Лекцiя XIX. Українська культура XIX - поч. XX ст. В контекстi нацiонального вiдрождення

1.Iдея народностi та iсторична традицiя як фактори генези культурно-нацiонального вiдродження в першiй половинi XIX ст.

2.Культурно-нацiональний рух в Українi у другiй половинi XIX ст. Вплив народництва та iнших суспiльно-полiтичних течiй на український культурний процес.

3.Українська культура в умовах пiднесення нацiонального вiдродження. Проблема модернiстичних течiй в українськiй лiтературi та мистецтвi.

Розвиток української культури у даний перiод слiд розглядати у тiсному зв'язку з процесами нацiонального вiдродження i соцiально-полiтичного пробудження українського суспiльства. Тотальний русифiкаторський наступ iмперськоi бюрократii пiсля лiквiдацii Гетьманщини, Запорозької Сiчi, козацтва як стану поставив пiд знак запитання нацiонально-культурну самобутнiсть України. Проте українське громадянство не примирилося з такою ситуацiєю. Iдеї свободи i прав людини, що приносила молодь з європейських високих шкiл на свою Батькiвщину, потрапляли на сприятливий ґрунт традиційного козацького демократизму, що постійно живив свідомість українського народу. Утвердження в суспільний думці природного права людини i кожного народу на вільний розвиток, усвідомлення пріоритету всієї нації, а не лише її елітарних верств посилили загальний інтерес до народного життя, усієї розмаїтості його виявiв i, насамперед, у духовній сфері. На цьому ґрунті в Україні активізується вивчення народної творчості, що стало важливим чинником національного відродження. Українська народна мова все послідовніше здобувала собі доступ до творів письменства, після тривалого періоду забуття знову прадавній термін "Україна", вiдшукуванний поетами i письменниками в народній творчості, здобуває собі права громадянства в суспільному і літературному житті.

Нову добу в українському письменстві започаткував I.Котляревський, який своєю "Енеїдою" утвердив народну мову як літературну. Слідом за ним на цей шлях стала група талановитих письменників - П.Гулак-Артемовський, Є.Гребiнка, Г.Квiтка-Основ'яненко, А.Метлинський, М.Костомаров та ін. У їх творчості домінуючим художнім напрямком стає романтизм, який спирався на глибоке зацікавлення народним життям, народною мовою, поезією, звичаями тощо. Цей процес в Україні став складовою загального для всієї Європи початку XIX ст. прагнення народів, позбавлених державності, до свого національного відродження.

Одночасно з утвердженням українського слова в літературі започатковано дослідження в галузі етнографії, мови, історії, що сприяло формуванню національної свідомості українського громадянства. Історичні праці Д.Бантиш-Каменського, Ол.Мартоса, М.Марковича, етнографічні та мовознавчі видання З.Доленги-Ходякiвського, М.Цертелєва, О.Павловського, М.Максимовича об'єктивно протистояли ідеологічним доктринам самодержавства, спрямованим на унiфiкацiю духовного життя в Російській імперії.

Українські романтики підготували той ґрунт, на якому зріс поетичний та художній геній Т.Г.Шевченка. Студенти повинні розрізняти основні етапи його творчості, починаючи від появи "Кобзаря", першої подорожі в Україну i до арешту в 1847 р., перебуванні на засланні та після звільнення із заслання. Кожен з цих періодів характеризується певною специфікою його величезної і всебічної духовної спадщини. У творчості Шевченка, який своїм вогненним словом возвеличив "малих отих рабів німих", якнайповніше втiлився нескоренний дух українського народу, пiд його впливом розвивалася не тiльки українська лiтература, але й уся українська духовнiсть XIX ст.

З кiнця 50-х - початку 60-х рр. в українському культурному життi вiдбуваються суттєвi зрушення, пов'язанi iз значними соцiально-економiчними i полiтичними змiнами. Пiсля скасування крiпацтва i запровадження реформ вiдбувається бурхливий розвиток науки, освiти, культури. В Українi, незважаючи на штучне гальмування цих процесiв царизмом, зростала кiлькiсть нацiонально-свiдомої iнтелiгенцiї, яка брала активну участь у всiх видах духовної творчостi.

Найбільш помітними були досягнення в галузі суспільних наук i, зокрема, історії. Її найвизначнішими представниками у пореформений період були В.Антонович, О.Лазаревський, О.Єфименко, Д.Багалiй, Д.Яворницький та ін. Загальноєвропейське визнання здобули праці антрополога Ф.Вовка, економістів М.Зiбера, М.Бунге, М.Туган-Барановського, правознавця О.Кiстякiвського, соціолога та історика М.Драгоманова, мовознавця О.Потебнi та ін.

Характерне для iнтелегенцiї 30-40-х рр. захоплення етнографізмом переходить у формування своєрідної ідеології народництва, яка стала визначальною для суспiльно-культурного руху на Українi до кiнця XIX ст. Романтичний перiод у прозi, представлений Кулiшевою iсторичною хронiкою "Чорна Рада", iдеалiзованими етнографiчно-побутовими малюнками України XVII-XVIII ст. в iнших його творах, змiнюється новим лiтературним методом реалiзмом. Чiльне мiсце в ньому посидає Марко Вовчок, яка в своїх творах протиставляла моральну чистоту i людянiсть простих українських селян, моральнiй деградацiї крiпосникiв. Реалістичний соцiально-побутовий напрямок представлений також прозою А.П.Свидницького, поезією Л.I.Глiбова, Ст.Руданського та iн. У 70-90-тi р. український реалiзм поступово виходить за межi етнографiзму i звертається до соцiальних i психологiчних проблем. Найбiльш яскравими представниками цiєї течiї були I.Нечуй-Левицький та П.Мирний.

Переважаючим об'єктом художнього вiдтворення української лiтератури залишається село. Однак наприкiнцi XIX - поч. XX ст. попри надзвичайно вузькi межi українського урбанiзму в українське лiтературно-художнє життя все виразнiше проникають модерністські течiї. Нова генерацiя авторiв намагається вiдiйти вiд утилiтарно-соцiальних концепцiй критичного реалiзму, позбавитися побутової описовостi та зосередитися на суб'єктивних iндивiдуальних переживаннях, душевних конфлiктах героїв. Хоча український модернiзм не був однорiдним явищем вiн тією чи iншою мiрою увiбрав у себе особливостi усiх його течiй - iмпресiонiзму, символiзму, неоромантизму та iн. Яскравими представниками нового напряму були Л.Українка, М.Коцюбинський, В.Винниченко, М.Вороний, А.Кримський, Ол.Олесь, на Захiднiй Українi - I.Франко, В.Стефаник, О.Кобилянська, П.Карманський, В.Пачовський, Б.Лепкий та iн.

Особливо інтенсивного розвитку в цей перiод в Українi набуває театральне мистецтво. Iз заснуванням у 1881 р. першого професiйного театру М.Кропивницьким українське сценiчне мистецтво пройшло складний шлях вiд соцiально-побутовоi п'єси до модернiстських постановок творiв В.Винниченка, Ол.Олеся, Л.Українки. Найбiльша заслуга у розвитку українського театру наприкiнцi XIX - початку XX ст. належала М.Старицькому, М.Кропивницькому, братам Тобiлевичам, М.Заньковецькій. Швидкий розвиток театру спричинився до пiднесення української музичної культури, загального зростання iнтересу до унiкальної української пiсенностi, пропаганди української пiснi. Творцем нацiонального напрямку, що спирався на багатство народної музики, був композитор Микола Лисенко. За висловом М.Грiнченка, вiн вивiв "українську народну мелодiю у широкий свiт, даючи iй художнiй вигляд, одягаючи її в європейський одяг, не як у шаблон, а як у освiтньо культурне надбання". Сучасники i послiдовники М.Лисенка — К.Стеценко, Я.Степовий, М.Леонтович, О.Кошиць започаткували новий етап розвитку української музики, який характеризувався яскраво визначеним нацiональним стилем, розмаїттям форм i жанрiв, засобiв вираження.

Приступаючи до вивчення українського мистецтва, студенти мають знати, що воно розвивалося в тiснiй взаємодiї з європейськими мистецькими течiями. Особливу увагу слiд звернути на мистецьку творчiсть Т.Шевченка як основоположника реалiзму в українському малярствi XIX ст. Найбiльш яскравими виявами мистецького життя на зламі XIX - XX ст. були спроби вiдродження українського бароко в архiтектурi, утвердження модерних течiй у творчостi таких митцiв, як I.Труш, О.Мурашко, В. та Ф.Кричевськi, М.Гаврилко, М.Паращук, М.Бурачек, М.Жук, Г.Нарбут та iн.

Тривав бурхливий розвиток суспiльних наук. З кiнця XIX ст. найголовнiйшим центром українських наукових дослiджень стає “Наукове товариство iм.Шевченка” у Львовi, яке очолює М.Грушевський. Його ж заходами створюється “Українське наукове товариство” у Києвi. Обидві науковi установи об’єднували багатьох блискучих представникiв української науки, якi активно сприяли нацiонально-культурному вiдродженню України.