративно-ужиткового мистецтва. В Україні

колекції виробів золотарства зберігаються в

Музеї історичних коштовностей України.

ЗОЛОТІ ВОРОТА – головна брама

Києва за часів Київської держави. Збудовані за

князювання Ярослава Мудрого в 1037 р. в

міських укріпленнях на північному заході

міста. Будівельним матеріалом служила цегла

та камінь. Над проїзними воротами була

збудована невелика церква Благовіщеня.

Припускають, що ворота або куполи церкви

були позолочені. Звідси, мабуть, і назва. В

1240 р. Золоті ворота частково зруйнували

монголо-татари. В 1648 р. через них урочисто

в’їхав Б.Хмельницький на чолі козацько-

селянської армії. В 1743-50 рр. під час

фортифікаційних робіт Золоті ворота були

завалені землею. В 1832 р. український

археолог К.Лохвицький розкопав руїни

Золотих воріт, а в 1837-38 рр. їх було

укріплено новою цеглою, а площадку

обнесено чавуном. Реконструйовані у 80-х

роках ХХ ст.

«ЗОРЯ ГАЛИЦЬКА» – перша

українська щотижнева газета, яка виходила з

1848 до 1857 р. у Львові. До 1851 р. була

37

органом Головної Руської ради.

Проголошувала ідеї єдності і окремішності

українського народу. В газеті друкувалися

твори М.Шашкевича, М.Устияновича,

О.Духновича та ін. З 1851 р. перейшла на

москвофільські позиції. У 1857 р. перестала

виходити через фінансові труднощі.

ЗОЛОТНИК (ЗЛАТНИК) – в Київській

державі назва золотої візантійської монети і

одночасно міра ваги, рівна 4,226 г.

І

ІДЕАЛ (від грец. «ідея, поняття,

уявлення») – досконалість; досконалий

взірець якого-небудь об’єкта, явища, події,

процесу з точки зору конкретної людини, або

групи людей; найвища мета діяльності.

ІГУМЕН – титул настоятеля

(управителя) монастиря у православній

церкві. Настоятелі великих монастирів

називались архімандритами. В Українській

Греко-Католицькій Церкві настоятелем всіх

монастирів однієї провінції є протоєгумен.

Настоятельки жіночих монастирів називались

ігуменями. В Україні ігумен користувався

великим авторитетом і брав участь у соборах,

виборах єпископа, на козацьких радах.

ІДЕОЛОГІЯ – система концептуально

оформлених уявлень, ідей та поглядів, яка

відображає інтереси, світогляд, ідеали,

умонастрій людей, класів, націй, суспільств__________,

політичних партій, громадських рухів тощо.

ІЗБОРНИК СВЯТОСЛАВА –

найдавніші пам’ятки писемності у Київській

Русі, два збірники статей, написані в 1073 і

1076 рр. для київського князя Святослава

Ярославича. Ізборник 1073 р. зберігається в

Московському історичному музеї. Є списком

збірника, створеного у Болгарії для царя

Симеона. Містить твори переважно церковно-

релігійного характеру, а також матеріали з

граматики, риторики, логіки і поетики,

перекладені з болгарської на старослов’янську

мову. Ізборник 1076 р. належав у ХVІІІ ст.

російському історику Щербатову, тепер

зберігається у Публічній бібліотеці ім.

М.Салтикова-Щедрина у Петербурзі. Ізборник

1076 р. включає публіцистичні твори руських

письменників, які містять загально-моральні

повчання, зокрема «Слово» про користь

читання, а також тлумачення Святого Письма.

ІКОНА (від грец. «зображення, образ») –

в християнстві живописне або рельєфне

зображення божеств, святих, релігійних

сюжетів тощо. Виникли в ІІ ст. н.е. Культ

ікон був запозичений з язичницької релігії (з

первісного фетишизму). Християнський культ

ікон отримав широке розповсюдження у IV ст.

д. н.е. Офіційно культ ікон прийнятий в 787 р.

на 7 Вселенському соборі в Нікеї. Важливе

значення здобула ікона у системі православної

культури як необхідний елемент релігійного

культу, що знайшло вираження в іконопису.

Іконописний канон сформувався у ХІ – ХІІ ст.

у Візантії як сукупність норм,

38

регламентуючих творчість маляра. Ікони

виконували спеціальною технікою за

традиційними приписами: липову, дубову або

кипарисову дошку закріпляли тонким

полотном і покривали кількома шарами

левкасу (алебастр з клеєм), шліфували і за

певним порядком виконували малюнок,

золочення, розпис яйцевою темперою, а в

кінці покривали покостом (оліфою). Перші

ікони в Україні були візантійського

походження. Поступово іконопис втрачає

властиву для візантійських зразків надмірну

абстрактність та статичність. З ХІ ст. у

церковний живопис проникає світська

тематика, релігійні сюжети наповнюються

образами реальних людей, природи,

побутовими сценами, набуваючи

національних рис. Серед іконописців України

ХІ-ХІІ ст. найбільше славився Алімпій.

Найстарші ікони, які збереглися до нашого

часу, датуються ХІ-ХІІ ст. Деякі ікони були в

Україні особливо шановані, славилися як

чудотворні і часто ставали предметом воєнної

здобичі або дарування. Найвідоміші з них:

Вишгородська («Володимирська», ХІ ст.),

Ігоревська (ХІ ст.), Холмська, Самбірська,

Покрови з Січової церкви на Запоріжжі та ін.

В Україні ікона стала атрибутом

національного інтер’єру, своєрідною

національною прикрасою житла.

ІКОНОСТАС – стена з ікон у

православному храмі, яка відокремлює вівтар

від центральної частини. Має «царські» та

двоє бічних «дияконських» дверей (воріт).

Іконостас стоїть на підвищенні-солеї, за

«царськими воротами» має завісу. В Україні

збереглося багато іконостасів, які мають

велику художню цінність: у Львові в церкві

св. П’ятниці (кін. ХVІ ст.), у Рогатині (1649

р.), в Києві в Андріївській церкві (1747-53 рр.)

та ін.

ІМПРЕСІОНІЗМ (від фр. «враження») –

напрям в образотворчому мистецтві, музиці,

театрі, художній фотографії, кіно та літературі

останньої третини ХІХ - поч. ХХ ст., який

своїм завданням вважав витончене, яскраве

відтворення реального світу в його рухливості

й мінливості без особливого заглиблення в

суть і соціальну зумовленість явищ дійсності.

Найбільш яскраво виявився у французькому

живописі 70-80-х рр. ХІХ ст.

ІННОВАЦІЯ (від лат. «оновлення») –

модернізація; реформа; процес появи і

поширення раніше відсутніх у даній культурі

об’єктів, явищ або рис. Інновація може бути

результатом як міжкультурного запозичення,

так і внутрішньокультурного винаходу.

ІНТЕРМЕДІЯ (з лат. «те, що

знаходиться посередині») – невелика п’єса чи

сцена, що виконується між актами основної

драми незалежно від її змісту.

ІПАТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС –

найдавніше південно-руське літописне

зведення, складене в Україні наприкінці ХІV –

на початку ХV ст. Назву дістав від

Іпатіївського монастиря (Кострома, Росія), в

якому він зберігався і де його на початку ХІХ

ст. виявив російський історик М.Карамзін.

Літопис поділяється фахівцями на три

39

частини: 1) «Повість временних літ», доведена

до 1117 р.; 2) Київський літопис (1118-99 рр.);

3) Галицько-Волинський літопис (від початку

ХІІІ ст. до 1291 р.).

ІРМОЛОГІОНИ – давні пам’ятки

нотно-лінійного письма у запису п’яти

лінійною так званою київською квадратною

нотою. Тісно пов’язані з фольклорними

джерелами і місцевими пісенними традиціями,

наспівами. В Україні відомі з кінця ХVІ ст.

Побутували наспіви: київський, києво-

печерський, острозький, межигірський,

волинський, львівський та ін. Перший

«Ірмологіон» видрукуваний 1700 р. у друкарні

при Львівській церкві Св. Юра.

ІРОНІЯ – прихована насмішка,

спеціально вдягнена у форму позитивної

характеристики чи вихвалення. Злу іронію

називають сарказмом.

ІСЛАМ (від араб. «підкорення,

покірність») – монотеїстична релігія, яка

походить від навчання Мухаммеда,

арабського релігійного і політичного діяча VII

ст. Іслам також називають мусульманством,

магометанством, а людей, що сповідують –

мусульманами, магометанами, маючи на увазі

«той хто представляє Бога».

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D0%

BB%D0%B0%D0%BC ‐ cite_note‐EoI‐Islam‐1Основні

джерела ісламу: Коран – священна книга

мусульман; Сунна – зібрання текстів

(«хадісів»), які містять висловлювання, дії

пророка Мухаммеда щодо норм права,

звичаїв, правил поведінки. У Київській Русі

про ісламське віровчення стало відомо

практично після його появи, оскільки з тих

часів збереглися згадки про арабських купців

з Арабського халіфату, які відвідували Русь.

Іслам також мав значний вплив у Волзькій

Булгарії – сусідові Русі. Значення ісламу

підтверджується також тим, що серед

віровчень, серед яких Володимир Великий

обирав офіційне державне віровчення для

своєї держави нарівні з грецькими і

латинськими християнськими віровченнями

знаходимо також іудаїзм й іслам – тобто

основні чотири напрямки єдинобожжя у

тогочасному світі. У XIV ст. на Русі, яка тоді

входила до Великого Князівства Литовського,

при князівських замках виникають спільноти

служилих тюркомовних людей, які

сповідували іслам. У їхньому середовищі

здобули значне поширення кітаби – книги

релігійного змісту, написані староруською

мовою, але за допомогою арабської абетки.

Кількість татар була настільки великою, що в

1591 р. їхня кількість становила близько 100

000 і вони мали близько 400 мечетей у

Західній Україні, Польщі і Білорусі.

«ІСТОРІЯ РУСІВ» – найвизначніший

історичний твір в Україні наприкінці ХVІІІ –

на початку ХІХ ст. Вперше «Історію Русів» в

1846 р. опублікував у Москві О.Бодянський.

Автор твору невідомий, хоч авторство

приписувалося багатьом особам

(Г.Кониський, Г.Полетика, кн. О.Безбородько,

кн. М.Репнін та ін.). Автор «Історії Русів»

подає картину історичного розвитку України з

найдавніших часів до 1769 р., приділяючи

40

головну увагу козаччині, національно-

визвольній війні українського народу під

проводом Б.Хмельницького, Гетьманщині.

Основна ідея твору – право кожного народу на

самостійний державно-політичний розвиток.

Боротьба українського народу проти

іноземних поневолювачів складає основний

змісти «Історії Русів». Її використовували при

написанні своїх історико-літературних творів

Т.Шевченко, Є.Гребінка, І.Срезневський,

М.Гоголь, М.Костомаров.

К

КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВА ПОЕЗІЯ

– найдавніший вид усної поетичної творчості.

Виникла у дохристиянську добу. Цикли цієї

уснопоетичної словесності пов’язані з

певними періодами року (календарем) –

колядки, щедрівки, веснянки, русальні,

купальські, петрівчані пісні тощо – або ж з

відповідною трудовою діяльністю людини –

косарські, обжинкові пісні. До класичної,

величальної поезії українського народу

належать колядки, щедрівки__________, окремі весільні й

обжинкові пісні.

КАНОН (від грец. «правило, наказ») –

1) правило, вчення, яке визнане традиційним,

загальноприйнятим; 2) сукупність книг Біблії,

Святе Писання; 3) церковний догмат, обряд

або правило.

КАНТ (від лат. «спів, пісня») –

міська, побутова пісня, переважно триголосна,

куплетної форми. Вид церковного хорового

співу, поширений в Україні з ХVІ ст.

Мелодика канта розвивалась під впливом

народної пісні. У канті релігійна тематика

відходить від канонів служб, звертаючись до

подій світського характеру. За тематикою

канти були філософські, повчальні, ліричні,

жартівливі, урочисті, героїчні тощо. Співали

канти учителі та учні братських шкіл, колегій,

бурсаки, кобзарі.

КАТЕХІЗИС – церковно-навчальний

посібник, що у формі запитань і відповідей

викладає основні догмати православної,

католицької чи протестантської церкви.

КЕНІГСБЕРЗЬКИЙ ЛІТОПИС

(Радзивилівський) – ілюстрований

літописний звід, що містить «Повість минулих

літ» в редакції, близькій до Лаврентіївської

(до 1110 р.), далі - відомості з

південноруських літописів, а з серед. ХІІ ст.

до 1206 - літопис подій у Володимиро-

Суздальській Русі. Зберігся у західноруському

списку кінця ХV ст., який, на думку більшості

дослідників, є копією літопису ХІІІ ст. Цінним

історичним джерелом є вміщені в літописі 617

кольорових мініатюр. Вони значною мірою

повторюють мініатюри зводів ХІІІ ст., творці

яких, ймовірно, використовували також

найстарші ілюстровані рукописи з Києва або

Переяслава. Список Кенігсберзького літопису

зберігався у князів Радзивіллів з 1668 р. у

Кенігсберзькій бібліотеці (звідси і назва).

41

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА

АКАДЕМІЯ (Києво-Могилянська колегія,

Київська Академія) - один з перших

загальноосвітніх вищих навчальних закладів у

Східній Європі. Бере свій початок від

заснованої у 1615 р. Київської братської

школи. В 1632 р. до неї була приєднана

школа при Києво-Печерській Лаврі, заснована

в 1631 р. Об'єднаний навчальний заклад дістав

назву Києво-Братської колегії (або на честь

його покровителя П. Могили) Києво-

Могилянської колегії. Сучасники

прирівнювали колегію до академій

(університетів), проте юридична назва

академії була закріплена лише в 1701 р.

Кількість учнів колегії в 1700 р. досягала двох

тисяч, пізніше коливалася в межах 500-1200.

Значну частину їх складали сини міщан,

козаків, селян. Академія поділялася на 7 (у

ХVІІІ ст. - на 8) класів («шкіл»). Вищу ступінь

навчання складали «школи - риторики і

поетики» (тут вивчалися науки гуманітарного

циклу), дворічна «школа філософії»

(гуманітарні і природничі науки), чотирирічна

«школа богослов’я». Лекції читалися

переважно на латинській мові. Багато

викладачів, переборюючи наслідки

середньовічної схоластики, орієнтувалися на

досягнення педагогіки гуманізму. Академія

діяла до 1817 р. Була знаним освітнім і

науковим центром України, сприяла

пожвавленню культурного життя та

зміцненню міжнародних зв'язків.

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА - один із

найбільших та найдавніших чоловічих

монастирів на українських землях.

Заснований бл. 1051 р. у с. Берестове,

недалеко від Києва, на правому березі Дніпра.

Засновником монастиря вважається св.

Антоній Печерський. Першим відомим

ігуменом був згаданий у історичних джерелах

монах Варлам (1061), після цього

монастирську братію очолив св. Феодосій

Печерський. Впродовж ХІ-ХІІІ ст. монастир

був найбільшим церковним осередком

Київської держави. З ХІІ ст. одержав назву

Лаври. Відігравала важливу роль у

культурному житті Київської держави. Тут

велося давньоукраїнське літописання, було

налагоджене переписування книг, існував

шпиталь для убогих та калік, розвивалась

мозаїчна та ювелірна справи. У перших

століттях свого існування Києво-Печерська

Лавра неодноразово зазнавала руйнувань.

Однак, кожного разу монастир знову

відновлювався і ставав все більш відомим. Ще

більше зросло його значення в період

входження українських земель до складу

Великого князівства Литовського, а з 1569 р. –

Речі Посполитої. Незважаючи на знищення

монастиря, під час нападу кримських татар у

1482 р., він швидко відродився; в 1598 р.

офіційно одержав статус Лаври (об'єднувала 6

монастирів) та права ставропігії від

Константинопольського Патріарха. Після

Берестейського церковного собору 1596 р.

тривалий час велися суперечки між греко-

католиками та православними за володіння

лаврою, які завершились 1613 р. переходом

Лаври у власність православної церкви. В цей

42

період Лавра продовжувала залишатися

центром українського культурно-освітнього

життя. Укладався «Києво-Печерський

Патерик», була заснована друкарня. В 1631 р.

митрополит П. Могила відкрив при Києво-

Печерській лаврі школу, яка, об'єднавшись із

школою Київського братства, дала початок

Києво-Могилянській Академії. На території

Лаври за її історію створився цілий

архітектурний ансамбль. Церкви

споруджувались і за часів Київської Русі, і

пізніше, на кошти українських гетьманів.

Після включення України до складу

Московської держави, у другій половині ХVІІ

ст., розпочався наступ на права Лаври з боку

Московських Патріархів. У 1688 р. Лавра була

вилучена з-під юрисдикції Київського

митрополита. У 1720 р. царський уряд

заборонив друкувати книжки українською

мовою, що принесло значні збитки

монастирю. В 1786 р. монастир переведено на

державне утримання, скасовано стародавнє

правило, коли вся братія обирала Духовний

Собор, який управляв справами Лаври.

Репресій Києво-Печерська Лавра зазнала і за

радянського режиму.

У повоєнні роки знищені війною

лаврські споруди були відбудовані і

реставровані. У другій половині 1980-х рр.

частина будівель та території Києво-

Печерської Лаври була передана церкві. Тепер

на території Лаври знаходиться резиденція

глави Української Православної Церкви

Московського Патріархату.

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК

– видатна рукописна церковно-літературна

пам'ятка першої половини ХІІІ ст., збірник

творів про історію Києво-Печерської

__________Лаври та перших її подвижників. Створений

після 1215 р., але не пізніше 1230.

Відомий з двох рукописних збірок ХV ст. –

Тверської (1406 р.) та Київської (1462 р.).

Поряд з реальними відомостями про життя в

монастирі, ставлення козаків до монастиря,

роль варягів у культурному житті, про

приватні бібліотеки ченців подаються і

фантастичні оповідання. Відомо близько 200

списків патерика. Вперше надрукований у

1635 р. Є одним з найвизначніших творів

староукраїнської літератури.

КИЇВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА –

навчальний заклад, заснований Київським

Богоявленським братством у 1615 р. Школу

могли відвідувати вихідці з різних суспільних

станів – шляхта, козаки, міщани. Учні вивчали

граматику, риторику, піїтику, початки

філософії та богослов’я, астрономію, музику,

а також мови – грецьку, латинську, тодішню

українську, польську. Школа відігравала

значну роль у розвитку культурного життя

України тих часів. У 1632 р. її було об’єднано

з Лаврською школою і започатковано Києво-

Могилянську колегію.

КИЇВСЬКА ШКОЛА МУЗИКИ – тісно

пов’язана з Києво-Могилянською академією.

У школі сформувалася чітка система музичної

теорії і педагогіки, відома як «київська

азбука», «київська граматика», «київське

знамя». Вокально-хорова майстерність учнів

43

мала визнання у багатьох європейських

країнах. Навчання ґрунтувалося на традиціях

староукраїнської професійної музики ХVІ-

ХVІІ ст., вітчизняній гімнографії,

давньоруської, греко-візантійської,

болгарської півчої культур.

КИЇВСЬКЕ БРАТСТВО – національно-

релігійна громадська організація київських

міщан, яка виникла бл. 1615 р. Членами

Київського братства були заможні міщани,

частина української шляхти і православного

духовенства. До братства вписався зі всім

козацьким військом гетьман П.Сагайдачний.

Виступало проти запровадження унії в

Україні. З 1620 р. мало права ставропігії. У

другій половині ХVІІ ст. значення братства

занепало.

КИЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС – одна з

найдавніших історичних і літературних

пам’яток княжої доби. Є складовою частиною

Іпатіївського літопису, продовження «Повісті

временних літ». Охоплює події 1111-1200 рр.

Літопис ведено і далі, принаймні до 1237 р.,

деякі його уривки увійшли до Новгородського

літопису. До Київського літопису увійшли

монастирські, особисті й родові князівські

літописи, воїнські повісті, оповідання про

народні повстання. Твір відображає

тогочасний ідеал «лицарства» з чітко

установленими поняттями честі, слави, є

виразом ідеології українського патріотизму.

КИЙ, ЩЕК, ХОРИВ І ЛИБІДЬ – три

брати і сестра, які, за переказами, вміщеними

у «Повісті временних літ», були засновниками

Києва. Вважають, що Кий був реальною

особою – князем полян, який жив у V – на

початку VІ ст. Двоє інших братів і сестра

вважаються міфологічними особами.

КИРИЛИЦЯ – один з двох

давньослов’янських алфавітів (другим є

глаголиця). Названий за ім’ям першовчителя

слов’ян Кирила його учнями – творцями

абетки. Виник на основі грецького

унціального письма. На слов’янській

кириличній графічній основі базуються

український, російський, білоруський,

болгарський, сербський алфавіти, а також

алфавіти багатьох інших народів.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ

БРАТСТВО (товариство) – українська таємна

політична організація, яка виникла наприкінці

1845 – на початку 1846 рр. у Києві.

Організація була названа іменами відомих

слов’янських просвітителів. Ініціаторами

створення були М.Гулак, М.Костомаров,

П.Куліш, О.Маркевич, у 1846 р. до братства

вступив Т.Шевченко, всього було 12 осіб. В

основу програмних документів лягли ідеї

українського національного відродження та

панславізму. Свої завдання «братчики»

вбачали у побудові майбутнього суспільства

на засадах християнської моралі, шляхом

здійснення ряду реформ; створенні

демократичної федерації слов’янських народів

з центром у Києві на принципах рівності і

суверенності; знищенні царизму і скасування

кріпосного права; просвітительській __________роботі

серед народу. У березні 1847 р. діяльність

44

братства була викрита, а його члени

заарештовані та покарані.

«КИЕВСКАЯ СТАРИНА» («Кіевская

Старина») – щомісячний історико-

етнографічний журнал національно-

демократичного напряму. Виходив у 1882-

1906 рр. у Києві. Вважався неофіційним

органом київської Громади. У журналі

публікували праці з історії, етнографії,

археології України, історичні джерела,

художні твори, фольклорні матеріали. З

часописом тісно співпрацювали В.Антонович,

Д.Багалій, В.Винниченко, Д.Яворницький та

ін. «Кіевская старина» відіграла значну роль у

розвитку української культури і формуванні

національної свідомості українського народу.

«КНИГА БУТТЯ УКРАЇНСКЬОГО

НАРОДУ» – головний програмовий

документ Кирило-Мефодіївського братства,

написаний у 1846 р. М.Костомаровим.

КІТЧ (від нім. “збирання вуличного

сміття”, пізніше: “імітація унікальних

художніх виробів”) – явища художньої

культури, позначені еклектизмом,

різностильовістю. Найчастіше – маскульт.

КЛАСИЦИМ (від лат. «першокласний,

зразковий») – художній напрям в європейської

літературі і мистецтві XVII – поч. XIX ст. В

цілому для класицизму характерні

раціоналізм, нормативність творчості,

прагнення до монументальності, ясності і

благородної простоти стилю, урівноваження

композиції. Естетика класицизму затверджує

принципи, єдині для усіх видів мистецтв, і

визначає сувору ієрархію жанрів. Останні

діляться на “високі” (трагедія, ода, живопис),

міфологічні (релігійні і історичні) теми і

“низькі” (комедія, байка, пейзаж, натюрморт,

портрет). Основні компоненти архітектури

класицизму – симетрично-осьова композиція

будівель, геометрично чітке й зручне

планування приміщень, широке застосування

ордера та ін. Провідний напрям архітектури

класицизму – містобудівництво.

Класицизм в Україні сформувався

наприкінці ХVІІІ ст. У містобудівництві

України позначився вплив російського

класицизму (Київ__________, Полтава). Виникають нові

міста, що забудовуються відповідно до

принципів регулярного планування:

Катеринослав (1784), Маріуполь (1779),

Миколаїв (1784), Херсон (1778), Одеса (1794)

та ін. У старовинних містах, ансамбль яких

уже визначився, під регулярне планування

відводились незабудовані ділянки (Київ,

Чернігів, Новгород-Сіверський тощо). В

ансамбль міських споруд вводяться площі,

парки, сквери, зводяться житлові будинки,

адміністративні установи, освітні заклади

тощо. На становлення національно-самобутніх

рис класицизму вплинула велика житлова

забудова, що велася у маєтках українських

поміщиків. Зводилися палаци з відкритим

плануванням, оточені розкішними парками

(палац П.Румянцева-Задунайського в с.

Вишеньках; палац К.Розумовського у м.

Батурині, архітектурні ансамблі «Софіївка» та

«Олександрія» та ін.). У стилі класицизм (або

псевдокласицизм) у 30-х рр. ХХ ст. у Києві

45

були зведені будинки Ради Міністрів України

та Верховної Ради.

КОБЗАРІ – українські народні співці,

виконавці історичних дум, що

супроводжували свій спів грою на кобзі. У

ХVІ-ХVІІ ст. брали активну участь у

козацьких походах і гайдамацьких

повстаннях. Своїми повстаннями закликали

народ до боротьби з загарбниками, підносили

бойовий дух війська. Кобзарі гуртувалися в

братства, які мали свої звичаї і закони.

Кобзарське мистецтво органічно поєднує

поезію, спів, інструментальну музику.

Виконавську творчість кобзарів визначає

емоційність, експресія, речитативність.

«КОЗАК МАМАЙ» – традиційна назва

найпопулярнішої народної картини у ХVІІ-

ХІХ ст. в Україні. На картині, найчастіше,

зображувалася постать козака-бандуриста,

поруч якого – кінь, прив’язаний до списа, і

дерево, на гілках якого розвішано зброю.

Спільною для всіх цих картин є постать

козака, що сидить, підібгавши ноги. На деяких

картинах «Козак Мамай» намальований на

фоні різних сцен – козаки варять їжу,

полюють або б’ються з ворогами. Під

зображенням, звичайно, розміщено

віршований напис, в якому йдеться про його

добрі справи. Ім’я Мамай не пов’язане з

конкретною особою, а є прізвиськом

запорожця-козака, який став символом усього

козацтва. Першими творцями картини були

мандрівні художники, які побували на

Запоріжжі. Малювали на полотні, стінах дому,

хатніх дверях, скринях, шафах, кахлях, посуді

та ін. До цього образу часто зверталися

митці і в пізніші часи. Художники і літератори

створили узагальнений образ народного героя,

захисника покривджених, борця за волю

України.

КОЗАЦЬКО-СТАРШИНСЬКІ

ЛІТОПИСИ – остання група літописних

пам’яток ХVІІ-ХVІІІ ст., зокрема «Літопис

Самовидця», літопис Г.Граб’янки, літопис

С.Величка, які за своєю формою

відрізняються від попереднього літописання і

можуть вважатися окремою групою

історичних творів. В них розповідається про

події в Україні ХVІІ-ХVІІІ ст., особлива увага

приділяється національно-визвольній війні під

проводом Б.Хмельницького.

КОЛАБОРАЦІОНІСТИ (від фр.

«співробітники») – зрадники Батьківщини;

особи, які співробітничали з фашистськими

загарбниками в окупованих ними країнах під

час Другої світової війни.

КОЛОМИЙКИ – жанр української

народної пісні, в якому поєднуються елементи

співу й танцю. Виникають у ХV ст., а їх перші

музичні записи зроблені у ХVІІ ст.

Розповсюджені по всій Україні. Хоча вони

локальні за походженням, їхньою

батьківщиною є Карпатський регіон.

КОЛОНІЗАЦІЯ – 1) заселення вільної

території на окраїнах власної країни; 2)

заснування поселень у залежній країні; 3)

перетворення незалежної країни на колонію

шляхом військового, економічного та

політичного поневолення її іншою країною.

46

КОЛОРИТ (від італ. «забарвлений») –

загальне кольорове рішення, система

сполучення кольорів та їх відтінків у

художньому творі.

КОМПОЗИЦІЯ (від лат. «складання,

розміщення») – побудова художнього твору,

співвідношення окремих частин і елементів,

що зумовлені його ідейно-образним змістом,

характером і призначенням.

КОНСТИТУЦІЯ – основний закон

держави, що закріплює суспільний і

державний устрій, порядок утворення,

принципи організації та діяльності державних

органів, виборчу систему, основні права та

обов’язки громадян. Конституція незалежної

України прийнята 28.06.1996 р.

КОНСТРУКТИВІЗМ (від лат.

«побудова, спорудження, складання») - течія

функціоналізму, особливий напрям в

архітектурі, мистецтві та літературі 20-30-х

рр. ХХ ст., основною настановою якого є

зближення мистецтва (по лінії форми) з

практикою індустріального побуту, що

проявилось у раціональності, економічності,

лаконізмі, геометризації контурів,

функціонально виправданій декоративності.

Для конструктивізму характерна

абсолютизація ролі науки та естетизація

техніки, переконання, що наука і техніка -

єдині засоби вирішення соціальних і

культурних проблем.

Конструктивізм склався у радянському

мистецтві в 20 - поч. 30-х рр. ХХ ст.,

висунувши програму перебудови мистецтва,

всієї художньої культури суспільства, що

орієнтувалась не на образність, а на

функціональну, конструктивну доцільність

форм. В стилі конструктивізм у Харкові

споруджено ансамбль адміністративних та

громадських будівель, замикав які будинок

Держпрому; у Києві – Будинок лікарів.

КОНТЕКСТ – загальні соціокультурні

умови, що дають змогу виявити смисл

людської життєдіяльності.

КОНТРКУЛЬТУРА (від лат. «проти») –

сукупність соціокультурних настанов, що

полягають у протистоянні цінностям

фундаментального ядра культури.

КОНФОРМІЗМ – пристосовуваність,

пасивне прийняття існуючого порядку, смаків,

суджень (альтернатива – нонконформізм).

КОРАН (від араб. «читання») –

священна книга мусульман; збірник релігійно-

догматичних, міфологічних і правових

матеріалів, складений у VII ст.

КОСМОПОЛІТИЗМ (від грец.

«громадянин світу») – ідеологія відмови від

національних традицій, культури,

суверенітету держави на користь ідеї

«світового громадянства», «світової __________держави».

КОСМОС – модель буття, яка виступає

образом впорядкованості світу.

КРЮКОВИЙ (ЗНАМЕННИЙ)

РОЗСПІВ – унісонний церковний спів

обмеженого діапазону і строгого піднесеного

складу. Був основою церковного співу у

Київській державі, який поширився у Х ст.

разом з християнством. у Київській Русі не

47

знали нот, мелодії записували спеціальними

знаками – «крюками», «знаменами» (звідси

назва).

КУЛЬТ (від лат. «обробляти,

шанувати») – сукупність обрядів шанування

будь-якої держави, Бога чи людини з метою

здобути прихильність (благословення),

отримати допомогу або вшанувати пам'ять.

Релігійний культ реалізовується у формі

особливих обрядів. У позарелігійному

культурному просторі культ виявляється як

поклоніння, надзвичайне шанування кого-

небудь або чого-небудь.

КУЛЬТУРА (від лат. «обробка,

вирощування, догляд») – засіб організації та

історичного розвитку людської

життєдіяльності, який можна

охарактеризувати як: 1) сукупність досягнень

в економічної, суспільної і духовної сферах

життя; 2) рівень, ступень розвитку якої-небудь

царини фізичної або розумової діяльності; 3)

просвіта, чемність, гуманізм; 4) ставлення

людини до навколишнього світу (культура –

це “друга природа”); 5) специфічний засіб

організації і розвитку сфер життя суспільства,

які подані у продуктах матеріальної і духовної

праці, у системі соціальних норм і установ, в

матеріальних і духовних цінностях, в

сукупності відношенні людини до природи й

до самих себе.

КУЛЬТУРА ПОВЕДІНКИ – переклад

внутрішньої моральної установки особи в

зовнішню. Виявляється в правилах етикету.

КУЛЬТУРНА АГРЕСІЯ –

насильницьке нав’язування суспільству (або

спільнотам) зразків культури або способу

життя в результаті територіальних завоювань.

КУЛЬТУРНЕ НАДБАННЯ –

результати матеріального виробництва й

духовного розвитку; зв’язки і відносини,

надбані суспільством упродовж усієї його

історії, що містять соціокультурний досвід

попередніх поколінь і виконують функцію

історичної пам’яті людства. Розрізняють

культурні надбання загальнолюдські,

регіональні і національні.

КУЛЬТУРНЕ УСПАДКУВАННЯ –

суб’єктивний процес запозичення з

культурного надбання тих чи інших

культурних цінностей, які критично

засвоюються, переробляються і розвиваються

в інтересах певних верств, націй, усього

суспільства відповідно до визначених цілей і

конкретних історичних потреб. У

культурному успадкуванні розрізняють

«вертикальний» і «горизонтальний» аспекти

наступності. Якщо перший пов’язаний із

сприйняттям культурних цінностей минулих

епох, то другий – з обміном сучасними

досягненнями культури.

КУЛЬТУРОГЕНЕЗ – процес

зародження культури людства, пов'язаний зі

становленням і розвитком знаряддєвої,

комунікаційної та семантичної діяльності.

48

Л

ЛАВРА (від грець. – «міська вулиця,

квартал») – назва великих і впливових

православних чоловічих монастирів,

підпорядкованих безпосередньо вищій

церковній владі, які були відомі з ІV-VІ ст. у

Палестині й Греції. Найбільшим культурним

центром Київської Русі була Києво-Печерська

Лавра (Успенська Києво-Печерська Лавра) –

православний монастир, який відіграв значну

роль у поширенні й утвердженні

християнства.

ЛАВРСЬКА ШКОЛА – навчальний

заклад, відкритий П.Могилою у 1631 р. при

Троїцькому монастирі Києво-Печерської

Лаври. Була створена за західноєвропейським

зразком і давала вищу освіту, ніж братські

школи. У 1632 р. Лаврську школу було

об’єднано з Київською братською школою і

створено колегію, яку очолив П.Могила.

ЛИТАВРА – ударний музичний

інструмент у формі півкулі, отвір якої

затягнутий шкірою; різновид барабана в

Запорозькому війську.

ЛИТВО ХУДОЖНЄ – художні твори

(скульптура, ювелірні прикраси тощо),

виготовлені з різних металів і сплавів шляхом

виливання. Виливають їх за допомогою

воскової моделі або кускової земляної форми.

ЛІБЕРАЛІЗМ – політична та

ідеологічна течія, що об’єднує прихильників

парламентського ладу, вільного

підприємництва та демократичних свобод.

ЛІРНИКИ – народні співці й музиканти,

що супроводжують свій спів грою на лірі.

ЛІТЕРАТУРА (від лат. «написане,

рукопис, твір») – твори писемності. Термін

«література» у широкому значенні вживається

щодо творів писемності взагалі, включаючи

літературу художню, наукову, політичну

тощо.

ЛІТЕРАТУРА ХУДОЖНЯ – різновид

мистецтва, особливої форми художньої

свідомості, що зображує дійсність у художніх

образах, які створюються за допомогою мови.

Головний предмет художньої літератури –

людина у багатогранності її життєвих проявів,

духовності, характеру, творчості. Виділяють

три основні літературні роди: епос, лірику,

драму; основні літературні напрями –

класицизм, сентименталізм, романтизм,

реалізм.

«ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ» –

український козацький літопис ХVІІ ст.

Літопис є одним з найголовніших і найбільш

вірогідних творів української історіографії

другої половини ХVІІ ст. У вступі описується

становище в Україні перед національно-

визвольною війною українського народу під

проводом Б.Хмельницького. У першій частині

автор змальовує воєнно-політичні події

національно-визвольної війни та періоду

Руїни до 1676 р. У другій половині твору

49

висвітлюються події 70-90-х рр. ХVІІ ст., опис

яких доведено до 1702 р. Твір написаний

староукраїнською літературною мовою з

елементами народної мови. Місце написання і

автор літопису невідомі. Оригінал не зберігся.

Відомий з копій ХVІІІ ст.

ЛІТОПИСАННЯ, ЛІТОПИС –

хронологічно послідовний запис історичних

подій, зроблений їх сучасником. Історичні

твори в Київській Русі, а пізніше на

українських, білоруських і російських землях,

в яких розповідь велася по роках. Оповідання

про події кожного року починалися словами

«в літо», звідки і походить назва «літопис».

Літописання починається з ІХ-Х ст. У ХVІІ ст.

як форма історичного твору поступово зникає.

ЛЬВІВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА –

навчальний заклад, перша братська школа в

Україні. Заснували її близько 1585 р. діячі

Львівського братства. Статут школи

передбачав демократичні основи організації

школи, до якої приймали дітей різних станів зі

Львова та інших міст і сіл України. Молодші

школярі навчалися грамоті, старші вивчали

старослов’янську, грецьку і латинську мови,

граматику, риторику і піїтику, елементи

філософії. Школа була осередком розвитку

хорового співу та українського шкільного

театру. Керівники Львівської братської школи

намагалися перетворити її на вищий

навчальний заклад, однак у другій половині

ХVІІ ст. школа занепала, а у 1780-х рр.

перестала існувати.

ЛЬВІВСЬКЕ БРАТСТВО (Успенське

ставропігійське братство у Львові) –

національно-релігійна громадська організація

православних, а згодом – греко-католицьких

українських міщан Львова. Зародком братства

було існуюче здавна об’єднання православних

міщан – опікунів місцевої церкви Успення і

Онуфріївського монастиря у львівському

передмісті Підзамче. У 1585 р. був

розроблений устав Львівського братства, який

встановлював за ним право зверхності над

іншими братствами та контроль за

духовенством. Незабаром Львівське братство

домоглося права ставропігії – непідлеглості

місцевим православним єпископам. Згодом

статут Львівського братства став зразком для

ряду православних братств Західної й

Правобережної України. Прагнення братства

до збільшення участі мирян у громадському і

культурному житті було одним з проявів

реформації в Україні. Львівське братство

протягом тривалого часу брало діяльну участь

в боротьбі проти насильницького

запровадження Берестейської церковної унії

1596 р. Підтримувало тісні зв’язки з

релігійними і культурними осередками в

православних країнах. Намагалося створити у

Львові міське самоврядування, незалежне від

магістрату і польської влади. Значну увагу

приділяло розвитку освіти, друкарства,

мистецтва. Організувало шпиталь. На початку

ХVІІІ ст. роль братства у суспільно-

політичному __________та громадському житті

зменшується. Незважаючи на прийняття у

1708 р. братством унії, переважна більшість

50

його членів продовжувала виступати за

збереження і зміцнення традиційних обрядів і

звичаїв, підтримувала культурні і релігійні

зв’язки з Наддніпрянською Україною. У 1788

р. австрійський уряд ліквідував Львівське

братство.

ЛЮДИНА СХІДНОГО ТИПУ –

людина, визначена у своїй долі та діях

космічним законом відповідно до формули

«людина в човні без весел» з настановою на

споглядальність, на містичне єднання з

природними й надприродними силами, з

орієнтацією на корпоративні цінності.

М

МАГІЯ – чародійство, обряди,

покликані впливати на людей, духів, явища

природи. Магія є складовою частиною всіх

релігійних культів.

МАЛОРОСІЙСТВО – комплекс

провінціалізму серед частини українського

громадянства України, зумовлений довгим

перебуванням у складі Російської імперії.

Малоросійство знаходить свій вияв у

байдужому, а то й негативному ставленні до

українських національно-державних традицій

та прагнень, а часто і активній підтримці

російської великодержавної політики. За

визначенням М.Драгоманова малоросійство –

це зросійщені українці, національний характер

яких сформувався під чужим тиском і

впливом. Як наслідок цього – засвоєння,

переважно, гірших якостей чужої

національності і втрата кращих своїх.

В.Липинський визначав малоросійство як

«хворобу бездержавності». Подібний

комплекс існував у ментальності деяких

західноукраїнських кіл у Галичині ХІХ ст. у

відношенні до Польщі («українці за

походженням – поляки за національністю») та

у Закарпатті – відносно Угорщини.

МАНДРІВНІ ДЯКИ – вихованці різних

шкіл в Україні ХVІ-ХVІІІ ст., зокрема і Києво-

Могилянської академії, які під час канікул

розходилися по містах і селах, навчали дітей

грамоти, співали духовні й світські пісні,

складали вірші, ходили з вертепом.

МАНЯВСЬКИЙ СКИТ – монастир у

Маняві. Заснований в 1611 р. біля с.Маняви

(тепер Івано-Франківська обл.)

І.Княгинецьким. У 1621 р. Манявський скит

був обнесений кам’яним муром з трьома

оборонними вежами. Був одним з осередків

культурного життя в Галичині. Мав велику

бібліотеку; славився головним іконостасом.

Пізніше іконостас знаходився в церкві

с.Богородчани, з 1923 р. зберігається в

Українському Національному музеї у Львові.

МАРГІНАЛІЗАЦІЯ – незавершений,

неповний перехід людини у нове соціальне

середовище, за якого вона втрачає попередні

соціальні зв’язки, але ще не може повною

мірою пристосуватися до нових умов життя.

51

МАРГІНАЛЬНІСТЬ – якісний стан

неадаптованості людини чи групи людей до

провідних засад культури, існування на межі

культур.

МАСОВА КУЛЬТУРА – термін,

введений М.Горкгаймером у 1941 р. для

означення такої властивості культури ХХ ст.

як масове поширення культурних явищ і

цінностей, зумовлене науково-технічними

досягненнями, урбанізацією, розмиванням

територіальних та соціальних меж,

культурною інтеграцією. Масове поширення

культурних явищ та цінностей є наслідком

розвитку технологій комуніктивно-

інформаційних систем та пов’язаних з цими

технологіями нових видів, жанрів, форм

культури (кінематограф, шоу-бізнес, реклама

тощо). Це сукупність явищ сучасного

соціокультурного процесу, орієнтованих на

формування споживацького типу людини і

маніпулювання на цій основі її свідомістю.

МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА – термін

часто співвідноситься з поняттям

«цивілізація»; сукупність матеріальних благ й

різноманітних засобів їх виробництва.

МЕНТАЛІТЕТ – своєрідний стан,

рівень розвитку й спрямованості

індивідуальної та групової свідомості,

здатність до засвоєння норм, принципів,

життєвих орієнтацій, суспільних цінностей та

адаптації до умов соціального середовища,

можливостей впливу на нього, відтворення

сукупного досвіду попередніх поколінь.

МЕНТАЛЬНІСТЬ (від лат. –

«розум») – світосприйняття, яке формується

на глибокому психічному рівні індивідуальної

або колективної свідомості, сукупність

психологічних, поведінкових настанов

індивіда або певної суспільної – насамперед

етносоціальної – групи. Внаслідок

принципового розмаїття ментальностей

об’єктивний історичний процес у духовній

сфері набуває багатолінійного характеру.

МЕЦЕНАТ – ім’я римського

державного діяча (І ст. до н.е.), близького до

імператора Августа, який уславився своїм

широким покровительством над поетами і

художниками. Його ім’я стало називним.

МИСТЕЦТВО – творча форма

суспільної свідомості і людської діяльності,

яка комплексно і цілісно відбиває дійсність

(чи розуміння людиною дійсності) в художніх

образах (звук, рух, пластика тощо). Це процес

і сукупний результат людської діяльності,

який виражається в практично-духовному

засвоєнні світу. Це засвоєння завжди присутнє

в такому мистецтві, як створення і

перетворення каменю і металу, форми і

кольору, звука і слова, як “творення” і

переробка соціуму і людини в ту чи іншу

історичну добу. В культурологічному плані

мистецтво розглядається як феномен культури

у різних аспектах. По-перше, в

гносеологічному: види мистецтва (живопис,

театр, архітектура тощо) відображають окремі

сторони світу. По-друге, в соціологічному:

будь-які художні твори – це не тільки продукт

діяльності майстра, але і всього процесу

52

соціального функціонування мистецтва; в

цьому сенсі художню культуру трактують як

явище, включене до соціальної структури

суспільства. По-третє, мистецтво включене до

цілісної системи форм суспільної свідомості,

які реалізують свої функції в єдиному

культурному контексті.

МИСТЕЦЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РУХ

– літературне об’єднання українських

письменників в еміграції. Засноване у вересні

1945 р. в м.Фюрті (Німеччина) за ініціативою

письменників І.Багряного (голова

об’єднання), В.Домонтовича, Ю.Косача,

І.Костецького, І.Майстренка, Ю.Шереха

(Шавельова). Організація нараховувала бл. 60

членів, очолював її У.Самчук__________. МУР намагався

об’єднати всіх визначних українських

письменників за кордоном, які стояли на

засадах національної ідеології, та стати

центром творчих дискусій між

представниками різних стилів і напрямків у

тогочасній українській еміграційній

літературі.

МІГРАЦІЯ – пересування,

переміщення.

МІНІАТЮРА (від лат. «кіновар»,

тобто червоні фарби) – невеликий за

розмірами твір живопису, що потребує

витонченої техніки виконання. До мініатюри

належать книжкові ілюстрації та невеликі за

розміром твори образотворчого мистецтва,

виконані емаллю, гуашшю, аквареллю на

папері, кістці, металі, фарфорі, а також

живопис олією або темперою на поверхні

лакових виробів. Термін «мініатюра»

вживають і для позначення невеликих

музичних і літературних творів, у

театральному, естрадному, цирковому

мистецтві.

МІФОЛОГІЯ – сукупність міфів якого-

небудь народу, в яких передаються уявлення

стародавніх народів про походження світу,

явища природи, богів і героїв.

МІФИ (від грец. «легенда, сказання») –

перекази про походження Всесвіту, про

діяння богів і героїв, які управляють світом

богів і духів. Міфи підрозділяються на

космологічні та етнологічні (опис творення

світу, походження людей і тварин), календарні

(твори про вмираючих – народжуючих богів і

героїв), есхатологічні (опис майбутньої

загибелі космосу).

МОВА – система знаків, за допомогою

яких людина спілкується, розвиває культуру і

виражає усю сукупність знань, вірувань і

уявлень людини про світ і про себе самого. Як

факт духовної культури мова у своєму

розвитку і функціонуванні обумовлена всією

сукупністю процесів матеріального і

духовного виробництва, суспільних відносин

людей. Літературна мова – показник розвитку

і багатств культури того чи іншого етносу.

МОВА МИСТЕЦТВА – сукупність

історично складних, особливих в кожному

виді мистецтва матеріальних засобів і

прийомів створення художнього образу.

Художній образ виявляється в мові мистецтва

53

подібно тому, як людська думка – у слові,

мові.

МОВА КУЛЬТУРИ – форми, знаки,

символи, тексти, які дозволяють людям

вступити в комунікативні зв’язки один з

одним, орієнтуватися у просторі і часі

культури.

МОДА (від лат. «міра, спосіб, правило»)

– зміна культурних зразків; нетривале

панування певних уподобань у якій-небудь

сфері життя. Термін використовується для

означення короткочасних і поверхових

(порівняно зі стильовими) змін зовнішнього

вигляду одягу, побутових предметів, творів

мистецтва.

МОДЕРН (від фр. «сучасний») – стиль в

європейському мистецтві і архітектурі кін.

ХІХ – поч. ХХ ст., що з’явився на противагу

поширеному у другій половині ХІХ ст.

відтворенню стилів минулого;

характеризується прагненням до цілісності,

лаконізму форм, підкресленням структурних

елементів, створенням незвичайних

декоративних ефектів. В основу модерну як

архітектурного стилю покладено динамічність

форми, іноді геометрично чіткі ритми будівлі,

відмову від ордеру та еклектичних запозичень

елементів інших стилів. Для споруд раннього

модерну характерна надмірність декору на

фасадах, відсутність чіткості силуету. В

українській архітектурі яскравим прикладом

раннього модерну є власний будинок

архітектора В.Городецького у Києві (1902-

1903).

Український модерн поєднував

національні традиції, характерні пропорції

української сільської хати та дерев’яної

церковної архітектури з сучасним розумінням

зручності. У декорі широко застосовувалися

мотиви української вишивки, дерев’яного

різьблення, кераміки. У стилі модерн

збудовані перший в Україні критий ринок

(Бессарабський) у Києві, міська залізнична

станція в Києві, житловий будинок

кредитного товариства «Саламандра» у

Харкові, будинок Полтавського губернського

земства та ін.

МОДЕРНІЗАЦІЯ (від фр. «сучасний») –

оновлення, удосконалення, надання будь-чому

сучасного вигляду, переробка відповідно до

сучасних вимог. У культурології – означення

процесу «осучаснення» традиційних __________та

відсталих (за еволюціоністською парадигмою)

культур.

МОДЕРНІЗМ (від фр. «сучасний») –

художньо-естетична система, яка склалася у

20-ті рр. ХХ ст. і об’єднує багато ідейно-

художніх напрямів (експресіонізм, кубізм,

футуризм, сюрреалізм, абстракціонізм тощо).

Відійшов від традицій зовнішньої схожості і

стверджує новий підхід до зображення

соціального буття. Модернізм відкрив і

засвоїв багато нових художніх засобів, які

чинили суттєвий вплив на наступний розвиток

естетики.

МОЗАЇКА (від лат. «присвячене

музам») – це сюжетні або орнаментальні

композиції, виконані з окремих, щільно

54

припасованих один до одного і закріплених на

цементі або мастиці різнокольорових

шматочків скла, мармуру, камінців, смальти

тощо.

«МОЛОДА МУЗА» – літературне

угруповання західноукраїнських

письменників і митців, засноване у 1906 р.;

ідейне гасло – «мистецтво для мистецтва» з

орієнтацією на західноукраїнську літературу.

Найвідоміші молодомузівці – В.Пачовський,

Б.Лепкий, С.Людкевич, М.Паращук.

Діяльність угруповання була однією з перших

спроб модернізації української літератури,

викликала у той час гостру дискусію.

МОНУМЕНТАЛЬНИЙ ЖИВОПИС –

зображення фарбами, нерозривно пов’язані зі

стіною, підпорядковані архітектурній споруді.

Перший монументальний живопис – наскальні

малюнки первісних людей. Для цього виду

живопису властиве філософсько-епічне

розуміння дійсності, суспільно-значимий

зміст, масштабність задуму, громадянський

пафос, високий лад образів, звернення до

великої колективної аудиторії тощо.

МОСКВОФІЛЬСТВО (русофільство) –

мовно-літературна і суспільно-політична течія

серед українського населення Галичини,

Буковини і Закарпаття у середині ХІХ – 30-х

рр. ХХ ст. Відстоювала національно-

культурну, а пізніше – державно-політичну

єдність з російським народом і Росією. У

середині ХІХ ст. москвофіли зосередили свої

зусилля в сфері освіти та культури.

Відсутність єдиної, загальноприйнятої

української літературної мови стала

сприятливим ґрунтом для поширення

«об’єдинительських» ідей. На з’їзді у 1848 р.

вирішили прийняти народну мову за основу

розвитку літератури і поширення освіти.

Однак, під впливом церковної ієрархії

допустили можливість вдаватися до

давньоруської і церковнослов’янської мов, що

привело до тривалого засилля в літературі

т.зв. язичія. На початку 1860-х рр. молоді

українофіли (народовці) відкрито виступили

проти наростання тенденцій москвофільства у

таборі «сторорусинів» і заснували свої окремі

друковані органи та культурно-просвітницькі

організації.

МУЗЕЙ (від грец. «храм муз») –

науково-дослідна або науково-просвітницька

установа, в якій збираються, зберігаються й

експонуються твори мистецтва, предмети

побуту, промисловості і сільського

господарства та ін. Предмети, які

характеризують творчу діяльність людини.

МУЗИКА (від грець. «мистецтво муз») –

вид мистецтва, що виражає дійсність у

художньо-звукових образах. Основні

елементи й виражальні засоби музики –

мелодія, гармонія, лад, ритм, тембр, темп. За

способами виконання музика поділяється на

вокальну, інструментальну й вокально-

інструментальну. У музиці розрізняють

народну (пісенний фольклор, танці,

інструментарій) та професійну (камерну,

симфонічну, вокально-хорову, театральну).

55

МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ – один з

найважливіших стратегічних шляхів ХVІ-

ХVІІІ ст., який пролягав з Південної України

на північ до кордону з Московською

державою. Починався з Перекопу, йшов між

верхів’ями річок Молочної Води і Кінські

Води, перетинав річки Вовчі Води, Самару,

Орель. Далі проходив через територію

Харківського та Охтирського полків. Потім

з’єднувався з Ізюмським шляхом, а біля

м.Ливни з Кальміуським шляхом і далі

простягався до м.Тули у Московії.

Н

НАРОДНИЦТВО – ідеологія і

громадсько-політичний рух, що охопив

вихідців із дворянства та різночинної

інтелігенції Російської імперії у 60-х – 80-х рр.

ХІХ ст. Представники цього напряму

виражали інтереси селянської демократії,

поєднуючи радикально-буржуазно-

демократичну і антифеодальну програму з

ідеалами утопічного соціалізму. В основі

ідеології народництва лежала містична віра в

російське селянство як носія «вищої життєвої

мудрості». У 80-ті рр. в народництві отримав

розвиток «економічний романтизм»,

представники якого виходили із

протиставлення типів економічної еволюції

Західної Європи і Росії. Народники-

економісти намагались довести

безперспективність капіталістичного розвитку

Росії й необхідність переходу до «народного

виробництва» - некапіталістичної

індустріалізації, артільно-общинного методу

організації господарства; розглядали особу

російського селянина як зберігача давніх засад

«общинної» власності («миру») і саме у цьому

вбачали можливість переходу Росії до

соціалістичних відносин, обминаючи етап

капіталістичного розвитку.

В організованому народниками у 70-х рр.

ХІХ ст. «поході в народ» в Україні активно

відзначились у «ходіннях у народ» народники

Києва та Одеси. «Похід у народ» повинен був

організувати перші соціалістичні суспільно-

господарські клітини, сприяти просвітництву

серед селян. У 1874 р. «ходінням у народ»

були охоплені майже усі українські губернії.

У 1875-76 рр. найбільшу активність виявив

гурток «південних бунтарів». З часом

більшість народників, поступово

переглядаючи свої бунтарсько-анархістські

погляди, приходила до визнання необхідності

політичної боротьби проти самодержавства.

Поруч з російським народницьким рухом

існувала окрема народницька українська течія.

Українські народники-хлопомани, радикальні

українофіли наголошували на своєрідності

психіки українського народу, його побуту й

господарства, підкреслювали індивідуалізм

українського селянина. Українське

народництво ставило своїм завданням

культурницьку працю серед населення, тоді як

російське народництво зверталось до

56

культурної __________роботи у 80-х рр. ХІХ ст., що було

вже показником пригасання цього руху.

Культурницька праця розумілась

українськими народниками як національна.

Народники мали вплив на українських

письменників другої половини ХІХ ст. –

П.Мирного, М.Коцюбинського, І.Карпенка-

Карого, П.Грабовського, І.Манжуру та ін., на

істориків – О.Єфименко, О.Левицького та ін.

Видатні представники галицького суспільного

руху – О.Терлецький, М.Павлик, І.Франко –

сприяли розповсюдженню творів народників.

Українські народники здійснили спробу

організуватись у радикально політичній

площині («Братство Тарасівців»). З

українським народництвом був пов’язаний

артільний рух. Українські народники, на

відміну від російських, вважали релігійність

ідеальною прикметою селянина й оспівували

її в поезії.

НАРОДОВЦІ – суспільно-політична

течія серед молоді західноукраїнської

інтелігенції, що виникла в 60-х рр. ХІХ ст. у

Галичині. Сформувалася на противагу

консервативній політичній течії –

москвофільству, в основі якого лежала

культурна і політична переорієнтація частини

української інтелігенції, особливо,

духовенства, на Російську імперію.

Народовецький рух виник на ґрунті ідей

національного відродження, започаткованих

«Руською Трійцею» та «Кирило-

Мефодіївським братством», і сформувався під

впливом творчості Т.Шевченка, П.Куліша,

М.Костомарова. Народовці, виходячи з того,

що українці – це окрема нація, яка

проживала на території від Кавказу до Карпат,

виступали за єдність всіх українських земель

та розвиток єдиної української мови на основі

народної говірки. На початку своєї діяльності

проводили значну культурницьку роботу

ліберального напряму. Через діяльність

громад, в яких їх учасники вивчали українську

літературу та історію, збирали етнографічний

і фольклорний матеріал, влаштовували

літературні вечори і концерти. Прагнули

пробудити національну самосвідомість у

молоді. Відкривали читальні, бібліотеки,

видавали твори українських письменників,

шкільні підручники, влаштовували театральні

вистави та щорічні Шевченкові вечори-

концерти. Під впливом українців Галичини

народовецький рух розгорнувся на Буковині і

Закарпатті.

НАТЮРМОРТ – живописне

зображення неістот, як правило, предметів

домашнього посуду, плодів, квітів, забитої

дичини тощо.

НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ – результати

художньої колективної творчої діяльності

народу, що віддзеркалює його життя, погляди,

ідеали. Включає в себе створені народом

поетичні твори – перекази, пісні, казки,

легенди, епос; музику – пісні, награші,

інструментальні п’єси; театр – драми,

сатиричні п’єси, вистави ляльок; танці;

образотворче й декоративно-ужиткове

мистецтво. Іноді термін «народна творчість»

вживають для визначення всіх видів

непрофесійного мистецтва (самодіяльне

57

мистецтво, народні самодіяльні театри,

колективи художньої самодіяльності тощо).

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ –

традиційний порядок відзначення подій, свят,

який пов’язаний з виконанням певних дій та

використанням відповідних атрибутів та

предметів. Народний обряд – сукупність

установлених звичаєм дій, пов’язаних з

побутовими традиціями або з виконанням

релігійних настанов; церемонія культових та

звичаєвих обрядів.

НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. Т.

ШЕВЧЕНКА (НТШ) – науково-культурна

організація, що довгі роки виконувала функції

всеукраїнської академії наук. Засноване у

Львові в грудні 1873 р. (спочатку як

Літературно-Наукове Товариство ім.

Т.Шевченка) завдяки спільним зусиллям

національно свідомої інтелігенції з

Наддніпрянської України та Галичини у

відповідь на репресії, яким піддавалось

українське друковане слово в Російській

імперії. Наприкінці 1880-х рр. у середовищі

Київської громади визріла ідея перетворення

товариства у включно наукову установу. У

Галичині цю ідею підтримала група

народовців на чолі з О.Барвінським, яка задля

культурно-просвітницьких цілей йшла на

компроміс з польськими та австрійськими

урядовими колами. Товариство

перейменовано у НТШ. Головним завданням

реорганізованого товариства було «плекати та

розвивати науку і штуку в українсько-руській

мові, зберігати та збирати всякі пам’ятки

старинності і предмети наукові України-Русі».

Утворено три секції – історично-

філософську, філологічну, математично-

природознавчо-лікарську. Розпочалась

організація бібліотеки і музею НТШ. З 1892 р.

почав виходити головний друкований орган –

«Записки НТШ». Крім М.Грушевського,

виняткову роль у формуванні академічного

обличчя НТШ відіграли І.Франко та

В.Гнатюк. Творчий доробок НТШ з 1873 по

1939 р. становив 1172 томи різних видань. У

жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи

львівських учених відновлено НТШ у Львові.

НАЦІОНАЛІЗМ – 1) у широкому

розумінні слова: рух, який проголошує націю

однією з найвищих цінностей, вважає, що

нація повинна бути вільною і становити

окреме політичне тіло (автономію або

самостійну державу); 2) у вужчому розумінні

слова вживається для означення інтегрального

шовіністичного, агресивного націоналізму,

який вимагає безумовного підпорядкування

особистості політичним інтересам своєї нації.

НАЦІЯ – історична спільність людей,

що складається у процесі формування

спільності території, економічних зв’язків,

літературної мови, етнічних особливостей

культури та характеру.

НЕДІЛЬНІ ШКОЛИ – безплатні

загальноосвітні або професійно-технічні

школи в Україні у першій половині ХІХ ст. –

на початку ХХ ст. для дітей та дорослих, які з

різних причин (брак коштів, праця протягом

тижня) не могли відвідувати загальні школи.

Недільні школи працювали у недільні та

58

святкові дні. Першу недільну школу у Києві

відкрито 11.10. 1859 р., а всього у місті їх було

5. Також існували у Полтаві, Одесі, Харкові,

Чернігові, Ніжині та інших містах. Всього в

Україні у 1859-60 рр. діяло 68 недільних шкіл.

Викладанням займалася українська

інтелігенція, студенти, вчителі, гімназисти.

Навчання велося українською мовою, тривало

1-3 години у двох групах – для неписьменних,

і тих, хто вже знав грамоту. Учні вивчали

Закон Божий, граматику, арифметику,

малювання, знайомилися з історією та

культурою України. У 1862 р. російський

уряд закрив недільні школи, а деякі

організатори недільних шкіл зазнали

переслідувань. Діяльність недільних шкіл

почала відновлюватись в 70-х рр. ХІХ ст.

НЕОЛІТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ –

поняття, яке запроваджене англійським

археологом Г. Чайлдом для позначення

історичного періоду переходу до доби

відтворюючого типу господарства, що було

пов’язано з зародженням хліборобства та

скотарства. В часи неолітичної революції

зароджується ремесло, поселення,

раціональні знання.

НІГІЛІЗМ – у широкому розумінні

слова заперечення загальноприйнятих

цінностей і норм, які вкоренилися в

суспільному житті.

НІЖИНСЬКИЙ ЛІЦЕЙ

(Безбородьківський ліцей) – один з

найстаріших вищих учбових закладів в

Україні. Заснований у 1820 р. як гімназія

вищих наук на кошти князя І.Безбородька у

Ніжині. Гімназія з 9-річним курсом навчання

була прирівняна до університету. У 1882 р.

гімназію було реорганізовано у технічний

(фізико-математичний ліцей) для підготовки

військових офіцерів. У 1840 р. перетворено на

юридичний ліцей. У 1875 р. реорганізовано у

історико-філологічний інститут ім. князя

О.Безбородька, де готували вчителів для

середніх навчальних закладів. Серед

вихователів Ніжинського ліцею були видатні

українські письменники, вчені, громадські

діячі - М.Гоголь, Є.Гребінка, Л.Глібов,

В.Тарнавський, О.Лазаревський та ін. У 1920

р. ліцей реорганізовано в інститут народної

освіти, згодом – Ніжинський педагогічний

інститут ім. М.В.Гоголя.

НОВА СЕРБІЯ – адміністративно-

територіальна одиниця в Україні, створена

російським урядом з південно-західної

частини Запоріжжя, офіційно – від нападів

турків і татар, а фактично – для приборкання

запорожців. У 1751 р. з Австрії в Україну

емігрувало 218 сербів та угорців, а згодом –

болгари, волохи і греки з Туреччини, їх було

поселено на території, яка у 1752 р. отримала

назву Нової Сербії, у 1764 р. увійшла до

складу Новоросійської губернії. У 1754 р. до

Нової Сербії було переселено українських

козаків з Лівобережної України. Абсолютну

більшість населення Нової Сербії становили

українські козаки і селяни.

НОРМАТИВНА КУЛЬТУРА –

сукупність культурних зразків, які вказують

на стандарти правильної поведінки;

59

дозволяють або забороняють певні соціальні

дії.

О

ОБРЯДОВА ПОЕЗІЯ –

народнопоетичні твори (переважно пісні), що

супроводжують обряди (колядки, щедрівки,

веснянки, купальські, обжинкові, косарські,

весільні, колискові пісні, голосіння тощо).

ОБСКУРАНТИЗМ – вкрай вороже

ставлення до освіти і прогресу, реакційність,

мракобісся.

ОДІОЗНИЙ – дуже неприємний,

небажаний, такий, що викликає негативне

ставлення.

ОРАНТА (від лат. «благаючий») – один

з іконографічних образів Богоматері, який

складався у середні віки. Богородицю

зображали у молитовній позі на повний зріст з

піднесеними руками і повернутими від себе

долонями. Оранта дістала поширення в

іконографії і живописі Візантії та Давньої Русі

в ІХ – ХІІІ ст.

ОРДЕР АРХІТЕКТУРНИЙ (від лат.

«порядок») – сполучення елементів балочної

конструкції та опірного стовпа. Основні

ордери – доричний, іонічний, корінфський –

виникли у Давній Греції. Застосовувались

передусім у римській архітектурі, стилях

ренесанс, бароко, класицизм.

«ОСНОВА» – український суспільно-

політичний та науково-літературний

щомісячний часопис. Виходив з січня 1861 р.

до жовтня 1862 р. у Петербурзі. Частина

матеріалів друкувалася російською мовою.

Видавцями були В.Білозерський, П.Куліш,

М.Костомаров, О.Кістяківський, М.Щербак та

ін. «Основа» обстоювала право української

нації на вільний всебічний розвиток. У

часопису друкувалися твори художньої

літератури, праці з історії, бібліографії,

документи, спогади, літературна критика і

публіцистика, рецензії тощо. «Основа», як

перший український суспільно-політичний та

науково-літературний журнал, мала великий

вплив на культурно-літературний процес і

сприяла зростанню національної свідомості та

національно-визвольного руху в Україні.

ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ (Острозька

школа) – вища школа, заснована бл. 1576-80

рр. у м. Острозі на кошти князя

К.Острозького. В Острозькій школі

викладались церковнослов’янська, грецька та

латинська мови, богослов’я і філософія, а

також граматика, математика, астрономія,

риторика, логіка та ін. Першим ректором був

М.Смотрицький. Острозька школа мала

великий вплив на розвиток педагогічної

думки та організацію шкільництва в Україні,

на її зразок відкрилися школи у Львові,

Луцькому, Володимирі-Волинському. Після

смерті князя К.Острозького (1608) школа

почала занепадати, а в 1640 р. припинила

існування.

60

ОСТРОЗЬКА БІБЛІЯ – перше повне

видання Біблії у перекладі староукраїнською

мовою. Надрукована в 1581 р. І.Федоровим у

м. Острозі. В книзі вміщено також передмову

князя К.Острозького та вірші Г.Смотрицького,

в яких оспівується видавець та його герб. При

підготовці до видання було зібрано всі

церковнослов’янські та грецькі канонізовані

тексти Біблії з монастирів всього

православного Сходу. Всього має 1256

сторінок. Є досконалим зразком друкарського

мистецтва ХVІ ст. в Україні.

ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ

(апракос) – найдавніший датований

східнослов’янський рукопис, найважливіша

старослов’янська пам’ятка письменства.

Містить євангельські читання для неділі і

свят. Написане у 1056-57 рр. для

новгородського посадника Остромира дяком

Григорієм, ймовірно у Києві. Написане

уставом на 294 аркушах пергаменту.

Зберігалось у Софійському соборі в

Новгороді, з 1806 р. – у Публічній бібліотеці

ім. М.Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі.

Написане церковнослов’янською мовою, з

мовними особливостями, характерними для

української мови.

ОФОРТ – вид __________гравюри; малюнок

вишкрябується гравірувальною голкою у шарі

лаку, що вкриває поверхню металевої

пластини, після чого прошкрябані місця

протравлюються кислотою. Зображення

відбивається з пластини, витравлені місця якої

заповнені фарбою.

ОФСЕТ (від англ. «відгалуження») –

спосіб переважно плоского друку, при якому

фарба з друкованої форми передається на

проміжну гумовотканеву пластину, а з неї – на

папір або інший матеріал. Використовувався

для виготовлення плакатів, географічних карт,

дитячих книжок тощо.

П

ПАЛІМПСЕСТИ – писання по

стертому старому тексту на пергаменті; в

широкому розумінні – поверх “священних

текстів”.

ПАЛОМНИЦЬКА ЛІТЕРАТУРА –

жанр давньоруської літератури. В

паломницьких «ходіннях» описувалися

подорожі до «святих місць» - у Палестину, на

Афон, до Константинополя та ін.

ПАМ’ЯТКА КУЛЬТУРИ – визначна

споруда, археологічний об’єкт або витвір

мистецтва, що є частиною культурного

надбання країни, людства загалом і

охороняється законом. Залежно від наукової,

історичної і художньої цінності бувають

світового, державного і місцевого значення. В

Україні нараховується понад 160 тис.

пам’яток культури.

ПАНАГІЯ (від грец. «всесвята») – 1)

один з титулів Богоматері; 2) кругла ікона

61

Богоматері, яку носить на грудях священик як

знак архієрейського достоїнства.

ПАННО – 1) частина стіни або стелі,

взята в рамку й заповнена зображенням або

орнаментом; 2) картина або рельєф,

призначені для постійної або тимчасової

прикраси певної частини стіни чи стелі.

ПАНСЛАВІЗМ – культурна і політична

течія серед слов’янських народів, в основі якої

лежать уявлення про етнічну і мовну

спорідненість слов’ян, необхідність їх

політичного об’єднання. Сформувалась

наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. (термін

«панславізм» вперше вжито в Чехії

Й.Геркелем у 1826 р.). Поширенню ідей

слов’янської єдності й культурної спільності

серед слов’янських народів сприяли такі

фактори як політичне поневолення більшості з

них, ідеї Великої Французької революції і

німецького романтизму, слов’янське

національне відродження. Успіхи Російської

імперії у війнах проти Туреччини і

наполеонівських війнах спричинились до

того, що деякі з слов’янських діячів висували

думки про політичне і мовне об’єднання

слов’ян під зверхністю Росії, вважаючи, що

остання допоможе слов’янським народам у

боротьбі проти іноземного поневолення. Інші

прихильники панславізму виступали за

збереження Австрійської імперії і за

перетворення її на федерацію слов’ян,

австрійців та угорців. Дехто пізніше змінив

свою думку з приводу і Росії, і Австрії. В

Україні ідеї панславізму поширились у першій

чверті ХІХ ст. (зокрема, Товариство

об’єднаних слов’ян). Їх вплив виразно

помітний у програмі Кирило-Мефодіївського

братства, серед українських наукових кіл,

ліберальної частини українського дворянства.

На західноукраїнські землі ідеї панславізму

проникали і з Росії, і з Заходу, відбились у

програмах Галицько-Руської Матиці,

москвофілів. Деякі з провідних діячів

української науки та культури, зокрема

М.Грушевський, виступали проти

панславізму, вбачаючи в ньому загрозу для

національних інтересів українського народу.

ПАТЕРИК – назва збірок оповідань про

життя пустельників і ченців якогось краю або

певної громади. Поширювались у Київській

Русі. Найвідоміша збірка ХІІІ ст. – «Києво-

Печерський патерик».

ПАТРІАРХ – вищий титул голови

самостійної (автокефальної) церкви в

православ’ї та помісної (самоуправної) у

східних церквах, з’єднаних з Римським

престолом.

ПАТРІОТ (від грец. «земляк,

співвітчизник») – людина, яка любить свою

Батьківщину й готова на подвиг заради неї;

віддана своєму народові, його найкращим

традиціям.

ПАРАДИГМА (від грец. – «приклад,

взірець») – поняття, яке означає характерний

для історичної епохи спосіб, тип, «стиль»

мислення, визначуваний панівними для тієї

епохи фундаментальними уявленнями,

віруваннями, що сприймались як незаперечні,

очевидні істини. В одну й ту ж історичну

62

епоху (навіть за подібних з формаційної точки

зору соціально-економічних умов) можуть

існувати кілька парадигм філософії і ширше –

культури взагалі, які мають своїм підґрунтям

етнічне (національне) розмаїття народів-

суб’єктів свідомості, їх «національних

характерів» («національного духу»).

ПАРТЕСНИЙ СПІВ (від лат. «частина,

участь», пізньолат. «голоси») –

багатоголосний хоровий спів у православній

церкві «а Капелла» (без інструментального

супроводу). Партесний спів визначав чотири

голоси – бас, тенор, альт, дисконт. Партесні

концерти (до 12 і більше голосів) вимагали

теоретичних знань музики, правил гармонії,

композиції, голосоведення. Поширений в

Україні з ХVІ ст.

ПАСТЕЛЬ (від іт. «тісто») – техніка

малювання кольоровими олівцями,

виготовленими з сухих, порошкоподібних

тонкотертих барвників з домішкою

скріпляючих або розбілюючих речовин (клей,

крейда, гіпс, тальк тощо).

ПАСТОРАЛЬ – літературний, музичний

і театральний жанр, в основі якого –

поетизація та ідеалізація простого сільського

життя. У переносному значенні пастораль має

дещо іронічний відтінок як стан ніжності і

тиші, однак з певною часткою манірності,

солодкуватості.

ПАФОС – 1) натхнення, ентузіазм,

зумовлені боротьбою за високу мету; 2)

пристрасний, піднесений тон розмови.

ПЕКТОРАЛЬ (від лат. «нагрудний»)

– коштовна металева нагрудна прикраса. Її

носили як знак влади фараони, єврейські

первосвященники, римські вельможі. В

Україні «знахідкою століття» вважається

золота скіфська пектораль, знайдена у 1971 р.

під час досліджень Товстої могили на

Дніпропетровщині. Виготовлена з золота

високої 958-ї проби, має вагу 1150 грамів,

діаметр 30,6 см. Пам’ятка відзначається

ідеальними пропорціями, художньою

майстерністю й декоративністю.

ПЕРВІСНЕ МИСТЕЦТВО –

мистецтво, що склалося в умовах

первіснообщинного суспільства в процесі

трудової діяльності людини.

ПЕРГАМЕНТ (на Русі – «хартія») –

матеріал для письма, зроблений з відповідним

способом вичиненої шкури телят, ягнят чи

козенят.

ПЕРЕГОРОДЧАСТА ЕМАЛЬ –

художня декоративна техніка, в якій на

невеличкі поглиблені золоті пластинки

напаювались поставлені на ребро тонкі золоті

проволоки, а проміжки заповнювались

кольоровими емалевими сплавами.

ПЕРЕДВИЖНИКИ – художники

реалістичного, демократичного напряму, які

входили до найпередовішого в останній

третині ХІХ ст. у Російській імперії

мистецького об’єднання – Товариства

пересувних художніх виставок,

організованого 1870 р. в Петербурзі на базі

артілі художників. Стверджували ідейність,

63

народність, національну своєрідність у

мистецтві, ставили за мету створювати й

популяризувати реалістичне мистецтво,

спрямоване на громадсько-естетичне

виховання народних мас. Свої художні

виставки (1871 – 1923 рр.) вони відкривали

спочатку в Петербурзі та Москві, згодом

перевозили в багато інших міст країни, у т.ч.

Київ, Харків, Одесу та ін. До складу

Товариства передвижників входили також

вихідці з України – А.Куїнджі та І.Рєпін. Ідеї

передвижників розвивали в своїй творчості

такі українські митці як Є.Буковецький,

Г.Головков, С.Кишинівський, П.Левченко,

В.Менк та ін., які також виставляли свої твори

на виставках товариства. Вплив

передвижників позитивно позначився на

піднесенні мистецького життя України,

зокрема на створенні нових художніх

об’єднань (Товариство південноросійських

художників в Одесі). Вони вплинули також на

художній процес у навчальних закладах

України (Київська рисувальна школа

М.Мурашка, Харківська рисувальна школа

М.Раєвської-Іанової, Одеська рисувальна

школа).

ПЕРЕЖИТКИ – залишкові явища

минулого (суспільні відносини, традиції,

звичаї, норми поведінки, ідеї, уявлення, смаки

тощо), що зберігаються в умовах нового

суспільного устрою, при більш високому рівні

соціально-економічного й культурного

розвитку.

ПЕРЕЩЕПИНСЬКИЙ СКАРБ –

найбагатший з відомих в Україні скарбів

давніх речей. Знайдений у 1912 р. біля с.

Малої Перещепини (тепер Полтавської обл.).

Можливо, був військовою здобиччю

антського князя з походу на Візантію. До

скарбу входять візантійські, іранські та

місцеві речі V-VІІ ст.: парадний золотий і

срібний посуд, вази, амфори, меч у золотих

піхвах, візантійські монети, браслети, персні

та ін. прикраси. Загальна вага золотих речей

становить бл. 25 кг, срібних – 50 кг. Особливо

велику художню цінність становить блюдо з

написом єпископа м. Томи (сучасна

Констанца, Румунія), Патерна та сасанідське

блюдо з зображенням царя Шапура ІІ. Cкарб

закопаний не раніше VІІ ст. Зберігається в

Ермітажі у Санкт-Петербурзі.

ПЕСТУВАННЯ (від давньослов. «пест»

- знаряддя, яким у ступці дробили зерна

злаків) – у народній педагогіці ранній період

розвитку дитини, пов'язаний з широким

використанням примовок тощо. Слово

«пестун» зустрічається в «Остромировому

Євангелії» (ХІ ст.). Побутувало у слов’ян,

рівнозначне більш пізньому «вихователь».

ПЕЧЕРНІ МІСТА – залишки,

переважно, середньовічних населених пунктів

(міст, фортець-замків, монастирів, поселень),

на території яких виявлено штучні або

природні печерні споруди. Відомі в Україні

(Крим), Грузії, Італії, Середній і Малій Азії,

Китаї, Індії та ін. Печери мали, в основному,

культове (церкви, каплиці, могильники),

господарське (підвали, загони для худоби) або

воєнне призначення. Поєднувались з

наземними спорудами. Житлові приміщення в

64

печерах створювали, переважно, при

монастирях. Найбільші з них на території

України: Інкерман (Каламіта), Ескі-Кермен,

Мангул (Феодоро), Чуфут-Кале (поблизу

Бахчисараю). З 1838 р. у Криму оголошені

археологічними заповідниками.

ПИСАЛО (стиль) – спеціальна паличка

для письма. Писала відомі з дохристиянських

часів, виготовлялись з металу або рогу різних

тварин.

ПИСЕМНІСТЬ – важлива ознака

цивілізованості народу. У східних слов’ян, як і

в інших народів, зародкові форми писемності

виникають у період розкладу родоплемінного

ладу. У слов’ян до введення азбуки Кирила

існувало два види письма: 1) примітивні

піктографічні й облікові знаки (риски і

зарубки); 2) грецьке і латинське письмо, яке,

однак, не передавало багатьох слов’янських

звуків. Потреби суспільного розвитку,

виникнення держави зумовили історичну

необхідність у буквено-звуковому письмі, що

відповідає природі та практиці слов’янського

мовлення. Найдавніші слов’янські азбуки –

глаголиця та кирилиця.

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ ВІДДІЛ

ІМПЕРАТОРСЬКОГО РОСІЙСЬКОГО

ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА (Юго-

Западный Отдел Императорского Русского

Географического Общества в Киеве) –

фактично самостійне наукове товариство,

створене у Києві 13(25).02.1873 р. з метою

вивчення географії, етнографії, економіки і

статистики України. У роботі товариства

брали участь Ф.Вовк, М.Драгоманов,

П.Житецький, М.Лисенко, О.Русов,

П.Чубинський. З 1874 р. почалося цькування

керівників Товариства російськими

шовіністами, посипались звинувачення в

«українофільстві» та «неблагонадійності».

Після обрання В.Антоновича головою, а

П.Чубинського заступником (1875)

переслідування посилилось. Товариство

змушене було обмежити свою діяльність. На

підставі Емського акту 1876 р. російський

уряд у червні 1876 р. ліквідував Товариство.

Музей Товариства ввійшов до складу

Археологічного товариства при Київській

духовній академії, бібліотеку частково

передали Комерційному інституту.

ПІДЛЯШШЯ – історико-етнографічна

область, що займає територію між

Холмщиною на півдні й р. Нарвою на півночі,

Мазовією (Польща) на заході та Волинню і

Поліссям на сході. Назва Підляшшя походить

від слова «лях» (земля, що розміщена біля

ляхів). Підляшшя разом з іншими етнічними

землями – Холмщиною, Посянням та

Лемківщиною входить сьогодні до складу

Польщі. У ІХ-Х ст. територія Підляшшя була

заселена, в основному, східнослов’янськими

племенами – древлянами, бужанами,

дреговичами. З Х ст. входило до складу

Київської держави, з ХІІІ ст. – Галицько-

Волинської держави. Потім було приєднане до

Великого князівства Литовського, за

Люблінською унією відійшло Польщі. Після

поділів Польщі у ХVІІІ ст. включене до

складу Австрії та Росії. З 1918 р. – частина

65

Польщі, що було підкріплено радянсько-

польським договором післявоєнного періоду.

За угодами частину українців Підляшшя було

виселено до УРСР, решту депортовано в 1947

р. у ході операції «Вісла» на північно-західні

польські землі.

ПІЛЯСТРА (від італ. – «колона, стовп»)

– плоский вертикальний виступ стіни,

обрамлений у вигляді колони, з капітеллю

(завершуючою частиною) і базою

(підніжжям).

ПЛАСТ – дитячо-молодіжна організація,

покликана виховувати молодь на морально-

християнських засадах, плекати почуття

лідера та виховувати почуття українського

патріотизму. Пластовим гербом є тризуб.

Опікуном вважається св. Юрій. Пласт сягає

витоків скаутського руху, який виник у 1907

р. в Англії. Перша українська організація

виникла при філії Академічної гімназії у

Львові в 1911 р. Відразу була взята назва

«Пласт» (у запорозьких козаків пластунами

називали розвідників). Відділи «Пласту»

існували в Галичині в усіх українських і

багатьох польських гімназіях. Пластуни

влилися у загони Українських січових

стрільців. Масовості пластовий рух набув у

1921 Р. Організації виникали у Білій Церкві,

Кам’янці-Подільському, Харкові, Києві, на

Волині, Закарпатті, Буковині. Але польська

влада в Західній Україні та радянська у

Східній повели рішучий наступ на скаутський

рух. Його активісти були знищені. У 1990-х

рух пластунів відновлено в Україні. Він

перебуває поза школою, не прагне масового

захоплення, значною мірою є елітарним.

ПЛЕНЕР – термін у живопису, який

позначає передачу в картині всього багатства

змін кольору, зумовлених дією сонячного

світла і атмосфери. Пленерний живопис

склався в результаті роботи художників на

вільному повітрі, а не в майстерні.

«ПЛЕЯДА» (1888-1893) – літературний

гурток української молоді. Створений за

ініціативою Лесі Українки та її брата

М.Косача (Обачний). Учасники «Плеяди»

обговорювали питання розвитку української

літератури, влаштовували літературні вечори,

перекладали українською мовою твори

зарубіжних письменників.

«ПЛУГ» – спілка українських

селянських письменників. Заснована у

Харкові у 1922 р. Мала свої філії в багатьох

містах України. «Плуг» ставив своїм

завданням «виховання своїх членів, так і

широких селянських мас у дусі пролетарської

революції, притягнення їх до активної

творчості у цьому напрямі». Одним з

головних завдань керівництва «Плугу» стало

осягнення спілкою максимальної масовості

плужанського руху. У 1925-27 рр.

розгорнулася полеміка між С.Пилипенком та

М.Хвильовим, який звинувачував «Плуг» у

провінційності, «просвітянщині» та

«масовізмі». У 1931 р. «Плуг» було

перейменовано в Спілку Пролетарсько-

Колгоспних Письменників, у 1932 р.

66

ліквідовано. Більшість провідних

письменників було репресовано.

ПОВАГА ДО МАТЕРІ – моральна

заповідь, відома з часів східних слов’ян, для

яких була головною. Вихованість дітей

оцінювалася їх турботою про матір, особливо

в старості.

«ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ»

(«Повість минулих літ») – найвидатніша

пам’ятка літописання Київської Русі.

Укладена на початку ХІІ ст. У первісному

вигляді «П.В.Л.» до нас не дійшла, а була

переписана на початку ХV ст. і збереглася в

кількох копіях. Відомо три редакції літопису.

Перша складена бл.1113 р. ченцем Києво-

Печерського монастиря Нестором. Другу

редакцію склав 1116 р. ігумен Видубицького

монастиря в Києві Сильвестр, дійшла до нас у

трьох списках – Лаврентіївському,

Радзивіллівському (Кенігсберзькому) і

Троїцькому (Московському академічному).

Третю редакцію «П.В.Л.» створив бл. 1118 р.

невідомий автор у Києво-Печерському

монастирі. Вона має два списки: Іпатіївський і

Хлебніківський. Ця редакція лягла в основу

дальшого літописання Києва та інших центрів

Київської Русі. «П.В.Л.» – зведення з

попередніх літописів, різноманітних

історичних та літературних творів, пам’яток

права.

«ПОВЧАННЯ ВОЛОДИМИРА

МОНОМАХА» – визначна пам’ятка

літератури Київської Русі. Збереглося (без

закінчення) у Лаврентіївському списку

«Повісті временних літ» у кількох неповних

частинах. Точної дати написання не

встановлено. З літературної точки зору – це

зразок популярного в античній та

середньовічній літературі жанру повчань і

одночасно перша в давній українській

літературі спроба життєписної розповіді. Це

оригінальний твір, в якому висловлені думки

загальнодержавного, політичного й

морального характеру.

ПОГОСТ – у первісному значенні,

ймовірно, гостинний двір, на якому тимчасово

зупинявся князь, духовні особи, а також купці

(гості). У Київській державі, очевидно, назва

сільської громади та її центру. З середини Х

ст. погости стали адміністративно-

територіальними одиницями. У ХІ-ХІV ст.

погост складали кілька десятків або сотень

сіл. Наприкінці ХVІІ-ХVІІІ ст. на території

Стародубського полку погостами називали

невеликі поселення російських поселенців-

розкольників. У Московській державі це

невелике селище з церквою і кладовищем.

ПОДІЛЛЯ – історико-географічна

область України, що займає басейн межиріччя

Південного Бугу і лівих приток Дністра,

охоплює територію сучасних Вінницької,

Хмельницької, Тернопільської і невеликі

частини Івано-Франківської та Львівської

областей. У Галицько-Волинському літописі

ця територія відома під назвою «Пониззя». У

різні часи Поділля перебувало під владою

татаро-монгольських орд, литовських князів,

Речі Посполитої, козацької держави,

Османської Порти, Австрії, Польщі, УРСР.

67

ПОКУТТЯ – історико-географічна

область України, східна частина сучасної

Івано-Франківської області.

ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА (від грец.

«войовничий) – літературна творчість

церковно-теологічного й художньо-

публіцистичного характеру, яка виникла на

початку ХVІ ст. в Україні через посилення

католицької експансії.

ПОМ’ЯНКИ (синодики, субітники) –

рукописні книги, о яких записували імена

померлих для поминання у церквах. Були

родинні, монастирські, цехові та пом’янки

братств. У деяких пом’янках є відомості про

політичних і культурних діячів, згадки про

історичні події. Інколи мали форму сувоїв

пергаменту. Є цінним джерелом для вивчення

антропоніміки і генеалогії.

ПОП-КУЛЬТУРА (від англ.

«популярний, загальнодоступний») –

сукупність неоавангардистських поглядів на

мистецтво, яка сформувалася у 60-ті рр. ХХ

ст. і виражає заперечення досвіду попередніх

поколінь, пошук нових форм у мистецтві;

стиль життя, який виражає світоглядний

протест молоді проти моралі сучасного

суспільства.

ПОСТІМПРЕСІОНІЗМ (від лат. «після,

далі» та імпресіонізм) – умовна загальна назва

основних напрямів європейського живопису

кін. ХІХ – поч. ХХ ст. У постімпресіонізмі

знайшла відображення криза

західноєвропейської культури того часу,

відбився її складний, переломний момент.

Майстри, які раніше примикали до

імпресіонізму, шукали нових образотворчих

засобів, намагалися подолати емпіризм

художнього мислення й перейти від властивої

імпресіонізму фіксації окремих миттєвостей

життя до втілення його певних тривалих

духовних і матеріальних станів. На відміну від

імпресіоністів, представники постімпресіонізму

намагалися створити більш узагальнений і

цілісний образ світу.

ПОСТМОДЕРНІЗМ (букв. те, що після

сучасності, модерна) – напрям сучасної

європейської культури, який сформувався у

70-80-ті рр. ХХ ст. Виникнення постмодерних

течій у культурі було пов’язано зі

“стомленістю від прогресу” (Е. Гідденс),

усвідомленням обмеження раціоналізму і

того, що результати культурного прогресу

поставили під загрозу знищення часу і

простору самої культури. Постмодернізм

виражає намагання встановлення меж

втручання людини в динаміку природи,

суспільства, культури. Характерні риси

постмодернізму: одночасна орієнтація на маси

і еліту; звертання до забутих художніх

традицій; стильовий плюралізм; звертання до

гротескових типів художньої образності,

іронії; художній експансіонізм, розширяюче,

ототожнююче розуміння мистецтва з

позахудожніми сферами діяльності (напр.,

політика, екологія, інформатика).

ПОЧАЇВСЬКА ДРУКАРНЯ –

видавничий заклад при монастирі у Почаєві на

Волині (тепер у Тернопільській обл.),

важливий осередок українського культурного

68

життя у ХVІІІ – на початку ХІХ ст. З 1618 р. у

Почаєві діяла мандрівна друкарня

К.Т.Ставровецького. Близько 1730 р.

засновано друкарню при монастирі василіан

заходами луцького греко-католицького

єпископа Феодосія Лубенецького-

Рудницького та ігумена Гедеона Козубського.

Першим великим книжковим виданням

Почаївської друкарні був «Служебник» 1734-