Лекція ххііі. Україна в 20-ті рр.

1. Розвиток промисловості та сільського господарства.

2. Збройний опір українського селянства у 1921 р. Українські еміграційні осередки в Польщі.

3. Вступ УРСР до Союзу РСР. Здійснення політики «українізації».

Громадянська війна, економічна політика надзвичайних заходів, здійснювана більшовицьким режимом, «воєнний комунізм» призвели до розвалу економіки України. Збитки, яких зазнало народне господарство республіки, оцінювалось у 10 млрд. золотих карбованців. Різко скоротилося виробництво, зупинилися цілі галузі промисловості, вдвічі зменшилася чисельність промислових робітників. У результаті продрозверстки, яка супроводжувалася примусовим вилученням у селянства значної кількості хліба та іншої продукції на користь держави, заборони торгівлі, селяни не виявляли зацікавленості в зростанні виробництва. Знизилася врожайність і скоротилися посівні площі. Справжнім лихом для українського села виявилась руйнівна діяльність т.зв. комітетів незаможних селян, яка нищила традиційні соціальні, економічні та культурні форми життя українського селянства. Розруха у сільському господарстві різко загострила продовольчу проблему в цілому. Голод 1921-1922 рр. призвів до загибелі сотень тисяч української людності та став своєрідною предтечею голодомору 1932-1933 рр.

Катастрофа в економіці зумовила повсюдне незадоволення радянською владою, що виливалось у страйки робітників, виступи в армії, селянські повстання, які жорстоко придушувалися ЧК, спеціальними військовими частинами. У цей час активізували свою діяльність численні партизанські загони i таємні пiдпiльні органiзацiї - повстанські комiтети, що діяли практично в усіх губернiях i повiтах України. Партизанськi формування перешкоджали проведенню найважливiших полiтичних i господарських заходiв нової влади: унеможливлювали дiяльнiсть її мiсцевих iнституцiй, зривали постачання українськими продуктами харчування i паливом промислових центрів Росії.

У 1921 р. в Україні продовжували збройну боротьбу десятки озброєних загонів на чолі з Махно, Мордалевичем, Палієм, Орликом, Калеником та ін. Для загального керівництва антирадянським повстанським рухом в Україні Урядом УНР на початку 1921 р. був створений Партизансько-Повстанський штаб (ППШтаб) на чолі з генерал-хорунжим Ю.Тютюнником. Упродовж весни 1921 р. ППШтаб перебував у м.Тарновi (Польща), таємно проводячи роботу з представниками українських повстанських органiзацiй i зв'язкiвцями партизанських загонів, якi у все зростаючій кiлькостi прибували з-за кордону. Після належної перевірки цих осіб переважна бiльшiсть з них на зворотному шляху отримувала агітаційну літературу, спеціальні iнструкцiї та фінансові засоби для продовження збройної боротьби. Влітку 1921 р. апарат штабу було перенесено до м. Львова. Розгалуженість власної структури та наявність на провідних посадах досвідчених старшин генштабу дозволяло ППШтабу ефективно охоплювати своїм впливом партизансько-повстанський рух в Українi, особливо у її захiдних i центральних регiонах - на Подiллi, Волинi, Київщинi та Катеринославщинi.

Тоді ж ППШтаб розпочав підготовку до загального збройного повстання в Україні. Слід відзначити, що загальна стратегiчна ситуацiя в Українi на кiнець лiта 1921 р. вже не сприяла його проведенню, бо українське підпілля зазнало відчутних втрат, а більшість партизанських загонів тимчасово припинила свою бойову діяльність. Водночас великий вплив на українське селянство справило запровадження Москвою т.зв. нової економічної політики, що привело до істотного падіння масштабів партизансько-повстанського руху в Україні. Проте восени 1921 р. ППШтаб продовжує здiйснювати комплекс заходів оперативно-органiзацiйного характеру по пiдготовцi до широкого виступу проти радянської влади. У загальних рисах стратегічний план ППШтабу передбачав завдання майже одночасного комбiнованого удару з трьох напрямкiв. Бойовi дiї мали бути розпочатi рейдом Бесарабської (Пiвденної) групи генерала А.Гулого у напрямку Тираспiль-Одеса, з наступним з'єднанням групи з силами отамана Заболотного та поширенням повстанських дiй на весь пiвденний захiд України. Проте цей удар мав бути лише відволікаючим , який змусив би бiльшовицьке командування (через загрозу втрати Одеси) зосередити в цьому регiонi значнi вiйськовi сили. Наступним кроком операцiї мав стати удар ще однiєї повстанської групи – Подільської, - яка також мала завдання вiдтягнути на себе частини РСЧА на Подiллi. Пiсля виконання цього Подiльський загiн мав з'єднатися з головними силами Повстанської Армiї УНР - Волинською групою, - наступ якої через Волинь мав кiнцевою метою штурм i захоплення Києва.

Успiшне здiйснення цього плану у великiй мiрi залежало вiд ефективних i раптових дiй партизанських формувань та загонiв, що пiдлягали командуючим II, III, i IV повстанських груп. Тому ППШтабом були розробленi докладнi iнструкцiї, якi зобов'язали начальникiв зазначених груп здiйснити напередоднi рейду Повстанської Армiї УНР широкi партизанськi акцiї в запiллi Червоної Армiї. Так, отамани Орлик, Брова i Левченко отримали схожi завдання: знищити станцiйнi споруди i мости, чим унеможливити залiзничне сполучення на найважливіших напрямках; перервати зв'язок мiж штабами Київської i Харкiвської вiйськових округ з пiдлеглими їм з'єднаннями РСЧА; захопити при нагоді можливостi губернськi мiста - Катеринослав, Полтаву, Харкiв. Крiм того, штаби повстанських груп мали забезпечити надiйний зв'язок для вчасного оголошення наказу про загальне збройне повстання, а у випадку захоплення окремих повiтiв - створювати на мiсцях органи влади, повстанськi вiддiли переформовувати в регулярнi сотнi та куренi Армiї УНР. В iнструкцiях також зазначалося про необхiднiсть повної лiквiдацiї всiх бiльшовицьких iнституцiй, чекiстських загонiв; всi ж примусово мобiлiзованi селяни пiсля складення зброї мали бути вiдпущенi по домiвках.

Незважаючи на досить чiтку схему розробленого плану виступу, його практичне виконання було майже неможливим. Проведення рейду через вiдсутнiсть широкої пiдтримки селянством цього походу виявилося недоцільним. Таким чином, розрахунки ППШтабу на те, що рейд трьох вiйськових груп Армiї УНР з рiзних напрямкiв буде тим поштовхом, який сколихне українське селянство i приведе до загального збройного повстання проти окупацiйної влади, були занадто оптимістичними. А пiсля того, як Пiвденна (Бесарабська) група через недбальство командуючого групою генерала А.Гулого та його штабу не зумiла вчасно розпочати бойовi дії, - стратегiчний план ППШтабу набув авантюрних рис. Проте генерал Ю.Тютюнник i надалi наполягав на продовженнi пiдготовки рейду. Його не зупинили й вiдомостi, що надходили з України: про викриття ЧК регiональних i губернських повстанкомiв, про неспроможнiсть командуючих повстанськими групами виконати наказ ППШтабу про проведення широких партизанських акцiй, якi мали полегшити виконання завдань головним силам.

Повертаючись до обставин формування i подальших бойових дiй головних сил Повстанської Армiї УНР, необхiдно зазначити, що i польська влада дуже стримано ставилася до органiзацiї походу українських вiйськ, що готувався ППШтабом. Офiцiйно Польща заперечувала iснування на своєму теренi згуртованих вiйськових вiддiлiв протибiльшовицької спрямованостi через те, що статтi Ризького (1921 р.) договору з Москвою забороняли таку можливiсть (як i проведення антирадянської дiяльностi з польської територiї). Тому, незважаючи на таємну угоду Державного Центру УНР з вищим вiйськовим керiвництвом Польщi про проведення партизанського рейду, останнє робило вигляд про повну непоiнформованiсть у цiй справi. Таке становище призводило до того, що мiсцева вiйськова й цивільна влада всіляко перешкоджали процесу формування повстанських вiддiлiв. Крім того, у прикордонній смузі дуже активно діяла більшовицька агентура, що могло привести до зриву раптовості майбутніх ударів повстанських військ.

Восени 1921 р. підготовка до проведення рейду перейшла у площину реального виконання. У кінці жовтня польсько-радянський кордон перейшли три групи Повстанської армії УНР, розпочавши ІІ-й Зимовий похід. Основна ударна сила армії - т.зв. «Волинська група» - була 17 листопада оточена більшовицькими військами під с.Малі Миньки на Волині майже повністю знищена. 359 повстанців, які потрапили у полон, за відмову співпрацювати з новою владою були розстріляні у м. Базар.

Затятий опір українського селянства радянській владі спонукав Москву вдатися до кардинального реформування своєї економічної політики. За наполегливою вимогою Леніна навесні 1921 р. було прийнято рішення про заміну продрозверстки продподатком. Селяни дістали право реалізувати надлишки продукції через ринок, що стимулювало інтенсифікацію виробництва, підвищення його продуктивності. Було дозволено приватну торгівлю, передано у приватні руки значну кількість дрібних і частково середніх підприємств, відновила свою діяльність споживча та інші види кооперації. Перехід до непу дав можливість врятувати економіку від розрухи, суттєво збільшити виробництво промислової та сільськогосподарської продукції, забезпечити для цього реальні економічні стимули. Вже у 1927 р. в Україні оброблялось на 10% землі більше, ніж у 1913 р.

Одним із важливих політичних завдань більшовицького режиму була дальша інтеграція радянських республік, які формально ще залишалися самостійними. 30 грудня 1922 р. І-й всесоюзний з’їзд Рад проголосив створення єдиної союзної держави - Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшли Росія, Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія та Азербайджан. Цей новоутвір був фактично модифікацією старої імперської системи, що прикривала колоніальну політику російського центру в нових умовах національного пробудження народів. Утворенню СРСР передувала дискусія в партійних колах щодо принципів об’єднання. Леніну і прихильникам більш гнучкої й поміркованої лінії в національній політиці довелося долати прямолінійну сталінську концепцію «автономізації», яка відкидала «гру в республіки» і передбачала відверту інтеграцію всіх республік у складі Російської федерації.

Після смерті Леніна (1924) до влади прийшли прихильники найбільш брутальних форм більшовицького тоталітаризму на чолі з Й.Сталіним. Однак інерція непу ще тривала. Продовжувалися позитивні зрушення в сільському господарстві. Звільнена від жорсткого адміністрування, бурхливо розвивалася кооперація. Була подолана інфляція, зміцнювалася грошова система. Зв’язок державної промисловості з селянським виробником здійснювався шляхом посилення ролі ринку, товарно – грошових відносин. Зростала мережа бірж, ярмарків, відкривалися банки. Було здійснено грошову реформу, введено в обіг червонець. Торговий обіг почав будуватися на основі твердої валюти. За кілька років виробничий потенціал колишньої імперії досяг довоєнного рівня. Пожвавлення спостерігалося в усіх сферах суспільно-політичного і культурного життя. Відбулися і певні зміни у підході до національної проблеми. ХІІ з’їзд РКП(б) поклав початок так званій політиці «коренізації», яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських, місцевих радянських і партійних кадрів, запровадженню національних мов у сфері освіти і культурного будівництва та навіть армії. В Україні цей процес дістав назву «українізації». Її активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них - О.Шумський, М.Скрипник, В.Чубар, В.Затонський та ін. Було офіційно засуджено т.зв. «теорію боротьби двох культур», обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Д.Лебедем, згідно з якою прогресивна нібито російська пролетарська культура в Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану з селом. Уже у 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. До 1926-1927 рр. їх частка становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація в офіцерських школах в Україні та військових частинах, яку підтримали чільні діячі Червоної Армії М.Фрунзе та Й.Якір. Ще в жовтні 1921 р. на Церковному Соборі у Києві було утворено Українську Автокефальну Православну Церкву, яку очолив митрополит В.Липківський. У 1924 році вона вже мала 30 єпископів, 1500 священиків, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню національної свідомості сотень тисяч віруючих, стало важливою складовою національно-культурного процесу в Україні.

Політика індустріалізації, яка була проголошена партією більшовиків, викликала масовий приплив селянського населення до українських міст, що суттєво змінило етнічний склад міського населення і зумовило перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. Українська мова мала всі шанси стати загальновживаною мовою міст України.

З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. Її представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найбільш яскравими представниками націонал-комунізму в Україні були М.Хвильовий та О.Шумський. М.Хвильовий виступив з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів, як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло «Геть від Москви» орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки заходу і подолання провінціалізму української культури. Позиція М.Хвильового була активно підтримана наркомом освіти О.Шумським, який прагнув переконати більшовицьке керівництво і зокрема Сталіна, що партія мусить активно підтримати процес національного відродження. На його думку, керівні партійні та урядові посади в УРСР мали обійняти українці, щоб сприяло зміцненню авторитету радянської влади. З цією метою він пропонував усунути від керівництва єврея Л.Кагановича та німця Е.Квірінга і призначити на на їх місце Г.Гринька та В.Чубаря. В цьому ж контексті слід розглядати публікації П.Волобуєва в журналі «Більшовик України», які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна.

Поява націонал-комуністичних тенденцій була своєрідним відображенням плюралізму в економічному житті, певним послабленням тоталітарного контролю партії, що уможливило короткотривале існування різних ідеологічних течій. Однак цей вияв «лібералізму» був швидко ліквідований партією одночасно з новою економічною політикою.