МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО
НІНА ПОЛЯРУШ
ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК ХУДОЖНЯ СИСТЕМА: ПРОВІДНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ШЛЯХИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
Навчально-методичний посібник
для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр»
Вінниця 2012
УДК 378.016:821.161.2’06.09 (073)
ББК 83.3(4Укр)6р30
П54
Розробник: Поляруш Н.С., кандидат філологічних наук, доцент.
Рецензенти:
Руснак І.Є. – доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.
Гуляк А.Б. – доктор філологічних наук, професор кафедри новітньої літератури Київського національного університету імені Михайла Коцюбинського.
Посібник «Постмодернізм як художня система: провідні тенденції та шляхи інтерпретації» спрямований на осмислення постмодернізму як мистецько-культурного феномену кінця ХХ – початку ХХІ століття, причин його виникнення, періодизації, на з’ясування постмодернізму як художньої методології літератури означеного періоду, на ідейно-естетичний аналіз поетичних та прозових творів українського постмодернізму.
Посібник складається зі «Вступу», у якому з’ясовано предмет вивчення навчальної дисципліни, міждисциплінарні зв’язки, мету та завдання, чітко визначено, що студент повинен знати і вміти. У розділі «Інформаційний обсяг навчальної дисципліни» розкрито її зміст, подано список літератури, який нараховує 61 одиницю, визначено форму підсумкового контролю та засоби діагностики успішності навчання.
Посібник схвалено на засіданні кафедри української літератури інституту філології й журналістики
Протокол № 4 від «7» листопада 2012 року.
ВСТУП
Програма вивчення нормативної навчальної дисципліни «Постмодернізм як художня система: провідні тенденції та шляхи інтерпретації» складена відповідно до освітньо-професійної програми підготовки магістра спеціальності 8.02030301 Українська мова і література.
Предметом вивчення навчальної дисципліни є основні тенденції розвитку української літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття.
Міждисциплінарні зв’язки: історія та теорія української літератури, літературна критика, історія України, філософія, психологія, естетика.
Програма навчальної дисципліни складається з таких змістових модулів:
Провідні тенденції української постмодерної поезії.
Художні надбання малої прози 90-х років ХХ – початку ХХІ століття.
Сучасні моделі літературознавчого аналізу: теоретико-методологічний аспект.
Мета та завдання навчальної дисципліни
1.1. Метою викладання навчальної дисципліни «Постмодернізм як художня система: провідні тенденції та шляхи інтерпретації» є поглиблене вивчення тенденцій розвитку сучасної літератури, її основних напрямів і стилів, формування у магістрів цілісного уявлення про літературний процес початку ХХІ століття.
1.2. Основними завданнями вивчення дисципліни «Постмодернізм як художня система: провідні тенденції та шляхи інтерпретації» є простежити загальні закономірності й логіку розвитку літературного процесу, розкрити сутність культурно-історичних феноменів українського письменства, акцентуючи увагу на його визначних явищах.
1.3. Згідно з вимогами освітньо-професійної програми студенти повинні:
знати:
основні шляхи й закономірності формування української літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття;
- специфіку суспільно-історичного контексту розвитку української постмодерної поезії;
- ключові теоретичні поняття, що залучаються в процесі вивчення курсу;
- жанрово-стильові особливості української постмодерної літератури;
- зміст творів, які виносяться для текстуального вивчення;
- основні відомості про життя і творчість провідних представників української постмодерної літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття.
вміти:
опрацьовувати літературно-критичну літературу з курсу «Постмодернізм як художня система: провідні тенденції та шляхи інтерпретації»;
- характеризувати процес розвитку української літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття в суспільно-історичному контексті;
- з’ясовувати культурно-історичну цінність творів, які внесені до навчальної програми, в контексті історії української літератури та з погляду сучасності;
- аналізувати конкретні твори української постмодерної літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття в єдності форми та змісту;
- виробляти та відстоювати власну позицію під час розв’язання літературної проблеми шляхом ведення дискусії.
На вивчення навчальної дисципліни відводиться 144 години / 4 кредити ECTS.
Інформаційний обсяг навчальної дисципліни «Постмодернізм як художня система: провідні тенденції та шляхи інтерпретації»
Змістовий модуль №1. Провідні тенденції української постмодерної поезії.
Постмодернізм як художня методологія літератури 90-х років ХХ століття, його сутнісні ознаки: фрагментарність, іронічність, довільна контамінація жанрів і стилів, відсутність самозаглибленості, карнавалізація, вимога творчої співвіри читача тощо. Постмодернізм та «логіка культури пізнього капіталізму» (Ф. Джеймсон), загальний вплив інформаційної технології (Ж.-Ф. Ліотар), заміна модерні стичного епістемологічного фокусу на онтологічний (Дж. Барт), література інфляційної економіки (Ф. Ньюмен). Постмодерністичні дискурси: руйнація кордонів між жанрами, художніми формами, теорією та практикою, високим та низьким стилями. Синтез моделей (марксистської, феміністичної, постструктуралістичної, постколоніальної) у постмодерністському аналізі. Українська версія постмодернізму (Н. Білоцерківець, Т. Денисова, С. Андрусів, М. Павлишин, М. Ільницький, С. Квіт, Р. Семків, О. Пахльовська, Т. Гундорова) про «Чорнобиль» як метафоричний образ постмодерної культури.
Періодизація постмодерного періоду в українській літературі. Неопозитивізм, неомодернізм, постмодернізм – провідні її естетичні орієнтації. Перевага авангардного і постмодерного дискурсів у творчості молодих поетів, його художні особливості.
Літературно-мистецьке життя України кінця ХХ – поч. ХХІ століття. Особливості розвитку української літератури. Зміна характеру розвитку літературного процесу. Суспільно-історичні умови для розвитку української поезії на рубежі століть. Типи дискурсів у сучасній українській літературі (модерний, неомодерний, передпостмодерний, постмодерний, феміністичний). Постмодернізм як мистецько-культурний феномен кінця ХХ – початку ХХІ століття. Причини виникнення постмодернізму (продукт постіндустріальної «постчорнобильської» епохи).
Онтологічний, гносеологічний та естетичний вияви постмодерну. Роль у становленні і поширенні постмодернізму концепції філософів Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Ролана Берта, Юлії Крістєвої. Мерло Понті, Мартіна Гайдеггера, літературознавців Тамари Гундорової, Соломії Павличко, С. Квіта, та ін. Національна своєрідність творів мистецтва, її вияв у постмодерністському творі. Особливості українського постмодернізму, його спрямування проти негативних явищ в українській культурі та політиці. Провідні естетичні орієнтації сучасної української літератури. Періодизація постмодерного періоду в сучасній українській літературі. Український постмодернізм в літературознавстві та критиці. Жанрово-стильові особливості української постмодерної поезії.
Передпостмодерна українська поезія. Неопозитивізм і неонародництво в сучасній українській поезії та критиці.
Філософська парадигма поезії Василя Герасим’юка (зб. віршів «Смереки», «Потоки», «Космацький узвіз», Діти трепети», «Осінні пси Карпат», «Серпень за старим стилем», «Поет у повітрі», «Папороть»).
Ігор Павлюк (зб. віршів «Острови юності», «Нетутешній вітер», «Голос денного Місяця», «Скляна корчма», «Алергія на вічність»,» Стихія», «Чоловіче ворожіння», «Бунт свяченої води»).
Іван Малкович (зб. віршів «Білий камінь», «Ключ», «Вірші»).
Юрій Ковалів (зб. віршів «Трилисник», «Очима любові», «Чорний вершник» та ін.).
Сучасний постмодерний український верлібр. Київська поетична школа.
(Ігор Калинець, Ігор Гургула, Микола Семенюк, Василь Рубан) (4 год.).
Теоретичні засади «Київської поетичної школи». Засновники «Київської поетичної школи» (Віктор Кордун, Микола Воробйов, Михайло Григорів, Василь Голобородько).
Творчість Віктора Кордуна (поетичні книги «Земля натхненна», «Славія», «Кущ вогню», «Сонцестояння», «Трава над травою». Глибокий міфологічний зміст віршів «За дальнім лісом», «Ця ніч», «Пора міфології», «Тихий майстер дитячих іграшок», « Птахолюди у вересні», «Зимовий стук дятла», «Тиша»).
Микола Воробйов: збірки поезій «Пригадай на дорогу мені», «Місяць шипшини», «Ожина обрію», «Прогулянка одинцем», «Човен», «Срібна рука»,»Без кори» та ін. Медитативно-образні методи віршування, близькі до японської школи «хайку» та китайської поетики епохи Тан у віршах «Пригадай на дорогу мені», «Навістити матір», «Розширення очей», «Холодний день», «Сад синіх дерев».
Михайло Григорів: книги віршів «Спорудження храму», «Сади Марії», «Загарбання пісками». Ускладненість образної систами, герметизм та асоціативність текстів «Ми довго ткали з оцих кроків…», «Повільне мовчання дерева…», «Абетка або довгий вірш обкореної води» та ін.
Василь Голобородько: збірки поезій «Летюче віконце», «Зелен день», «Ікар на метеликових крилах», «Калина об Різдві», ««Слова у вишиваних сорочках», «Українські птахи в українському краєвиді», та ін. Глибока метафоричність творів «Яблуко добрих вістей», «З дитинства дощ», «Золоті глечики груш», «Катерина», «Одна з-поміж трьох лелек».
Українська постмодерна поезія. Українські літературні школи та групи кінця ХХ – поч. ХХІ ст. Літературні групи «Бу-Ба-бу», «ЛУГОСАД», «Пропала грамота», «Нова дегенерація», «Червона фіра» (огляд) (2 год).
Апологія блазенади літературного угрупування «Бу-Ба-Бу», його засновники (Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак). Юрій Андрухович – поет, прозаїк, есеїст. (зб. поезій «Небо і площі», «Передмістя», «Екзотичні птахи і рослини», «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»: Колекція віршів», «Пісні для мертвого півня». Таємниця назви збірки. Образ півня. Проблема самотності людини у світі, заповненому інформацією. Цикли «Листи в Україну», «Індія».
Новий різновид поезії - поетичне шоу. Архетип ліричного героя у творчості бубабістів. Олександр Ірванець - поет, прозаїк, драматург, перекладач. Політична іронія Олександра Ірванця. (збірки поезій – «Вогнище на дощі», «Тінь великого классика», «Вірші останнього десятиліття»., «Преамбули і тексти»). Метафізичні тексти «Мій хрест», «Переночуй мене, вишневий саде», «Короткий вірш про кінець світу». Еротичні вірші. Приналежність поезії Олександра Ірванця до карнавально-провокаційної течії постмодерністського дискурсу.
Віктор Неборак – поет, перекладач, критик. Збірки поезій «Бурштиновий час», «Літаюча голова», «Розмова зі слугою», «Вірші з вулиці Виговського», та ін. Феномен нового героя-маски в тексті «Лист». Метафора блазня у текстах Неборака («Бубон, «Вона піднімається, як голова…», «Монолог з псячого приводу»,»Причинна», «Пісенька про пана Базя»).
Засновники групи «ЛУГОСАД» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський). Методологічна основа творчості ЛУГОСАДу – концепція поетичного ар’єргарду. Іван Лучук – поет, прозаїк, літературознавець, перекладач. (gоетичні книги «Сонетії», «Паліндромони», «Сто одне щось: Вірші, сонетії, паліндромони», «Трохи білого світу (поетичний калейдоскоп»). Глибокий філософський зміст поезій «Паломництво на схід». «Краєм ока», «Грудень», «Час лине», « Меланхолія». Назар Гончар – поет, перекладач, актор. (збірки віршів «ПРО менеВІСТЬ», «Казка-показка про Байду-Немову» та ін.). Каламбурно-курйозно-концептуальні тексти «Лірика футуриста», «Апологія байдужости», «Лірика футуриста».
Самоіронічний дискурс літературного гурту «Пропала грамота». Засновники гурту (Юрко Позаяк (Юрій Лисенко), Віктор Недоступ (Віктор Лапкін), Семен Либонь (Олекса Семенченко). Альтернативність поетичних текстів Юрка Позаяка «Приходьте до мене завтра», «Якщо», «Якщо птаха тримати в неволі», Віктора Недоступа «Нема дурних», «Місто в очікуванні ноктюрна», «Ось іде замерзає хіппі», Семена Либоня «Нонсенснітниця». «Вечір у барі».
Літературна група «Нова дегенерація». Засновники групи (Іван Андрусяк, Степан Процюк, Іван Ципердюк). Іван Андрусяк – поет, прозаїк, есеїст, літературний критик, перекладач (поетичні збірки «Отруєння голосом», «Повернення в Галаппагос», «Сад перелітній: Любовні вірші», «Дерева і води», «Часниковий сік» та ін.). Постмодерний дискурс текстів «Нова дегенерація», «Живемо під чортом, неначе під Богом», «Гуцули», «Сплітаються пальці…» та ін. Степан Процюк – поет, прозаїк, есеїст, літературознавець (поетичні збірки «Апологетика на світанку», «Завжди і ніколи», «На вістрі двох правд» та ін.). Виразна метафоричнісь віршів «Сюжетна осанна», «Після сьомої чашки кави», «Ми з конями ридали навесні» . Збірка поезій у прозі Івана Ципердюка «Химерії».
Літературний гурт «Червона фіра». Засновники гурту (Сергій Жадан, Ростислав Мельників, Ігор Пилипчук).. Сергій Жадан – поет, прозаїк, есеїст, перекладач (збірки поезій «Цитатник (вірші для коханок і коханців)», «Пепсі», «Баллада про війну і відбудову: Нова книга віршів», «Ефіопія» та ін. «Образ панка та сумного клоуна, бездомного підлітка й останнього українського футуриста» (Гундорова Т.) у віршах Сергія Жадана «Будда сидів на високій могилі», «Генерал Юда», «Варшава», «Диск вечірнього сонця», «Переваги окупаційного режиму», «Поруйнування Єрусалиму», та ін.
Літературна группа «Західний вітер». Засновники групи – Гордій Безкоровайний, Василь Махно, Борис Щавурський, Віталій Гайда. Збірки Василя Махна «Схима», «Книга пагорбів та долин», « Лютневі елегії та інші вірші», «Плавник риби», «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше, та ін. Богемність віршів Василя Махна «В самоті, де тепло і солодко», «Дерево в тонкій одежі світла», «Вісім строф», та ін.
Художнє новаторство поетів Нью-Йоркської школи (Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Марта Мельничук, Юрій Тарнавський, Ліда Палій, Олег Зуєвський, Емма Андієвська, та ін) .
Постмодерна українська поезія у сучасному літературознавстві.
Змістовий модуль №2. Художні надбання малої прози 90-х років ХХ – початку ХХІ століття
Особливості розвитку прози 90-х років ХХ – початку ХХІ століття. Авторські антології прози 90-х років: pro i contra. Вибір нових шляхів. Еклектичність як риса сучасної прозової літератури. Продуктивність прозового письма на класичній основі, утримання їхніми зусиллями класичних традицій національної літератури та збереження жанрової основи прози. Жіноча проза нового покоління. Творчість Євгенії Кононенко: детективний сюжет роману «медитація», проблема фемінізму в романі «Без мужика», жанрово-стильові домінанти малої прози.
Лірико-психологічна новела Людмили Тарнашинської, домінування у ній внутрішньо-психологічних конфліктів, схильність письменниці до розробки структурного типу новели настрою. Художня своєрідність образо творення у новелах «Парасоля на кожен дощ», «Змарнований вечір», «Дістатися берега». Жанрово-змістова парадигма новел «Гидке каченя», «Червона шапочка», «Попелюшка» та ін.
Соціально-психологічний різновид новели Галини Тарасюк, її проблемно-тематичний поліфонізм. Жанрова структура новел письменниці, позначених загостреними конфліктами, сюжетним динамізмом, наявністю інтриги, художньої деталізації, розмаїттям наративних форм (монолог-роздум, діалогізований монолог, монолог-спогад та ін.).
Жанр оповідання у творчості В. Даниленка. Домінуючі чинники творення жанрової форми оповідань В. Даниленка – динамізм, яскравість дії, психологізм, інтелектуально-філософська спрямованість, зміщення часово-просторових векторів. Прикметні риси його творів – колоритна деталізація, пов’язана переважно з урбаністичним характером прози, обернена та ретроспективна композиція («Сон із дзьоба Стрижа», «Розбуди мене до Парижів», «Слід у лататті»), композиційне обрамлення («Знімок з лемуром», «Солов’їний день»), моделювання детективної лінії, використання прийому «текст у тексті» («Поцілунок Анжели», «Дегустація в будинку з химерами»). Стильова поліфонія оповідань В. Даниленка. Постмодерна поетика оповідань письменника «Місто Привидів», «Гір-лір-лі», «Смерть учителя».
Домінування реалістичної манери прозописьма О. Жовни, самобутність художнього світу його творів, зосередження автора на осмисленні проблем, пов’язаних із кардинальними чинниками людського буття, вічними цінностями життя. Дослідження О. Жовною трагізму духовного світу митця («Маленьке життя», «Вдовушка», «Партитура на могильному камені»). Увиразнення екзистенційних концептів у контексті розкриття морально-етичних проблем («Після лекції», «Історія одних похоронів», «В сірому домі», «Бабка», «Кульгава русалка»). Близькість творчості О. Жовни до художньо-естетичних концептів творчості Гр. Тютюнника.
В. Портяк – чинний представник сучасної новели, репрезентант тенденції до модифікації індивідуалізації жанрових канонів малих епічних форм. Вплив поетик В. Стефаника на художній світ В. Портяка на жанрово-стильовому аспекті. Ознаки експресіоністського письма у новелах «Крислачі», «Сусід», «І тихо падав сніг», «Прохідний двір» та ін. Близькість новел В. Портяка з кіномистецтвом: динамічний сюжет, оригінальність репрезентації подій, уведення великої кількості монологів, діалогів, полілогів, яскравість образів. Запозичення новелістом кінематографічних засобів: репрезентація змінності подій, фрагментарність, деталізація, монтаж. Проблемно-тематичний поліфонізм новел В. Портяка. Значна роль наративу в організації жанрово-стильової структури твору, використання скомплікованих форм викладу. Художній світ В. Портяка – це трансформація переживань автором історії рідного краю, фактів власного дитинства та проблем сучасної йому дійсності. Характерна риса його творчості – філософічність, що синтезує інтерес до людини та природи, спонукає до аналізу вічних питань: сенс життя, його краса, любов. Оригінальність та самобутність прозової спадщини В. Портяка як органічного складника національного літературного процесу кінця ХХ – початку ХХІ століття.
Змістовий модуль №3. Сучасні моделі літературознавчого аналізу: теоретико-методологічний аспект
Герменевтика – мистецтво тлумачення. Походження поняття «герменевтика». Платонівський метод пошуку істини, витворення герменевтичного взірця, за яким розуміння визначається не монологічним тлумаченням, а діалогічним пошуком сенсу. Праця Аристотеля «Про тлумачення», у якій філософ подав концепцію правильного формулювання висловлювання про дійсність і її відповідної інтерпретації. Звільнення Святого Письма у епоху Ренесансу від концепції єдино правильної інтерпретації та відкриття широких можливостей його тлумачення.
Основи герменевтики як загальної інтерпретації. Німецький протестантський теолог, філософ і філолог Ф.-Д.-Е. Шлейєрмахер – основоположник герменевтики. Завдання герменевтики за Ф.-Д.-Е. Шлейєрмахером – це вироблення загальних принципів розуміння тексту.
Основний принцип розуміння «герменевтичного кола», ідея якого зводиться до того, що цілість може бути зрозумілою лише через розуміння її частин, які, в свою чергу, можна розуміти лише у співвідношеннях з цілістю, яку вони формують.
Продовжувачі ідей Ф.-Д.-Е. Шлейєрмахера – німецький філолог та історик А. Бек (1785-1867), німецький історик Й. Г. Дройзен (1808-1884), засновник описової психології – В. Дільтей (1833-1911). Герменевтика як методологічна основа гуманітарного пізнання у працях В.Дільтея. Праці Дільтея («Ідея описової і розчленовуючої психології» (1894), «Виникнення герменевтики» (1900). Розширення сфери застосування герменевтики. Герменевтика як мистецтво інтерпретації та методологія гуманітарних наук.
Онтологізація герменевтики у працях М. Гайдеггера (1889-1976). Основоположник філософської герменевтики – Г.-Г. Гадамер (1900-2000). Центральні поняття герменевтики – «інтерпретація» і «розуміння», «герменевтичне коло». Принцип «герменевтичного кола.» Суть «герменевтичного кола».
Продовження філософської герменевтики у працях французького мислителя П. Рікера (1913 - 2005) («Символіка зла» (1960), «Конфлікт інтерпретацій. Нариси про герменевтику» (1969), «Теорія інтерпретації. Дискурс і надлишок значення» (1976), «Від тексту до дії. Нариси з герменевтики» (1986), «Час і розповідь» (1988), «Сам як інший» (1990)). Літературна герменевтика В. Ізера (1926) та Г. Р. Яусса (1921).
Утвердження герменевтики у XX ст. як теорії, філософії і методу будь-якої інтерпретації. Герменевтика у сучасному науковому дискурсі як одна з течій сучасної філософії і гуманітарних наук.
Міфологічна критика як напрям у літературознавстві XX ст., який базується на ідеях міфологічної школи, що сформувалася у надрах творчості німецьких романтиків (Новаліс, Ф. Гельдерлін, Л. Арнім, К. Брентано), естетиці Ф.-В.-Й. Шеллінга («Філософія мистецтва» (1802-1803)), братів А. та Ф. Шлегелів на початку XIX ст.
Розвиток міфологічної методології А. Куном та М. Мюллером. Міфологічна методологія представників Харківської школи романтиків, які орієнтувалися на пошуки національних першоджерел поезії (І. Срезневський, М. Максимович, О. Бодянський). М. Костомаров про слов'янську міфологію як предтечу художньої творчості слов'ян («Об историческом значении русской народной поэзии» (1843), «Слов'янська міфологія» (1847)).
Залучення у XX ст. міфологічною методологією окремих положень фройдівського психоаналізу та вчення К.-Г. Юнга про архетипи. Праці М. Бодкіна («Архетипні образи в поезії: Психологічне дослідження уяви» (1934)) та Н. Фрая («Анатомія критики» (1957)), які актуалізували в літературній царині погляди К.-Г. Юнга, зокрема його концепцію архетипів. Міфологічна критика в діяльності англійської антропологічної школи (Е. Б. Тейлор, Е. Ленг, Дж. Фрезер), кембриджської школи (Е. Чемберс, Ф. Конфорд, Дж. Вестон, Дж. Харрісон).
Основоположне для міфологічної (архетипної) критики уявлення про літературу як перетворену міфологію.
Архетипи (грецьк. archetypes – першообраз) як прадавні уявлення, першообрази, що трансформуються в мистецьких творах, зокрема у вигляді символів та через міфічне мислення. Міф – узагальнене сприйняття дійсності, яке не є ідентичним реальності, а окремим космосом.
Реалізація того чи іншого міфу в художній літературі. Архетипні образи Великої матері, Світового дерева, солярні й астральні образи, уявлення про вертикальну й горизонтальну будову світу, про циклічність часу, мотиви змієборства, посвячення тощо у давній та сучасній методології.
Методологія міфологічної критики Г. Грабовича («Поет як міфотворець: Семантика символів у творчості Тараса Шевченка» (1998)), О. Забужко («Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» (1997), «Notre Dame d'Ukraine: Українка в контексті міфологій» (2007)) та ін.
Біографічний метод – розгляд біографії й особистості письменника як визначальних чинників його творчості. Біографічний метод у літературознавчих працях французького ученого Ш. О. Сент-Бева (1804-1869). Розвиток біографічного методу у працях французького вченого І. Тена (1828-1893), («Історія англійської літератури» (1865)), данського критика Г. Брандеса («Головні течії в європейській літературі XIX ст.» (1890), російського літературознавця Ю. Айхенвальда та ін. Використання біографічного методу О. Огоновським. Радянські теоретики про біографічний метод як «буржуазний».
Компаративістика (від лат. comparativus — порівняльний), або порівняльне літературознавство – це вивчення національних літератур з метою виявлення міжлітературних зв'язків, процесів взємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів у межах національного та світового письменства. Предмет компаративістики – генетичні, генетично-контактні зв'язки і типологічні збіги в національних, регіональних і світових літературах, різноманітні форми зовнішніх і внутрішніх контактів, впливів, міжлітературної рецепції, спільні художні парадигми, процеси міграції сюжетів. Сфера компаративістики – дослідження традиційних (мандрівних) мотивів, сюжетів та образів. Окрема галузь компаративістики – вивчення літератури в системі мистецтв та інших видів духовно-творчої діяльності. Компаративістика – і наука, і метод.
Методологічні підходи сучасної літературної компаративістики: генетично-контактний та порівняльно-типологічний.
Порівняльно-історичний метод М. Максимовича (1804 -1873). Порівняльний метод та його наукове обґрунтування М.Драгомановим(1842-1895), О. Котляревським (1837-1881), М. Дашкевичем (1852-1908), М. Сумцовим (1854-1922), І. Франком (1865-1916). Етапи розвитку компаративістики за Д.Наливайком. Пожвавлення компаративістичних досліджень в умовах сучасності.
Кардинальне теоретико-методологічне розширення літературної компаративістики, поглиблення її понятійної й методологічної бази, залучення теоретичних аспектів новітніх літературознавчих методологій та напрямів (герменевтичних, семіотичних, структуралістських тощо) у сучасному аналітичному просторі.
Причини появи психоаналізу (грецьк. psyche - душа і analysis – розкладання, почленування). Засновник психоаналізу – австрійський психіатр і психолог 3. Фройд (1856-1939). Основа психоаналізу – уявлення про структуру психіки людини, що складається з надсвідомого (Над-Я), свідомого (Я) і несвідомого (Воно) (праця 3. Фройда «Я і Воно» (1923)).
К.-Г. Юнг (1875-1961) – швейцарський психолог і філософ, учень З.Фройда. К.-Г. Юнг про підсвідоме і його вирішальну роль у житті та діяльності людини. Заперечення К.-Г. Юнгом ідеї про визначальну роль сексуального інстинкту в поведінці й діяльності людини, зокрема, й тези про те, що творчість є породженням витісненої сексуальності, тобто, що мистецтво має біологічну основу. «Архетипи і колективне підсвідоме» (1919), «Про відношення аналітичної психології до поетико-художньої творчості» (1922), «Психологія і релігія» (1937).
Центральна вісь аналітичної психології К.-Г. Юнга – ідея про наявність універсальних констант в індивідуальній психіці, що лягла в основу теорії колективного підсвідомого.
Розвиток психоаналітичної концепції у працях А. Адлера (1870-1937), К. Горні (1885-1952), Дж. Морено (1892-1974), Л. Виготського (1896-1934), Е. Еріксона (1902-1992), Е. Ноймана (1905-1960). Вплив ідеї психоаналізу на творчість С. Далі, П. Пікассо, Ф. Кафки, Дж. Джойса, М. Кундера, В. Винниченка, В. Домонтовича, В. Підмогильного, Б.-І. Антонича, О. Забужко, представників Київської школи, Нью-Йоркської групи тощо.
Історія психоаналізу в Україні. Проблеми психології, природи творчого процесу у творчості О. Потебні (1835-1891), Д. Овсянико-Куликовського (1835-1920), І. Франка (1856-1916) («Із секретів поетичної творчості»). Спроба психоаналітичної інтерпретації творчості І. Нечуя-Левицького В. Підмогильним («Іван Левицький-Нечуй. Спроба психоаналізи творчості)».
Тенденція початку 20-х pp. XX ст. Спроба поєднання фройдизму з марксизмом, намагання встановити продуктивні відносини між цими, здавалося б, далекими напрямками в українській літературі початку ХХ ст.
Радянське літературознавство про психоаналіз. Принципи психоаналітичної інтерпретації у дослідженнях С. Павличко («Дискурс модернізму в українській літературі» (1997), «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського» (2000)). Проблеми психоаналізу у працях Л. Левчук («Психоаналіз і художня творчість: Критичний аналіз» (1980), «Психоаналіз: від несвідомого до «втоми від свідомості» (1986), «Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика» (Навч. посіб., 2002)), А. Макарова («5 етюдів: Підсвідомість і мистецтво» (1990)), Н. Зборовської («Психоаналіз і літературознавство» (2003), «Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури» (2006)) та ін.
Екзистенціалізм у філософії та літературознавстві. Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) як філософсько-естетичний дискурс. Основоположник екзистенціалізму – датський мислитель XIX ст. С. К'єркегор (1813-1855), його концепція особистої (екзистенціальної) істини. Джерела екзистенційного мислення. Становлення екзистенціалізму як філософської системи. Розвиток головних принципів екзистенціалізму в працях К. Ясперса (1883-1969), М. Гайдеггера (1889-1976), Г. Марселя (1889-1973), Ж.-П. Сартра (1905-1980), А. Камю (1913-1960), X. Ортега-і-Гасета (1883-1955) та ін. Основа екзистенціалізму – вчення про екзистенцію – абсолютно унікальне людське буття. Два варіанти екзистенціалізму: релігійний (теїстичний, містичний) та атеїстичний.
Вплив екзистенціалізму на літературу. Твори А. Камю, Ж.-П. Сартра, Б. Віана, А. Мальро, Ж. Ануя, С. Беккета, Ж. Жене, А. Мердока, В. Голдінга, М. де Унамуно, Кобо Абе, Ф. Достоєвського. Екзистенціалізм у творчості Лесі Українки, В. Стефаника, В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, В. Стуса.
Засновники рецептивної естетики – представники Констанцької школи (при Констанцькому університеті у Німеччині) Г. Р. Яусс та В. Ізер. Формування основних ідей рецептивної естетики (кінець 60-х pp. XX ст.).
Формування української рецептивної естетики у працях І. Франка («Із секретів поетичної творчості» (1898)), О. Білецького («Про одну з чергових задач історико-літературної науки (вивчення історії читача)» (1922)). Питання сприйняття художнього твору у працях М. Ігнатенка («Читач як учасник літературного процесу» (1980)), Г. Сивоконя («Одвічний діалог» (Українська література і її читач від давнини до сьогодні)» (1984)), Г. Клочека («Поетика і психологія» (1990)), О. Червінської («Рецептивна поетика. Історико-методологічні та теоретичні засади» (2001)), М. Зубрицької («Homo legens: читання як соціокультурний феномен» (2004)), Р. Гром'яка («Літературна рецепція в компаративістичних студіях» (Біблія і культура. Збірник наукових статей. Вип. 3. (2001)).
Концепція «відкритого твору» У. Еко. Основа концепції «відкритого твору» – синтез естетики творчості та естетики рецепції (У. Еко «Відкритий твір» (1962)). Основні ознаки відкритого твору – незавершеність та рухливість.
У. Еко про три типи читачів: «наївний читач», «активний (критичний) читач» та «ідеальний (зразковий) читач».
Предмет літературознавчої семіотики та її зародження. Поняття знака у семіотиці. Ф. де Соссюр про знак як бінарну єдність означника і означуваного.
Формування семіотики як наукової дисципліни наприкінці XIX ст. у працях американського філософа і математика Ч. С. Пірса (1839-1914), швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра (1857-1913). Розвиток семіотики представниками Празького лінгвістичного гуртка (Р. Якобсон, Я. Мукаржовський та ін.), російськими «формалістами» (Ю. Тинянов, В. Шкловський, Б. Ейхенбаум), а також В. Проппом, М. Бахтіним. Значення праць Ч. Морріса, Е. Бенвеніста, У. Еко для розвитку семіотики.
Зближення у 60-х pp. XX ст. літературознавчої семіотики з популярним у ці роки структуралізмом. Праці Р. Барта, К. Леві-Строса, Ж. Лакана, М. Фуко, Ю. Лотмана.
Зародження та розвиток структуралізму. Утвердження структуралізму (від лат. structura – будова, розміщення) у літературознавстві у 50-х – 60-х роках XX ст. Роль у становленні структуралізму праць швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра («Курс загальної лінгвістики» (1916)).
Формування основ структуралізму у працях російських «формалістів» (Ю. Тинянов, Р. Якобсон, В. Шкловський, Б. Томашевський та ін.). Діяльність Ю. Лотмана – засновника Тартуської школи структуралістів-семіотиків (м. Тарту в Естонії).
Діяльність Празького лінгвістичного гуртка (1926-початок 50-х pp. XX ст.).
Структуралістські ідеї Ф. де Соссюра у літературознавчих дослідження Р. Барта («Нульова ступінь письма» (1953), «Міфології»« (1957), «Основи семіології» (1965), «Введення в структурний аналіз оповідних текстів» (1966)).
Структуралізм як неоднорідне явище, яке охоплює різні течії: семантико-структурну, семіотично-комунікативну, граматику тексту, що досліджують переведення художніх процесів з глибини структури на її поверхню.
Переосмислення основних положень структуралізму у кінці 60-х на початку 70-х pp. XX ст.
Становлення постструктуралізму. Виникнення постструктуралізму (лат. post – після, за і structura – будова, розміщення) у кінці 60-х pp. XX ст. на основі переосмислення та перегляду здобутків структуралізму і як наслідок його еволюції.
Основа філософії постструктуралізму – становлення без єдності, множинність без істини, відсутність центру, розпорошення єдиного сенсу, неясність та нестабільність значення.
Еволюція структуралізму в постструктуралізм у поглядах та працях Р. Варта («Смерть автора» (1968), «S/Z» (1970), «Від твору до тексту» (1971), «Задоволення від тексту» (1973), «Текстуальний аналіз «Вальдемара» Е. По» (1973), «Ролан Варт про Ролана Варта» (1975)). Здійснення переходу від структуралізму до постструктуралізму у працях Ж. Дерріди (1930-2004) («Фрейд та сцена письма» (1966), «Структура, знак та гра в дискурсі гуманітарних наук» (1966), «Про граматологію» (1967)) та Ю. Крістева (1941) («Бахтін, слово, діалог і роман» (1967), «Текст романа» (1970), «Руйнування поетики» (1970), «Полілог» (1977)). Головні ідеї постструктуралізму у працях Ж. Лакана, Ж. Бордіяра, Ж. Дельоза та ін.
Концепція «смерті автора» у контексті постструктуралізму – одна із центральних ідей. Зв'язок концепції «смерті автора» з переорієнтацією від Твору до Тексту. Ідея «смерті автора» у працях М. Фуко («Що таке автор?» (1988)).
Переорієнтація від інтерпретації твору до його текстуального аналізу. Теорія тексту і концепція письма – свідчення переходу від традиційних герменевтичних інтерпретацій до складного процесу письма-читання. Праці Р. Барта «Текстуальний аналіз «Вальдемара» Е. По» та «S/Z». Постструктуралізм у контексті сучасного літературознавства.
Інтертекстуальність: явище та метод. Інтертекстуальність (фр. intertextualite –
міжтекстовість, від лат. inter - між і textum – тканина, будова) як іманентна властивість художньої творчості є ознакою творів давньої та сучасної літератури. Інтертекстуальність у працях Ю. Крістевої та Р. Варта. Інтертекстуальність Ж. Женетт, У. Еко, Ю. Лотмана, І. Ільїна, І. Смірнова, Н. Кузьміної та ін. Зародження концепції постструктуралізму у працях М. Бахтіна.
Зв'язок теорії інтертекстуальності з концепцією «смерті автора» (Р.Бартр, М.Фуко).
Ю. Крістева про інтертекстуальність як «діалог декількох текстів, як текстовий діалог.
Подальший розвиток та розробка концепції інтертекстуальності у працях Р. Варта («ВІД твору до тексту», «Задоволення від тексту» та ін.)
Теоретико-методологічні концепти інтертекстуальності у працях У. Еко.
Типи та форми інтертекстуальності. Класифікація типів інтертекстуальності Ж. Женетта. Метатекстуальність як «коментуюче і часто критичне посилання на претекст» (Н. Кузьміна).
Гіпертекстуальність як пародійні співвідношення тексту з іншими текстами (бурлескно-травестійні переробки «Енеїди» Вергілія П. Скарроном, А. Блюмавером, І. Котляревським).
Теоретико-методологічна суть інтертекстуальності як явища. Застосування інтертекстуального методу аналізу.
Деконструктивізм та деконструкція. Деконструктивізм (лат. de – префікс, що означає віддалення, усунення будь-чого і constructio – побудова) як напрям у літературознавстві, який виник наприкінці 60-х pp. XX ст. у Франції.
Засновник деконструктивізму і найвидатнішй його представник – французький філософ Ж. Дерріда.
Основоположна для деконструктивізму ідея про децентрування структури, тобто заперечення існування центру, знаку та бінарних опозицій (між такими поняттями, як зовнішнє / внутрішнє, центральне / маргінальне, письмо / читання та ін., вже не діє принцип «або / або», а принцип - «і - і»).
Американська гілка деконструктивізму: Єльська школа (група дослідників і викладачів Єльського університету – П. де Ман, Б. Джонсон, Дж. Г. Міллер, Дж. Гартман та ін.).
Найвпливовіша постать американського деконструктивізму – П. де Ман (1932-1983): «Алегорії читання: фігуральна мова в Руссо, Ніцше, Рільке і Пруста» (1979), «Реторика романтизму» (1984), «Опірність теорії»« (1986).
Стратегії феміністичної критики. Виникнення феміністичної критики (англ. feminist criticism, від лат. femine – жінка і грецьк. kritik – здатність розрізняти) виникла в контексті постструктуралізму у 70-х pp. XX ст. Центральною проблема феміністичної критики – проблема «інакшості» жінки, її свідомості. С. де Бовуар «Друга стать» (1949).
Два варіанти феміністичної критики: французький та англо-американський. Французький варіант – діяльність Ю. Крістевої, Е. Сіксу, Ш. Готьє, JI. Ірігарай. Фундатор французької феміністичної критики Ю. Крістева – авторка праць «Есе із семіотики» (1971), «Про китайських жінок» (1974), «Влада страху: есе про приниження» (1980), «Спочатку була любов: психоаналіз та віра» (1985), «Чужинці щодо себе» (1988) та ін.
Англо-американський варіант феміністичної критики – праці В. Вулф, К. Міллет, Е. Шовалтер, які апелюють переважно до ідей деконструктивізму. Розвиток поглядів С. де Бовуар у праці К. Міллет «Сексуальна політика» (1969).
Е. Шовалтер – авторка праць «Жіноча недуга: жінки, божевілля й англійська культура» (1985), «Нова феміністична критика: есе про жінок, літературу та теорію» (1985), «Промовляння роду» (1989) та ін. Основні теми досліджень Е. Шовалтер.
Важливий теоретико-методологічний аспект сучасної феміністичної критики – ґендерні дослідження. Поняття «ґендеру». «Маскулінність» (чоловічість) та «фемінність» (жіночість) у ґендерних студіях.
Ґендерні проблеми у сучасному українському літературознавстві. Н. Зборовська («На карнавалі мертвих поцілунків. Феміністичні роздуми» (1999)), В. Агеєва («Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму» (2003)), Т. Гундорова («Femina iredanta» (2005)) та ін.