8.1. Походження слов'янського письма

У період активного культурного і торговельного спілкування південних та східних слов'ян з Візантією, а західних слов'ян з латиномовними західними країнами, слов’янські народи почали використовувати для такого письма літери, як вказує Храбр, грецької та латинської абеток. Упорядкованої, сталої абетки у них ще не було. Таким типом письма слов'яни користувалися досить довго («і тако бєшу многа лєта»), а згодом, як пише Храбр, «людинолюбець Бог послав їм святого Костянтина Філософа, званого Кирилом, мужа праведного й вірного, і він створив їм тридцять і вісім літер». Далі вказується, що 24 літери було взято з грецького алфавіту, а 14 — «зі слов'янської мови».

У «Паннонському житії» Кирила і Мефодія вказується, що у 862 р. князь Моравії Ростислав, щоби захистити свою державу від нападів західних королів та активного втручання у внутрішнє життя країни католицької церкви, уклав дипломатичну угоду з Візантією. Він попросив імператора Михайла III і патріарха Фотія відрядити в Моравію християнських учителів, які б навчили представників місцевого духовенства відправляти церковну службу та виголошувати проповіді не латиною, а зрозумілою народові рідною мовою. Прохання моравів було підтримано Візантією, бо узгоджувалося з інтересами держави, яка вже багато років намагалася поширити свій вплив на території західних слов'ян, і з інтересами візантійської церкви, яка не хотіла допустити експансії на цих землях Риму. Якщо раніше боротьба католиків за вплив і владу в християнському світі маскувалася під філософсько-схоластичне вчення, то з середини IX ст. ця боротьба на територіях слов'янських православних країн стала відкритою.

Вчителями Слова Божого на моравські землі були прислані брати Костянтин-Кирило (826-869) та Мефодій (815-885), родом із македонського міста Солунь. Мати їх була грекинею, батько — болгарином. Брати були обрані не лише тому, що вони добре знали слов'янську мову, а тому, що були успішні у дипломатичній та місіонерській діяльності. Старший брат Мефодій служив воєводою в Македонії, пізніше став ченцем, а згодом — ігуменом монастиря Поліхрон на березі Мармурового моря. Молодший брат Кирило (до прийняття чернецтва — Костянтин) перебував при дворі візантійського імператора, де під керівництвом патріарха Фотія тривалий час вивчав богослов'я й «еллінські художества», оволодів багатьма іноземними мовами. Він був бібліотекарем патріаршої бібліотеки при соборі св. Софії, викладав у вищому навчальному закладі філософію, за що отримав прізвисько Філософ, побував з дипломатичною місією у Сирії та Хазарії, брав участь у численних релігійно-філософських диспутах. У 859 р. Кирило був в Херсонесі (Крим), де зустрічався з представниками слов'янської християнської громади та бачив слов'янські богослужбові книги, переписані протокирилицею. В середині 50-х років IX ст. Кирило вів місіонерську діяльність в Болгарії до офіційного прийняття болгарами християнства (865). Можливо, саме там Кирило почав розробляти нову слов'янську абетку.

Оскільки в моравів не було писемності, Кирило вирішив для виконання місіонерської мети не обмежуватися лише проповідями, як це було у Болгарії, а створити (або закінчити) слов'янську абетку й перекласти та переписати для цього народу необхідну кількість богослужбових книг. Через рік — у 863 р. — Кирило, за свідченням «Житія», створив абетку. Разом із братом Мефодієм, переклавши моравською мовою Євангеліє та декілька основних літургійних книг, вони стали проводити богослужіння національною мовою. Через деякий час у містах і селищах Моравії почали створювати школи з вивчення рідної мови, відкривати переписувальні майстерні в монастирях.

Плідна місіонерська та просвітницька праця Кирила й Мефодія викликала негативну реакцію з боку німецьких католицьких священиків. Вони наполягли, щоби «солунські брати» покинули Моравію. Кирило й Мефодій вирушили до Риму з'ясовувати спірні питання, де Кирило захворів і 14 лютого 869 р. помер. Мефодій через деякий час, отримавши в Римі сан архієпископа Моравії та Паннонії, повернувся у м. Велеград, де знову почав активно займатися просвітництвом. Його культурно-просвітницька робота, що сприяла зміцненню національної моравської православної церкви, була перш за все спрямована проти німецького духовенства, яке, в свою чергу, робило все, щоби скомпрометувати Мефодія. Врешті-решт проти його особи було висунуто сфабриковане звинувачення, і Мефодія ув'язнили на два з половиною роки. Але Мефодій не скорився і після звільнення з в'язниці продовжував свою просвітницьку місію: зі своїми учнями він переклав і переписав усі необхідні за візантійським церковним статутом богослужбові книги. Після смерті брата Мефодій продовжував своє місіонерство в Моравії ще протягом 16 років — аж до своєї смерті; він помер 6 квітня 885 р.

Залишившись без підтримки своїх учителів, їхні учні Климент, Наум і Ангеларій не змогли витримати утисків німецького духовенства та наприкінці IX ст. змушені були залишити моравські міста й переселитися в Болгарію, де продовжували зміцнювати позиції православної церкви. На жаль, до наших днів не дійшло жодного тогочасного слов'янського рукопису — ні виготовленого під безпосереднім керівництвом Кирила та Мефодія, ні перекладеного і переписаного їх учнями. Тому зараз достеменно не відомо, яку ж із двох існуючих слов'янських абеток — глаголицю чи кирилицю — створив Кирило.

Кирилична абетка, якою були переписані богослужбові книги ХІ ст., складалася з 43 літер: 24 грецьких унціального уставу і 19 спеціально створених для передачі звукових особливостей слов'янської мови. Графіка кириличних літер мала підкреслену геометричність: знаки писалися чітко вертикально, кожна літера окремо від іншої, тому текст легко читався на відстані під час церковних служб. Цифрова система кирилиці повністю відповідала системі, що була прийнята греками, і складалася з літер грецького алфавіту з додаванням надрядкового знака — титла, який вказував, що літера вжита у значенні цифри.

Графіка літер глаголиці (від старосл. глагол — мова, слово) мала зовсім іншу стильову ознаку: літери мали багато заокруглень і петель, тому досить важко писалися й читалися. Глаголична абетка складалася, на думку дослідників, із 40 літер, 39 з них відповідно відтворювали ті ж звуки, що в кириличному письмі, і лише одна літера, якої не було в кирилиці — «дервь». Між обома абетками є значні графічні відмінності, але в накресленні окремих літер простежуються спільні елементи. Наприклад, в обох абетках малюнки таких літер, як «Д», «Ж», «М», «Ф», «Ц», «Ч», «Ш», «Щ», «Ю» загалом подібні. Саме це і є підтвердженням певного історичного зв'язку між абетками і вказує на їх взаємовплив у процесі становлення.

Питання, яку ж із двох слов'янських абеток створив Кирило і яка з них є давнішою, не з'ясоване й досі: одні вчені, а їх досить багато в різних країнах, схиляються до того, що Кирило є творцем кирилиці, інша група вчених вважає його винахідником глаголиці. Перші звертають увагу на факт перебування Кирила упродовж деякого часу в Херсонесі, де, можливо, вже існувала християнська громада. Власне там він мав можливість ознайомитися з богослужбовими книгами, написаними «руськими письменами», тобто східнослов'янською мовою, але грецькими літерами. Особливість слов'янських письмен того часу відзначає і чорноризець Храбр: «охрестившись, слов'яни почали писати грецькими та римськими письменами». Пізніше, створюючи слов'янську абетку, Кирило використав частину грецьких літер, а для передачі специфічних звуків слов'янської мови ввів нові літери, надавши їм близького до візантійського уставу накреслення. Але в дослідників писемності виникають сумніви, чи Кирило міг за один рік створити нову слов'янську абетку і з братом Мефодієм перекласти слов'янською мовою декілька богослужбових книг. Ймовірно, у слов'ян докирилівських часів уже існувала самобутня або запозичена писемність, якою й скористався Кирило.

Вчені припускають, що після смерті Кирила та Мефодія богослужбові книги, написані кирилицею, на землях західних слов'ян забороняються Римом, їх знищують, а діячів православної церкви переслідують. Тоді у ці тривожні часи учні Кирила і Мефодія створюють нову глаголичну абетку. Переписавши слов'янські книги глаголицею, вони тим самим зберегли досягнення просвітницької діяльності своїх учителів.

Більшість сучасних учених є прихильниками другої гіпотези, за якою Кирило був творцем глаголичної абетки. Їхні міркування базуються на тому, що найдавніші слов'янські писемні пам'ятки створені, можливо, ще при житті Кирила і Мефодія, були написані глаголицею. Це підтверджуєтеся також тим, що у глаголичних рукописах, які дійшли до нас, використовуються слова, властиві мові західних слов'ян, для яких Кирило і створив абетку. До того ж у глаголичних рукописах вживаються архаїчні слов'янські висловлювання, які в кириличних текстах трапляються дуже рідко. Окрім цього, збереглися пергаментні палімпсести (грец. palimpsēstion – рукопис, створений на пергаменті поверх змитого чи зіскобленого тексту), де поверх стертих глаголичних текстів зміст відтворено кирилицею. Припущення, що Кирило у Херсонесі читав слов'янські рукописи, написані літерами грецького уставного письма, науковці розглядають ширше: Кирило міг побачити слов'янські книги, але написані літерами візантійського скоропису, які, до речі, віддалено нагадують графіку глаголиці.

Глаголиця була поширена на території Моравії, Хорватії, Македонії, тобто там, де безпосередньо здійснювалася просвітницька діяльність Кирила і Мефодія. Кириличне ж письмо набуло поширення серед болгар і східних слов'ян, у яких економічні та політичні стосунки із Візантією були міцнішими. Східні слов'яни також користувалися глаголицею, але, ймовірно, як тайнописом.

Найбільш ґрунтовне дослідження цього питання висвітлене в праці сучасного болгарського вченого Емила Георгієва «Слов'янська писемність до Кирила і Мефодія». Автор на основі гіпотези, висунутої ще у 1884 р. російським медієвістом В. Міллером про виникнення кириличного письма у процесі спілкування слов'ян із греками, дійшов висновку, що кирилиця не була ніким винайдена, а склалася еволюційно-історичним шляхом для практичних потреб слов'ян на землях десь по сусідству з греками, найімовірніше — на півдні Болгарії і в Криму.

Наукове припущення В. Міллера та Е. Георгієва щодо еволюційного шляху формування кириличного письма було пізніше підтверджено й іншими вченими. Зокрема, видатний український історик С. Висоцький знайшов на стінах Софії Київської графіті (від італ. graffiti — видряпаний) неповної кириличної абетки, яка складалася ще із 27 літер: 23 грецьких і лише 4 слов'янських: «Б», «Ж», «Ш», «Щ». Давні неповні кириличні абетки були знайдені також у Болгарії та Росії (Новгороді).

З цього приводу С. Висоцький пише: «На два важливих питання походження слов'янської писемності, яку саме абетку винайшов Кирило і яка з них є старшою — глаголиця чи кирилиця — однозначної відповіді немає. Проте можна твердити, що Кирило не міг винайти кирилицю, тому що вона склалася еволюційним історичним шляхом, чому є вагомі докази, а міг її лише вдосконалити. На друге питання відповімо так: глаголицю винайдено у 863 р., і вона старша від кирилиці, яку вдосконалено лише на початку X ст., але протокирилиця значно старіша від глаголиці. Проте існування протоглаголиці викликає великі сумніви».

Наприкінці IX — на початку X ст. при царському дворі Симеона (?—927) у Преславі була створена академія, в стінах якої працювали такі видатні історики та письменники, як чорноризець Храбр, Іоанн Екзарх, Климент Охрідський та багато інших вчених, перекладачів, каліграфів і художників, які приїхали до Болгарії з різних слов'янських країн. У цей період і була вдосконалена кирилиця. У каліграфічній майстерні академії переписували кириличні книги урочистим уставним накресленням і оздоблювали геометричним та рослинним орнаментом, складеним з елементів квітів і листків лілії.

Художнє оздоблення болгарських рукописів розвивалося під безпосереднім впливом візантійського книжкового мистецтва. Орнаментальні прикраси розфарбовували червоною, зеленою, жовтою й коричневою фарбами. В багато оздоблених рукописах використовували також пурпур, золото і срібло. Книги виготовляли на тонкому добротному пергаменті.

Глаголиця існувала у двох модифікаціях: круглій та кутастій. У Болгарії писці користувалися круглою глаголицею, в Хорватії — кутастою. До нашого часу збереглося досить мало писемних глаголичних пам'яток. До найстаріших із них слід віднести кілька графіті, які датуються 907 р., виявлених на стінах Круглої церкви царя Симеона у Преславі; підпис слов'янського священика на грамоті 982 р., знайденій в Афонському монастирі, та декілька написів на керамічних плитках.

До нас дійшло 8 давньоболгарських рукописних книг, написаних глаголицею, в тому числі й Зографське Євангеліє кінця X ст., переписане круглою глаголицею. Рукопис гарно оздоблений декоративними заставками й ініціалами, які прикрашені орнаментом геометричного характеру. Широковідомою пам'яткою глаголичного письма є рукопис чесько-моравської редакції XI ст., відомий під назвою «Київські глаголичні листки», переписаний круглою глаголицею. Ця пам'ятка надійшла із Єрусалима до Київського церковно-археологічного музею у XIX ст.

Також небагато збереглося кириличних писемних пам'яток IX—X ст. Найдавнішою з них є напис монументальним уставним шрифтом болгарською мовою на олов'яній печатці, яка була знайдена при розкопках Старого Міста в Преславі. На лицьовому боці посередині печатки зображено хрест, обрамлений по колу молитовним написом: «Господи, поможи твоєму рабу». На зворотному боці вміщено чотирирядковий напис: «Георгій чернець і синкел болгарський». При розкопках виявлено декілька кириличних і кирилично-глаголичних написів кінця IX—початку X ст., виконаних на керамічних плитах та вишкрябаних на стінах Круглої церкви царя Симеона.

Знайдено і кілька точно датованих кириличних пам'яток. Наприклад, при розкопках у с. Герман біля оз. Преспа (тепер Македонія) була знайдена могильна плита, напис на якій викарбувано у 993 р. за наказом царя Самуїла (969-1014) на честь його батьків. Вчені виявили також кілька уривків текстів, написаних слов'янською мовою, але латинськими літерами, — зокрема, у німецькому монастирі Баварії (Фрейзінген) у 1803 р.

На релігійні погляди словенів і хорватів вплинула католицька церква. У Велико-моравському князівстві католицизм почали сповідувати з IX ст., у Чеському князівстві — з IX—X ст., у Польській державі — з X ст. Народи цих країн прийняли і латинську писемність. Наприклад, латинською мовою написані найдавніший чеський рукопис Козьми Празького «Хроніка чехів» (XI ст.) і найдавніша польська писемна пам'ятка — історична «Хроніка» Галла Аноніма (1112—1115).

У другій половині XII ст. внаслідок визволення болгарського народу з-під панування Візантії виникає Друге Болгарське царство. В країні почалося піднесення національної культури. Одним із провідних осередків книги став Рильський монастир. Книги, виготовлені в його скрипторії, розповсюджувалися далеко за межі Болгарії. В XIV ст. у столиці Болгарського царства (Тирново) була заснована переписувальна майстерня, у якій створено багато чудових рукописів. Наприклад, у Четвероєвангелії (1356) художники зобразили 965 текстових мініатюр, а на фронтисписі розмістили портретні зображення царя Александра та членів його родини.

Уже в добу раннього середньовіччя західні слов'янські народи розмежувалися за конфесійною ознакою — серби залишилися православними, а словени та хорвати стали католиками. Сербія відчувала внаслідок свого географічного розташування вплив із заходу — романської, а зі сходу — візантійської культур. На початку XIV ст. в оформленні сербських рукописів став сильно відчутним вплив мистецтва болгарської книги.

Наприкінці XIV ст., коли турки-османи захопили балканські країни, численні монастирські скрипторії припинили свою діяльність. Багато болгарських і сербських учених, письменників, перекладачів, художників, каліграфів емігрували до Великого князівства Литовського та Московської Русі. У Болгарії кириличні книги продовжували переписувати лише у Рильському монастирі, а в Греції — у слов'янських монастирях на г. Афон.