8.2. Фольклорні свідчення про наявність книг та писемності у давніх слов’ян

Появі друкарства на Україні передувало кілька віків розвитку української рукописної книги. Саме в рукописній книзі, багатій мистецькими здобутками, зусиллями кількох поколінь талановитих майстрів були вироблені ті принципові засади східнослов’янського книжкового мистецтва, які потім використали творці першодруків і донесли до наших днів.

Про наявність книг у Київській Русі та вміння слов’ян читати ми знаходимо немало фактів у українському та російському фольклорі.

Один з найвідоміших героїв фольклору Ілля Муромець. Чи вмів він читати і писати? В билині «Зцілення Іллі Муромця» йдеться про те, що по дорозі до Києва він зробив зупинку, зрубав старого дуба, поставив капличку, а на капличці написав: «Їхав сильний могутній богатир, Ілля Муромець син Іванович». А перед цим в творі йшлося про те, що Ілля — селянський син. Тобто, для автора билини цілком природним є те, що селянин уміє писати та читати.

В іншій билині «Три поїздки Іллі Муромця» богатиря на роздоріжжі чекає камінь, на якому написано:

А во дороженьку ту ехать — убиту быть,

Во другую-то ехать — женату быть.

Да во третью-то ехать — богату быть.

Ілля читає це без жодного ускладнення. З аналогічними надписами стикаються і інші герої.

Як про дуже звичне явище в фольклорних творах оповідалося про письменність самого Володимира. В билині «Ілля Муромець і Калін-цар» Володимир отримав листа, прочитав його та написав відповідь царю Каліну. В інших билинах Володимир доручає писати відповіді комусь із свого оточення. В билині «Кам’яне побоїще» на Київ йде Ідоліще погане. Князь Володимир звертається до Добрині Микитича, щоб той написав листи до Самсона, Дуная, Святогора, Олексія Поповича та іншим богатирям. Отже, всі вони уміли читати. В іншій билині «Гліб Волод’євич» князю пишуть лист корабельники з Корсуні. Тобто, коло грамотних людей було широке (не тільки князі, їх дружинники і селяни, але і корабельники). Думається, твори фольклору вірно відображають характерну рису слов’ян того часу - освіта та письменність не були для них рідкістю.

8.3. Свідчення про наявність книг та писемності у давніх слов’ян

Коли виникла слов'янська писемність? Найдавнішим повідомленням про наявність писемності у стародавніх слов'ян вважають «Оповідь про письмена» чорноризця Храбра, болгарського ченця, що жив на рубежі IX-X ст. В «Оповіді» Храбр стверджував, що хоча слов’яни до прийняття християнства книг не мали, але вони вже користувалися для ворожіння і рахунку «чертами и резами», примітивними піктографічними і рахунковими знаками. Він зауважував, що ще задовго до азбуки Кирила і Мефодія, слов'яни вміли записувати свою мову латинськими і грецькими буквами, але без певної системи.

В іншому джерелі, у якому йшлося про подорож Кирила в Хазарію, зазначалося, що коли Кирил зупинився в Корсуні, то у одного русина побачив Євангеліє і Псалтир з «руськими письменами». Кирило порозмовляв з русином, порівняв його мову зі своєю, і незабаром почав говорити і читати на мові русинів. Що це були за «руські письмена»? Навряд чи це були книги, написані «чертами и резами». Найвірогідніше висловився І. Срезневський, вважаючи, що це було «протокириличне письмо». У зв’язку із цим фактом виникає ще одне питання: навіщо східні слов'яни в дохристиянські часи перекладали християнські богослужебні книги? Чи не є ці відомості про «руські письмена» пізнішою вставкою? Але цей текст знаходиться у всіх списках «Житія Кирила», що дійшли до нас.

В іншому джерелі, посланні візантійського патріарха Фотія (867 р.) повідомлялося про хрещення на початку 60-х років IX ст. багатьох «росів», у тому числі всієї князівської дружини. Арабський письменник Ібн-Хордадбег в 40-х роках IX ст. відмічав, що слов’янські купці в Багдаді «видають себе за християн». Таким чином, деякі слов’яни вже тоді були християнами, і, звичайно, мали богослужебні книги на своїй мові.

До нашого часу збереглися тексти договорів Русі з Візантією, що відносяться до першої половини X ст. На жаль, тексти існують лише на грецькій мові. Без сумніву, договори з Візантією фіксувалися і на слов’янській мові. Так, в договорі 911 р., укладеному Олегом, йшлося про те, що Русь і Візантія вирішували спірні питання «не тільки словесно, але і письмово». Крім того, вказувалося про звичай слов’янських купців робити письмові заповіти на випадок смерті. В договорі 944 р. між Ігорем і греками говорилося про грамоти, які вручалися послам і купцям перед їх поїздкою до Візантії.

У цьому контексті необхідно згадати «Повість минулих літ». При облозі князем Володимиром Святославичем Корсуні (кінець X ст.) один з жителів міста на ім'я Анастасій пустив в стан Володимира стрілу з таким написом: «Перекопай і перейми воду, йде вона по трубах з колодязів, які за тобою з сходу».

Але все це, на жаль, непрямі докази існування писемності на дохристиянській Русі: жодного пам'ятника слов’янської писемності тих часів не збереглося. Тому зрозуміла радість археологів, які влітку 1949 р. біля села Гнездово (околиці Смоленська) в могильному кургані знайшли черепки якоїсь посудини з написом. Після реставрації виявилося, що посудина мала форму невеликої амфори з вузьким горлом, двома ручками, круглим дном. Такі посудини називали корчагами. Біля однієї з ручок був значок, схожий на букву N, видряпаний чимось гострим по сирій глині. З іншої сторони — напис з вісьми літер, зроблений вже на обпаленій поверхні, який складав слово «гороухща», тобто гірчиця. Вдалося встановити приблизну дату корчаги — друга чверть X ст. Напис мав торгово-побутовий зміст, використовувався у побуті господаря, якого хтось навчив грамоті, і навчив, мабуть, по книгах, які до нас не дійшли.

Гнездовський надпис, звичайно, не поодинокий серед інших археологічних знахідок. Існує багато різноманітних надписів, які вказують на господаря того чи іншого інструменту. Так, на пряслах писали: «Притворин пряслен», «Ломин пряслен», «Невесточь», «Иванко создал тебе это единственной дочери». Гончар на амфорі записав: «Благодатная полная эта корчага». Ювеліри Братіло і Коста залишили написи на своїх виробах. На формі для литва читаємо «Максимов», на рукоятці меча — «Коваль Людота». Широка географія знахідок: Київ, Новгород, Рязань, Тмутаракань, Овруч, Вишгород... Це XI—XII ст. Вони написані грецьким письмом, письмом типу кирилиці (грецькими буквами з додаванням знаків для вираження специфічних слов'янських звуків) і кирилицею. Найдавнішим з них вважається кириличний запис єдиного слова на Гнездовській корчазі.

Факт вживання кирилиці на Русі до 988 р. підтверджується також знахідками дерев'яних циліндриків в Новгороді (70-і роки Х ст. і пізніше) для закривання мішків. На циліндриках робилися короткі буквені і цифрові записи, які характеризували зміст мішка та його вартість. Глаголицю слов'яни також знали, але вона не мала широкого поширення. На той час, очевидно, існувала практика запису чисел, що пов'язана з уживанням візантійської «буквеної» цифрової системи.

Цікаве свідчення арабського мандрівника Ахмеда Ібн-Фадлана Ібн-ал-Аббаса Ібн-Рашида Ібн-Хаммада, який на початку Х ст. побував серед волзьких булгар. Повернувшися з небезпечної і дуже цікавої подорожі, він описав свої враження, але йому не повірили. В одній з арабських енциклопедій було поміщено фрагмент з його праці з таким коментарем: «Це брехня з його сторони, і на ньому лежить відповідальність за те, що він розказав». Ще в ХІХ ст. автора вважали містифікатором. Надзвичайна цінність твору в тому, що автор описав краї, куди ніхто до нього не добирався. Ібн-Фадлан був секретарем посольства, яке відправилося 21 липня 921 р. з Багдада в майже невідому землю через Іран до Бухари, звідти в Хорезм і далі на північ через Казахстан і потрапили на середню Волгу. До недавнього часу вважалося, що в X ст. по дрімучим приволзьким лісам бродили напівдикі племена мисливців. Ібн-Фадлан розсіяв ці уявлення. Тоді тут знаходилася багата держава. Цар Алмуш сам супроводжував гостей, Ібн-Фадлан бачив в його країні багато дивних речей. Вразили араба світлі ночі, коли «червона зоря не зникає остаточно», незвичайна, «чорна» земля і величезні ліси; харчі теж незвичайні: «...просо і м'ясо коня, але і пшениця і ячмінь у них у великій кількості». І жителі не схожі на населення халіфату: «Кожний, хто що-небудь посіяв, бере це для самого себе». Незвичні і звичаї: на прийомах дружина царя сидить поряд з ним.

Подорож продовжувалася кілька місяців, коли прийшла звістка, що припливли руси. Ібн-Фадлан близько познайомився з цими людьми і досить детально описав їх — високі, рум'яні, біляві, з голубими очима і огрядними бородами, тримаються привітно, але незалежно, будували великі дерев'яні будинки, двері яких були без замків і не зачинялися. «Якщо вони піймають злодія або грабіжника, то поведуть його до довгого товстого дерева, прив'яжуть йому на шию міцну мотузку і повісять його на ньому назавжди». Дивними були гроші русів - «сіра білка без шерсті, хвоста, передніх і задніх лап і голови, а також соболь». Згодом один з русів помер і Ібн-Фаддан найдокладнішим чином описав похорони по язичницькому обряду — спалювання. Ібн-Фадлан був здивований цим звичаєм, на що русич, що стояв поряд, сказав: «Ви, араби, дурні. Ви берете найулюбленішого вами серед людей і найповажнішого серед вас і залишаєте його в землі, і їдять його черв'яки, а ми спалюємо його миттєво, і він негайно входить в рай». Пізніше відбулося найцікавіше: «Вони спорудили щось на зразок круглого горба і поставили в середині його велику деревину білої тополі, написали на ній ім'я цього чоловіка і царя русів і пішли».

Доводиться тільки жалкувати, що арабському мандрівнику не прийшла в голову думка скопіювати напис. Академік М.Тихомиров вважає, що «напис на могилі знатного руса, померлого на Волзі, міг бути зроблений кириличними буквами». Адже Ібн-Фадлан веде мову про той же час, до якого відносяться гніздовські кургани.

Цінне свідоцтво іншого арабського вченого Ібн-ель-Недіма, який в «Книзі розпису наук» передав розповідь посла одного з кавказьких князів до слов’ян у 987 р. «Мені розказував один, за правдивість якого я ручаюсь, що один з царів гори Кабк (Кавказ) послав його до царя русів; він стверджував, що вони мають письмена, вирізані на дереві. Він же показав мені шматок білого дерева, на якому були зображені слова або окремі букви». Недім не тільки згадав про наявність у наших предків письмен, але і залишив зразок тексту. У слов’янському літописі від 986 р. повідомляється про посольство хазарського кагана до київського князя Володимира. З цим посольством і міг прибути на Русь кавказький посол. Виникає два припущення: по-перше, оригінал запису Ібн-ель-Недіма був виконаний в рік перебування цього посольства в Києві і, по-друге, то могла бути «охоронна грамота» — свого роду посольський документ.

«Свідчення» Ібн-ель-Недіма в Россії стали відомі в 1836 р. Вони зайвий раз підтверджують, що до християнства русичі мали писемність. Але розшифрувати напис не вдалося: по своїй графіці він відрізняється і від грецької, і від латинської, і від глаголичної, і від кириличної азбуки. Проте всіляких гіпотез було багато. Одні вважали, що це спотворена переписувачами арабська в’язь, інші взагалі сумнівалися в її автентичності і приймали її за вигадку, треті намагалися знайти спільні риси зі скандинавськими рунами, з символами слов'янської глаголиці. Вважали, що це взагалі не напис, а малюнок чи піктографічна маршрутна карта з позначенням річок, гір, лісів. Але такі припущення не дуже переконливі. Викликає суперечку і те, на чому було зроблено напис. Одні вважають, що його вирізали на дошці, як і боргові зобов'язання на Русі. Інші - накреслена на корі дерева, на бересті. Сьогодні більшість фахівців вважає запис Ібн-ель-Недіма зразком «черт и резов». Але як би там не було, напис свідчить про існування в дохристиянській Русі писемності.

Інший арабський письменник ель-Масуді (помер в 956 р.) в своїй праці «Золоті луги» стверджував, що бачив в одному з слов’янських храмів пророцтво, вибите на камені. А персидський вчений Фахр ад-Дін (початок XIII ст.) повідомляв, що хазарське письмо «походить від слов’янського».

Таким чином, не викликає сумніву, що писемність у слов'ян виникла досить рано. «Зовсім не було б сміливим припущення про наявність певних форм писемності у русів антського періоду» (тобто приблизно VI ст. н.е),— вважав академік З.Обнорський. Найдавніше слов'янське письмо могло бути дуже примітивним, на кшталт «черт і резов», найпростіших рахункових знаків у формі рисочок і зарубок, родових і особистих знаків, маршрутних схем, календарних заміток. Але таке письмо абсолютно непридатне для більш складних документів — військових і торгових договорів, богослужебних текстів, історичних хронік. Для них використовувалися грецькі і латинські букви принаймні протягом двох-трьох століть, поступово пристосовувавши їх до передачі фонетики своєї мови. Цілком можливо, що у різних племен письмо було різним.

Існують написи на золотих і срібних монетах князя Володимира кінця Х - початку XI ст., які почали чеканити після введення християнства. Графіка на монетах кирилична, а мова болгарська. Формула легенд на монетах однотипна: «Володимир, а се його злато (сребро)». Традиція карбування монет була нетривалою, від кінця 980-х років до 1018 р.

Ще одна категорія написів представлена легендами на металевих печатках, що належали князям і церковним ієрархам. Вони привішувалися до офіційних документів, листів (мова грецька, час поширення - кінець Х-ХІ вік). На найдавнішій печатці міститься ім'я князя Ізяслава Володимировича (помер у 1001 р.). Ще давніша печатка, що нібито належить князю Святославу (помер у 972 р.), але напис на ній нерозбірливий. До більш пізніших (XI ст.) належать два масиви печаток: київських митрополитів (з 1037 р.), які містять легенду грецькою мовою, та князів (з сер. XI ст.), які містять легенду також грецькою мовою.

Привіска печаток до офіційних документів відноситься до однієї з найдавніших традицій у Європі. Звичай звислої печатки та її оформлення на Русі були запозичені з Візантії. Інформація про використання звислих печаток київськими князями зустрічаються в договорах Ігоря (944 р.) і Святослава (971 р.) із греками. Печатки і письмові відомості про них говорять про те, що вони, як аксесуари письмових послань, виникли на Русі в дохристиянський час і пов'язані з князівським (державним) діловодством. З прийняттям християнства ця традиція розширилася завдяки печаток церковних ієрархів. Печатки Х-ХІ ст. свідчать про значну роль грецької мови і грецької буквеної графіки в ранній період давньоукраїнської писемності. Традиція звислої печатки в Київській Русі охоплює період Х-Х ст.

Наступну групу написів утворює епіграфіка. До неї відноситься граффіті, видряпані на стінах споруд, та написи на каменях і предметах (мечах, обладнанні), які ми згадували раніше. Найдавніші датовані граффіті відносяться до 1052-1054 р. Вони видряпані кирилицею на стінах Софії Київської. Наявність кириличних написів на речах, на різного роду предметах говорить про високий ступінь грамотності і духовного життя давньоруського народу. Найдавнішим датованим кам'яним написом є відомий Тмутараканський напис 1068 р., що зафіксував ширину Керченської протоки, заміряну за розпорядженням князя Гліба Святославича. Давньоруська епіграфіка за графікою письма кирилична. Рідко зустрічаються граффіті, виконані глаголицею, наприклад, у Новгородському Софійському соборі.

Сферу діяльності, що викликала до життя давньоруську епіграфіку, можна поділити на неофіційну й офіційну. У більшості своїй граффіті відносилися до неофіційної діяльності людей (священнослужителі та грамотні парафіяни), які писали про події як місцевого, так і державного життя. Вивчаючи епіграфіку, можливо прослідити, як із століття в століття вдосконалювалося і поширювалося кириличне письмо.

До пам'яток писемної культури належать і такі види, що не залишили слідів. Це, насамперед, записи на воску. Вони недовговічні через властивості матеріалу. Крім того, писання на воску передбачало знищення попереднього запису для нанесення нового. Археологи знаходили так звані цери, невеликі дощечки з бортиками з країв. На дощечки наносився віск, дві цери з'єднувалися як диптих і закривалися як книжка, восковими поверхнями усередину. У відкритому положенні на воскових поверхнях текст наносився писалом. Гострою частиною писала записували слова, а пласким кінцем (лопаточкою) затирали написане, готуючи воскову поверхню для нових записів. Найдавніші цери, знайдені в Новгороді, відносяться до кінця XI ст. Сфера діяльності, яка була пов'язана з письмом на воску чи обумовила його існування, - навчання дітей. Про це свідчить кирилична абетка, що вирізана на звороті однієї з цер.

Ще одним видом письмової культури, який майже не залишив слідів, є запис чисел у системі абака. Абаком називається спосіб рахунку, завдяки якому числові «записи» робилися завдяки розміщенню за певними правилами дрібних предметів (камінчиків, сливових і вишневих кісточок тощо) на будь-якій рівній поверхні. В Київській Русі найдавніші поховання, у яких знаходять рахункові кісточки, відносяться до XI ст. Сферою діяльності, що обумовила існування системи абака, була торгівля, фінансові операції і наукові заняття.

Крім вказаних видів давньоруської писемності, існували й інші, спеціальні написи на дереві. Так, у давніх текстах зустрічається поняття «дъска», що має значення – борговий запис. Імовірно, це згадування про дерев'яні бруски. Певними знаками на невеликому дерев'яному бруску вирізували величину боргу. Брусок розколювали уздовж напису на дві частини: одна залишалася у боржника, друга у кредитора.

Різновидом писемності були різьблені дерев'яні календарі. Вони робилися у вигляді багатогранних жезлів, на гранях яких карбами позначалися дні, а особливими позначками - релігійні свята. Сферою існування цього виду писемності був народний побут.

Ще однією групою пам'ятників писемності є унікальні письмові джерела - берестяні грамоти. Найдавніша з них відноситься до 20-х років XI ст. Перша берестяна грамота була виявлена в 1951 р. у Новгороді. Зараз відомо понад вісімсот берестяних грамот. Використання берести для писання було обумовлено великою вартістю пергаменту і відсутністю в той час паперу. Текст наносився за допомогою писала. З одного боку воно було загострене на зразок шила (ним дряпали текст), з іншого боку писало мало лопаточку, яким букви продавлювали. Писала зустрічаються в культурних шарах Новгорода Х ст., але берестяних грамот того часу не знайдено.

Берестяні грамоти мали, перш за все, побутове призначення, на зразок сучасного приватного листування. Тільки тексти берестяних послань були значно коротші (надішліть, купіть, зробіть, передайте, попросіть). Багато записів мали ділове, торгове, фінансове, навчальне, приватне призначення. Зміст берестяних грамот - реальне життя людини в її турботах і щоденній праці. Серед них дуже мало текстів релігійного змісту. Берестяна писемність не перетиналася з книжковою, а доповнювала її. Сфера, яку обслуговувала берестяна писемність, був сам народ, який мав високу грамотність. Про це свідчить велика кількість писал, що знаходяться у всіх культурних прошарках Новгороду, починаючи з Х ст.