13.7. Співіснування старого та нового стилів у видавничій справі 40-60-х років хvі ст.

Переддень виникнення друкарства на Україні - 40-60-ті-роки ХVІ ст. - знаменував новий період у мистецтві української рукописної книг, коли в нього активно почали проникати реалістичні риси культури епохи Відродження. А згодом ці риси проникли в архітектуру, живопис, зокрема в портретний жанр, гравюру.

До нашого часу збереглися пам’ятки української рукописної книги того періоду, в оздобленні яких можна виразно простежити формування нового мистецького стилю. Серед них - Євангеліє з містечка Кривчів над р. Сян (І-а пол. ХVІ ст.), оформлення аркушів якого свідчить, що художник уже вмів з кострубатої гілки готичного типу, що притаманно рукописам попередньої епохи, створити хоч і недосконалий, але вже з виразним нахилом до ритмічності, орнаментальний малюнок. Народна основа в ньому проступає досить виразно. На таких же народних мотивах побудоване декоративне оформлення мініатюр і початкових аркушів більш пізнього рукописного Євангелія з містечка Хишевич на Львівщині (1546 р.), створеного «працею і пилностію ученага мужа малаго і меншага в діяконех Єремія окаяннаго і грішнаго і недостойнаго мешкаючего в то время у Городку Солоном...» Єремія, думається, був не тільки переписувачем, але і художником, який оздобив власний рукопис. Використовуючи рослинні мотиви, характерні для народної творчості, він створив виразні пластичні орнаментальні композиції, надавши їм ренесансної злагодженості. Вражає також багата їх кольорова палітра, життєрадісне звучання.

У формуванні нового стилю значна роль належить новим документам середини ХVІ ст., які були знайдені порівняно недавно – Служебник з Державного Історичного музею та Євангеліє з Новгородського історико-художнього музею, а також три мініатюри середини ХVІ ст., що були вклеєні до Холмського Євангелія ХІІІ ст., яке походить з галицько-волинських земель.

Оздоблення Служебника та Євангелія належать майстру Андрійчині, про що свідчить своєрідний підпис в цих книгах – відповідно: «мазал Андрійчина многогрішний» та «марал Андрійчина многогрішний». До речі, це перша відома нам вказівка на ім’я художника, який наважився підписатися в оздоблених ним книжках. Його попередники називали себе тільки переписувачами, а про те, чи були вони художниками, ми можемо лише здогадуватись. Саме йому, думається, належать вклеєні до Холмського Євангелія мініатюри, які за стилем, манерою і загальним стилем виконання аналогічні мініатюрам з вищевказаних книг. Ці твори Андрійчини - яскраве свідчення поступового, але невідворотного утвердження ренесансного мислення та ренесансних зображальних форм в українській видавничій справі, зокрема в її галицько-волинському осередку. Наприклад, в оздобленні тексту аркушів Служебника, напевно найбільш раннього твору Андрійчини, художник ще наслідував традиції попереднього часу - створював декоративне обрамлення у вигляді кострубатої готичної гілки, а в орнаментиці обмалювання фігурної мініатюри і в архітектурно-орнаментальному декорі шмуцтитулів цього ж рукопису вже переважає ренесансне композиційне вирішення мотивів.

Ренесансні риси ще більш відчутні в орнаментації та фігурних зображеннях мініатюр Холмського Євангелія та Євангелія з Новгородського музею. Не пориваючи з традиційною іконографічною схемою, художник від мініатюри до мініатюри проявляв все зростаюче намагання передати малюнком те, що спостерігав у житті. Це бажання він найповніше реалізував в мініатюрах для Євангелія з Новгородського музею, яке слід вважати або завершальним твором Андрійчини, або одним із завершальних (якщо буде знайдено більш пізні твори майстра). В цьому творі більш пластичними та виразнішими стають обличчя Євангелістів, конкретнішим одяг, архітектура, побутові речі.

Подальшим кроком у поглибленні ренесансної основи оздоблення українських рукописних книг середини ХVІ ст. є прикраси Загорівського Апостола, створеного у 1554 р. на Волині, який, на жаль, в роки Вітчизняної війни загинув. Короткі нотатки про цей рукопис знаходяться в довоєнній літературі, а також кольорова репродукція лише одного аркуша в розкішному рослинному обрамленні, яка була свого часу надрукована Г. Бугославським, свідчать про появу в українській рукописній книзі нових мистецьких якостей. Орнаментальний бордюр цього аркуша передає легкий біг ренесансної гілки, оживленої фігуркою путті, візерунок дуже витончений, що посилює його пластичну виразність, досконалість лінійного та декоративного ритму. Викликає захоплення колористичне вирішення орнаменту - світлі, насичені барви (рожево-червоний, синій, голубий, ясно-брунатний, жовто-зелений, блідо-рожевий), тонко відтінені золотим тлом, створюють чудову, дзвінку гаму, яка вражає багатством і гармонійністю.

13.7.1. Пересопницьке Євангеліє. Розглянуті рукописи були видатними пам’ятками українського книжкового мистецтва другої чверті і середини XVI ст. Однак вершиною мистецтва оздоблення рукописів стало славнозвісне Пересопницьке Євангеліє, написане у 1556-1561 рр. «рукою Михаїла Васильовича сина протопопи Саноцького» у Дворецькому і Пересопницькому монастирях на Волині. Цей рукопис став логічним завершення творчих пошуків українських майстрів середини ХVІ ст., і відкрив новий етап у розвитку української видавничої справи, пов’язаної із значними соціально-політичними та культурними зрушеннями в житті українського народу. Пересопницьке Євангеліє – перше з відомих нам повних перекладів Чотириєвангелій тогочасною українською літературною мовою.

Робота над створенням книги розпочалася 15 серпня 1556 р. у Троїцькому монастирі в селі Двірець на Хмельниччині, а закінчилася 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому Пречистенському монастирі, що в колишньому давньоруському місті Пересопниця (тепер село на Рівненщині).

Перекладачем Святого Письма мовою свого народу був архімандрит Пересопницького монастиря Григорій — високоосвічена на той час людина, яка володіла кількома мовами. Про це чітко зазначено в післямові до цієї книги: "Тиї книгі чтири єуангелистове соут оустроєни кротким смиренним і боголюбивим єромонахом Григоиєм, Архимандритом Пересопницким, силою Божією і поспішеннєм святого духа, і моленієм святия Владичницица нашея Богородици".

Писар Євангелії Михайло Васильович, "син протопопа Саноцького", походив з галицького містечка Сянок — відомого осередку української книжкової писемності. "Благовірною і христолюбивою" фундаторкою цього справжнього літературного і мистецького шедевру стала, як зазначається в рукописі, княгиня Анастасія Заславська-Гольшанська — волинська поміщиця, яка була причетна до активного опору частини православних культурно-освітніх діячів краю войовничому католицизмові.

Текст складається з чотирьох послідовно розміщених Євангелій — від Матвія, Марка, Луки, Іоанна. Кожній з Євангелій передує детальний покажчик її основних частин. Наприкінці книги вміщено велику післямову, а також покажчик читання за місяцями. Має вона 960 пергаментних сторінок, обкладинка зроблена з обрамлених у зелений оксамит дубових дощок.

Книга написана графічно виразним і естетично привабливим почерком, який нагадує пізній устав, на пергаменті, який вже досить рідко використовувався в той період. Пересопницьке Євангеліє має досить незвичний розмір (її формат майже в два рази більше аркуша). Особлива художня вартість видання — ілюстрації, які вражають своїм напрочуд розкішним, високохудожнім рівнем оформлення. Їх по праву можна вважати гордістю українського Ренесансу. Саме на неповторне художнє оформлення рукопису звернув свого часу увагу академік В. Перетц: "Вишуканість малюнка в стилі Відродження, яка ще не вульгаризована малодосвідченими рисувальниками, різноманітність, свіжість і міцність фарб вказують на те, що над художнім оздобленням рукопису трудився небуденний майстер свого часу, до якого далеко іншим, що залишили свій слід у мистецтві Євангелій та інших рукописів ХVІ ст.". Численні заставки, мініатюри, ініціали, кінцівки, пишне рослинне оформлення початкових аркушів тексту і зображень Євангелістів - усе це свідчить про високу майстерність митця (можливо, ним був сам переписувач Михайло Васильович), який акумулював у своїй творчості краще з досягнутого і підніс мистецтво української рукописної книги на небувалу височінь. Це стосується передусім декоративних облямувань, які відзначаються багатством і красою рослинних мотивів, різноманітністю композиційної побудови і напрочуд вишуканим колоритом. У них знайшли органічне поєднання кращих рис ренесансних орнаментів та народної творчості. Цікаво відмітити, що в цьому рукописі, рослинні композиції якого вражають новизною, зображення Євангелістів та плетінчасті заставки залишились у межах традиційних форм. Вони, зокрема зображення Євангелістів, виконані з великою майстерністю, з каліграфічною відточеністю в багатій кольоровій гамі, але створені повністю в стилі старих усталених зразків. Таке співіснування різних стилів, старого і нового, було характерною рисою не тільки художнього оздоблення книг, але й інших видів українського мистецтва в період зародження і формування своєрідних рис художньої культури на Україні.

Значення Пересопницької Євангелії лежить і в мовній площині. Книга є наочним свідком активного вживання української мови в нашій церкві вже в середині ХVІ ст., на чому з ідеологічних міркувань раніше не наголошувалося. Словникові, граматичні й синтаксичні особливості видання дають підстави говорити про високий рівень розвиненості народної мови на ту пору і про активне використання її у книжному стилі. Власне, мова цієї книги дуже наближена до простої народної мови, лише з певним домішком церковнослов'янських і польських слів, насичена багатьма елементами української розмовної мови (рукопис перекладено «із языка болгарського на мову руску, то для лепшого вразумленія люду христіанского посполитого»). Простежимо лише за вибірковим рядом суто українських слів, взятих, скажімо, з Євангелії від Луки: аби, аж поки, але, бо, болячка, будувати, ворог, врядник, глек, година, громадити, дах, докучати, досить, жадати, забороняти, засоромитися, копа, криниця, лічба, мовити, мусимо, надто, нехай, ніколи, отож, пекло, позичати, помста, рута, рядно, сором, стежка, стодола, торба, тиждень, челядь, чинити, шкода. Це лише частина слів, які не властиві, скажімо, мові російській.

Надзвичайно цікава і драматична доля цієї пам'ятки. Після передачі князем Миколою Черторийським Пересопницького монастиря у 1630 році єзуїтам, православні монахи покинули будівлю, забравши з собою цю святиню. Якимось чином книга потрапила до рук гетьмана Івана Мазепи. У 1701 р. він дарує її Переяславському кафедральному собору, про що засвідчує напис на кількох початкових аркушах. Після заборони московською владою відправи богослужіння українською мовою цей примірник книги було передано Переяславській семінарії, згодом — Полтавському єпархіальному музею, де й зберігався до 1941 р. Після війни книга потрапила до музейних фондів Києво-Печерської Лаври. Нині зберігається в Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського НАН України. У новітню українську історію започатковано традицію присягати на цій книзі новообраним президентам Української держави.