23. Видавнича справа в україні у радянський час

23.1. РУЙНУВАННЯ КРАЩИХ НАБУТКІВ МИНУЛОГО

23.2. ТВОРЕННЯ НОВОЇ ВИДАВНИЧОЇ СИСТЕМИ

23.3. ЕВОЛЮЦІЯ ВИДАВНИЧОЇ МЕРЕЖІ РАДЯНСЬКОГО ТИПУ

23.1. Руйнування кращих набутків минулого

Нормальний, демократичний процес становлення українського друку був зупинений зі вступом до Києва у січні 1919 р. російських військ армії генерала Муравйова. Буквально через кілька тижнів після повалення української влади у штатному розкладі усіх державних установ, навчальних, освітніх, наукових закладів, у тім числі й у видавництвах, з'явилася посада комісара. Наділені необмеженою владою, здебільшого зовсім не компетентні у справі, ці діячі стали нещадно ревізувати все, що було зроблено досі.

Архівний документ зберіг результати перевірки таким комісаром стану справ із науковою й видавничою справою у Київському університеті. У письмовому донесенні управлінню Київського губернського виконкому рад йшлося про те, що діяльність 15 наукових товариств, які друкували свою продукцію (акушерсько-гінекологічне, фізико-медичне, хірургічне, клінічне студентське, історичне імені Нестора-літописця, історико-літературне, історико-етнографічне студентське, філософське, науково-філософське, фізико-хімічне, географічне, студентське дослідників природи, природодослідне, фізико-математичне, юридичне), свідчить про... "буржуазну спрямованість науки в старому університеті".

Ця записка відіграла фатальну роль у подальшій долі цього навчального закладу: на підставі наказу народного комісаріату освіти УРСР № 55, що вийшов у березні 1920 р., Київський університет ліквідовувався, видавнича справа в ньому припинялася, а на його базі створювалися три інститути: робітничо-селянський, гуманітарний та охорони здоров'я.

А практично забутий сьогодні Інститут транспортної механіки АН УРСР, де, до речі, започатковувалися проектні розробки майбутнього київського метро, був ліквідований зокрема й за те, що "в усіх працях інституту ретельно уникається термін "соціалістичний транспорт", а пишуть просто —"транспорт", без "соціалістичний".

Після ревізії змісту діяльності видавництв влада склала довгі списки літератури, яка була оголошена забороненою для читання. Так, до списку підручників та посібників було внесено 120 назв. Заборонені були як книги з історії, літератури, географії чи мови, так і підручники з арифметики Верещагіна, Шарка, Чепіги, алгебри Граве, геометрії Супруна, фізики Заліського. У 1922 р. для організації систематичної і повсюдної роботи щодо ревізії випущених раніше видань при наркомосвіти України створюється Центральна комісія по вилученню літератури. Незабаром на місця розсилається спеціальна "Інструкція по вилученню шкідливої літератури з читалень, книгарень та кіосків книгодруку". Ревізія бібліотечних фондів на місцях, приводила до того, що стелажі цих закладів культури оголювалися на 60-70 %. Їх масово знищували.

Якщо в перші роки радянської влади рішення про заборону використання виданих книг чи публікацію нових приймали здебільшого комісари при освітніх установах і закладах, то з утворенням 6 жовтня 1922 р. Головного управління з питань літератури та видавництв (Головліт), таку функцію перебрала на себе нова цензурна установа, об'єднавши під одне управління всі види тотального контролю за друком.

Як зазначає дослідниця радянської цензури А. Горчева, заборонялися і знищувалися, спалювалися і списувалися, відправлялися в спецсхрони мільйони книг і газет, географічних карт, платівок, кіно- і фотоплівок. Необхідність знищення інформації пояснювалася класовою боротьбою та ідеологічним контрольно-тимчасовим заходом. Книги з бібліотек вилами кидали на вози й розвозили по хатах, щоб "топити печі буржуазною наукою"; книги Києво-Печерської друкарні розброшурували, здали на макулатуру, у магазинах споживчої кооперації в них загортали оселедці й халву; в друкарнях розсипали вже зроблені набори майбутніх книг, причому, тексти багатьох з них були цілком нейтральними або й далекими від політики.

Наступним кроком радянської влади в галузі видавничої справи стало поступове закриття діючих видавництв. Менші видавництва занепадають відразу. Дещо довше трималися знані вже в Україні "Час", "Друкарь", "Криниця", "Дзвін". Деякі з них оживилися в умовах непу, коли більшовики дозволили діяльність приватних видавництв (тоді "Друкарь" змінив назву на "Слово"), однак цей процес тривав недовго, що призвело до остаточної ліквідації "дорадянських" видавництв.

Наклади видань відновлених на період непу приватних видавництв вже не були такими високими, як раніше. Населення, що купувало книжки, особливо інтелігенція, ставало все біднішим. До того ж, руйнувалася створена мережа поширення книгу глибоку провінцію.

Справжня руїна українського книговидання припадає на 1920 р., коли слідом за закриттям видавництв влада ліквідовує й ті осередки, де вони накопичували, зберігали і продавали свою продукцію. Чи не першою "впала" книгарня "Освіта", що містилася в будинку Київського губернського земства. За нею закриваються книгарні "Часу", Друкаря", "Криниці", "Дзвону". До літа книготоргівля була розгромлена, всі книжкові магазини націоналізовані. Заборонялася й приватна торгівля. Скажімо, у збереженій книгарні "Дніпросоюзу" книги можна було купувати лише оптом.

Найбільше скористалася нова влада з матеріальної бази існуючих видавництв. Практично все друкарське обладнання як приватних, так і кооперативних (акціонованих) видавництв відразу ж стало конфісковуватися і передаватися новим власникам. Скажімо, на майно друкарні Києво-Печерської Лаври претендували дві солідні радянські установи, між якими через це навіть розгорілася неабияка суперечка: новоутворена радянська Академія наук та такий же новоутворений трест "Київ-Друк". Ряд імпортних друкарських машин, так званих американок, було вивезено з території Лаври "в невідомому напрямку", а саму друкарню таки виборола Академія наук. Саме державне об'єднання підприємств поліграфічної промисловості "Київ-Друк" стало поповнюватися майном інших друкарень.

Щоправда, забиралося не все друкарське обладнання, а лише те, що було придатне для роботи (передусім, справні верстати). Скажімо, старовинні дубові скрині з лаврськими шрифтами, з яких ще друкувалася Острозька Біблія і які в середині XIX ст. опинилися, як позичені на певний час, у друкарні університету Св.Володимира і чудом пережили всі лихоліття, тоді не викликали ніякого інтересу в новоявлених "експропріаторів". Вже пізніше, наприкінці 50-х років ХХ ст., коли обладнання цієї друкарні перевезли до жовтого корпусу університету, туди незабаром прибула державна ревізійна комісія для вивчення змісту лаврських скринь. Замість ретельного відбору тих старовинних шрифтів, які залишили свій слід на сотнях і тисячах сторінок української історії та пережили лихоліття воєн та розрух, і які могли б стати безцінними експонатами музею історії вітчизняної видавничої справи, їх за рішенням ревізорів незабаром відправили в Харків — для переплавки на шрифтоливарному заводі.