Лекцiя XXI. Боротьба за створення української держави

1. Жовтневий переворот у Петроградi та полiтичне становище в Українi.

2. Утворення Української Народної Республiки. Початок українсько-бiльшовицької вiйни.

3. Проголошення самостiйностi УНР. Брестський мир.

Вивчення теми слiд починати з жовтневого збройного перевороту в Петроградi 25 жовтня (7листопада) 1917 р. У цей день бiльшовики, керованi В.Ленiним, повалили владу Тимчасового уряду i проголосили владу по всiй територiї колишньої Росiйської iмперiї. Однак утвердження влади бiльшовикiв в Українi викликало опiр як прихильникiв Тимчасового уряду, так i Центральної Ради. На першому етапi боротьби за владу порiвняно маловпливовi бiльшовицькi органiзацiї в Українi зосередили всi свої зусилля на боротьбi з силами Тимчасового уряду, розраховуючи на принаймнi нейтральну позицiю Центральноi Ради. В ходi триденних боїв у Києвi (27-29 жовтня 1917 р.) урядовi вiйська пiд тиском бiльшовицьких сил i окремих українiзованих частин були змушенi залишити столицю України. Проте Центральна Рада не допустила переходу влади до рук бiльшовикiв i через якийсь час оголосила себе верховною владою в Українi. У своєму III-му Унiверсалi (листопад 1917 р.) вона заявила про утворення Українськоi Народної Республiки, скасування приватної власностi на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалась свобода совiстi, слова, друку, зборiв, профспiлок. Встановлювалися межi Української Республiки, якi крiм визначених Тимчасовим урядом 5 губернiй, поширювались також на Харкiвщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврiю. Разом з тим лiдери Ради не наважилися на проголошення самостiйностi України. III-й Унiверсал залишив її федеративний зв'язок з Росiєю, хоча не було ясно з якою - бiльшовицькою, якої Рада не визнавала, чи Росiєю Керенського, якої вже не iснувало. Така суперечнiсть була результатом утвердження у полiтичнiй свiдомостi переважної бiльшостi українських полiтичних дiячiв федералiстсько-автономiстичної концепції, вiдсутнiсть у них послiдовного державницького свiтогляду. I все ж це була грандiозна програма перебудови всього суспiльного життя в Українi, здiйснення якої могло перетворити її у демократичну та економiчно развинену країну. Формально Центральну Раду визнала вищим краєвим органом переважна бiльшiсть неукраїнських полiтичних i громадських органiзацiй, партiй, в тому числi Ради робочих, солдатських i селянських депутатiв. Усi вони сподiвалися, що УНР стане стабiлiзуючим фактором i покладе край анархiї, що дедалi бiльше поширювалася. Однак на мiсцях фактично не було повновладдя Центральної Ради. На противагу її органам на владу претендували як Ради, так i органи мiсцевого самоуправлiння, обранi влiтку 1917 р. на основi прямого, таємного i загального виборчого права. В цих умовах бiльшовицькi органiзацiї вели iнтенсивну агiтацiю проти Центральної Ради, намагаючись дискредитувати її в очах робiтникiв i селян звинуваченнями у буржуазностi та зрештою захопити владу в свої руки.

Студентам слiд ознайомитися з основними результатами виборiв до Установчих зборiв, що вiдбулися у листопадi 1917 р. i переконливо засвiдчили перевагу українських полiтичних партiй, якi отримали понад 70% поданих голосiв, тодi як бiльшовики - лише 10%. Однак бiльшовицькi органiзацiї в Українi все бiльше змiцнювали свої полiтичнi позицiї. Цьому сприяла i нерiшучiсть Центральної Ради у справi аграрної полiтики, проблемі укладення миру i у воєнному питаннi. Спроба Центральної Ради ввести норму 40 десятин на кожне господарство, яке мало не пiдлягати вiдчуженню в ходi соцiалiзацiї землi, викликало незадоволення значної частини селянства України. В той же час бiльшовики в своєму декретi про землю проголошували скасування земельної власностi без усяких обмежень, що сприяло зростанню їх впливу на селi. Пiд впливом бiльшовицьких агiтаторiв в Українi всупереч закликам Генерального секретерiату берегти нацiональне богатство, почалися масовi погроми помiщицьких господарств, нищення запасiв хлiба, пiдпали лiсiв, садiв тощо. Анархiя стала повсюдною в армiйських частинах, якi масово залишали фронт верталися додому дiлити землю. Швидко розкладались українiзованi частини, чому сприяла недолуга воєнна полiтика Центральної Ради. Усi спроби приступити до створення дисциплiнованих українських формувань без комiтетiв, викликали протидiю Генерального секретарiату, який боявся постiйної армiї, як "буржуазної" iнституцiї. Слiд звернути увагу студентiв на драматичну долю 1-го Українського корпусу П.Скоропадського, який у листопадовi днi 1917 р. захистив Київ вiд наступу збiльшовиченого 2-го гвардiйського корпусу. Завдяки П.Скоропадському Київ був врятований вiд бiльшовикiв. Однак Генеральний секретарiат змусив подати у вiдставку Скоропадського i довів до цього зразкового корпусу.

Незважаючи на невдачу на Всеукраїнському з'їздi Рад у Києвi (4 грудня 1917 р.), який був скликаний з метою лiквiдацiї Центральної Ради, його бiльшовицькi учасники переїхали до Харкова i разом з делегатами I-го з'їзду Рад Донецько-Криворiзького регiону провели I-й Всеукраїнський з'їзд Рад. З'їзд проголосив Україну Республiкою Рад, анулював усi акти i розпорядження Центральноi Ради, яка звинувачувалася в антинароднiй буржуазнiй полiтицi та нацiоналiзмi. Було утворено уряд - "Народний секретарiат", який розпочав органiзацiю наступу бiльшовицьких вiйск на Київ з метою лiквiдацiї Центральної Ради.

Вiдсутнiсть надiйних вiйськових частин у розпорядженнi УНР, що було результатом згаданої вище позицiї лiдерiв Центральної Ради, призвела до її воєнної i полiтичної катастрофи. Протягом сiчня 1918 р. бiльшовицькi частини на чолi з В.Антоновим-Овсєєнко зайняли Лiвобережжя. У Києвi вибухнуло повстання збiльшовизованих робiтникiв, яке було лiквiдовано 4 лютого 1918 р. Однак переважаючi сили загонiв червоногвардiйцiв на чолi з Муравйовим витiснили нечисленнi українськi частини з Києва. Центральна Рада евакуювалася на Волинь.

В умовах, коли українське селянство займало вичiкувальну позицiю, а бiльшiсть українiзованих частин остаточно розклалася i рушила на село, єдиним порятунком вiд утвердження бiльшовизму в Українi було укладення миру з центральними державами й отримання вiд них вiйськової i полiтичної пiдтримки. Ведення повноправних переговорiв i укладення миру потребувало незалежного статусу України. В ходi запеклих боїв за Київ Центральна Рада провела ряд законiв, в т.ч. радикальний закон про лiквiдацiю права власностi на землю, а 22 сiчня проголосила своїм 4-м Унiверсалом самостiйнiсть i незалежнiсть України. У Берестi українська делегацiя 9 лютого 1918 р. пiдписала мир мiж УНР, Австро-Угорщиною, Туреччиною i Болгарiєю. Центральнi держави визнали УНР як самостiйну державу, встановили з нею дипломатичнi відносини, а також забов'язалися здiйснювати взаємний обмiн товарами. Для України це означало постачання мiльйонiв пудiв сiльськогосподарської продукцiї Нiмеччинi та її союзникам. Додатковими умовами Берестейського договору були - органiзацiя збройної допомоги УНР у боротьбi з бiльшовиками, надання їй мiльярдної позики.

З другої половини лютого 1918 р. австро-нiмецькi вiйська, а також українськi вiддiли розпочали наступ проти бiльшовицьких частин, які на квiтень 1918 р. повнiстю залишили територiю України. 2 березня 1918 р. український уряд повернувся до Києва. Його становище було надзвичайно важким. Вiн не мав реальної сили, щоб протидiяти нiмцям, якi все бiльше поводили себе як окупанти, втручалися в управлiння, самовiльно заарештовували, судили й розстрiлювали громадян України. Посилились суперечностi мiж рiзними полiтичними групами у Центральнiй Радi, значною мiрою спричиненi її аграрним законом. Значна кiлькость незаможних селян не отримала очiкуваної землi. Польськi та росiйськi помiщики Волинi, Подiлля зверталися безпосередньо до австрiйського командування з проханням вiдновлення помiщицького землеволодiння, лiквiдацiї селянських органiзацiй. Заможне селянство Лiвобережжя вимагало приватної власностi на землю. Однак Центральна Рада й надалi прагнула проводити "соцiалiстичний" курс, незважаючи на глибоке розчарування двомicячним соцiалiстичним експериментом бiльшовикiв. З другого боку, нiмецьке командування все бiльше переконувалося, що уряд УНР не в змозі виконати взятi на себе економiчнi зобов'язання, оскiльки практично не мав вiдповiдного адмiнiстративного апарату. Центральна Рада повисала в повiтрi, втрачаючи соцiальну опору в усiх верствах населення України.