Лекцiя XX. Лютнева буржуазно-демократична революцiя I ситуацiя в Українi

1. Повалення самодержавства. Утворення Центральної Ради.

2. Розгорнення нацiонально-визвольного руху. Першi унiверсали Центральної Ради. Українiзацiя армiї.

3. Полiтична боротьба в Українi.

Лютнева революцiя змела з iсторичної арени росiйське самодержавство. В Росiї утворилося переплетiння двох влад. Одну з них уособлював Тимчасовий уряд, сформований з лiберальних депутатiв Державноi Думи. Його полiтичним суперником була Петроградська рада робiтничих i солдатських депутатiв, обрана революцiйними робiтниками i солдатами. 1 березня Петроградська рада видала наказ № 1, який запроваджував виборнi комiтети у вiйськових частинах, що стали всевладними у вирiшеннi всiх полiтичних i точних питань в армiї. На мiсцях владу Тимчасового уряду представляли губернськi, повiтовi та мiськi комiсари, а також виборнi комiтети громадських органiзацiй. Поряд з ними повсюдно виникали Ради робiтничих, солдатських i селянських депутатiв, в яких були представленi соцiалiстичнi партiї.

В Українi після звiстки про повалення самодержавства розпочався могутнiй український нацiональний рух. На початку березня 1917 р. за iнiцiативою ТУП було засновано загальноукраїнську громадсько-полiтичну органiзацiю - Центральну Раду, до якої з часом влилися представники численних українських полiтичних партiй, рiзних гурткiв, громад тощо. Головою Центральної Ради був обраний М.Грушевський. Центральна Рада отримала могутню пiдтримку широких верств українського населення i стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого вiдбувалося згуртування всiх українцiв рiзних iдейних переконань. На початку квiтня вiдбувся Український Нацiональний Конгрес, який поповнив Центральну Раду. На чолi з Грушевським, заступники - С.Єфремов та Винниченко був створений Виконавчий Комiтет Ради, (згодом - Мала Рада)-- який став своєрiдним урядом в Українi. Головною полiтичною вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономiї України у складi федеративної демократичної Росiї.

Студентам слiд мати на увазi, що питання про самостiйнiсть України i творення незалежної держави висувалися лише окремими дiячами та групами. Бiльшiсть українських полiтичних партiй та полiтичних лiдерiв стояла на позицiях автономiї України. Процес нацiонального вiдродження охопив також армiю. Почалась органiзацiя окремих українських частин, якi заявляли про свою пiдтримку Центральної Ради. Перший український полк iм.Б.Хмельницького був сформований на початку 1917 р., а вже на жовтень постали десятки українiзованних частин, якi об'єднували близько 3 млн. солдатiв-українцiв. Iнiцiатором української військового руху був М.Мiхновський, який активно вiдстоював творення української армiї. Студенти мусять знати, що значна частина дiячiв Центральної Ради (зокрема - В.Винниченко) не розумiла значення власної армiї, за що, зрештою, Україна у майбутньому заплатила втратою своєї державностi.

Необхiдно познайомитися з основними рiшеннями 1-го i 2-го українських вiйськових з'їздiв, якi посилили процес створення українських вiйськових частин i виявилися могутньою пiдтримкою полiтичнiй дiяльностi Центральної Ради. Саме на цей час припадає найвищий ступінь її впливу серед широких верств населення України. Вона активно вимагає вiд Тимчасо-вого уряду негайного запровадження якнайширшої автономiї для України. 25 червня 1917 р. Центральна Рада видала свiй Перший унiверсал, який фактично проголошував самочинне переведення в життя автономiї України - "однинi самi будемо творити своє життя". На чолi з В.Винниченком був створений уряд - Генеральний секретарiат, до якого також увiйшли П.Христюк, С.Єфремов, Х.Барановський, С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садовський, I.Стешенко, М.Стасюк. Цей крок Центральної Ради викликав занепокоєння i роздратування уряду та бiльшостi росiйських полiтичних партiй. Пiсля переговорiв з урядовою делегацiєю i шаленою компанiєю тиску Центральна Рада фактично вiдступила вiд свого намiру негайного запровадження автономiї, про що сповiстила у своему ІІ-му Унiверсалi. Тимчасовий уряд визнав юрисдикцiю генерального секретарiату лише в межах Київської, Волинської, Подiлької, Чернiгiвської та Полтавської губернiй. Це було початком розчарування народних мас у Центральнiй Радi, вiд якої чекали бiльш рiшучих крокiв у здiйсненнi автономiї України i вирiшення iнших полiтичних i соцiальних проблем.

Студенти повиннi знати основнi українськi полiтичнi партiї, якi дiяли в Українi мiж лютим i жовтнем 1917 р. Це Українська соцiал-демократична робiтнича партiя - лiдери В.Винниченко, Д.Антонович, М.Порш, С.Петлюра; Українська партiя соцiалiстiв-революцiонерiв - лiдери М.Ковалевський, М.Грушевський, П.Христюк, В.Залiзняк, М.Шраг; Українська радикально-демократична партiя, з червня - Українська партiя соцiалiстiв федералiстiв лiдери С.Єфремов, А.Нiковський, Д.Дорошенко, О.Лотоцький; Українська партiя соцiалiстiв-самостiйникiв, яка ставила завданням утворення незалежної Української Республiки- П.Макаренко, М.Андрiевський, I.Луценко; Українська демократично-хліборобська партiя (лідери С.Шемет і В. Липинський), яка стояла на позицiях суверенності і збереженні приватної власності , як основи економіки..

Слiд наголосити, що в Українi пiсля липневих подiй сформувалися три основнi полiтичнi сили: а) Сили Тимчасового уряду, який в основному пiдтримували помiркованi соцiалiстичнi лiдери Рад робiтничих, солдатських i селянських депутатiв; б) Центральна Рада, яка очолювала український нацiонально-визвольний рух; в) Радикальнi елементи Рад на чолi з бiльшовиками, якi закликали до повалення влади Тимчасового уряду.

Потрiбно з'ясувати ставлення цих сил до вирiшення найважливiших проблем - про владу, про вiйну i мир, про землю, вирiшення нацiонального питання, 8-годинний робочий день i робiтничий контроль та iн. Навколо цих питань точилася гостра полiтична боротьба за маси, в яку включалися всi полiтичнi партiї та громадськi органiзацiї.

Переважна бiльшiсть росiйських полiтичних лiдерiв фактично виступила проти українського нацiонального руху, вбачаючи в ньому загрозу державній цiлісностi Росiї. Бiльшовики на словах пiдтримували демократичнi вимоги Центральноi Ради, але на практицi розглядали український рух лише як один з чинників, який слiд використати у боротьбi проти уряду. В мiру зростання анархiї і послаблення влади Тимчасового уряду бiльшовики завойовували собi все бiльше число прихильникiв, демагогiчно обiцяючи масам припинення вiйни i негайний мир, передачу землi селянам, заводiв i фабрик робiтникам, полiтичну владу - Радам.

Важливою пiдтримкою в нацiонально-визвольнiй боротьбі було утворення вiльного козацтва в Українi. Зародившись весною на Звенигородщинi як територiальне вiйсько, воно вже влiтку нараховувало кiлька тисяч козакiв. 16-17 жовтня 1917 р. на з'їздi вiльного козацтва в Чигиринi 2000 делегатiв представляли 60 тис. вiльних козакiв Київщини, Чернiгiвщини, Полтавщини, Катеринославщини й Кубанi. Почесним отаманом вiльного козацтва було обрано командира 1-го українського корпусу генерала П.Скоропадського, однак лiдери Центральної Ради з пiдозрою ставилися до вiльного козацтва, вважаючи його можливою пiдпорою консервативних течiй українства. В умовах загальнонацiональної кризи в Росiї восени 1917 р. знову рiзко загострилися стосунки мiж Тимчасовим урядом i Центральною Радою. Напередоднi жовтневого перевороту заступник мiнiстра юстицiї Малянтович зажадав порушення кримiнальної справи проти Центральної Ради, звинувачуючи її в антидержавнiй дiяльностi.